Тема 4. Український літературний процес на рубежі хіх-хх століть. Лекція 5. Ранній український модернізм

Українська література на рубежі ХІХ-ХХ століть. Зміна парадигми художнього мислення. Боротьба генерацій: дискусії про модернізм. Напрями, стилі, угруповання, імена (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неореалізм; «Молода муза», «Українська хата», І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Винниченко).

Неоромантизм Л.Українськи. Імпресіоністична проза М.Коцюбинського. Психологічні експерименти В.Винниченка.

Термінологічний словничок

Модернізм: «Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію (..). Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Визначальні риси:

новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );

у творах затверджується перевага форми над змістом;

заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

естетизм.

... Серед найвизначніших напрямів модернізму — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо. Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс» (Джерело: Енциклопедія літературознавчих напрямів і течій)».

Думка літературознавця.

Леся Українка у статті «Новейшая общественная драма» писала: «Старый романтизм стремился освободить личность, – но только исключительную, героическую, – от толпы; натурализм считал ее безнадежно подчиненной толпе, которая управляется законом необходимости и теми, кто лучше всего умеет извлекать себе пользу из этого закона, т. е. опять-таки толпой в виде класса буржуазии; новоромантизм стремится освободить личность в самой толпе, расширить ее права, дать ей возможность находить себе подобных или, если она исключительна и при том активна, дать ей случай возвышать к своему уровню других, а не понижаться до их уровня, не быть в альтернативе вечного нравственного одиночества или нравственной казармы.» (Джерело: http://www.l-ukrainka.name/ru/Miscel/NovObDrama.html).

Важливі факти

Маніфестом українського модернізму зазвичай вважають лист М.Вороного, надрукований у «Літературно-науковому віснику» 1901 р. У ньому М.Вороний повідомив про підготовку першого «європейського» в Україні альманаху «З-над хмар і долин» і просив українських письменників надіслати такі твори для майбутньої книжки, «де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю». Незабаром (1903 р.) схожі думки висловили М.Коцюбинський та М.Чернявський, які закликали українських виходити за межі «життя простонародного», звертатися до «тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних».

Прочитай, подумай і прокоментуй!

В автобіографії «Дещо про самого себе» пише:

«(...)Признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до “братнього племені”, яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити (…) Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?

Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то (…) цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. (…) Мій руський патріотизм (…) то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі».

Прочитайте уривки з різних творів І.Франка, написаних з перервою в два десятиліття. Яка між ними різниця?

1. «Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті, зелені узберіжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел-беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили вдолину аж над самі ріки,— тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,— тепер на полонині гейкають воларі, а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й гонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір — столітні ялиці та смереки, і або спускаючи їх, потятих на великі ботюки, долі потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на гонти.Але найбільше змінилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася між ними «культура», але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число. Сіл і присілків більше, хат по селах більше, але зате по хатах убожество більше і нужда більша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипіло в тих горах, серед тих непрохідних борів у стіп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тяжкі удари підкопали його добробит, нужда зломала його свобідну, здорову вдачу, і нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків» (І.Франко. Захар Беркут)

2. «Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого.Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза – насилля а другий паралельний із ним, виплетений із м'якої павутини – конвенціональної брехні. Один в'яже тіло, другий душу, а оба з одною метою – опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю.Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чоловіка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Та він правдивий, глибокий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним солнцем, напоєне красою і гармонією» (І.Франко. Сойчине крило)

Цікаво знати!

Завдяки матері Леся стала українською письменницею. Ось як пише сама Олена Пчілка про це в листі до Омеляна Огоновського: «В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, - і з певністю можу сказати, що це мені вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? – Може б стали, але хутчій, що ні... Від батька вони не могли б навіть навчитись української мови, бо він нею не вміє говорити. Власне я «наважила» й завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, - щоб вони змалку пізнали її якнайбільше. Життя зі мною та посеред волинського люду сприяло тому».