Розділ 3. Поетика українських письменників-постмодерністів

Спостереження над інтертекстовістю поетичних структур у творах І.Іова, В.Мацька, К.Мордатенка, Наталки Сняданко фіксує проби сучасної української літератури на вміст ремінісценцій і ступенює впливи чужого слова. Адже ремінісце́нція – елемент художньої системи, що відсилає до раніше прочитаного, почутого або побаченого твору мистецтва. Ремінісценцією може бути і неявна цитата, цитування без лапок. На нашу думку, доречно буде зупинитися й на визначенні інтертекстуальності. Науковці доводять, що інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — це міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; і 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей.

Отже, творчість означених письменників вказує, що й на периферії, а не лише в столиці, народжується висока література доби. Так, Іван Іов (1948 – 2001) жив і працював у Хмельницькому. Він автор багатьох поетичних збірок, був членом Національної спілки письменників України. Він одним із перших в Україні вдався до постмодерну. І досить успішно. За видатні заслуги в галузі літератури правління Міжнародного дослідного інституту включило ім'я І.П.Іова до Міжнародного довідника «Людина року — 2000», що видається Американським біографічним інститутом.

У його доробку акро-, моно-, візуальні вірші, вірші-перевертні, каліграми, заум тексти, паліндроми. Іван Іов створив нову естетику, що народжується із вишуканої форми та філософського змісту. Свою "чаромантію" він виклав у теорії, яка зазначає, що всі слова світу – споріднені, а відмінності мов ґрунтуються на перевтіленнях слів. Він – митець, який відтворив традиції українського бароко та авангарду.

Книга «Періодична система слів», яку Іван Іов відкриває лабіринтами оригінально побудованими акровіршами, підтверджуючи свою вже усталену репутацію майстра паліндрома, вільно працює з різними формами. Поет влаштовує на обрії все нові і нові різнобарвні форми. Інколи й сам блукає у своїх "Хащах". Із вірша „Рядок-обрій": На ринок -ікони ран *** Дніпро впадає в Чорне море *** Про що говориться у вірші? Гра слів, літер і малюнків із них. Приємно вражаючий «каламбур» автора. Застосовує вкрай несподіваний підхід у викладі думки. Читаючи вірші І.Іова, впадають у вічі віртуозні експерименти, лагідні "вибрики" зовнішнього вигляду слова та тонкого оформлення, подекуди "шелестивого" і “мерехтливого”, навіть, можна сказати, химерного відчуття барокового стилю. "Безконечна постмодерність" – це і велика кількість залучених до контексту цитат, посилань. На сторінці їх може бути декілька. Таким чином, створюється можливість "дворівневого" читання: читання самого тексту і його зовнішньої форми – для зацікавлених; читання тексту із посиланнями та внутрішньою формою (що виникає у кожного у свідомості і щоразу різниться) – для фахівців. З приводу цього слушною є думка Івана Андрусяка, який висловився абракадаброю: "Тінь полягає у тому, що тіні немає". Накладемо цю тезу на концепцію нашого дослідження, на відбиток сутності предмета – його форму і помітимо, що приховується за цією фразою розгубленість змісту, відчуженість теми, химерність ідей, маячня "яскраво-нечітких" обрамлень слова і форми зв'язку цих слів у щось довершене або не зовсім виразне. Тим і характеризується постмодернізм. Саме таким письмом, «химерним» стилем вирізняється віршований чи прозовий твір сучасників: у повній відсутності суті, тобто вільному леті думок і бажань, зафіксованих хитрим апаратом інтенції митця (думкою) і викарбуваних плетивом слів на папері.

Відтак у постмодерному тексті оприявнена:

1) Естетична рецепція. Закорінення у великому тексті, тобто ємність і засяг асоціативних зчеплень, стають знаковим амплуа. Аскеза (аскетизм, вправа) виявляється як саморозвиток поета у заданому вимiрi, ритмі, з болючим вiдсiканням усього зайвого, бо навiть найавторитетніший митець може породити тiльки частину самого себе. Решта – світ, у даному разі химерний, світ абсурду.

2) Змагання з мовою – гра мереживом слів. Художній текст існує у вжитку. Зміна дискурсу в українському письменстві в сучасну пору засвідчила зміну ставлення авторів, а за тим – і читачів до категорії норми. Таке переродження помітно прогресує у поетичній канві, а поезія у цьому розумінні закономірно випереджає інші роди писанням al fresco (з італійської – під відкритим небом). Мова поезії залишає далеко позаду будь-яку прозу. Літературне покоління кінця ХХ початку ХХІ століття привабили ще не засвідчені у нашій літературі мутації. За спостереженням Євгена Маланюка, “митці першими відчувають повів нової епохи, бо вони –  в найліпших своїх представниках – завжди чатують на границі прозріння”. З початку 1990-х років в Україні “достигає” ситуація “нової котляревщини”, коли мова літератури повстає проти літературної мови. Така фаза висвітлює прогалини норми та її вразливі місця, співмірно віддзеркалюючи зміни мистецької свідомості і горизонти очікуваних перетворень майбутньої літературної мови. Відтак збірки Івана Іова «Періодична система слів», «Словопис» є відгуком на вимоги часу.

3) Рluralia tantum (множинність інтерпретацій). Загальна картина, що відкривається дослідникові українського постмодернізму, – це безмір фраґментів. Актуальний стан питання робить передчасною і неповною кожну спробу систематизації, обмежуючи наші можливості каталогізацією. Ніхто з письменників молодшої ґенерації (К.Мордатенко, Н.Сняданко, В. Кожелянко, Ю.Андрухович) не претендує на приписи, лише – на прописи. Визначальний модус їхнього письма умовно можна назвати запозиченим з граматики поясненням pluralia tantum – (з латинської – “тільки множина”). Сучасне письменство стає синтезом попередніх естетичних антитез: навіть конфлікт між естетикою реалізму та модернізму вичерпав свої творчі можливості. Участь читача в інтелектуальній грі та постісторичній невагомості виявилися тут важливішими, ніж запит “живого життя”, в якому постмодерні письменники в Україні побачили не фіксований зразок, а привід для художньої деконструкції.

Віталій Мацько (1952 р.н.), філолог-науковець, член НСПУ, мешкає у м.Хмельницький. Автор двох десятків книжок поезії, прози, літературознавчих праць. Окремою книжкою постмодерних творів не видав, однак у збірках «Під небом України» (1998), «Квітень» (2007) він присвятив розділи курйозному віршуванню – це гра слів, вірші-паліндроми, візуальна поезія, нестандартні акровірші. Гра словами (морфологічна видозміна) постає у вірші «Урок правопису», наприклад: Едем – мете, Зінкевич – чи век ніс, Ян Гус – сукня, де в апелятивній формі слово-паліндром постає з несподіваного боку – «пишемо» і «вимовляємо». Вірш-паліндром В.Мацька «Поляризоване» , написаний 1999 року, розрахований на читача-інтелектуала:

Я місто Меркурій і рук рем отсім я.

Аква гасає – аса гавка.

Кошик гуркоту, то круг кишок.

Цить! Інтим око в око митні тиць.

Віків несе рев вересень – віків,

І сіл у себе несе есе небес у лісі.

Так і нині я ідол злодія і нині кат,

Е, то вишив ярозор’я, вишив оте.

Цікавими зі стилістичної точки зору іносказання, інопрочитання, множинності тлумачень, філософських медитацій, образу двосвіття добра і зла, високого і приземленого є вірші Віталія Мацька «Як гілочка вербової лози», «І зло й, добро», «За В.Свідзінським», «На відламанім, на вершечку», «Закинув вудилище», «Хитається став без вітру», «Вечір спускає на плечі фіранку», паліндроми «У погоні за класиком», «Оро», візуальна поезія «ХХІ вік. Перехрестя» (зі збірки «Квітень») – вони розраховані на інтелектуально оснащеного читача. Мацькова зорова поезія «Полька» на два боки», «Сонечко», «Писанка для Івана Іова», «Перегук», акровірші (збірка «Під небом України) не лише сприяють баченню малюнка, а й вимагають від реципієнта напруження пам’яті, щоб прочитати «рака літерального», слова-паліндроми, котрі однаково прочитуються , що зліва, що справа.

Зовсім не так давно вийшов на літературну арену Костянтин Мордатенко (1975 р.н.), який замешкав у Білій Церкві. Свій перший вірш українською мовою він написав 18 грудня 2007 року. За цей час побачили світ збірки його поезій «Рахманський Великдень», «Любовоспас», «Молитва немовляти», «Українгеліє», «Кров з-під криги», «Супокій знемаги», «Квітка Цісик» та інші. Всі вони – зразок високого постмодерного віршованого тексту. Хоча сучасний критик Дмитро Дроздовський (1970 р.н.) у статті «Атака пріонів, або штрихи до теорії клонування», критикуючи Віктора Неборака (1961 р.н.), стверджує, що «література може бути протестом, але не кожен протест — література. Та й барикади життя не починаються з бару “Остання барикада”. Має бути відповідний внутрішній вимір розуміння проблеми». А не ось такий зразок: «Бу дифірамбам бу табу / Нам зуби вставить БуБаБу / Совпед ми бачили в гробу / Малюймо бабу голу бу!!!» (Віктор Неборак).

  Д.Дроздовський захищає «сучукрліт» від насильства над пам’яттю, над словом. Він говорить, що ми не творимо власну культуру, а мавпуємо чужі взірці. В Україні триває процес “творчого монтажу” не своєї реальності. Працюймо далі... Зруйновано ще не всі коди. «Митець – це, передусім, індивідуальність; людина, готова будь-що сказати правду», – підсумовує Дроздовський.

Таких «дифірамбів» часові, як у Віктора Неборака, не помічаємо в К.Мордатенка. Ніби практично опонуючи Д.Дроздовському, Мордатенко продукує високу інтелектуальну мисль, духовну піднесеність, і його збірки є україноцентричними («Любовоспас», «Українгеліє», «Тіні луни»). А поема, що вийшла окремою книжкою «Супокій знемаги» (К.: Просвіта, 2010), супроводжується шмуцтитулом «пое-Марія у два ока: «ПРЕМІЧ ДОЛЕГЛИВОСТИ» «БІБЛІЯ РИМ». Твір складається із двох частин – «преміч долегливости» (перше око), «Біблія рим» (друге око). Автор резюмує, що це «не ляпас… суспільному смаку», а «Біблія рим», «грань суму й болю». Отже, Костянтин Мордатенко через інакомовлення художніми засобами навертає нас до вічних істин. Поема непроста для осмислення і прочитання, одначе, коли заглибитися в текст, проінтерпретувати його, то помічаємо, що поет порушує глобальні проблеми, змушує задуматися над гуманним ставленням людини до довкілля, осмислює важку кризу онтологічного й антропоцентричного сьогодення. І щоб полегшити собі життя, автор звертається до Вічності, до євангельських істин. Автор поеми звертається до інтертекстуальності – вмонтовує в текст прислів’я та приказки, цитати з Біблії й класичної літератури, перефразування крилатих висловів (І нашим салом та по нашій шкірі, с.16), неприродне протиставлення (Для сонечка росте трава вниз, с.17) – це ознака постмодернізму. У творі порушуються моральні принципи, а поруч – духовний злет і падіння душі (див. дод. А).

Навівши уривок з тексту, переконуємося, що автор вдається до прихованої думки, натяків, алюзії, іноозначення, іносказання для того, щоб читач сам осмислив свою історію, більше творив добра для інших – тоді й світ подобрішає.

Зовсім недавно вийшла в Києві нова збірка поезій К.Мордатенка «Квітка Цісик» з підзаголовком «Прославень». Вона присвячена українцям і Україні, тому й не дивно, що автор знову ж таки на титульній сторінці обрамив назву шмуцтитулом: «Листи роси сонцю», «дрова в лісі уклінно брав…околії три…Пісні України. Два кольори», «Така щирість і глибина, що утвердився, як пізнав». Останні рядки характеризують головну ідею цієї книжки, а саме: прочитати і утвердитися господарем на своїй землі, любити рідні простори, Україну по-синівськи. Поезії насичені густою метафорикою, неологізмами, несподіваними фразеологізмами. Ось вірш «Дзвенить, мов мідь, широкий шлях» (назва перегукується з Павличковим «Дзвенить у зорях небо чисте» і ніби йому вірш присвячено) (див. дод. Б).

Кость Мордатенко повертається до складної дилеми: а чи не є література “кризи” історично потрібною, але змушеною та тимчасовою стадією хірургічного втручання? Ні, його твори промовляють, що українська сучасна література має бути насамперед українською, інакше можна брати, наприклад, тих же російських письменників Сорокіна чи Беляєва, перекладати українською і “продавати” як “національний продукт”. Автор розуміє, що кожна література — це система світу, система «поліфонічних дзеркальних віддзеркалень національної культури та традиції, що формують нове покоління генетично свідомих носіїв власної історичної пам’яті» (Д.Дроздовський). Поезії К.Мордатенка суттєво різняться і тематикою, і стилістикою, і манерою віршування від творів Ю.Андруховича, В.Неборака. Так, Ю.Андрухович є автором збірок „Небо і площі”, „Передмістя”, „Екзотичні птахи і рослини”, „Пісні для мертвого півня”. Він, однак, ще не міг звільнитися від традиційного віршування, вдається до римування, хоч думка, видно, була розкутою (наприклад, сонет «Постріл») (див. дод. В).

А ось вірш «(Ребро)» творений у стилі постмодерну. До структури тексту залучено публіцистичний стиль викладу думок, алюзії, іронію, іносказання, обмочування (див. дод. Г).

Як бачимо, кожен письменник до творення образу світу підходить зі своєї позиції, світобудови, світорозуміння, але в цілому дотримується методів, що їх вимагає післямодерний стиль. Скажімо, Наталка Сняданко, як і, втім, Ю.Андрухович, звертається до публіцистичного викладу думок, але речення у неї задовгі настільки, ніби ми читаємо не вірш, а коротку новелету. У творі знаходимо філософські ремінісценції, як і, водночас, авторемінісценції, метонімічний образ часу. Наведемо для прикладу кілька творів поетеси з циклу «Чекання зими в цегляному Едемі» (див. дод. Д).

Наталка Сняданко не застосовує розділових знаків, текст дешифрується за смисловим навантаженням, але її поетика пластична, ніжна, переважають повтори, надибуємо і внутрішню риму, що надає творові мелодійності (слід – лід, сліди - хвости), зчаста вживає сполучник «і», який, наче в біблійному тексті, надає певної ритмічності. Такий вірш-образок може створити лише жінка, закохана у світ природи, краси. Метафоризація надає творові свіжого ґатунку-образу («цвіркун по долонях цілющу росу збирав»).

Постмодерна поезія демонструє, як значення змінюється й упаковується, і вона є не лише місцем ідеологічної критики, а й також чинить опір тенденції до змін поезії в суспільстві. Внаслідок цього письменники зчаста перебувають у прямому протистоянні інституційно підтриманим концепціям поетичного канону або традиції. Постмодерністи чинять опір вузькому і наївному уявленню про поетичну форму, репутацію та естетику, що й далі лежить в основі традиційно ліричної та більшості установчо оцінених програм поезії. Головне завдання – якими є результати їхньої творчості.

Постмодерний вірш навіть не хотячи мусить бути інтертекстуальним, а отже, є бінарною опозицією традиційному віршеві (тобто сторінка більше не містить у собі акуратно виготовленого поетичного факту, а є тим місцем, де поет працює з якоюсь конкретною темою). Постмодерний вірш – це пастиш (вторинний літературний твір) із прози, цитат та поетичних рядків, що черпають свій зміст із широкого діапазону інтересів і тем, а поет-постмодерніст висуває на перший план той факт, що поетичний твір (як і сам поет) вплетений у мережу зв’язків з іншими текстами, ідеологіями, жанрами. Цим і характеризується поетика Наталки Сняданко.

Цікавою з точки зору техніки віршування є поезія Василя Кожелянка. Це один із перших поетів (народився на Буковині 1 січня 1957 р.), який після Чорнобильської трагедії захопився новим стилем творення поезії. Кожелянко вважається засновником напряму «альтернативної історії» в українській літературі, автор збірок поезій «Терновий іней» (1994, премія «Гранослов'92»), «Білий і рудий» (1994), «Семибарвний кінь» (1995), «Як вчив Кожелянко-цзи» (2000), низки романів, оповідань, п’єс. Для прикладу процитуємо кілька віршів зі збірки “Як учив Кожелянко Цзи” (див. дод. Е).

Поетиці В. Кожелянка характерне перефразування інших авторів, алюзії, антитезні рефлексії, повтори, свіжі порівняння («енкаведисти з нікельованими лицями») – це ознака асоціативного письма. Перед читачем одразу ж «постає» кат з лискучими вилицями, задоволеного своєю роботою, добре вгодованого і низьким інтелектуальним рівнем. Він не думає, він виконує, те, що «хазяїн велить». І в уяві постає цілий полк «бомонду сірих речовин».

Крім В.Кожелянка, земний шлях якого завершився 22 серпня 2008-го та І.Іова, на щастя, творча і літературна діяльність кожного із вищезгаданих авторів триває, тому робити якісь узагальнюючі висновки ще доволі рано. Кожен із цих поетів спроможний кардинально змінити рух не лише своєї творчості, але й української літератури взагалі, через певний відтин часу навіть створять новий літературний стиль. Одначе і на сьогоднішній день вклад поетів Андруховича, Мордатенка, Наталки Сняданко, Мацька, Неборака в українську літературу кінця ХХ початку ХХІ століття складно переоцінити.