Розділ іі. Теоретичні основи: рецепції постмодерного тексту в українському просторі

Уважно прочитавши й проаналізувавши поезію українських письменників К.Мордатенка, В.Мацька, І.Іова, Н.Сняданко, В. Кожелянка, Ю.Андруховича, приходимо до висновку, що кожен із них вдається до формування словотвірної основи, будови тексту відповідно до світоглядної, естетичної позиції, застосовуючи різні стилістичні форми. Якщо І.Іов (1948 – 2001) виразно вдається до переосмислення минулого України, вдаючись до морфологічної видозміни слова, зчаста – до творення паліндромів, і до зорової поезії, алюзії, натяків, іронії то Віталій Мацько – до зорової поезії. Обидва поети тяжіють до курйозного віршування, яке відоме нам ще із ХVІІ століття, коли таким робом віршував Іван Величковський. Але всі вищеназвані поети, очевидно, потрапили під вплив комп’ютерної техніки. Звідси можна вивести кілька позицій у техніці віршування, а саме:

1) Гіпертекст. На нашу думку, десь «на перехресті» стихійного і рефлективного постмодернізму в Україні постало питання “комп’ютер і література”: яка зміна відбулася з часу, коли друкарську машинку заступив комп’ютер і як з початку 1990-их швидкісна траса інформації Internet зробила нас громадянами світу? Адже літературний текст тиражується тепер не лише у вигляді книг. Він виходить на компакт-дисках, де звучатиме різними голосами, відтворюватися факсимільно, розгортатися нелінійно, і будь-хто може вносити в нього свої корективи. Отже, лише з появою гіпертексту віртуальні ідеї постмодернізму запрацювали, стали повсякденністю.

Таким чином, можна стверджувати, що екранне мислення все далі відсторонює людину від безпосередньої непокірної дійсності. Зникає заслона між ілюзією, що тішить око, і реальністю, що ранить його. А все ж таки література безпосередньо належить навколишньому ідеологічному середовищу і відлунює те мовомислення (етичне, політичне, технологічне), часткою якого вона ще недавно була. Постмодернізм в Україні постав на кордоні цензури періоду існування СРСР як форми суспільного стримування креативного потенціалу, інтенції митця у двох її напрямках: боротьби з особистістю і боротьби з текстом. Починаючи з 1929-го року, з часу інспірованої енкаведистами справи «Спілка визволення України», продовжуючи репресіями 30 – 40-х років, режим нищив людину-автора як “потенційну книжку”. Після хрущовської відлиги цензура імітувала громадський тиск там, де громадської думки не було та й не сміло бути, а книги, як речові докази, ховала у спецфонди (див.: «Відомий і невідомий Мокрієв» // Мацько Віталій. Злотонить. – Кам.-Подільський. – 1994. – С.173). Так, Любові Забашти (дружина Андрія Малишка) збірка «Щоб мовчали гармати» 1951 року потрапила у спецфонд, бо не вписувалася в ідеологічне «прокрустове ложе» тодішньої системи. Подібно вчинили з романом Ю.Яновського «Жива вода», віршем В.Сосюри «Любіть Україну», романом К.Гордієнка «Буймир». Пізніше відсторонено від масового читача роман «Собор» Олеся Гончара.

У цензурну епоху пропозиція породила опозицію, стисло сформульовану в Ліни Костенко: “Шукайте цензора в собі”. Письменник як особистість існував у проявах своєрідної літературної шизофренії, розпадаючись під час творчості на “Я”-цензора і “Я”-автора. Така подвійна мораль супроводжувала кожного письменника. Відбувалося змагання із двійником – ось ті прописи, які змінилися впродовж останнього десятиліття.

А коли впала «берлінська стіна», розвалився СРСР, лише тоді в Україні появилися умови для постмодернізму. І тепер сучасне мистецтво заклопотане суто постмодерною ідеєю рекорду, пов’язаного швидше всього з наполегливістю і зусиллям, аніж з талантом. Тому у творах означених письменників ми бачимо:

2) Різночитання. Не досить високий тираж, а в змісті – іронічне дослідження табуйованих тем, розповідь альтернативної історії; присвяти: літерам української абетки. Новий метажанр в українській літературі 1990-х – антології – постає як вибір рекордних текстів та авторів, де кожний рекорд можна подолати, інакше це була б репресивна норма.

Різночитання стимулює критика-деконструктивіста спростовувати риторичність літературної продукції, спрямовану на читача. Ця диспозиція є очевидною: коли змінюється епоха, тоді текст ніби випадає з власної інтертекстовості і співвідношення з дійсністю. Запит до тексту стає іншим, читач інакше вчитується в нього й інакше підлягає авторитету письма. Адже, коли хочемо зрозуміти ідею, що її покликаний виразити знак, його треба потлумачити, дешифрувати, тому що знак – не річ, а значення, видобуте з речі. Відтак у самому акті критичного читання захована апорія: текст, що його вичитує читач, завжди має похибку щодо того, як його розумів поет при написанні.

Українська реальність додає до цих спостережень суттєві приклади. Завершення доби соціалістичного реалізму в літературі породило досі нечувану, нову (ще виразно не артикульовану) свободу натхнення й друку. У сучасній Україні привертає увагу література на полях (ad marginem) тоді, як канон увіходить все глибше в минуле з татуйованою приміткою “застарілий”. Вітчизняний новітній літературний процес має не одну, постмодерну, а декілька літератур: офіціоз, ех-репресовану, тобто професійну, що все ще уточнює обсяги своєї популярності, і маргінальне письмо “для літературних гурманів”. Рух літератури не доцентровий, як раніше (до суті жанру, до шедевру), а розсіяний, відцентровий (до пограниччя мистецтв і жанрових симулякрів). Чому так сталося? Бо теперішні художні тексти в Україні породжені метатекстом, і більшість домінуючих у літпроцесі книг є прописами культурологічних концепцій. Постмодернізм приймає це все і заохочує приріст критичної маси письма, де книги робляться із книг.

Аналізуючи поетичну творчість означених письменників в контексті нашого дослідження теоретичних основ постмодернізму в українському просторі, приходимо до третього визначника рецепції тексту:

3) Концепти і критики. Французький філософ-постмодерніст Жан-Франсуа Ліотар (1924 – 1998) у дослідженні ситуації “сучасності” розхитав просвітницьку модель нарощування і зміни пріоритетів – “дискурс леґітимації”, аналізуючи роль викладу у науковому  пошукові та пізнанні. “До краю спрощуючи, – писав Ліотар, – я б визначив постмодернізм як недовіру до метанаративу”. Однак, він навпаки зауважує, що постмодернізм – не розрив з модернізмом, а зміна відношення до нього (виділення наше), критичне переосмислення модерністських міфів Розуму, Свободи, Поступу. Модерна творчість вимагає порядку, тотожності, визначеності. Постмодерна – підважує усталений порядок речей, демаскує його, не запроваджуючи натомість нового, – ця творчість живиться хаосом. Мусимо розрізняти постмодернізм як художню практику і постмодернізм як теоретичне відображення, як “ізм”, – хоч обидва розвинулися в активній взаємодії. Митець сучасності – це “подвійний агент” без чіткого топосу. Науковець у масовій літературі «подає» елітарну підшивку, а у “високій” – не гребує низовими прийомами і тим самим пом’якшує опозицію відкритого/герметичного (закритого, прихованого) тексту.

Важливі концепти, довкола яких «нагромаджується» дискурс постмодерністської критики, – це інтертекстуальність, внутрішня декорація, слід, подвійне кодування, ризома, смерть автора, світ як хаос і світ як текст. Відтак через дві останні призми формується третя: хаосу як тексту, точніше словника-тезауруса, що надається до нелінійного прочитання. Постмодерністське письмо антиміметичне. Змішуючи складові елементи на  витягах з різних стилів і поетик, письменник отримує безмежне число мутацій. Автор уже не деміург, а ніби – приватна “випадкова” особа. Постійний обмін смислами стирає межу між “своїм” і “чужим” словом. Текст водночас належить усім читачам, відтак кожен з них стає до певної міри співавтором. Мистецтво постмодернізму висуває на перший план такі “вторинні” жанри, як щоденники, примітки, листи, воно втручається в найбільш інтимні, найпотаємніші куточки життя людини. Отже, розширення контексту вводить у текст саме обрамлення (frame): палітурку книги, рекламне оголошення на шмуцтитулі (додатковий лист у книзі, епіграф, короткий заголовок розділу тощо). Російський літературознавець Юрій Лотман (1922 – 1993) спостеріг, що “Досить увести в текст рамку, як центр уваги аудиторії зміщується з повідомлення на код”. Ризома – емблема постмодерну. Італійський філософ Умберто Еко (1932 р.н.) прописав її як протообраз лабіринту в своєму візитівковому романі “Ім’я троянди” (1980). Лабіринт – той символічний простір, що тісно пов’язує постмодерний текст з бароковим, з тією лише різницею, що в бароко гра була повнозначною, а в постмодернізмі ставлення до неї є також ігровим.

Таким чином синхронізація з сучасністю, парадигма критичного судження про літературу і практика аналізу поетичного тексту зазнає кардинальних змін. Втілюючи суть такої видозміни, деконструктивізм (як літературознавча школа) набув значення нового способу мислення у новій стадії європейської цивілізації, окресленої як час постмодерну.

Модернізм/постмодернізм – довічні vis-a-vis (візаві, стиль). І сьогодні, коли в українському культурному просторі ці дві парадигми втягнено у суперечку, вони не вичерпали себе до решти. На нашу думку, постмодернізм впливає на прочитання модерних текстів, а модерністський канон у певній національній візії коригує логіку розвитку її постмодерного дискурсу. Естетичний конструкт у свідомості постметафізика «світ постає не у вигляді картезіанського механізму, який функціонує за законами детермінізму, а в образі “плюралістичного всесвіту”, говорив американський філософ Уільям Джеймс, світу, що нагадує собою “великий квітучий безлад, який дзижчить” – іншими словами, дефундаменталізація культури – випад проти духовних монополій, схильність до випадкових пререференцій, до мізансцен, метафоризація дискурсу, спостереження в квадраті і розмивання традицій. Чому в українській літературі модернізм поступився місцем іншому стилеві із префіксом «пост»? Бо “нове” (модерн у перекладі з французької – новий) швидко старіється. Усе новочасне затримує прихований зв’язок із класичним. Сенс модерності творить власні самодостатні канони прийдешньої класичності, що порушує “усталену” історичну послідовність. З постмодерної точки зору, сучасність можна описати як концепт вибірково повтореної минувшини. Цитата перетворилася на знак опанованої культури. Підвищена ремінісцентність, увага до чужого слова стали запорукою творчості в постісторичних умовах. Такий тип світогляду тепер не рідкість, а є ключовим.

Літературознавець Марко Павлишин початок тотального розвитку українського постмодернізму визначає січнем 1992 року, коли вийшов перший номер київського журналу “Сучасність” (засновано його в Мюнхені). Уперше за довгі десятиліття українські митці здобули шанс зосередитися на теперішності. Поети-вісімдесятники одразу ж скористалися даною нагодою для буфонади і великих масових дійств (“Вивих”, “Крайслер-імперіал”,“Загін загону загоном”), а їм в спину дихали поети дев’яностих років, які з сильною мірою скепсису сприйняли і ці зрушення (згадаймо хоча б “Нову деґенерацію”).

Текстова тканина постмодерного дискурсу в Україні оприявнила відчуження митця від читача. Автор намагається показати, що читач у порівнянні з ним розумово відстав (твори І.Іова, А.Моісеєнка, М.Мірошниченка). Українська “нова хвиля” тривалий час зазнавала зневажливого глузування критиків, вихованих на прихильному ставленні до «раціо», вважаючи такі твори тіньовою літературою, літературою «бунту».

Але засвоєння культурної парадигми постмодернізму та її специфічний розвиток, як і кожен національний варіант теоретичного коду, завжди має похибку в діахронії «своє» – «чуже, інтернаціональне» певного зразка. Нагадаємо думку італійського вченого Умберта Еко, який з цього приводу говорив, що “постмодернізм – це просто сучасна назва маньєризму (маньєризм – манера, характерна втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою і людиною) метаісторичної категорії”. Отже, маньєризм – один з найвпливовіших мистецьких концептів в італійській культурі і його моделювання по-своєму підкоригувало італійський варіант постмодернізму.

А ось український постмодернізм найперше був протиставлений усталеному роками соцреалізмові й цензурній експансії в літературі. Першими критичними публікаціями вітчизняного постмодерну були дві статті Тамари Гундорової, в якій авторка спрогнозувала похибку з вини штучно перерваного, а тому незавершеного у нас модернізму та “переписування авангардистської класики”. Літературознавець-Гундорова звертає увагу на проблиски авангарду у представників літературних об’єднань “Бу-Ба-Бу”, “Пропала грамота”, “Лу-Го-Сад”, хоча до половини 1990-х років перфоменси їхні поступилися місцем текстам. Тексти ж засвідчили дещо іншу форму. І професор Гундорова знайшла вагомі докази зародження українського постмодернізму не після модернізму, а разом з ним. Дискурс українського постмодернізму тісно пов’язаний з книгами, що знайшли нове прочитання і переоцінку концепту літературного модернізму в Україні, а також філологічних методів і шкіл (Див.: Гундорова Тамара. Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання // Сучасність. – 1993. – № 9. – С. 79-83; її ж праця. Ностальгія та реванш: Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – Листопад (№ 144).