Розділ і. Постмодернізм: феноменологія, тенденції розвитку.

Дослідники стверджують, що відлік постмодерності припадає на 60-ті роки минулого століття. Започаткувався з американської контркультури, тотальних і загальнодоступних мас-медіа (de profundis) та французького постструктуралізму (excelsior). Спершу префікс пост- дослідники застосовували до митців останнього на тоді двадцятиліття (1950-1960) – порушників “рівноваги” модернізму, – але щоразу наполегливіше проштовхували сам термін до початку століття. Як завважував Роберт Рассел у праці «Postmodernism», останній є реакцією на виняткову претензію наукових, об’єктивних потуг пояснити реальність буття.

А ось питання про сенс і призначення постмодернізму в Україні явило затяжну дискусію, котру іронічно підсумував один з її ініціаторів Юрій Андрухович: “Настав той час, коли постмодернізму в нас не критикує тільки лінивий або мертвий”. На окремих проблемах цього літературно-стилістичного явища в українському випадку, конкретно зупинилася Соломія Павличко: “У літературі модернізація має свої аспекти. Вона передбачає чесні відповіді на численні запитання: Якою мовою ми говоримо про літературу, традицію, загалом про себе? Чи може існувати навіть саме поняття забороненої або незручної теми? З кого складається канон наших класиків? Які сили нуртують на літературному маргінесі?”. Можна відповісти однозначно: постмодернізм набирає потужної сили в новочасній українській культурі. Він є реакцією на виняткову претензію науково обґрунтувати реальність буття (Р.Рассел).

Вдаючись до ретроспекції, до історії, скажемо, що вперше термін “постмодернізм” з’явився 1917 р. в книжці німецького філософа Рудольфа Паннвіца «Криза європейської культури». Вживався він на позначення нігілізму в культурі ХХ ст. Філософське підґрунтя постмодернізму склали праці Мішеля Фуко, Жака Дерріда, Жиля Дельоза, Фелікса Гваттарі, Жана Бордіяра, Жака-Франсуа Ліотара, Річарда Рорті.

Теоретики постмодернізму наголошували на кризовому характері постмодерністської свідомості. «Пост» перекладається як «після», «модо» – «саме зараз». Український літературознавець Григорій Штонь подає “постмодернізм” як “міжчасся”. Умберто Еко переконаний, що “… постмодернізм – не фіксоване хронологічне явище, а певний духовний стан” і “будь-яка епоха має власний маньєризм”.

Отже, батьківщиною постмодерністської літератури сьогодні називають Сполучені Штати Америки. Саме звідсіля він проник у Європу. Теорія постмодернізму проявилася у США на хвилі зацікавленості до інтелектуально-філософських, постфрейдистських та літературознавчих концепцій французьких постструктуралістів. Американський ґрунт виявився найбільш благодатним для осмислення нових тенденцій з кількох причин. Насамперед тут відчувалася потреба в осмисленні тих віянь у розвитку літератури та мистецтва, що заявили про себе в середині 50-х років минулого віку (поп-арт зробив цитатність провідним художнім принципом) і в середині 70-х років настав час зміни культурної концепції (парадигми): модернізм поступився місцем постмодернізму.

Найбільш знаковою подією була стаття літературознавця Леслі Фідлера «Перетинайте межі, засипайте рови» (1969). У статті, як і в її назві, автор продемонстрував пафос зближення стильових домінант модернізму і постмодернізму з мовою масової літератури. Автор моделює зближення полюсів завдяки усунення перешкод на шляху до елітарності. Себто концепція Фідлера орієнтувала реципієнтів (читачів) на вузьке коло обраних інтелектуалів, а відтак завдяки «напруженому текстові» - недоступною й нецікавою для простої більшості народу. Творча манера письменників схильна до інтертекстуальності, іносказання, примітивна шаблонністю масової белетристики. Саме у такий спосіб, на думку естетів, зменшується розрив між «мистецтвом для освічених» і його спрощеним варіантом «для неосвічених».

Виемігрувавши у США, ідеї французьких поструктуралістів, зокрема ідеї Дерріда, який у свій час працював професором Єльського університету, посприяли ліпше зрозуміти новітні процеси, що відбувалися в американській культурі, надали поштовх дискусіям про постмодернізм. В результаті чого 1975 року починає виходити журнал «Октобер» (редактор Розалінда Краусс), у якому відкрито пропагується нова французька філософія, психологія, психоаналіз, надається слово літературознавцям новітньої доби, інтелектуалам, які осмислюють, потрактовують теорію постмодернізму (особливо у працях І.Хасана). Згодом, постструктуралізм як теоретична база постмодернізму стане важливим підґрунтям для переосмислення літератури, мистецтва і культури.

В українському літературознавстві і досі тривають суперечки щодо визначення стильової межі поміж модернізмом і постмодернізмом. Так відомий сучасний вчений-філолог Михайло Наєнко, не визнаючи теорію Ю.Коваліва, в журнальній статті «Що таке історія літератури?» («Слово і час». – 2010. - №3) завважує, що твори В.Земляка, Є.Гуцала тощо також можна зарахувати до постмодерністських. На нашу думку, такого не може бути, бо згадані професором Наєнком автори не дотримувалися теоретичних засад елітарності, свої твори змодельовували без урахувань тих критеріїв, що висуває постмодернізм. Для підтвердження висловленого, унаочнимо наші висновки таблицею, яку запозичили з роботи Іхаба Хасана «Культура постмодернізму» (1985). У ній виразно постають стильові ознаки і модернізму, й постмодернізму. Щоправда, І.Хасан наводить ознаки модерного письма, притаманного першій половині ХХ століття, але для української літератури доби соцреалізму ці ознаки деякою мірою також характерні. Отже, різниця художнього втілення стильових домінант виглядатиме так:

Модернізм	Постмодернізм
Романтизм, символізм	Беззмістовність
Форма (поступова, завершена)	Антиформа (перервана, відкрита)
Цілеспрямованість	Гра
Задум	Випадковість
Ієрархія	Анархія
Майстерність / логос	Стомленість / мовчання
Завершений твір мистецтва	Процес /перформанс/ хеппенінг
Дистанція	Співучасть
Творчість / синтез	Розклад / деконструкція
Присутність	Відсутність
Центрування	Розсіяння
Жанр / кордони	Текст / інтертекст
Семантика	Риторика
Парадигма	Синтагма
Метафора	Метонімія
Збір (концентрація)	Комбінування
Вказівне	Те, що визначає, незавершене

З цього можна зробити певні висновки: постмодернізм не слід трактувати як продовження модернізму (після модернізму). На думку багатьох культурологів, між епохою модернізму і добою постмодернізму існує не кількісна, а якісна відмінність: модернізм — це крайня форма. Модерна література все ж таки характеризується виробленням «власного» стилю, творенням своєрідних образів, не схожих ні на кого, що зумовлено зміною загальних естетичних настанов. Ідеал цілісної людської особистості зникає, письменники відмовляються від образності. Центральною цінністю визнається внутрішній світ митця, його право без обмежень вибирати способи вираження і змалювання довкілля, втілення в художній текст асоціацій, власних переживань, спроектованих на літературного персонажа. У такий спосіб дешифрується світогляд художника слова. Отже, модерна поезія і проза стала тією сферою, де наочно змодельовано розрив з традицією, творчий пошук і новаторство.

А ось у постмодерному тексті образ персонажа «блукає», «губиться» між рядками. Адже «…постмодерний образ людини як своєрідний тип самооцінки сучасної людини, але самооцінки, котра ґрунтується значною мірою на протиставленні цінностям та стереотипам епохи модерну; в той же час, постмодерн є певним проектом майбутнього, проектом, не позбавленим утопізму, боротьба з котрим завжди сутнісно вирізняла постмодерн» [17, 129]. Сюрреалістичний текст «демонструє» особливий зразок модерної чуттєвості – менталітет сучасної людини; такий текст написаний мистецьким, філософсько-критичним стилем, що втілює в собі своєрідний образ світу та образ людини з характерним для неї світовідчуттям.

«Химерний» текст розкриває проблему: багатовимірність людського буття як вияв світоглядних та соціальних змін сучасності, онтологічне осмислення пануючого на сьогодні образу людини. У постмодерні прочитується формула щодо минулого і майбутнього людства; в межах певної культурної епохи постає образ людини, виформовується наше уявлення про її особистісне існування, співіснування з Іншим.

Відтак кожен із митців оприявнює власне розуміння суспільно-історичних зрушень. Світ і його пристосування до людини (буття духу людини з автономним буттям світу) передається через конфлікт-протистояння стихії природи та цивілізації.

Якщо, скажімо, в ХІХ столітті цінності групувалися довкола центру (людини) у вигляді бінарної опозиції, особистість завжди прагнула знайти своє місце у світі, яке задане людською першосутністю (саме останнє визначає таке місце), то письменники ХХ віку зрозуміли: ніхто такого місця не гарантує, тому криза антропоцентризму стала визначальною темою. Конформіст, одновимірна людина – це витвір цивілізації розуму, отже відбулося відчуження від її сутності. Тому образ людини, яка снить владою, пануванням над іншими, до своїх потреб і власного світобачення прагне перетворити світ, олюднити його, розчинити в собі, не знаходить підтримки в письменників-постмодерністів, критикується ними. Вони художньо моделюють і сприймають людину незалежної індивідуальності, котра перебуває не «над», а рівна з іншими.

У постмодерній літературі стирається уява про єдиний світопорядок, а відтак про єдиний центр будь-якої системи, концепції. Дедалі важче стає відрізнити важливе від другорядного, визначити сутність, сенс будь-якого поняття. Постструктуалісти Ролан Барт, Жак Дерріда, Франсуа Ліотар пропагували взагалі переосмислити історичну філософію, систему попереднього наукового знання, а прислухатися до сучасної епохи, до вимог часу й відповідно діяти.

Американський літературознавець І.Хасан у статті «Мапи й розповіді: короткі роздуми» висловлює іншу квітесенцію про метафоричність, нескінченість пізнання світу: «Людські істоти – частина землі, неба, моря, а складені ними мапи – частина людського розуму, розуму, який намагається знайти розуміння у всесвіті. Цілу вічність наша планета торує свій шлях крізь зірковий пил; ми кусаємо галактики в яблуці й п’ємо всесвіт у склянці дощової води. Зараз ми говоримо про всесвіт мовою мап. Отже, наголошую: мапи – це наш другий дім, наш дім у трильйонах конструкцій і мінливих кордонах людського мозку. Але мапи, поля яких розчиняються, віщують нашу нескінченність. Чи вдасться їм хоч колись відкрити нам, що не існує таких понять, як "тут" чи "там"?» (Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Alsvu/2006_3/1.htm). У такий спосіб автор моделює бінарну опозицію до традиційного наукового пізнання світу. Світ вічний, і скільки житиме людина стільки відкриватиме його. І певна річ, прийде час, на зміну постмодернізмові як сучасній провідній стильовій течії в літературі прийде інший стиль відображення людини і світу художніми засобами.

У постмодерних творах різко зростає міра самопізнання, самосвідомості, самокритики всередині тексту. Письменник не приховує від реципієнта (читача), яким чином він досягає певного ефекту, пропонує читачеві для обговорення ті питання, які перед ним постали. Але в літературознавстві таке обговорення виступає як «співпраця» і характеризується витонченою грою.