3. Функціонування козацьких шкіл в Україні

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл для підготовці кобзарів, „лірників” і узяв їх під свою опіку. Це були по суті перші музичні школи на Україні. Вчителями працювали козаки-кобзарі, які за віком або по інших причинах не могли володіти зброєю. Заняття з учнями проводилися індивідуально. Лише тоді, коли хлопець міг самостійно створити твір, він отримував право співати людям. Тому кобзарі часто були поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогами, кобзарі і „лірники” розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

Центром освіти XVII ст. був звичайно Київ, проте такі школи існували і в Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині і ін.

Козацькі школи існували в полкових і січових містах України. На території Лівобережної України до другої половини XVII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральним старшиною (гетьманом). У семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл; у Ніжинському – 217, Лубенському - 172, Чернігівському – 154 і т.і.

Ці школи розміщувалися переважно в приміщеннях, які належали церквам, їх іноді і називали на ім'я церкви: Покровська, Успенська і так далі. Вчителі мали помічників з кращих учнів, яких називали «школярами», «виростками». Учні жили в будинку дяка і, окрім навчання виконували роботу по господарству.

Використання методів навчання в школах було обмеженим, хоча вчителі і прагнули значною мірою робити процес навчання наочним, особливо під час вивчення азбуки. Вчитель прийнявши позу «руки в боки», зображав букву «Ф», піднімав одну руку у верх, а іншу опускав вниз, зображав букву «Х» і так далі.

Ці школи існували за гроші батьків учнів, за вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, Часослова – 1-2 карбованці, Псалтиря – до 5 карбованців.

Дітей навчали читати, писати, рахувати. Виховання було переважно релігійним. У Люблінському і Чернігівському полках діти старшин і заможні козаки навчалися грамоті і військовій справі в „парафіяльних” школах або при сотенних і полкових канцеляріях.

Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки, вони носили звання «Військового служителя» і мали високий авторитет.

Ці школи забезпечували дітям тільки початкову освіту, яка була доступною і задовольняла у той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жила рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції.

4. Педагогічні погляди е. Славинецького і с. Полоцького

У педагогічній думці цього періоду можна виділити офіційну систему освіти і виховання, яка виражала інтереси пануючих класів, прогресивну педагогічну теорію і практику і псевдонародні педагогічні теорії і ідеї.

Між представниками цих напрямів йшла гостра боротьба, вона позначалася на виховній і освітній, педагогічній і художній діяльності.

Прогресивні педагогічні ідеї того часу відображалися в статутах братських шкіл, різних полемічних творах релігійного і політичного характеру, зокрема, в творах діячів братських шкіл Лаврентія і Стефана Зизаніїв, творах Івана Вишенського, Кирила Ставровецького і ін.

У літературно-художніх, полемічних, історичних творах письменників і просвітителів України цього періоду ми знаходимо думки про соціальну роль, характер і значення виховання і освіти. У розвитку педагогічної думки в XVII ст. можна чітко виділити два напрями: орієнтація на приклади грецької культури і освіти (Єпифаній Славинецький) і розвиток педагогічної теорії і практики на основі слов'янських педагогічних традицій з урахуванням досягнень західної педагогіки (Симеон Полоцький).

Коли в Московській державі визначили важливість і потребу мати вчених людей і задумали видати Біблію, то цар Олексій попросив для такої організації учених з Києва. 12 липня 1649р. приїхали до Москви українці-редактори, серед яких був Єпифаній Славинецький. Це була високоосвічена людина. Славинецький придбав славу людини «вельми ученого і мудраго» і мав великий вплив в Москві, він добре знав декілька мов, був «опасный претолковник эллинского, славянского и польского диалектов», після себе залишив «лексикон греко-славяно-латинский».

Через 15 років, в 1664р., прибув до Москви українець Симеон Полоцький (1629-1680), покликаний туди учити царевичів Олексія і Федора і царівну Софію; навчав він і царевича Петра. Це була людина високоосвічений, вже освіти західної; він мав значний вплив в Москві і в державному житті, і в літературі, де прославився як поет. Написав багато праць, серед них такі, як «Обед душевний» (1681) і «Вечеря душевная» (1683), чим і прославився. «Псалтир рифмованая» Симеона Полоцького була широко поширений в Москві, і за наказом царів Івана і Петра її було покладено на ноти.

Єпифаній Славинецький та Симеон Полоцький були першими казнодіями (промовляли проповіді по церквах у відмінності від існуючого звичаю в Москві проповіді читати з книг).

Представників обох напрямів об'єднувало прагнення поліпшити освіту і виховання народу. Сприяти зростанню рівня його культури, відстояти національну незалежність.

Є. Славинецький не тільки виправляв помилки в церковних книгах, а і переводив учбову літературу по медицині, географії, мистецтву, створював підручники.

Серед праць Є. Славинецького найбільший інтерес, з педагогічного погляду, має твір «Громадянство звичаїв дитячих». Дослідники встановили подібність цього твору з працею Я.А. Коменського «Правила поведінки», а також з твором Еразма Роттердамського «Похвала глупості». Проте твір Е. Роттердасмського мав розповідальну форму, «Громадянство звичаїв дитячих» - катехізисну (запитально-відповідальну). Твори Є. Славинецького сприяли затвердженню прогресивних ідей в питанні виховання підростаючого покоління.