1. Українське Відродження (загальна характеристика)

Період XIV – середина XVI століть, характеризувався подоланням феодальної роздробленості, з одного боку, і перебудовою південно-західних земель України у складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, посиленням феодального і релігійного гніту з іншого боку, це негативно відзначилося на розвитку української культури. Друга половина XVI – середина XVII ст. – це період швидкого розвитку ремесел і торгівлі. Зросла роль міст, перш за все як економічних і культурних центрів, формувалося національне самовизначення, антифеодальна і визвольна боротьба народних мас. На всіх цих етапах складалася українська народність, визначалася система виховання.

Втративши свій культурний побут в боротьбі з монголо-татарськими війнами, Київська Русь, її українські землі стали здобиччю литовських, польських, угорських феодалів.

Вже в середині XV століття українське вільне життя закінчилося і почалося боротьба проти литовських князів на релігійній основі, оскільки литовці прийняли католицьку віру поляків, це стало початком нещадного соціального, релігійного, культурного пригноблення українців.

Католицькі вельможі привласнили собі право призначати православних єпископів і архімандритів. Часто це були особи, які не відповідали цим посадам. Всіх, хто не відповідав канонам римо католицької віри, переслідували. Значний удар отримала також освіта, вона було поставлена в нерівні умови з освітою в польських закладах, де була доступнішою, кориснішою і пристижнішою. Це привело до того, що в польські школи, університети поступило багато дітей української знаті, заможної міщанки, там вони отримували антиукраїнське виховання.

Українське селянство і незаможне міщанство твердо дотримувалися своєї віри, розуміючи це як збереження національності. Вони вчили своїх дітей в церковних школах у мандрівних дяків. Підручниками в цих школах служили книги «Часослов», «Псалтир» і «Апостол». Як і раніше, найцінніша література знаходилася при монастирях, хоча вітчизняної літератури практично не з'являлося.

Відрив української знаті від основної маси українського населення, викорінювання, примітивізація православного духівництва сприяла гальмуванню розвитку української культури. Була абсолютно відсутня в Україні національна середня і вища освіта. Полонізація українського народу придбала страшні розміри. Проте саме колоніальний гніт збудив національну свідомість українців.

Перше національне відродження України XVI-XVII ст. почалося з організації міських братств, створених православними міщанами і шляхтою, духовними персонами і козаками, вони ставили своїм завданням розвиток громадської свідомості, охорону прав народу. Всі прогресивно настроєні люди розуміли, що даній благородній меті служитиме освіта, тобто школа.

6 жовтня 1596р. відбувся Берестейській збір, результатом якого стало підписання унії з Римом, це дозволило зберегти в умовах латинізації і полонізації східний обряд, збудити національну свідомість українців, захистити українську мову, створити умови для появи національної інтелігенції. Ця унія дала народу національну церкву, національні уніатські школи. Ці школи орієнтувалися на західну педагогіку і давали для того часу непогані знання; навчання проводилося на рідній мові.

Значний вплив на формування освітньої справи в Україні того часу мала епоха Відродження, яка породила гуманізм і Реформацію, ослабляючи тим самим позиції Ватикану в Західній Європі. У XVII ст. у Речи Посполитій придбав силу радикально-реформаторський рух так званий «соцініан». Прагнучи раціоналістично підійти до релігії, соцініани були проти ряду важливих догматів християнства, допускали вільне трактування Біблії, виступали проти церковної ієрархії, чернецтва, поклоніння іконам і святим. Реформація значною мірою вплинула на появу протестантських шкіл, які через освіту і виховання пропагували свої ідеї. Найбільш відомими серед них були соціаніанські і кальвіністські учбові заклади (Хмільник, Гоща, Берестечко, Кисилин).

«За віру і волю» - було гаслом українського середньовіччя. Завдяки розумінню цієї ідеї починається створення будівельних комплексів, які включали церкву, школу, видавництво, госпіталь; турбота про них стала обов'язковою. Таким чином, духовність, освіта, моральність, створювали нероздільне об'єднання і стали фундаментом вітчизняного Ренесансу.