10. Експериментальні методи. Природний (польовий) експеримент. Моделюючий експеримент. Лабораторний експеримент.

Експеримент (лат. experimentum — проба, дослід) — метод збирання фактів у спеціально створених умовах, які забезпечують активний прояв необхідних психічних явищ.

Експериментатор сам моделює ситуацію дослідження, може змінювати її у процесі експерименту, а за необхідності провести його повторно.

Експеримент як метод психологічного дослідження має чотири етапи.

1. Теоретичний етап дослідження (постановка проблеми). Визначаються проблема і тема дослідження; обираються об'єкт і предмет дослідження, а також формулюються експериментальні завдання і гіпотеза дослідження.

2. Методичний етап дослідження. Здійснюється розробка методики експерименту і експериментального плану.

3. Експериментальний етап. Здійснюється безпосереднє створення експериментальної ситуації, спостереження, керування ходом експерименту та вимірювання реакцій досліджуваних.

4. Аналітичний етап. Здійснюється кількісний аналіз результатів (математична обробка), наукова інтерпретація фактів, формулювання нових наукових гіпотез і практичних рекомендацій.

Природний експеримент. Грунтується на керуванні поведінкою досліджуваних за умов повсякденного життя шляхом введення низки чинників, що впливають на їхню поведінку й контролюються дослідником. Самі по собі умови не містять у собі чогось штучного, незвичного для перебігу явищ повсякденного життя. Замість того, щоб переводити досліджуване явище в лабораторні умови, дослідники намагаються врахувати вплив і підібрати природні умови, що відповідають їхнім цілям. Природний експеримент має особливе значення в ситуаціях, коли необхідна повна необізнаність його учасників із тим, що їх вивчають, що створена ситуація є експериментальною, бо результати можуть бути спотворені.

Лабораторний експеримент — це дослідження, проведене у штучно створених умовах (у лабораторії). На відміну від природного експерименту він передбачає організацію досить незвичної для досліджуваних ситуації. В умовах лабораторного експерименту досліджуваний знає, що його вивчають, але, як правило, не має інформації про характер завдань, які розв'язує дослідник в експерименті.

Використання методу лабораторного експерименту дає досліднику чимало переваг, зокрема можливість уникнути побічного впливу, наприклад, шуму; Використання спеціальних приміщень, тренажерів дає також змогу моделювати реальні умови, які у повсякденному житті рідко зустрічаються або недоступні для спостереження (експериментальні, стресові ситуації).

В моделюючому експерименті (деколи його називають генетико-моделюючим) моделюється процес становлення та розвитку різних психічних функцій у діяльності. В експериментальній ситуації учень відтворює (моделює) ту чи іншу реальну або ідеальну для нього діяльність (розв'язання моральних задач, запам'ятовування необхідної інформації, виготовлення предметів тощо). Цей експеримент можна продуктивно застосовувати при вивченні проблеми зв'язку навчання та психічного розвитку, створюючи спеціальні експериментальні моделі навчання і вивчаючи їх вплив на процес розвитку. При проведенні моделюючого експерименту піддослідний діє за інструкцією експериментатора і знає , що бере участь в експерименті якпіддослідний. Характерною особливістю експерименту даного типу є те , що поведінка випробовуваних в експериментальній ситуації моделює ( відтворює ) на різних рівнях абстракції цілком типові для життєвих ситуацій дії або діяльності : запам'ятовування різних відомостей , вибір або постановку цілей , виконання різних інтелектуальних і практичних дій і т.д . Моделюючий експеримент дозволяє вирішувати найрізноманітніші дослідницькі завдання .

11. Психологія як наука про душу. Психологія як наука про свідомість. Психологія як наука, що вивчає факти, закономірності, механізми психіки. Психіка як сума елементарних процесів свідомого досвіду.

Психологія як наука в своїй історії пройшла довгий та складний період становлення. Можемо виокремити етапи розвитку психологічних знань.

Психологія як наука про душу ( більше ІІ тисяч років тому)

В європейській культурі зародження філософії (психології) відбувалося в Стародавній Греції. Філософи по-різному розуміли поняття душі.

Демокріт, Епікур розглядали душу як різновид матерії, як тілесне утворення, яке складається із кулеподібних, маленьких і найбільш рухомих атомів.

Платон виходив з того, що душа є щось космічне, божественне, ідеальне і відрізняється від тіла. Душа перед тим, як попрапити в тіло людини, існує відокремлено у вищому світі, де пізнає ідеї – вищі незмінні сутності. Потрапивши у тіло, душа починає згадувати побачене до народження. Тіло і психіка у Платона протистоять одне одному.

Аристотель, систематизувавши попередні й сучасні йому психологічні положення, розвиГілозоїст Геракліт душу («психею») вбачав в образі іскри космосу - «вічно живого вогню», тому він говорив: «Пізнай самого себе». Термін «логос», який увів Геракліт і який вживають донині, має тепер чимало значень. Але для древнього філософа він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне. Тому осягати себе (свою Психею) - значить заглиблюватися в закон (Логос), який додає вселенському перебігу речей виткану із суперечностей і катаклізмів динамічної гармонії.

Свій внесок у розуміння психіки зробили філософи, яких називали софістами. Софісти на перше місце ставили не пошуки природної «матерії» (вогненної, атомної тощо), а мову і мислення, як засіб маніпулювання людьми. У зв´язку з цим було докладно обговорено прийоми логічних міркувань, будову мови, характер відношень між словом, думкою і предметами.

Давньогрецький філософ Сократ радив звернутися до внутрішнього світу людини, її переконань і цінностей, до вміння діяти згідно з розумінням кращого. Сократ довів нероздільність мислення і спілкування (діалогу). Він був майстром усного спілкування. З кожною людиною, яку зустрічав, розпочинав бесіду, щоб змусити її замислитися над тим, як безтурботно вона вживає слова. Згодом почали говорити, що тим самим він став піонером психотерапії, мета якої - за допомогою слова оголити те, що приховано за покривом свідомості.

Подальший розвиток поняття душі відбувався через виокремлення в ній різних «частин» і функцій. Через багато сторіч версія про взаємодію трьох компонентів, які утворюють особистість як динамічну, яку роздирають конфлікти, сповнену суперечностей структуру, відновиться в психоаналізі З. Фройда.

Душа, за Аристотелем, - це не самостійне єство, а форма, спосіб організації живого тіла. ває ідею нероздільності душі і тіла.

Психологія як наука про свідомість (ХVІІ ст.)

Виникає в зв’язку з розвитком природничих наук. Думати, відчувати, бачити – це свідомість. Головний метод, дослідження свідомості, спостереження за собою і описування фактів.

Історія експериментальної психології розпочалась в 1879 р. з заснування в Лейпцигу німецьким психологом Вільгельмом Вундтом першої у світі психологічної лабораторії. Дана подія знаменує собою виникненням психології як науки.Завдяки Декарту відбувся поворот у понятті про «душу», що став опорним для наступного розділу в історії формування предмета психологи. Відтепер цим предметом стає свідомість.

За Декартом, «началом усіх начал» у філософії та науці є СУМНІВ. Потрібно сумніватися в усьому - природному і надприродному.

Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості. «Свідомість - це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці».

Вважали, що об´єктом свідомості слугують не зовнішні об´єкти, а ідеї (образи, уявлення, відчуття тощо), якими вони є з «внутрішнього погляду» суб´єкта, який спостерігає.

З цього постулату виникло розуміння предмета психології: відтепер на місце предмета претендували явища свідомості.

Психологія як наука про поведінку – біхевіоризм (поч. ХХ ст.)

Головні методи, на цьому етапі розвитку психології, експериментальний і спостереження за тим, що можна безпосередньо побачити (поведінка, вчинки, реакції). Мотиви, які викликають вчинки, не досліджуються.

Психологія як наука про несвідоме – психоаналіз (поч. ХХ ст.).

Психоаналіз базується на ідеї, що поведінка людини визначається не тільки і не стільки її свідомістю, скільки несвідомим.

Психологія як наука, що вивчає закономірності, прояви і механізми психіки (сучасний етап).

Основні поняття і ключові слова: душа, свідомість, експеримент, поведінка, біхевіоризм, несвідоме, психоаналіз. Розуміння психології як науки про душу охоплює найбільший її період.

Психологія як наука, що вивчає факти, закономірності, механізми психіки.

Психологічна наука має своїм предметом:

а)      факти психічного життя людини, у яких можна виокремити:

-      психічні процеси. Вони засвідчують, що у внутрішньому світі людини психологічні «події» розгортаються в часі.

-      психічні стани. Засвідчують, що психічні явища можуть бути певний час порівняно стійкими (радість, смуток, утома, хвилювання, стрес тощо);

-      психічні властивості. Виявляють у внутрішньому світі особистості стійкі утворення, що зберігаються тривалий час, можливо, навіть усе життя (темперамент, характер, здібності, нахили тощо);

б)      закони психіки. Вони пояснюють факти, виявляють причинно-наслідкові зв'язки між психічними явищами, психологічну структуру станів, процесів, властивостей, їх становлення та розвиток;

в)      механізми виникнення та функціонування психіки. Ними, наприклад, є константність сприймання, що пояснюється взаємодією осей очей; фізіологічна основа психічних явищ - діяльність кори головного мозку; передавання від людини до людини емоцій шляхом психічного зараження в ситуації паніки; пізнання людини людиною (через уподібнення себе до іншого, співпереживання, стереотипізацію та ін.).

Предмет психології ніколи не був постійним. Він трансформувався шляхом розширення власних меж, діалектично змінюючи свою сутність, навіть до протилежної. Тривалий час психологи вивчали тільки внутрішній стан та душу людини або тільки її свідомість чи поведінку (те, що виражене ззовні). Із позицій феноменології (напряму у філософії), предметом психології є «чиста психіка», чистий досвід, незалежний від умов.

Нині психічне розглядають як внутрішнє, суб'єктивне, ідеальне буття внутрішнього світу людини.

Отже, психологія не тільки пояснює внутрішній світ, а й з'ясовує закономірності і механізми психіки, взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою та іншими людьми.

Психологія недостатньо вивчає досвід конкретного людського буття, в якому проявляються психіка та особистість.

У своєму функціонуванні психологія розв'язує такі проблеми:

-      психофізіологічну (відношення психіки і мозку; відношення мислення і діяльності нервової системи як відношення психічної функції до її органу);

-      психосоціальну (залежність психіки людини від соціальних умов її життя);

-      психопрактичну (становлення, розвиток і прояви психіки людини у процесі її практичної діяльності, спілкування, пізнання світу, самопізнання);

-      психогностичну (адекватність пізнання світу людиною; взаємозв'язки між чуттєвим і раціональним у психічних образах предметної дійсності тощо);

-      психодуховну (взаємозв'язки між духовною та психічною сферами людини).