Казка про милосердя

Жив-був чоловік, а у нього було три сини. Прийшов час їм женитися. Підізвав їх батько і говорить: «Треба вам ставати на самостійний шлях у житті. Ідіть шукайте свою пару. Живіть по правді. Творіть добро. Господь завжди буде поряд з вами». Так наставляв батько своїх синів. Пішов старший син і женився на боярській дочці, середній – на купецькій, а самий менший взяв сироту убогу, в якої не було ні кола, ні двора.

Пройшло багато часу, зібрався батько помирати. Перед смертю вирішив із дітьми попрощатись, подивиться, як батьківське слово виконують. Приходить до старшого сина, а він в палаці живе, худоби у нього видимо-невидимо, достаток і в хаті, і в дворі, і в сараї. На дверях слуга стоїть, до сина не прорвешся. Згодом вийшов син із жінкою. Невістка як глянула на свекра, ніс зморщила, на лиці посіріла, на чоловіка закричала: «Що це за старці тут ходять?». Син забрав батька, посадив десь у сараї, де слуг годують, дав миску баланди. Потім каже: «Іди, батьку, до середнього сина. У мене нічого нема, щоб тобі дати». – «Та я, синку, помирати зібрався. У мене рана велика, гнійна». – «А я чим можу тобі допомогти?». – «Лікарства потрібні». – «А у мене грошей нема». З тим і пішов батько до середнього сина.

А у середнього – двір великий, хата під червоною черепицею, у дворі волів 5 пар стоїть, наймити бігають. Позвав батько сина. Вийшла невістка – розодягнута, на шиї намисто, на голові – хустка дорога. Побачила батька, зморщилася, як середа на п'ятницю, гукає чоловіка: «А, йди-но сюди, тут якийсь старець до тебе добивається». Вийшов син в дорогому кафтані, червоні чоботи на ногах. Побачив батька, зніяковів, треться, мнеться, не знає, що сказати. А жінка: «Ти тут розберись, бо нас гості в хаті чекають. І щоб через 5 хвилин був». Схопив син хліба окраєць, тикнув батьку в руку, провів до дверей, щоб люті собаки не покусали: «Іди до меншого сина. Він краще живе, ніж я. Нема у мене, що тобі дати».

Приходить до меншого. Хата стоїть на горбочку, як сиротина, всім вітрам доступна – ні кола тобі, ні двора, ні тину. Дітки бавляться біля хати, щось невістка робить – боса, сорочка на ній латана-перелатана, але веселенька, ясненька лицем. Син вийшов з хати, теж у обносках весь, щось з жінкою перемовляється. Побачив батька, назустріч вибіг, кланяється, руки цілує: «Тату, рідний, ти якими вітрами до нас?». Покликав жінку: «Йди-но, скоріше сюди. Ти глянь, які у нас дорогі гості».

Вона зраділа, батька в хату забирає, не знають, де посадити від радості. І діточки біля діда труться. Жінка все, що було, на стіл ставить: «Чим багаті, тим і раді. Пригощайтеся, тату».

Поїв батько, сидить сумний. Питають: «А чому ви, тату, засмучений дуже?». – «Та помирати зібрався, рана у мене на нозі смертельна». – «Покажіть».

Він як показав, невістка заплакала, ногу цілує. «І що, нема ніякого лікарства від неї?» – запитує. – «Є, та ні один господар не згодиться на таке». – «А ви скажіть, тату, може ми зможемо». – «Треба спалити все обійстя і тим попелом затрусити рану. Тоді не помру»…

Подивились чоловік на жінку, жінка на чоловіка: «Що ми маємо? Нічого. А батько у нас один. Виводь дітей, жінко».

Вийшли діти, вийшли і вони з хати. Зітхнув син, підніс сірника, підпалив хату. Стоять поряд, тільки дивляться, як зароблене горбом горить. Та й горіла хата красиво, як свічка. Не встиг дим від хати розвіятись, як бачать: стоїть дворець прекрасний поряд, ні в казці сказать, ні пером описать. Біля нього сад дивний, на деревах чудні плоди висять. А в дворі – очі розбігаються.

«Це чий такий?». – «Це ваш», – і батько в той момент став невидимий. Шукали його, шукали, ніде не знайшли. Ось вам і казці кінець. А хто слухав – молодець. Милостивії да помиловані будуть» – так Євангеліє каже.

Моральні настанови народної педагогіки мають застережливе спрямування. Їх мета – запобігти необачним вчинкам. Вони застерігають від таких серйозних моральних вад, як підступність, нещирість і хитрість («Лиха людина – як хвороба: усе запакостить», «Не копай іншому яму, бо сам у неї вплигнеш», «Хитрощами довго не проживеш»), крутійство і шахрайство, скупість і зажерливість («Тонув – сокиру обіцяв, витягли – топорища шкода», «Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить»), нечесність («Поганому виду нема стиду», «Що собі не мило, то й людям не зич», «Краще не обіцяти, як слова не здержати»).

Народна мораль допомагає викорінювати людські вади, засуджує підступних, нещирих, хитрих, скупих, зажерливих, безсовісних, нахаб, брехунів, гультяїв, сварливих, невдах, байдужих, слабкодухих, п'яниць, курців, зарозумілих, хвальків, базік, чванькуватих, марнотратників, нечемних, упертих, безпринципних: «Скупому душа дешевше гроша», «Базіка — моральний каліка», «Боягуз завжди говорить про мужність», «Лукава людина словами любить, а ділами губить», «Дивиться лисицею, а думає вовком», «Чарка горілки – лиха ківш».

Як бачимо, добрі, виховані діти – батькам вінець, а лихі невиховані діти – батькам кінець. Недарма народ усю відповідальність за виховання дітей покладає на батьків, передаючи педагогічну мудрість із покоління в покоління через повчальні притчі. Ось одна із з них. «Прийшла одна стара жінка до судді та й жаліється: – Засудіть, пане суддя, мою дочку, бо вона мене з дому вигонить, їсти не дає, знущається з мене. А я ж її в любистку купала, щоб красива була, а я ж її в найкращу одіж одягала, щоб на людях була, а я ж її й до роботи не примушувала, щоб здорова була…

Добре, сказав суддя, будемо судити, та не дочку, а вас, що не виховали її, як в народі заведено «Маєш дітей, виховуй для Бога і для людей, то й твоя старість буде щаслива!»