Розділ ііі. Основні напрямки національного виховання

Тема 8. Трудове виховання як основа народної педагогіки Трудовий характер народної системи виховання

Загальна оцінка народом праці як першооснови людського життя, провідного засобу виховання. Психолого-педагогічний аналіз українського фольклору на тему праці. Пізнавальні, розвивальні й формуючі функції трудової діяльності. Традиційні для українців види особистої і громадської трудової діяльності. Участь дітей у трудових діях, домашньому господарюванні, продуктивній праці, її соціально-педагогічне значення. Поетапність прилучення дітей до праці. Стисла характеристика етапів: 1) вступного (ігрового) – від 2 до 6-7 років; 2) помічного (визначального) – від 6-7 до 15 років; 3) основного (завершального) — від 15 років до громадянської зрілості (М.Стельмахович).

Засоби трудового виховання: фольклор, звичаї та обряди, іграшки та ігри, приклад, привчання, реальна участь у продуктивній праці.

Вікова періодизація дітей і молоді у зв'язку з їх підготовкою до трудового життя. Традиційні випробування молоді на готовність до самостійного життя в різних регіонах України.

Привчання дітей до основних занять народу: до землеробства, тваринництва, збиральництва, мисливства, рибальства, інших промислів.

Трудова підготовка дівчаток і хлопчиків. Залучення дітей та молоді до традиційних народних ремесел.

Традиційність і спадковість у трудовому вихованні.

Виховання у дітей бережливості й ощадності щодо природи,, продуктів праці. Культ землі і хліба в українській народній педагогіці.

Народні ремесла і промисли України. Роль старших людей, народних умільців, майстрів у професійній підготовці молоді. Плекання професійних династій. Висока оцінка народом професійної майстерності. Різноманітність народної практики професійної орієнтації молоді. Статевий підхід до вибору трудових занять, професій. Місцеві, регіональні традиції трудової підготовки дітей та молоді, оволодіння ними професіями.

Честь і шана праці. Народні звичаї шанування трудівника. Свято першої борозни, свято перших сходів, проводи на полонину, обжинки тощо. Трудові пам'ятки, пам'ятні місця України ("Іванів сад", "козача левада", "грицева криниця" тощо).

Педагогічна суть і виховне значення української толоки. Висока естетика праці, побутової діяльності.

Участь у праці й вияв трудової майстерності як провідний критерій оцінки гідності людини. Шанування трудової ініціативи, наполегливості, творчої і натхненної трудової діяльності.

Народ про працю як першооснову життя і провідний засіб виховання

У народній філософії праця розглядається як першооснова буття, внутрішня потреба людини. У загальній системі народної педагогіки праця є її серцевиною. Вона творить матеріальні і духовні цінності. Тому з давніх-давен народ вважав трудове виховання важливим обов'язком, освячував працю як великого педагога.

Народ говорить: «Без труда нема плода», «Людина народжується для праці, як птиця для польоту», «Праця людину годує, а лінощі марнують », « Праця всьому батько », «За спання нема коня », «Без діла слабіє сила», «Щоб людиною стати, треба працювати», «Щоб порядних дітей мати, треба вчить їх працювати».

В українській народній педагогіці традиційно прославляється трудівник і засуджується ледар, дармоїд, «трутень».

Народ прославляє працю як безцінний дар природи людини. Народна мудрість стверджує, що людина красива в праці, що праця - це постійна потреба людського організму: «Будеш трудитися - будеш кормитися». Правильно організована праця облагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток: «Хто багато робить, той багато знає», «У праці — краса людини», «Землю прикрашає сонце, а людину — праця». З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі очищає, змінює думку, повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі втішає».

Народ завжди стояв за добросовісну, систематичну і розумну працю, за те, щоб кожен був «майстром на всі руки».

В усіх народів існує єдина думка: «Зайве ремесло голову не закрутить». Народна педагогіка - за різноманітні трудові уміння і навички.

Кожен народ, враховуючи велику виховну силу праці, чи не найбільше присвятив їй крилатих виразів: «Сталь гартується у вогні, людина - у праці» (грузини), «Де труд, там і щастя» (росіяни), «Щоб тебе шанували, шануй працю» (узбеки), «Будеш робити — буде щастити» (киргизи), «Праця — основа щастя» (литовці), «Життя без праці - рання смерть» (естонці), «Зароблене ломом - змащене медом» (туркмени), «Труд - другий батько людини» (казахи).

Саме народження дитини народна свідомість сприймає як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Баба-повитуха відрізала пуповину в хлопчика на сокирі (щоб з хлопчика в майбутньому був хороший робітник), а в дівчинки - на гребені (щоб уміла добре прясти). Ще з часів Київської Русі 8-9-річних дітей батьки залучали до посильної участі в «чоловічій» або «жіночій» роботі. Н. Заглада у своїй книзі «Побут селянської дитини» пише: «Діти, як дівчата, так і хлопці, допомагають матері й батькові в хатньому господарстві. Є такі роботи, що виконують їх виключно дівчата, наприклад, миють посуд, замітають у хаті, хлопці цієї праці ніколи не роблять; то не хлоп'яча робота, кажуть люди... Більшість дівчат років з 8-ми привчають коноплі м'яти, прясти, нитки мотати, полоти, вони колишуть і тішать немовлят. Хлопці рубають дрова й лучину; взимку годують і напувають худобу; допомагають молотити (у 8-14 років). У 9 років допомагають в'язати сітки. Як їздять по дрова, то батько рубає дрова, а хлопець підносить. Як орють, то діти водять воли, щоб ішли по розорі. Як батько сіє, то хлопець отходить: намічає, поки падає зерно... Як закінчать сіяти й волочити, то хлопчик чи воли водить, чи підкидає борону. У сінокіс, як хлопцеві 12 років, то він допомагає сіно гребти, допомагає копиці тягати. Воли придержать, як батько копицю під- копичує мотузкою. Як вітер не дає копиці класти, то його посилають наверх, він придержує, притоптує.

і 

У жнива дівчата коло колиски, що висить на триногах, тішать немовлят... Увечері допомагають снопи зносити до полукіпків... Восени стережуть діти просо...».

У неземлеробських районах Карпат дитина з малих років одержувала уявлення про пастуше господарство, збирання, різноманітні промисли.

Мати в колискових піснях малювала дитині картини майбутньої праці, коли дитина «піде у ягодини». Коли діти підростали (5—6 років), вони вже мусили ходити за вівцями й козами. Улітку пасли корів, узимку виганяли овець і кіз із хлівів і гнали їх до оборога з сіном, годували їх, пильнували за ними, щоб не вскакували в стежір до сіна, стежили за новонародженими ягнятами.

Діти рано пізнавали житейське правило: хто не працює, той не їсть. Ще на початку XX ст. гуцульські діти ходили без одежі літом і взимку, пізніше стали їх одягати, зокрема тих, хто ставав до роботи (5-6 років).

В основі народного виховання завжди лежав трудовий принцип. Першим обов'язком батьків народна педагогіка вважає підготовку дитини до праці з раннього віку. Психологічно дітей до праці готують колискові пісні, утішки і пестушки, обрядовий календарний фольклор, казки, пісні, прислів'я, приказки, що їх чує дитина змалку, розповіді старших про свою роботу.

Успіхові підготовки до праці сприяють спостереження дітей за діяльністю дорослих і наслідування цієї діяльності.

Завдання трудового виховання, його основні етапи і засоби

Народна педагогіка визначає завдання трудового виховання: підготовка до праці, виховання любові до праці, до людей праці, виховання шанобливого ставлення до хліба, землі, виховайня прагнення жити плодами своєї праці, шани праці інших, формування трудової моралі, виховання трудової ініціативи, наполегливості, трудової творчості, бережливості та ощадливості.

До праці закликають обрядові пісні: «Ори, синку, цюю нивку. Та посієм пшениченьку». Ідеєю праці пройнята ціла низка народних казок, прислів'їв: «Роботящі руки гори вернуть», «Бджола мала, а й та працює», «Лежачого хліба ніде нема», «Без діла жити — тільки небо коптити». 

У народній педагогіці праця — головний критерій оцінки гідності людини:

«Не дивися, парубочку, на рясні спідниці, А дивися, чи помиті у хаті полиці». «Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить».

Праця - життєва потреба кожної нормальної людини. Чесною може бути тільки людина праці: «Той може правду говорить, хто змалку завжди в труді горить». Народ кличе цінувати, берегти результати праці: «Зароблена копійка краща за крадений карбованець». «Не вчись, котку, красти, а вчися робити, черевички шити», - співає мати над колискою дитини.

Дбаючи про всебічну трудову підготовку, селянська сім'я вважала своїм обов'язком навчити сина орати, сіяти, косити, молотити, виготовляти знаряддя праці, домашні речі, ремонтувати садибу, а дочку - доїти корову, доглядати свійських тварин, пекти хліб, готувати їжу, прати і лагодити білизну та інший одяг, шити, вишивати, прясти, плести, виконувати ряд сільськогосподарських робіт. Не залишилася поза увагою народу професійна підготовка: «У ремісника золота рука». Поширеним в Україні була профпідготовка з участю народних умільців, майстрів, ремісників. В Україні плекались професійні династії (бондарі, ковалі, теслі, шевці, гончари та ін.).

Наш народ говорив про тягар підневільної праці, її безрадісність, безперспективність: «Бідному в житті тільки робота і скорбота», «Хто робить, голий ходить», «Не літа зсушили тіло, а від праці помарніло», «Заробив у пана плату - з чотирьох дощок хату».

Народ боровся за творчу, вільну, радісну працю.

Народна система трудового виховання струнка й багатогранна. Українська етнопедагогіка однаково високо цінить працю - як фізичну, так і розумову.

В українських трудових родинах працювали усі без винятку, крім важкохворих. За розпорядком робіт стежив батько. Він щодня за вечерею підсумовував, що зроблено протягом дня, та давав завдання кожному члену сім'ї на день наступний. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідали потребам і умовам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійснювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків. 

При цьому зберігалась наступність, зумовлена віком дітей. Здійснюючи трудове виховання, українська етнопеадгогіка враховує вікові, статеві особливості дітей.

Трудове виховання у народній педагогіці умовно ділиться на три етапи:

• вступний (ігровий) -2-7 років;

• допоміжний (визначальний) - 7-15 років;

• основний (завершальний) - 15-20 років.

На першому етапі дитина набуває певної самостійності (у їжі, роздяганні, вмиванні), засвоює правила користування предметами, елементарні норми поведінки. Дитина залучається до праці психологічно, засвоюючи слова «праця», «працювати», «робити». Допомагають у цьому колискові пісні, пестушки. У народній педагогіці є цілий цикл колискових пісень про котика. Вони закликають його до праці - дитину колисати, дрова рубати, грядку копати, рибку ловити, піч топити, шити, молотити.

«Не вчись, коте, красти, А вчись, коте, роботу робити. Бери ціп, іди на тік Жито молотити», -

співає мати над колискою дитини.

Хто сумлінно працює, одержує нагороду й пошану від людей. Дружну, наполегливу працю славить пісня, яка широко побутувала в українській народній педагогіці.

Бабуся не хоче продавати бичка, бо він багато працює - годує курей, свиней, вимітає хату й сіни та ще й мудрий (пісня «Та продай, бабусю, бичка»).

На основі зазначеного вище дитина доходить висновку: якщо на світі працює все живе, то й вона мусить працювати. У багатьох колискових піснях мати, звертаючись до сина чи доньки, висловлює надію, що з них будуть гарні трудівники. Материнські слова вселяють у свідомість дитини надію, що вона, вирісши і навчившись працювати, буде матір і батька годувати в старості.

І

Праця як могутній чинник виховання є в багатьох інших видах і жанрах українського фольклору: казки, загадки, легенди, міфи. Зокрема, у народних казках змальовані працьовиті, розумні, чесні, правдиві, скромні, доброзичливі люди, а ледарі — тупі; хвалькуваті, брехливі, жорстокі, з черствим і холодним серцем. 

Тема працелюбності представлена широко в українських загадках (трудовий процес, господарський реманент, знаряддя, результати праці).

Народна педагогіка не тільки проголошувала обов'язок працювати, а й втілювала його на практиці. Уже з перших кроків дитина залучалась до самообслуговування, господарсько-побуто- вих потреб, догляду за рослинами і тваринами, рукоділля.

Засобом трудового виховання в народній педагогіці виступає гра. У грі діти найчастіше відтворювали те, що спостерігали в родинному колі. Народна педагогіка послідовно обстоює потребу раннього залучення до посильної праці. Це відповідає природженому прагненню людини щось робити, діяти. З приводу цієї мудрої народної традиції В.О. Сухомлинський писав: «Народна педагогіка знає, що дитині посильне і що непосильне, знає, бо в ній органічно поєднується життєва мудрість з материнською і батьківською любов'ю. Народна педагогіка не боїться того, що праця втомлює, вона знає, що праця неможлива без поту й мозолів».

Таким чином, провідними методами етнопедагогіки на першому етапі трудового виховання є: показ, спостереження, повідомлення елементарних знань про працю, зосередження уваги дитини на трудовій діяльності, формування позитивних емоцій, приклад дорослих, старших членів сім'ї.

Наролно-педагогічні вимоги ло організації трудового виховання дітей

На другому етапі трудового виховання діти ставали активними помічниками батьків у більш широкому колі трудової діяльності. Народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були помічниками не тільки в праці, а й разом з батьками готувалися і відзначали традиційні трудові свята, які славлять працю, її результати, звеличують трударя. Народна педагогіка прагне дати на цьому етапі всебічну трудову підготовку. До організації праці вона висуває конкретні вимоги:

1. Подбати про вдалий початок праці («Добрий початок - половина справи»).

2. Працювати енергійно, зосереджено, не поспішаючи і не відволікаючись («Хто спішить - той людей смішить», «Коли почав орати, то в оспішку не грати»).

3. Бути витриманим, наполегливим, організованим, не лякатися труднощів («Доки не упріти, доти не вміти», «Вовків боятися - у ліс не ходити»).

4. Доводити справу до кінця («Кінець - справі вінець»).

На цьому етапі батьки намагалися дати дітям певну професійну підготовку. Крім навичок хлібороба, вони дбали також про навчання дітей ткацтва, столярства, ковальства, кравецтва, мулярства, бондарства, гончарства, риболовства, мисливства, чинбарства, вишивання, килимарства, плетіння, художньої обробки дерева і металу, ювелірства (популярні в Україні промисли і ремесла). Профорієнтація дітей починалася з 6-7 років.

Остаточне формування трудівника припадає на завершальний етап трудового виховання. На цьому етапі розпочиналась цілком самостійна трудова діяльність, відбувалося остаточне професійне утвердження.

Народна педагогіка вважає, що найкраща спадщина, яку залишає людина по собі, - її справи. Народу має прекрасну традицію - називати іменами людей те добре, що вони виплекали своїми руками: «Степанів сад», «Василева криниця», «Терещенсь- ка», «Кулішивщина», «Лобасівщина», «Трофименків сад»).

Народ цінить і шанує хліб над усе: «Без хліба - не до обіда», «Без хліба - худа бесіда», «Коли є хліба край, то й під вербою рай», «Хліб - батько, вода - мати».

Один із найбільш поширених злаків народ назвав житом на знак пошани і на честь життя: «Як хочеш жити, то сій жито». Колядники вітають словами: «Сійся, родися, жито, пшениця!». Хліб — джерело життя, він приносить достаток і радість («Хліб на столі, то й стіл - престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл - дошка»).

Люди кажуть: «хліб насущний» (вкрай потрібний), «заробляти на хліб» (мати на прожиття), «хліб у руках» (мати засоби на існування), «не з одної печі хліб їв» (багато пережив).

Дітей учили берегти хліб, з повагою ставитися до нього і до зерна як символів добробуту й трудової доблесті. Дітям постійно нагадували, що в хліб вкладена мозолиста праця людини, зневажати яку не можна.

Шанобливе ставлення до хліба народ утверджував на всіх святах та урочистостях.

Радощі й печалі хлібороба завжди були пов'язані з хлібом, він турбувався про врожай, його вирощування: «Грім гримить — хліб буде родить», «Кииь ячмінь в болото - вбере тебе в золото», «Посій в пору, будеш мати зерна гору», «Ранній пар родить пшеничку, а пізній — метличку», «Як зелене жати, то нічого не мати», «На чорній землі білий хліб родиться».

Незважаючи на всі старання, люди часто залишалися без хліба, голодували. Безхліб'я породило такі вирази: «Ані печі, ані лави, і на столі нема страви», «Ні хліба, ні солі, і сам бурлак у неволі», ♦Не спиться - хліб сниться», «Багато маю - аж три клуні хліба: в одній - мак, друга стоїть так, а в третій миша з розуму зійшла, бо їжі не знайшла». Не одна мати-біднячка з болем віддавала свою дитину в найми до багатіїв зі словами: «Ти, синку, підріс, і сам кусень хліба мусиш заробляти». Народна педагогіка прищеплює любов до землі, навчає любити її всією душею багатим арсеналом засобів: фольклором, прикладом дорослих, залученням дітей з раннього віку до землеробської праці.

Усе найцінніше йде від землі. З нею народна педагогіка пов'язує заповітні мрії і сподівання. У мовній скарбниці нашого народу багато крилатих виразів, в основу яких лягло слово «земля» : «земле моя, всеплодющая мати», «будьте здорові, як вода, а багаті, як земля», «врости в землю», «відірватись від землі», «втоптати в землю», «хай земля буде пухом», «не чути землі під собою», «сіль землі», «ніби провалилася крізь землю», «немов виріс з-під землі».

Завдяки розуму, винятковій працьовитості, ощадливості, таланту наш народ створив власну землеробську і хліборобську цивілізацію, найблагороднішу з усіх цивілізацій.

Наш народ-трудівник виховував дітей-трудолюбів. Нероби зустрічалися рідко, а якщо десь і зустрічалися, то вважалися неповноцінними людьми, були загальним посміховиськом, об'єктом глузування. Ледарі, гультяї, нероби зазнавали дошкульної критики в усіх жанрах фольклору: «Лінивому все ніколи», «Ледачому завжди важко», «Ховається від роботи, як собака від мух», «їсть за вола, а робить за комара», «З ледарем поведешся- горя наберешся», «Не мудруй багато, а працюй завзято», «Язик діє, та рука не вміє», «Бракороб і нероба - одна хвороба», «Леда- ще на сміття годяще»:

Вася в танці на гулянці Наче парубок як слід, А як вийде на роботу - Не то баба, не то дід.

Анекдот: «Ох і стомився ж! Цілу ніч снилося, що на косарці працював. Доведеться тепер вдень відпочивати».

Народна педагогіка дає високу оцінку в трудовому вихованні українським толокам, звичаям вшанування праці та трудівника, трудовим святам (свята першого снопа, першої борозни, урожаю, очищення джерел, квітів, хлібороба, інші календарні професійні свята).

Відмітною рисою громадського побуту в Україні були толоки як засіб виконання таких видів робіт, які один селянин просто не міг виконати; допомоги господарствам вдів, одиноким старим людям та, врешті-решт, як форма взаємодопомоги.

Люди розуміли необхідність виконання робіт толокою, кожен вважав за громадський обов'язок відгукнутися на прохання господаря, який потребував допомоги. До посильної участі в толоках залучалися і діти. За участь у толоці господар не платив. Коли робота завершувалася, господар і господиня старалися приготувати гарний обід. Толоки були різні за змістом і призначенням: перевезення купленої хати, молотарки, дубового валу, будівельних матеріалів, зорювання й засівання поля, збирання врожаю, будівництво хати, косовиця зернових і лук, зимова молотьба хліба, будівництво доріг, мостів, церкви, школи тощо.

Українські толоки - це не тільки засіб виконання різноманітних видів робіт, це і засіб трудового виховання в педагогіці народу.

У народі застерігають: «Якщо хочеш мати в своїй сім'ї виродка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх потреби працювати. Виродок буде готовий». Любов до праці, вміння працювати головою і руками є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. Люди праці бачили в дітях майбутніх спадкоємців, помічників і годувальників, майбутніх справжніх громадян, майбутнє народу і своєї батьківщини.

Народ прекрасно розумів, що важливою передумовою правильного морально-духовного виховання дітей у сім’ї є якомога раннє залучення їх до праці: «Праця і молитва – це два крила, на яких тримається виховання.»

Уже з раннього віку через колискові пісні, утішки, забавлянки, заклички дитина засвоювала значення слів "праця", "робота", "працювати", "ледар" тощо. Персонажі колискових пісень зазвичай наділені казковими, привабливими для маленьких дітей рисами. Є цикл колискових пісень про котика "Ой, котику, котику", "Ой, ти котику сірий". "Ой був собі коточок", "Ходить кіт по горі" та інші. У всіх піснях котика закликають працювати: копати грядку, ловити рибу, піч топити, учитися шити, горох молотити. Котика за це пестять, вихваляють. А того котика, який не хоче працювати, наказують: «Бити кицю, бити — не хоче робити". Котика, який забрав у бабусі квітку, піддають осуду й покаранням: Стала Галя кота бити, щоб не вчився так робити". У піснях, які дитина чує ще в колисці, настанови дитині висловлюють не прямо, а опосередковано через звертання до котиків, кізочок, зайчиків та інших тварин. Наприклад, у колисковій пісні "Ой був собі котик" дитина чує таке:

Не вчись, котику, красти,

А вчись робити —

Черевички шити,

Та й недорогії —

По три золотії.

Будуть люди купувати,

Будуть тебе шанувати.

Дитина, слухаючи колискові пісні, на несвідомому рівні засвоює істину: навколо всі люди і тваринки працюють — і котики, і півники, і курочки, і кізоньки; засуджують тих, хто не хоче працювати. Перед малюком постає висновок: коли всі працюють, то й він повинен працювати. Уже в колискових піснях батьки звертаються з мудрими настановами до дитини: «Чи будете, мої дітки, добрий розум мати – працювати, чесно жити, як отець і мати?».

Народна мудрість розглядає працю як могутній виховний засіб і мірило людської порядності. Суть принципу виховання у праці тлумачиться дуже просто: «... праця — найдбайливіша і наймудріша нянька. Вона ж найсуворіша і найвимогливіша». Праця в сім’ї — основний критерій оцінки моральної гідності людини. За народною оцінкою, праця —першооснова життя народу, головний засіб створення матеріальної й духовної культури («Будеш трудитися — будеш кормитися»).

Виховна сила праці настільки велика, що її важко переоцінити. Це стверджують народні вислови: «Праця — основа щастя», «Життя без праці — рання смерть». Народна мудрість застерігає: «Якщо хочеш мати у своїй сім'ї виродка, дай синові чи доньці все, що вони хочуть і позбав їх можливості працювати».

Любов до праці, уміння працювати є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. Адже праця — найвище мірило цінності людини.

Народні традиції родинного виховання відображають прагнення батьків до забезпечення якомога вищого рівня трудової підготовки дітей, виховання психологічного і морального потягу до праці, щоб дитина соромилася власного байдикування, обурливо ставилася до ледарів і нероб, та й не припускала, що можна жити не працюючи.

Народна система трудового виховання дітей у сім'ї струнка й багатогранна. У трудових родинах працюють усі крім важкохворих. Діти допомагають трудитися батькам, батьки не можуть обійтися у своїй праці без дітей.

Вже з перших років батьки залучали дітей до посильної праці, у різних її видах, пов'язаних із самообслуговуванням, господарсько-побутовими потребами, участю в догляді за рослинами і тваринами, рукоділлі, майструванні. Така різноманітність дає змогу підтримувати постійний інтерес до трудової діяльності. Оскільки тут найбільше місце займає гра, то цей період трудового виховання називається ігровим. Взаємозв'язок праці з грою виявляється по-різному, гра відображає працю дорослих, елементи трудових дій відбиваються в грі і ігрові моменти включаються в процес праці. У своїх іграх діти найчастіше відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Сільські діти, наприклад, "господарюють": готують їжу, сіють, косять, збирають урожай, місять тісто й печуть хліб. Міські діти допомагають готувати їжу, майструють, ремонтують одяг, меблі, доглядають за кімнатними рослинами, тваринами, птахами, прибирають в кімнатах. Відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти переймаються любов'ю до їхньої праці.

Провідними засобами на першому етапі трудового виховання в родинній етнопедагогіці є показ і спостереження за працею дорослих, які розширювали кругозір дітей та давали перші уявлення про різні види праці. Другий, проміжний етап у родинному вихованні наступав, коли діти ставали активними помічниками батьків. На цьому етапі активно формуються практичні трудові уміння та навички.

У сім’ї завжди прагнуть дати молоді всебічну трудову підготовку. До організації праці висуваються конкретні вимоги: подбати про вдалий початок роботи ("Добрий початок – половина справи"), працювати енергійно ("Робить, як мокре горить"), бути витриманим, наполегливим і організованим, не боятися труднощів ("Вовків боятися – в ліс не ходити", «Очам страшно, а руки зроблять»), доводити розпочате до кінця ("Кінець – справі вінець").

Остаточне формування людини як працівника певної галузі, за традицією родинної етнопедагогіки, припадає на третій, основний або завершальний етап трудового виховання, коли юнаки і дівчата остаточно утверджуються професійно, і беруть безпосередню участь у всіх виробничих діях і вчинках нарівні з дорослими.

Важливе значення у вихованні дітей має виховання шанобливого ставлення до хліба. Хліб увійшов у життя, як головний результат людської праці і основний продукт харчування. Народ цінить його понад усе: "Без хліба – худа бесіда", "Без хліба не до обіда", "Хліб – батько, вода – мати". Хліб джерело життя. Він приносить у сім'ю достаток і радість «Хліб святий». Протягом тисячолітньої історії рідної школи від періоду Київської Русі до початку ХХ століття на рівні держави і серед народу глибоко вшанувався вчитель педагог К.Д. Ушинський підкреслював, що педагогом може бути лише людина християнин з самими високими моральними якостями. Так і було до 1917 року. Так і було до 1917 року. В той час вітчизняні педагоги ставились до своїх учнів як до власних дітей, забезпечували дуже високий рівень духовності знань, умінь та навичок учнів, формували міцні знання на все життя, здійснювали християнське православне виховання своїх учнів. За своїй нелегкий труд педагоги отримували достойну підтримку від держави. Зарплата вчителя в середньому становила за часів царювання святого Імператора Николая ІІ близько 2500 рублів на рік, що було майже в 2.5 рази більше, ніж у лікарів. Ніколи в подальшій нашій історії вчитель не був поставлений у державі на такий високий рівень.

Шанобливе ставлення до хліба у трудовій родині прищеплювалося на кожному кроці. Дітям постійно нагадували, що в хліб укладена мозоляста людська праця, зневажати яку не можна. Хлібом – сіллю як символом достатку і щирості зустрічають гостей. Той, хто заходив до хати – сусід, родич чи знайомий, мав у кишені шматок хліба, щоб почастувати дітей.

Народна педагогіка прищеплює дітям любов до землі, навчаючи їх любити землю всією душею. Арсенал засобів виховного впливу з метою формування в дітей та молоді шанобливого ставлення і любові до землі в народній педагогіці дуже багатий. Це насамперед фольклор педагогічного змісту й спрямованості, який оспівує красу та велич рідної землі. Дуже велику роль тут відіграє приклад дорослих, зокрема батьків, у ставленні до землі, хліборобської професії, залучення дітей з раннього віку до сільськогосподарської праці. Із землею народ пов'язує всі свої заповітні надії і сподівання. Тому серед численних добрих народних побажань чільне місце займає вислів доброзичливості "Будь здорова, як вода, а багата як земля!" Земля – найцінніше з усіх природних багатств, якими дано нам володіти. Адже вона наша годувальниця. Від того, як ми до неї ставимося, як бережемо її, наскільки вміло і дбайливо на ній господарюємо, величезною мірою залежить наше благополуччя.