Тема 9. Морально-духовне виховання у національній системі виховання

Морально-духовний зміст виховного ідеалу народної педагогіки. Традиційні морально-етичні норми українського народу.

Християнські цінності у виховному ідеалі національної системи виховання.

Практика морально-духовного виховання дітей та молоді в українській родині та громаді. Форми та методи виховання.

Складові моральної вихованості особистості у національній системі виховання.

Виховні функції матері, батька, бабусі, дідуся у формуванні особистості за традиціями народної родинної педагогіки.

Зміст морального виховання у народній педагогіці. Формування моральних уявлень про добро і зло, правду і кривду, благородність, честь, совість, гідність, доброчесність, людяність, любов до батьків, батьківщини. Виховання чесності, справедливості, працьовитості; моральних норм поведінки, християнської моралі.

Народна етика й етикет як втілення християнського ставлення до людини, природи. Виховання поваги до людей різних станів, рас, національностей. Плекання у молоді рис гостинності, щирості, доброзичливості.

Засоби і методи морального виховання із скарбниці народної педагогіки: праця, народні приказки і прислів'я, казки, легенди, думи, народні пісні, народні традиції, обряди, звичаї, національна символіка, засоби релігії тощо. Педагогічне значення народної творчості про засудження моральних вад людей – брехні, лицемірства, злодійства, лихослів'я, заздрощів, наклепництва, лінощів, марнотратства, бундючності, зради тощо.

Головний критерій оцінки моральної вихованості – поведінка людини (на прикладах фольклору, зокрема казок, загадок, прислів'їв).

Важливою умовою успішного виховання дітей у сім’ї за традиціями вітчизняної системи виховання, є повний склад родини, постійне спілкування дитини з матір’ю, батьком, бабусею, дідусем, кожен з яких у досконалій цілісній емпіричній педагогічній системі виконує певні специфічні виховні функції.

На душу дитини можна впливати тільки любов’ю, душевним впливом найближчих і найдорожчих людей, авторитет яких в очах дитини є незаперечним. Саме батьки є першими вихователями дітей, які створюють в сім'ї атмосферу любові, доброзичливості, працелюбності, злагоди, взаємної допомоги.

На високому п'єдесталі в нашого народу знаходиться мати, – "матінка", "матуся", "ненька", головна вихователька і берегиня дітей ("Хто маму має, той горя не знає", "У кого ненька, у того голівка гладенька").

Споконвіків діти молодшого віку знаходились майже повністю під опікою матері. Саме тому виключна роль у вихованні дитини, у забезпеченні її повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку належить матері. У народній колядці « А в пана, пана, в пана Івана », записаній на Чернігівщині, родина постає в образі яблуневого дерева – дерева життя, дерева роду, коренями якого є бабусі і дідусі та інші прародичі, стовбуром основою є батько, діти – це «віточки», «почечки», «суче́чки», а мати порівнюється із «золотою корою» родинного дерева. Отже, за народними поглядами, мати виконує захисну оберігаючу функцію у сім’ї, значення якої неможливо переоцінити.

Ніхто з інших членів сім’ї не замінить дитині матір, особливо у молодшому віці. Процес догляду матері за дитиною в повсякденному житті характеризується як дуже уважне, чуйне, дбайливе ставлення: «кохалася мати сином, як квітка в гаї», «коло дитини так і пада», « з рук не спускає», «вона чує з тої хати, як дитина дише». Народні педагогічні звичаї догляду за дитиною включають годування матір’ю дитини, її сповивання, купання, забавляння, пестування, спів колискових, спілкування з дитиною, хрещення дитини, моління за щасливу долю дитини. Виховний вплив матері на дітей був глибоко емоційним завдяки засобам рідного слова, усної народної творчості, народної мелодії, які впливали на почуття дітей, їхню свідомість і поведінку. Саме матерям належить провідна роль у формуванні духовних якостей і рис характеру дітей – милосердя, здатності до співчуття, жалю, терпимості, доброчинності, готовності щиро розділити горе, страждання, нещастя. Тому не дивним є той факт, що найдорожчою людиною на Землі для дитини є мати.

Кожен з нас через усе життя несе материнську любов. Недарма ж кажуть: "Дитині заболить палець, а матері – серце". І для багатьох спогади дитинства –це мамині колискові та лагідні руки, під якими затихає біль від перших дитячих незгод. Часто у піснях матір називають квіточкою, зірочкою, чаєчкою, голубкою. Утратити матір означає позбутися найдорожчої людини:

Ой летіла зозуленька через круту гору,

Та й вибрала пшениченьку, лишила полову,

Нащо ж мені та полова, як зерна немає,

Нащо ж мені та родина, як неньки немає?...

З метою забезпечення найбільш повного, сердечного, мудрого впливу матері на свідомість та поведінку дитини, у практиці родинного виховання нашого народу застосовуються і спеціальні педагогічні прийоми, завдяки яким дітям роз’яснюється значення матері у житті кожної дитини. Зміст цих прийомів чітко відображений у мудрих народних педагогічних повчаннях, які враховують особливості сприймання різних вікових категорій дітей.

Для дітей молодшого віку:

«Біля рідної матки добре дитятку»;

«Нема того краму, щоб купити маму»,

«Все купиш, лише мами й тата – ні»;

«Нема у світі цвіту цвітнішого над маківочки,

нема ж і роду ріднішого над матіночки».

Для дітей підліткового віку:

«На світі знайдеш усе, крім рідної мами»;

«Матір не купити, ані заслужити»;

«Одна мати вірна порада»;

«Тільки в світі й правди, що рідная мати».

Для дітей юнацького віку:

«Мати від Бога, а мачуха від людей»;

«Материнська любов ніколи не змінюється»;

«Материнська молитва із дна моря витягає»;

«Хто свою матір забуває, того Бог карає».

Особливістю системи виховання рідного народу є те, що процес виховання любові і глибокої пошани до матері не має свого завершення і продовжується все життя, все глибше і повніше роз’яснюючи роль матері як духовної основи у житті кожної людини:

«Ой, брате мій брате, де нам неньку брати?

Чи нам же купити, чи нам одробити,

Чи маляра найняти – неньку змалювати.

Маляр ізмалює, та все ж не такою, –

У нас була ненька на личко біленька,

На бровах чорненька, на словах вірненька.

Як поставлю неньку в хаті та на покуті.

Стану Богу я молитися та на неньку дивитися.

Як подивлюся, сльозами заллюся,

А поклонюся рукавцем утруся».

Народна поезія, виявляючи дух народу, його світогляд, моральні й педагогічні погляди, змальовує образ жінки-матері, її любов до дітей, безмірну тугу в час розлуки з дітьми, любов і пошану до неї дітей і, як найтяжчий гріх, розглядає непошану до батька-матері. В різноманітному багатстві жанрів фольклору: в піснях, думах, голосіннях, прислів'ях, колядках, щедрівках, знаходимо виявлення до рідної матері надзвичайної любові і пошани, що перетворюється в справжній апофеоз материнства.

Люба матусю, бабусенько мила,

Велике спасибі, що ти нас ростила.

Спасибі, матусю, за руки робочі,

За довгі й нелегкі недоспані ночі.

Живи, наша ріднесенька, довго на світі,

Твоєю любов’ю ми будем зігріті,

Бо поки є мама, доти є сонце,

Доти пташина і цвіт під віконцем,

Доти краса, доти поміч, розрада…

Живи, наша рідна –

Ми всі будем раді.

Батько в сім’ї є основою, захисником природного стану матері, дитини та усієї родини – їх людської гідності, свободи, незалежності, вільного способу життя. Одночасно він є уособленням духовно-моральних основ сім’ї, її трудової спрямованості.

Народна педагогічна мудрість чітко і ясно вказує на ієрархію та співвідношення педагогічних ролей чоловіка та дружини в сім’ї, батька та матері у вихованні дитини: «Чоловік у домі глава, а жінка – душа».

Споконвіків було відомо про роль батька у продовженні роду, формуванні якостей дітей, про передачу по спадковості схильностей до тієї чи іншої поведінки як матері, так і батька: «Який прут, такий тин, який батько, такий син», «Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина», «Який батько, такі й діти», «Од доброго коріння добрий і пагонець одійде, од доброго батька – добра й дитина».

Справжнім батьком вважається тільки той, хто не лише народив дитину, але й виростив, виховав, «до ума довів». Приклад батька, спілкування з батьком є важливим чинником у розвитку особистості дітей молодшого, підліткового віку і юнацького віку, особливо хлопчиків. Завдяки батьківському впливу відбувається формування працьовитості, відповідальності, дисциплінованості, наполегливості, мужності, сміливості, вольових якостей особистості ( «І мій батько таки мався, і я в нього вдався». Якщо «не навчив батько, не навчить і дядько».

Педагогічні спостереження народу вказують на спадковий і духовний зв’язок між різними поколіннями одного роду ( «Який дід, такий його плід»), спонукаючи кожного члена родини до покаяння, звільнення від негативних рис характеру, згубних звичок, до благочестивого життя.

У цілісній системі родинного виховання, дідусям і бабусям, які мають великий життєвий досвід, зокрема досвід у навчанні і вихованні дітей та молоді, концентрують у собі народну педагогічну мудрість, відводиться не менш відповідальна роль. Дідусі та бабусі з особливою силою люблять онуків, виявляють у спілкуванні з ними всю ніжність і доброту, чуйність серця, на яку тільки здатні; у вихованні онуків намагаються компенсувати те, чого не встигли «дати» своїм дітям. Дідусь та бабуся, як правило, мали більше вільного часу, ніж батьки, а відтак і більше можливостей звертати увагу дітей на явища природи і громадського життя, передавати дітям мудрість Святого Письма, народні знання, спілкуватися з дітьми, розповідати їм казки, народні повір’я, легенди, бувальщини, притчі, прислів’я та приказки, виготовляти народні іграшки, наставляти дітей та молодь.

Дуже важливим є трудовий приклад дідуся і бабусі, адже старі люди приносили чималу користь у господарстві безпосередньою працею і виваженою мудрою порадою: «Поки баби, поти й ради, поки діда, поти й хліба». Своїм прикладом вони спонукають до праці онуків, адже коли працюють старенькі, молодшим «не годиться сидіти, склавши руки». Через спільну працю, спостереження за явищами природи, спілкування з представниками старшого покоління, дотримання народних звичаїв і традицій відбувалося формування світогляду молоді, засвоєння життєво-необхідних знань і моральних цінностей.

Усвідомлення народом історичної ролі дідуся, бабусі, матері, батька, у формуванні особистості виявилось в укріпленні духовного зв’язку між молодшими і старшими поколіннями, у народних звичаях шанування батьків: «Шануй батька й неньку, то й буде тобі скрізь гладенько», «Батька й матір за науку поцілуй у руку», «Як батька або матір покинеш, то й сам загинеш», «Годуй діда та бабусю на печі, бо й сам будеш там».

Важливого значення надавалося молитві батьків за дітей і привчанню дітей молитися за батьків .

Слід також відзначити, що важливу роль у вихованні поваги до старших, зокрема шанобливого ставлення дітей та молоді до батьків було звертання до батьків та старших членів родини на «Ви», роз’яснення старшими дітям змісту Святого Письма, Євангелія, де у відповідності з п’ятою заповіддю вказано, що за глибоке шанування батьків, слухняність дітей своїм батькам дарується дитині Божою Благодаттю довголіття. А як відомо, довгожительство було типовим для нашого народу. І в сучасних умовах ми можемо спостерігати дію цих вічних Божественних законів, які проявляються у житті наших сучасників – мудрих людей старшого покоління та молоді, що живуть в однакових екологічних умовах, але мають різну тривалість життя.

Найбільшим щастям для дитини була стабільність та непорушність сім’ї і як наслідок, – її багатодітність. Дитина духовно спілкувалася з матір’ю, батьком, хрещеними батьками, численними братиками та сестричками, мала підтримку багатьох родичів у важкі періоди свого життя. Це забезпечувалось непорушним церковним шлюбом, глибоко моральними уявленнями про шлюб та сім’ю як вияв жертвенної любові і духовної єдності подружжя, глибокій подружній вірності чоловіка і дружини до кінця життя, дотриманням традиційної християнської ієрархії сімейних взаємостосунків, традиційним сімейним устроєм, міцними родинними та сімейними зв’язками між поколіннями, традиційними стосунками поваги, шанування, слухняності по відношенню до старших.

Цінний народний досвід родинного виховання набуває особливої актуальності в сучасний період, коли гостро постає проблема деградації традиційної християнської моралі, підміни духовних цінностей матеріальними, руйнації родини, розпаду сім’ї.

Родинна педагогіка охоплює такі провідні, органічно пов'язані між собою, напрями виховання як морально-духовне, трудове, розумове, естетичне, фізичне, виховання любові та дбайливого ставлення до природи, підготовку молоді до створення сім’ї. В основу цієї системи педагогічних впливів покладено морально-духовне виховання.

Головною метою морально-духовного виховання в сім’ї та родині є ознайомлення дітей з основними духовно-моральними цінностями, поняттями благочестя і морального обов’язку, добра і зла, прищеплення дітям любові до Бога, до ближнього, до Батьківщини, ознайомлення з християнськими традиціями милосердя, виховання справжньої людини-християнина: «Дивись, не забудь, людиною будь!».

Плекання духовності внутрішнього світу дитини полягало у вихованні дітей на засадах Божих заповідей, моралі, глибокої обізнаності з основами православної віри, та народної моралі що сформувалась на її основі.

Традиційні морально-етичні норми родинного виховання включали виховання таких складових моральної вихованості людини як шанування батька, матері, повагу до старших («Шануй батька і неньку, буде тобі скрізь гладенько, «Батька – матір за науку поцілуй у руку»); правдивості («По правді роби – доброго кінця сподівайся», «Хліб-сіль їж, а правду ріж», «Правда світліша за сонце»); виховання понять честі («Батьком-матір’ю не хвались, а хвались честю»); добра, милосердя («Добре діло твори сміло», «Добрі люди помирають а діла їхні живуть»); чистоти душі («Аби душа чиста, а постоли нічого), щиросердечності(«Ми люди не перцем, а тільки з щирим серцем»), працьовитості («Ледаще на віник та на смітник годяще»); миролюбності і гостинності («Мир та лад – великий клад); вірності справжньому щирому другові («Вірний приятель то найбільший скарб, дружба та братство дорожче багатства, («Друзі пізнаються в біді»); народної єдності («Єдність і братерство – велика сила», «Громада – великий чоловік»); палкої любові до Батьківщини («Рідний край-земний рай», «За рідний край хоч помирай», «Або будемо на Русі, або пропадемо усі», «Поганому синові Батьківщина не в моду»).

Морально-духовне виховання дітей у сім’ї здійснювалось різноманітними методами та прийомами, зокрема, методом власного прикладу батьків, словесними методами розповіді, пояснення, бесіди, навіювання, переконання («Вола в’яжуть мотузом, а дитину словами», «Не пиво диво, а слово-диво»); заохочення («Учи дітей не страшкою, а ласкою»); вправляння дитини в позитивних вчинках («Посієш вчинок, виросте звичка»); розумними вимогами, («Що можна мамці того не можна ляльці», «Гарна мазана паляниця, а не дитина», «Дитині дай волю, так сам підеш в неволю», «Хто дітям потаче, той на старості плаче»); під впливом громади («Не слухав батька-матері, нехай люди научать»); справедливими покараннями («Ганьбою не візьмеш, так силою діймеш», «На крутеє дерево треба крутого клина», «Махання за биття не вважається»).

Основою формування моральної свідомості дітей та молоді були поняття «совісті» як голосу Божого в людині та поняття «гріха», як порушення Божих заповідей, відчуття провини, сорому за зроблені нехороші вчинки.

Особливістю виховання було те, що дитину готували не лише до благочестивого земного життя, але і до вічного життя, тобто дбали про спасіння душі дитини. Виховання дітей та молоді відбувалося під впливом усіх факторів духовного зростання: прикладу благочестя батьків, створення духовного середовища в сім’ї, Божественного впливу православних Таїнств Хрещення дитини, Миропомазання, Покаяння та Причастя, перебування в пості та молитві, читання духовних книг. Центром духовного життя нашого народу був і залишається Православний Храм.

Важливим засобом морального виховання в сім’ї завжди був фольклор, усна народна творчість, різноманітні жанри якої завжди діяли на дітей та молодь специфічно.

Як форма образного відображення дійсності, фольклор формує моральні переконання не через докази, а виходячи із своєї природи – через розкриття життєвих ситуацій . Мораль із художнього твору випливає сама собою. Моральне виховання засобами усної народної творчості спрямоване на свідомість, емоційну і практичну сторони діяльності дитини, на формування її моральної поведінки.

Неписаним моральним кодексом життя у формуванні рис характеру і почуттів є приказки та прислів'я – короткі влучні вислови, що в художній формі типізують різні явища життя.

Народні прислів'я та приказки мають форму легкого запам'ятовування, що підсилює їх значення як етнопедагогічних засобів. Їх запам'ятовування полегшується грою слів, різним співзвуччям, римами, ритмікою. В даному випадку поезія виступає, як форма збереження і розповсюдження мудрості, досвіду пізнавальної діяльності, що моделює виховання і його результат.

Пісенний жанр, складає одну з найвеличніших сторінок духовного життя народу. Пісні – більш складна форма народного поетичного надбання, ніж прислів'я та приказки. Головне призначення пісень – виховати любов до прекрасного, виробити морально-естетичні погляди і смаки. Пісенна творчість молоді весь час поповнювалась.

Пісням притаманна висока поетизація всіх сторін народного життя, включаючи і виховання підростаючого покоління. Педагогічна цінність пісні в тому, що красивим співам вчили, а вони в свою чергу вчило прекрасному і доброму. Повний пісенний цикл – це життя людини від народження до смерті. В піснях присутня педагогічна ідея, вона обумовлює образно-виховну функцію.

Важливе місце у моральному вихованні посідають легенди і перекази. Вивчаючи легенди, діти утверджують вічні загальнолюдські уявлення про честь і совість, про добро і зло, про красу і потворність.

Особливе місце у родинному вихованні дітей займають народні казки. Життя, народна практика виховання переконливо довели педагогічну цінність казок. Діти і казки – нероздільні, вони створені одне для одного і тому знайомство з казками свого народу повинно обов'язково відбуватися в родинному колі.

Через казку дитина отримує приклад благочестивої поведінки, розмірковує над наслідками людських вчинків. Зміст народних казок, їхній смисл перекликається з Євангельським Словом і виховує у дітей та молоді найкращі риси характеру – доброту, любов, милосердя до бідних, нещасних, хворих, беззахисних, стареньких людей, засуджуючи зло, сріблолюбство, лукавство, неправду. Ось приклад: