4.3. Скульптура, живопис, декоративно-прикладне мистецтво.

З культовою архітектурою пов’язані такі види мистецтва Київської Русі, як живопис (мозаїки, фрески, іконопис, книжкова мініатюра) та різьбярство (рельєфи).

Східнохристиянська церква, переслідуючи язичництво, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів та барельєфів. Рельєф (фр. relief, від лат. relevo – піднімаю) – це скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана з тлом. Розрізняють високий рельєф (горельєф) і низький (барельєф). Для рельєфів використовували мармур чи рожевий шифер, з яких виготовляли різьблені плити з орнаментальним і тематичним оздобленням. Такими плитами прикрашали парапети хорів Софіївського та Михайлівського Золотоверхого соборів, Києво-Печерського монастиря. Історичну й культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (ХІ ст.), що зберігається в Софіївському соборі. Він виготовлений з білого мармуру, укритий рослинним орнаментом з християнською символікою. У ХІІ ст., коли вже склалися місцеві художні школи, скульптуру широко використовували в декорі фасадів споруд. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель Борисоглібського собору із зображенням семаргла (міфічного птахособаки), хоча найбільш поширеним орнаментом був акант, заплетений у кошики.

Барельєфна скульптура була поширена і в мініатюрних іконах, які вирізали з рожевого шиферу. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», яка зберігається в Київському історичному музеї.

З культовою архітектурою пов’язаний і монументальний живопис у формі мозаїк і фресок. Мозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву свинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення Христа-Пантократора (Уседержателя) (d=4,1 м), Марії Оранти (d=5,45 м). Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, особливо золотої смальти, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні. На західній частині храму подано світський розпис (Ярослав Мудрий та його сім’я), що не було характерно для візантійського канону. Збереглися кілька фресок Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 30-х рр. ХХ ст.; фресковий комплекс Кирилівської церкви, що відрізняється більшою яскравістю кольорів і динамізмом («Страшний суд», «Ангел зриває небо», «Святі воїни»).

Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.

Високого рівня досягло декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі, що пояснюється розвитком ремесел, торгівлі. Вироби з металу, дерева, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Із прийняттям християнства виникають нові форми в мистецтві, зокрема художнє шитво (гаптування золотом, сріблом, шовком різноманітних предметів релігійного вжитку, а також одягу). При Андріївському монастирі внучкою Ярослава Мудрого Ганною була заснована школа, де навчали мистецтву гаптування золотом і сріблом. Ткацтво було відоме слов’янам з давніх часів. Жінки пряли прядиво з льону й конопель, виготовляючи полотно на кроснах. Грубе полотно називалось повстиною, а пізніше почали виготовляти тончицю, паволоку, а також різноманітні оздобні тканини – полавочники, скатерті, убруси.

Високою естетикою і технікою виконання вражає ювелірне мистецтво – виготовлення срібних та золотих браслетів, перснів, діадем, колтів, пряжок, ґудзиків, нагрудних хрестів, медальйонів та інших прикрас, а також різноманітного посуду, кінської збруї, зброї. Ювелірним майстрам були відомі різні техніки роботи з металом: чернь, інкрустація, карбування (чеканка), скань (створення візерунка з тонких металевих ниток), зернь (напаювання дрібних металевих кульок), техніка перегородчастої емалі, філігрань.

Поширеним видом ужиткового мистецтва було кування та карбування золота, срібла, міді та ін. металів. Чудовим зразком цього мистецтва є ворота Суздальського собору (ХІІІ), де поряд з біблійними зображені язичницькі істоти, що стережуть вхід. Із ковальства виділилась зброярська справа – виготовлення зброї для князя та його війська – мечів, списів, щитів, шоломів, кольчуг, луків, спорядження для вершників. Це була унікальна зброя, виготовлена за допомогою складної металургійної техніки із застосуванням в оздобленні дорогоцінних металів. В ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає головним постачальником зброї у Північну і Центральну Європу, а також на Схід, в Арабський Халіфат.

Декоративно-ужиткове мистецтво охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами.

З художніх ремесел найвідоміша металопластика, інші ж – кістко-різьбляне, деревообробне, ткацьке – відомі менше. Майстри працювали на замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу, створюючи коштовні й високохудожні вироби.

Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках.

Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів. Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображувались складні орнаментальні композиції, звірі, птахи, казкові персонажі, танцюристи, музиканти.

Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту), штампування і тиснення.

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегородчастої емалі – золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з с. Сахнівки на Черкащині. Золоті пластинки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, – мотив, у якому вбачають не тільки ілюстрацію до середньовічної легенди, а й образ Дажбога – захисника й покровителя Русі.

Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину XI – на початку XII ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.