4.2. Містобудування й архітектура.

Звертаючи увагу на архітектуру, слід підкреслити, що стародавня Русь була дерев’яною, а русичі були народом-теслею. Дерев’яними були і перші церкви в Києві. Із встановленням ранньофеодальної держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу структуру:

1. - дитинець та верхнє місто, де був князівський двір, житла дружинників і бояр, укріплена фортеця, церковне подвір’я.

2. - окольний град, де жила переважна частина міського населення. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м2, які зводились за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.

1. - посад, околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень.

Правила забудови міст були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, що містив як візантійські, так і руські правила забудови міст. Місто мало лінійну систему забудови – уздовж шляхів, струмків, річок. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну.

Муроване (кам’яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в 988 р. Відтоді поширюється культова архітектура – будівництво храмів, що стали символом утвердження нової релігії. Усього у період з Х ст. по 40-і рр. ХІІІ ст. на Русі було зведено близько 10 тис. храмів.

У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція з хрестово-купольною конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося стовпами на подовжені нефи, інтер’єр прикрашався мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього стилю мала Десятинна церква в Києві, споруджена в 989–996 рр. візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого; Спасо-Преображенський собор у Чернігові, споруджений 1031 – 1036 рр. сином Володимира – Мстиславом та ін.

Десятинна церква – хрестокупольний храм, тринефний, оточений з трьох боків галереями і завершений кількома верхами — відповідний зразок для сакральних споруд XI–XII ст. Це типовий розкішний візантійський храм, споруда виняткової краси із золоченими вівтарем, стінами, облицьованими різнокольоровими декоративними мармурами, яшмою, іншими коштовними каменями, колонами і півколонами із тонкої різьби, капітелями, розкішною мозаїчно орнаментованою підлогою, що творило в поєднанні з архітектурними прикрасами на зразок карнизів, вівтарної перегородки, пілястрів, парапетів, хорів – витончене обрамлення високо художніх мозаїк і фресок, які покривали стіни інтер’єру будівлі. В інтер’єрі церкви під хорами розміщувалась галерея з колонами для хресних походів, що надавало інтер’єру пишної архітектурної пластики і величі. Із зовнішньої сторони церква прикрашалась архітектурними вставками у вигляді розеток, карнизами, грецькими написами, вирізьбленими у камені рельєфами. За вишукане мармурове оздоблення церкву називали марморяною. Різнокольорове мармурове оздоблення засвідчує збережена центральна частина мозаїчної композиції підлоги із символікою омфала (Омфал “Пуп Землі”) В самому центрі храму 1011 р. поставлено гарно декорований різьбою мармуровий саркофаг (померлої дружини князя Володимира – Анни), а через чотири роки поруч – ще один подібний саркофаг, в якому урочисто покладено останки самого князя Володимира (помер 1015 p.). Десятинна церква стала храмом-усипальницею київських князів. Десятинна церква – перший величний художній ансамбль на терені Київської Русі.

Поступово візантійський вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває національних рис. Пам’яткою цього періоду є шедевр середньовічної архітектури Софіївський собор у Києві, закладений 1037 р. на зразок Константинопольської Святої Софії.

Софійський собор. Софія Київська – друга після Десятинної церкви мурована великомасштабна споруда міста, будівництво якої розпочато 1017 р. і тривало десять років. Паралельно із Десятинною на межі Х-ХІ ст. поширилося сакральне будівництво. Варто згадати раніші дерев’яні храми, такі, як церква Василія, збудована наприкінці X ст., та п’ятиповерхова церква Бориса і Гліба (1020-1022), чистостругана і прикрашена стінописом (Вишгород), а також церкву в Білгороді (кінець Х - початок XI ст.) та ін.

У мистецькому сенсі Софія Київська, безсумнівно, наслідує Десятинну церкву. Для обох храмів властивий закон мистецького синтезу. Монументальні мозаїчні чи фрескові зображення інтер’єру собору існували передусім як архітектурні складові компоненти. Це Оранта – в центральній вівтарній ніші, Пантократор, що благословляє, – в центральній копулі, причастя апостолів тощо. Як засвідчують кілька збережених безцінних уламків фресок Десятинної церкви, ці розписи за мистецьким рівнем набагато вищі, ніж збережені софіївські. У княжому Києві церква Богородиці (Десятинна) заслужено вважалась шедевром світового мистецтва. У Софійському соборі – “митрополії руській” – відбувалися урочисті державні церемонії, прийоми послів, “сідали на столи” князі. Тут була бібліотека і центр книгописання. Однак первісні форми храму приховані під пізнішими бароковими “шатами” – надбудовами XVII - XVIII ст.

Софія Київська – хрестокупольний, п’ятинефний храм, з хрещатим підкупольним простором, тринадцятиглавий, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу між зовнішніми галереями споруджені дві вежі зі сходами на другий поверх.

Загальна пірамідальна композиція мала гармонійний і водночас динамічний характер. Це підсилено ритмом різномасштабних елементів, скерованих до центрального купола. В архітектурі Софії простежуються традиції візантійського зодчества і Західної Європи (вежі характерні для романської архітектури), що в поєднанні з власними традиціями створили храм з неповторними ознаками (тринадцятиверха композиція). У художньому задумі собору виняткову роль виконує синтез мистецтва. Стіни, склепіння, куполи, арки, стовпи вкривають мозаїка і фрески, мармурові прикраси на вівтарній перегородці, одвірках, порогах; мозаїчні підлоги собору, різьблені шиферні плити прикрашають парапети другого поверху.

Розміри храму: висота – 28,6 м, ширина – 29,3 м, довжина – 29,5 м. Собор св. Софії був – одним із найвеличніших у тодішній Європі. Композиційне рішення архітектури не має аналогів у Константинополі. Дослідники висувають припущення, що багатокупольна композиція могла бути навіяна образами давньослов’янського будівництва, і саме йому належить подальша роль у модифікації оригінальних національних рис архітектури європейського Сходу.

У вирішенні інтер’єру Софії Київської відчувається свідоме оперування таким чинником, як пластика простору. Архітектурна цілісність Софії Київської функціонує в гармонійному поєднанні з фігурами Оранти в головній апсиді, Вседержителя в центральному куполі, ритмічними зображеннями святих у прямокутних або круглих композиційних елементах, пластикою внутрішнього простору храму. Йдеться про винятково вдалі пропорційні співвідношення матеріальних будівельно-архітектурних брил і просторових масивів. Ці ознаки будуть потім продовжені в інших сакральних спорудах Київської Русі.

Храм є величезною п’ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим підкупольним простором. За розміром він перевищував візантійські храми, оскільки був «руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він став не тільки релігійним, а й політичним та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший комплекс мозаїк і фресок ХІ ст., є пам’яткою світового значення. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було багато фресок зі сценами мирського життя – полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів.

У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється в багатьох давньоруських містах – Полоцьку, Новгороді, Чернігові, Переяславі. У цей період будуються Успенський храм Печерського монастиря (1078), Михайлівський Золотоверхий храм (1108), Михайлівський собор Видубицького монастиря та ін.

У ХІІ ст. формуються власні архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська, галицька. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки, архітектура більше схожа до романської, в інтер’єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належать у Києві: храм Федорівського монастиря (1131), церква Богородиці Пирогощої на Подолі (1132), Кирилівська церква (1146); у Чернігові: Борисоглібський собор (1128), Успенський собор (1160), П’ятницька церква (поч. ХІІІ ст.) та ін.

Кирилівська церква в Києві – цінна пам’ятка української культури, що зберегла архітектуру ХІІ ст. і монументальний живопис ХІІ, XVII та ХІХ ст. Кирилівська церква – це прямокутна у плані споруда із трьома апсидами, що виступають зі сходу, з шістьма хрещатими стовпами, які несуть купол і склепіння.

Її стіни членують пілястри з могутніми півколонами. Фасади суворі, їх прикрашали лише аркатурні пояси. Головну увагу зодчі приділяли інтер’єрові храму. Стіни й склепіння оздоблює мистецький фресковий розпис У західній частині будівлі розташовані хори, куди ведуть вузькі сходи (у північній стіні). Там же міститься молитовня, що зрідка трапляється в інших давньоруських храмах. Особливістю споруди є також хрещальня й ніші у нартексі – західній частині храму.

Михайлівський собор Видубицького монастиря. Собор був закладений князем Всеволодом у 1070 р., а урочистий акт освячення цього храму, за свідченням Іпатьївського літопису, відбувся через 18 років.

Храм будувався у два етапи. Вже до повністю завершеного основного об’єму добудовувалася із західного боку башта зі сходами на хори і нартекс. Сучасний Михайлівський собор являє собою кубоподібну споруду з однією апсидою і єдиною банею, що здіймається над схилим дахом. Отинькована східна частина споруди і купол мають чітко окреслені барокові форми середини XVIII ст., а західна частина звільнена від тинькування, і тут можна на власні очі побачити всі ознаки давньоруської будівельної техніки із западаючим рядом. Спочатку храм являв собою чотиристовпну хрестово-купольну споруду без нартексу з рідкісною для давньоруської архітектури особливістю – підкупольний квадрат знаходився не на третьому, а на другому членуванні від входу. Він був немовби зміщений на одне членування на захід у порівнянні з традиційною структурою давньоруського храму. Нартекс із баштою та сходами на хори були збудовані пізніше, ніж основний об’єм.

Невід’ємний компонент ансамблю Києва, як і всіх інших тодішніх міст, становили оборонні споруди – вали, башти, частоколи тощо. Ці елементи постійно вимагали вдосконалень, модифікацій, реконструкцій. Навколо території, яка надалі буде називатися містом Ярослава, почали споруджувати вали заввишки 14-16 м, водночас місто опоясували ровами завглибшки 6-8 м, довжина укріплень – 3,5 км. Для таких гігантських споруд довелося використати близько 65 тис. кубометрів землі, витратити 50 тис. кубометрів дерева на внутрішні конструкції та башти. Фортифікації мали мистецько-архітектурні елементи, передусім оборонні башти, які захищали з усіх сторін в’їзні ворота до міста. Кількість воріт і ведучих до Києва шляхів збігалися. Троє воріт були головними – Жидівські (пізніше Львівські), Печерські (або Лядські) та Золоті, увінчані церквою Благовіщення, руїни яких збереглися (нині Золоті ворота відреставровано).

На початку ХІІІ ст. Київ утрачає значення центра держави, і монументально-руське будівництво переноситься на західно-руські землі. В архітектурі цього часу відчутні ознаки романського стилю (Миколаївська та П’ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у м. Холм)

Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура –– міські брами, надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев’яними стінами висотою до 16 м. Вхід у місто був можливий лише через кам’яні ворота – Львівські, Лядські та парадні Золоті. Захищали Київ також фортеці – Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василів із півдня та низка застав уздовж Дніпра. На Київщині та Уманщині збереглися оборонні укріплення – змієві вали.

З появою стінобитних пристроїв усе частіше зводять високі кам’яні мури, вежі, оборонні башти з бійницями (оборонні укріплення Галича, Кам’янця, Дрогобича, Луцька).