§ 3. Правове відношення і юридична норма

Одним із самих складних у нашому правознавстві питань є питання про характер зв'язку між правовим відношенням й юридичною нормою. Відмінною рисою практично всіх трактувань цієї проблеми є вихідне закріплення якогось пріоритету за юридичною нормою. Ця некоректність і визначає некоректність більшості пояснень зв'язку норми й правовідносини як причини й слідства. Таке трактування, по-перше, не відображала суті справи, а по-друге, вільно або мимоволі виливалася в пряме перенесення характеристик юридичної норми на правове відношення.

Зрозуміло, у вітчизняній літературі по загальній теорії права висловлювалися й інші погляди. Зокрема, С. Ф. Кечекьян уважав, що не завжди норми права можуть охопити всі сторони юридичного життя суспільства, його соціально-економічну практику¹. Судова практика й в умовах романо-германской правової системи постійно виявляє приклади того, як за допомогою рішень індивідуального характеру різні відносини фактичного характеру, тобто не досягли статусу офіційних юридичних відносин, можуть переводитися в цей статус судовим рішенням. Тим самим у рамках саме таких відносин відбуваються визнання, використання й захист юридичних домагань людей, і саме такі відносини утворять ту основу, на ґрунті якої потім "виросте" юридична норма².

Одним з можливих вихідних тез, необхідних для розуміння й пояснення зв'язку правового відношення з юридичною нормою, може бути наступний. І юридична норма законодавства, і правове відношення - це самостійні форми існування права в суспільстві, причому кожна з них може бути й способом відчуження права від його безпосереднього джерела (носія) - людини. Тому простежити, як співвідносяться між собою форми якогось явища, забуваючи про саме явище, - заняття малопродуктивне.

Правове відношення взагалі - досить своєрідна форма буття права в суспільстві. Своєрідність полягає в тому, що правове відношення як би "обслуговує", підкріплює інші форми права в суспільстві. Так, норми законодавства "оживають" у переважній більшості саме в правовий відносинах, т же саме потрібно сказати й про судове рішення й, очевидно, про правосвідомість.

Можна затверджувати, що особливості трактувань зв'язку правового відношення і юридичної норми в значній мірі обумовлені правопониманием інтерпретатора, Якщо право мислиться як система юридичних норм, що виходять від держави, те тоді, природно, правове відношення швидше за все буде розумітися як продовження юридичної норми, виданою державною владою,

Якщо ж право розуміється як якась властивість (якість) людини, то тоді правове відношення, принаймні значна його частина, буде представлятися як спосіб реалізації, затвердження цієї властивості індивіда. Інакше кажучи, правове відношення тут розглядається як продовження властивостей людини. Юридичні норми в цьому випадку є специфічні кошти (підказка), за допомогою якого повідомляється, як і при яких умовах людин може або повинен установити юридичне відношення в інтересах реалізації в ньому свого права.

Сложнее з розумінням зв'язку між нормою права, що складається в суспільстві нерідко спонтанно, і юридичним відношенням. Очевидно, що відпрацьовування людьми протягом більш-менш тривалого часу міри (норми) права спочатку відбувається не в рамках юридичних відносин у їх сучасному й строгому розумінні (вище ці відносини були позначені як фактичні¹.) Але, будучи виробленої, зложившись, норма права починає використатися людьми в рамках відносин, які дана норма "доводить" до статусу юридичних суспільних. Цей процес, як правило, супроводжується офіційним визнанням сформованої норми (міри) права й доданням їй офіційного статусу юридичного джерела права (нормативно-правового акту), судового рішення й ін.

Юридические відносини зовсім не однакові в тих випадках, коли є писане й кодифіковане законодавство, і в тих випадках, коли його немає. Там, де існує кваліфіковано розроблений кодекс, відносини більше врегульовані, але менш гнучкі; законодавство більш струнко, але й більш нерухомо².

У практичному плані юридичні норми, правовий відносини й саме право можуть бути зв'язані неоднозначно. Багато чого тут залежить від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Хоча й не тільки. Самий помітний вплив на характер зв'язку розглянутих явищ робить рівень правового розвитку суспільства. Але завжди викликувані до життя різні домагання людей на ту або іншу міру права повинні знаходити своє відбиття в суспільній свідомості, суспільному настрої й почуттях. Далі, згадані домагання можуть через демократичні інститути суспільства й держави закріпитися в законодавстві й одержати статус гарантованих й юридичних прав, що захищають. Однак цього ж домагання можуть мати зовсім іншу схему свого наступного розвитку або стагнації. Приміром, різні домагання людей на ті або інші права й волі можуть оцінюватися не демократичними інститутами, не за допомогою обговорення й узгодження різних інтересів, а шляхом бюрократично за формалізованої процедури, за якої звичайно коштують або авторитарний лідер, або елітні інтереси якого-небудь могутнього угруповання. Тому про мерю дійсної реалізації устремлінь, домагань людей варто судити саме по характері зв'язку між офіційною юридичною нормою (у якій ці домагання знайшли своє відбиття) і юридичним відношенням. Точніше, по самому факті виникнення або не виникнення юридичних відносин. Інакше кажучи, важливо з'ясувати, чи стануть люди встановлювати між собою юридичні відносини відповідно до правил, які пропонує на цей рахунок офіційна юридична норма, Було б невірно думати, що правовий відносини встановлюються людьми як би автоматично й що для цього досить самого факту прийняття державною владою тієї або іншої норми законодавства. Як уже підкреслювалися, не так уже рідко ті або інші домагання людей на міру права задовольняються спочатку фактично, шляхом захисту таких домагань у судах, інших органах, і тільки на цій основі потім формулюється абстрактна норма права.