§ 2. Загальна характеристика правових суспільних відносин

Доля загального поняття правового відношення у вітчизняному правознавстві, як, втім, і багатьох інших центральних понять, зложилася невдало. У першу чергу тому, що виявилася поставленої в залежність від філософських подань, що панували в радянський період, про суспільні відносини. А також від традиційних поглядів на поняття юридичної норми, що затвердилися в нашій науці починаючи з 30-х рр. Згадана залежність привела зрештою до того, що на правове відношення поступово стали переносити ознаки те самих суспільних відносин, те юридичної норми. У результаті правове відношення "обростило" не властивими йому рисами, від яких звільнити його зовсім не просто.

Особенно мало виграло знання про правове відношення від того, що воно порозумівалося у світлі марксистсько-ленінської теорії суспільних відносин. Відповідно до неї всі суспільні відносини варто ділити на матеріальні й надбудовні, останнім вона призначала роль вторинних, третинних і тому подібних відносин, зміст і характер яких визначені матеріальними відносинами (до надбудовного відносили й правовий відносини). Все це дуже ускладнило й заплутало подання про юридичне відношення, зробило поняття про нього абстрактним, оскільки відношення відривалося від інтересів й устремлінь сторін такого відношення - людей. Місце й роль людини в самому виникненні правовий відносин підмінювалися часом матеріальними відносинами, часом 'нормою права або юридичних фактів. Саме ж правове відношення залишалося й, на жаль, продовжує залишатися багато в чому незрозумілим і непоясненим. Особливо обійдена увагою роль суб'єктів правового відношення в самому його виникненні й належному здійсненні. Будучи різновидом соціального відношення, правове відношення у своєму виникненні й розвитку підкоряється загальним принципам, законам життя цього соціального відношення. Такі ознаки накопичуються в правовий відносинах уже за рахунок того, що вони (як і всякий різновид соціальних відносин) установлюються між людьми й самими людьми, існують поза (а не крім) свідомості. І в цьому змісті являють собою реальне соціальне явище.

Правовий відносини невіддільні від людей, у першу чергу від їхніх намірів, інтересів. Тут важливо бачити, що саме виникнення правового відношення, його якість, результативність можуть у значної, нерідко у вирішальному ступені залежати від поводження його сторін - людей, спонукуваних певними потребами, що переслідує ті або інші мети.

Можна вважати, що традиційна вітчизняна юридична наука мало обертала уваги й на таку корисну властивість юридичних відносин, як здатність позначати, "высвечивать" рівень реального користування правами й волями в суспільстві, а також указувати на декоративність і недостатню гарантированность оголошених у чинному законодавстві прав і воль. Щоб використати таку властивість правовий відносин, досить простежити факти виникнення цих відносин або зафіксувати їх не виникнення тоді, коли вони, відповідно до норм об'єктивного права, повинні виникати. Наприклад, якщо в країні її громадяни широко й охоче встановлюють між собою правовий відносини, те це буде один рівень правового життя, її якості. Якщо ж коло юридичних відносин між людьми вузький і бідний, більше того, якщо вони з першою ж нагодою прагнуть ухилитися від установлення між собою таких відносин, то тут затвердиться зовсім інший правопорядок. Більшість прав і воль громадян, їхніх юридичних обов'язків виявляються в цьому випадку представленими не в житті, а на папері¹.

Даючи загальну характеристику правовому відношенню, потрібно помітити, що це певна форма соціальної взаємодії, звичайно ж, що має свої особливості. Про їх мова йтиме нижче. Завершуючи загальну характеристику правового відношення, підкреслимо додатково наступне. Юридичне відношення реально виникає тільки в ході дійсної взаємодії, взаємного сприяння двох (або більше) сторін. Звідси можна зробити висновок, що виникнення правових, точно так само як і моральних, політичних й інших соціальних відносин залежить від ініціативи й поводження самих людей - сторін даних відносин. У цьому змісті правове відношення є завжди продукт, результат дії (взаємодії) його сторін, саме останні визначають якість взаємодії в рамках юридичного відношення і його результативність. Зрозуміло, відзначене - не єдина умова виникнення й реалізації правовий відносин. Але ці ознаки є істотними, тобто при їхній відсутності виключається будь-яка можливість виникнення правовий відносин.

У суспільстві виникають різні соціальні відносини, найбільш великі групи - моральні, правові, релігійні, політичні, економічні. У рамках кожної з названих груп можна виділити якісь підвиди, установити особливості й ін Однак факт приналежності до тієї або іншої групи соціальних відносин указує на можливість виявлення в кожної з них загальних ознак, характерних для кожної, у тому числі й правовій групі.

Звертаючись до таких ознак, укажемо на те, що правове відношення підкоряється загальним принципам, правилам взаємодії в рамках соціального відношення. Зокрема, процес взаємодії і його розвиток відбуваються на основі взаємної оцінки (очікувань) кожної зі сторін поводження з позицій певних критеріїв. Наприклад, шляхом віднесення поводження в розряд належного, забороненого або що рекомендує. Взаємне відбиття поводження кожної зі сторін - неодмінна умова будь-якої соціальної взаємодії й суспільних відносин. У тому числі і юридичного.

Іншою важливою ознакою соціального відношення (не крім юридичного) є те, що люди вступають у дане відношення з метою домогтися якихось результатів, у тому числі й соціально значимих наслідків: виконати обов'язок, віддати свій голос на користь кандидата в депутати, одержати спадщину, захистити достоїнство особистості, виразити свою думку по якомусь питанню й ін.

Як і всяке соціальне відношення, правове рідко є для людини чимсь таким, у що йому варто неодмінно вступати. У тієї або іншій життєвій ситуації людин, як правило, намагається вибрати найбільш підходящий і зручний для нього спосіб, шлях досягнення бажаної мети, реалізації інтересу. І якщо юридичний шлях досягнення бажаної мети його з якихось причин не влаштовує, він не стане вступати в юридичне відношення, а вибере, швидше за все, інший шлях реалізації свого наміру. Дозвіл подібних ситуацій відбувається не тільки за рахунок обігів (і проходження) до вимог юридичних норм, але й у ході оцінок самою людиною конкретних обставин і неодмінно з позицій власних інтересів і потреб. Саме в цьому змісті про людину можна судити як про причину своїх основних відносин, у всякому разі, здатному помітно впливати на виникнення правового відношення й процес його розвитку.

Але якщо обговорювати правове відношення як самостійний різновид суспільних відносин, то необхідно вказати на наступні його ознаки.

Правове відношення встановлюється тільки між самостійними й рівними (з погляду закону) сторонами. Відношення, одна зі сторін якого в однобічному порядку визначає поводження інший, не може бути юридичним у принципі. Однак тонкість цієї сторони справи складається, звичайно, не в тім, щоб рівне положення сторін розуміти абсолютно. Коли говорять, що правове відношення можливо тільки між рівними й самостійними сторонами, то мають на увазі рівність у змісті наявності в кожної із цих сторін прав й обов'язків, а не прав в однієї й тільки обов'язків в іншої. Рівність і самостійність сторін у правовому відношенні означають також, що в кожної з них є реальна можливість повернути іншу сторону в русло закону, договору щораз, як тільки остання наміриться з нього вийти, порушуючи тим самим якісь права іншої сторони відносини. Нарешті, рівність сторін юридичного відношення означає, що сам факт його встановлення рівною мірою залежить від обох сторін, тобто кожна з них може вступити, а може й відмовитися від вступу в правове відношення.

Такїм образом, у більшості випадків для правового відношення, його розвитку характерно правило, відповідно до якого кожна зі сторін розглядає себе як рівну й самостійну. Однак ця вихідна підстава більшості юридичних відносин у суспільстві не виключає того, що кожна зі сторін бачить в іншій стороні кошти для досягнення бажаної мети. Дане правило в правовому відношенні виражається в боргу виконати юридичний обов'язок. Професійною мовою це означає, що перша сторона вправі розраховувати на певне, очікуване поводження другої сторони. У свою чергу, друга сторона теж очікує, що перша точно виконає лежачі на ній юридичні обов'язки, тобто буде поводитися передбачуваним образом.

Часте виникнення й реалізація правовий відносин, демонструють ще одну особливість, а саме: наявність у великій кількості правовий відносин третьої сторони, що робить основним суб'єктам правового відношення сприяння в реалізації ними своїх прав й юридичних обов'язків. Причому в самому процесі "споживання" прав основними сторонами юридичного відношення ця, третя, сторона не бере участь, для неї важливо, щоб процес протікав відповідно до закону. Наприклад, суд, орган соціального забезпечення, які в чинність закону покликані сприяти громадянам у реалізації або захисті ними своїх прав.

Можна назвати ще кілька формальних ознак правового відношення. Зокрема, суб'єктами такого відношення можуть не правових бути не всі особи, а тільки володіють певними юридичними якостями, у першу чергу правоздатністю й дієздатністю. Ще однією формальною ознакою правовий відносин є те, що їхньому виникненню звичайно передує юридичний факт.