§ 2. Ознаки закону і його структура

Закон - основна категорія законодавчої системи країни. Тому його вивчення займає центральне місце в юридичній теорії й законодавчій техніці.

Теорія закону сформулювала наступні основні й найважливіші ознаки закону.

1. Закон приймається тільки вищими представницькими органами державної влади - парламентом країни або всі народним голосуванням (референдумом).

2. Закон регулює основні, найбільш значимі, найважливіші суспільні відносини, обумовлені винятковою компетенцією вищого органа державної влади, Він повинен бути точним, чітким й ясним.

3. Закон має вищу юридичну чинність у правовій системі країни. Любою інший правовий акт, виданий не на підставі й не у виконання закону, а тим більше не відповідному або суперечному закону, скасовується у встановленому порядку.

4. Закон є нормативним актом, тобто устанавливающим загальні правила поведінки (норми), обов'язкові для всіх громадян, державних органів, громадських організацій і рухів, посадових осіб (або для фізичних й юридичних осіб, зазначених у самому законі).

5. Регулюючи відповідні суспільні відносини, закон найбільш стійкий, стабільний і піддається зміні, доповненню або скасуванню лише у виняткових випадках у чинність об'єктивної суспільної необхідності.

6. Закон приймається в особливому порядку, передбаченому конституцією й регламентом парламенту.

Чільне й специфічне положення закону в правовій системі вимагає особливо ретельного його "технологічного" оформлення.

Зупинимося насамперед на структурі закону, тобто на організації змісту, доцільного розташування нормативно-правових приписань й інших правових атрибутів. Структура закону займає важливе місце в законодавчій техніці й має істотне практичне значення. Правильний розподіл правового матеріалу в тексті закону робить його структуру чіткої, стрункої, логічно послідовної, допомагає швидко орієнтуватися в змісті закону, сприяє кращому його засвоєнню, забезпечує використання на практиці відповідно до вимог законності.

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).

1. Найменування органа, що прийняв закон. Вказівкою на орган, що прийняв закон, визначаються сфера його дії і юридична чинність. Любою правовий акт, так само як і закон, повинен мати найменування органа, його що приняли. Тим самим створюється відповідна ієрархія нормативно-правових актів по їхній юридичній чинності. Варто мати на увазі, що всі правові акти обов'язкові, але юридична чинність їх різна.

2. Назва закону. Кожен закон (так само як і будь-якому правовому акті) повинен мати назва, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих суспільних відносин. При цьому назва закону варто формулювати максимально коротко, вона повинне лаконічно відображати його основний зміст, Бувають, однак, випадки, коли довгої назви закону важко або навіть не можна уникнути. Тоді доцільно давати короткі підзаголовки. Вимога законодавчої техніки щодо стислості назви закону пов'язане з необхідністю швидко орієнтуватися у великому законодавчому матеріалі.

Назва закону, що регулює певне коло суспільних відносин, відрізняється від назви закону, що змінює раніше прийняті закони або інші правові акти. У першому випадку коротко вказується його основний зміст; в^-другому - доводиться перераховувати статті або відтворювати повністю назви актів, які новим законом змінюються або доповнюються.

3. Преамбула закону. Преамбула являє собою вступну частину закону, у якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або мети. Тим самим розкриваються причини прийняття й спрямованість закону, політичне, економічне або соціально-культурне значення. Преамбула пропагує закон, мобілізує й активізує діяльність людей на його практичну реалізацію, втілення в життя.

Преамбулу закону варто викладати коротко, без зайвих слів, урочистих описів і популістських закликів. Лозунгові декларації в законі недоречні; вони не несуть ніякого правового навантаження й лише захаращують його текст.

Правила законодавчої техніки зовсім не вимагають, щоб у всіх законах формулювалися преамбули. Наприклад, у кодексах вони відсутні, тому що сам зміст із усією очевидністю свідчить про прагнення законодавця звести воєдино й систематизувати нормативно-правовий матеріал відповідних галузей законодавства. Немає потреби в преамбулах й у тих законах, мотиви, завдання або мети яких випливають зі змісту й змісту їхніх приписань. У тих же випадках, коли закон установлює виключення із загального порядку регулювання відповідних суспільних відносин або по-новому регулює дані відносини, преамбула закону необхідна для того, щоб пояснити підстави його прийняття.

Іноді в преамбулу включається так називана частина, що констатує, що описує незадовільність раніше прийнятих правових актів або критично розбирає положення справ у відповідних сферах суспільних відносин, що зложилося в результаті реалізації цих актів. Такого роду частини, що констатують, преамбули зайві, оскільки перевантажують текст відомостями, що не мають нормативно-правового значення: вони є вихідним пунктом для введення в життя нових, більше зроблених правових актів і тому доречні у висновках, пояснювальних записках або доповідях під час обговорення законопроекту.

Не можна допускати, щоб мотиви, завдання або мети закону викладалися не в преамбулі закону, а в його частині, що постановляє, так само як і преамбула закону не повинна мати конкретний нормативно-правовий характер.

4. Нормативно-правовий зміст закону. Основною частиною закону є його нормативно-правовий зміст, що постановляють приписання, дозволи й заборони. На цій частині варто зосередити головну увагу в процесі законотворчості, оскільки саме в ній викладаються обов'язкові встановлення, що становлять зміст закону.

Нормативно-правова частина закону звичайно починається після слів "таке-те орган постановляє"; слідом за цим викладається конкретний зміст відповідних приписань, дозволів, заборон. Нормативно-правовий зміст закону повинне бути логічно послідовним з розбивкою на статті, які у свою чергу, як правило, діляться на пункти або частини із цифрами або літерними позначеннями або на частині, кожна з яких починається з нового рядка. При цьому пунктам і частинам надається рівноцінне значення.

Підзаконні акти найчастіше викладаються не по статтях, а по пунктах із цифровим позначенням, що представляється недоцільним. Більше кращим був б виклад підзаконних актів, так само як і законів, тобто з розбивкою на статті.

частина, Що Постановляє, великих по обсязі законів (так само як і підзаконних актах) розбивається також на розділи, глави й параграфи. При цьому не тільки розділи, глави й параграфи, але й статті закону повинні бути постачені спеціальними заголовками, що лаконічно виражають їхня суть, що дозволяє ознайомитися із предметом закону й легко знайти в ньому необхідне законне приписання.

Кожну статтю (пункт, частина) закону варто сформулювати так, щоб вона містила по можливості окреме, але закінчене правове правило з усіма його складеними елементами¹. У тому випадку, якщо в одній статті (пункті, частині) важко відтворити всі ознаки правового правила, деякі з них можуть бути винесені в окремий абзац при неодмінній умові, що в ньому не буде викладене інше правове правило, логічно не пов'язане із самою статтею єдністю внутрішнього змісту. Інакше кажучи, даний абзац - лише доповнення до статті, але аж ніяк не самостійна частина.

Статті (пункти, частини) закону можуть викладатися або в узагальненій формі, що охоплює однорідні факти або однопорядкові суспільні відносини, або шляхом перерахування конкретних предметів, дій або явищ. Останній варіант представляється менш зробленим у порівнянні з першим (методом узагальнених формул), тому що статті закону при перерахуванні виявляються звичайно громіздкими по обсязі, і, що більше важливо, таке перерахування далеко не завжди вичерпно. Тому в тих випадках, коли неможливо обійтися без перерахування, необхідно домагатися його повноти. Якщо ж повний перелік дати неможливо, то варто привести зразковий перелік, що допоможе зрозуміти зміст і спрямованість правового регулювання відповідних суспільних відносин. При цьому змушеному варіанті зразковим переліком варто користуватися обережно, не розширювати його зміст, що може викликати помилки в правозастосовній практиці. У всякому разі, необхідно уникати використання виражень "і т.п.", "інші питання", якими в законодавстві звичайно закінчується зразковий перелік. Подібні вираження припускають поширення правового правила на ті випадки, які прямо не зазначені в переліку. А це досить складна операція, що вимагає з'ясування загальних ознак всіх випадків, зазначених у переліку, потім загальні ознаки необхідно підвести під ті випадки, які малися на увазі вираженнями "і т.п.", "інші питання".

У своїй більшості нормативно-правових частин закону викладається постатейно у відповідності зі схемою "якщо — те", слідом за якою вказуються ті невигідні наслідки (санкції), які наступають при невиконанні або порушенні статті. Необхідно, однак, помітити, що невигідні наслідки (санкції) аж ніяк не завжди втримуються в даній статті, вони можуть бути зазначені в іншій статті закону або навіть в іншому правовому акті¹.

У тому випадку, якщо законом (або підзаконним актом) змінюється, доповнюється або скасовується стаття раніше, що діяв закону (або підзаконного акту), те відповідне приписання закону починається зі слів: "статтю таке-те викласти в наступній редакції" або "таке-те акт доповнити статтею (пунктом, частиною) таке-те наступного змісту". Якщо, далі, законом установлюється нормативно-правове приписання, що поширює дія раніше прийнятих актів на інше коло осіб і суспільних відносин, або якщо тимчасовим нормативно-правовим приписанням (дія яких обмежено певним періодом: календарним строком або часом, установленим для виконання того або іншого приписання) надається характер невизначено-тривалої дії, то це нормативно-правове приписання викладається як знову прийняте правове правило. З погляду законодавчої техніки неприпустиме включення в закон (підзаконний акт) постійного (точніше - невизначено-тривалого) дії нормативно-правових приписань тимчасового характеру, і, навпаки, постійного (точніше - невизначено-тривалого) дії приписань тимчасового характеру.

частина, Що Постановляє, закону повинна включати правові приписання лише нормативного характеру. Не допускається включення в неї правових приписань ненормативного характеру. У правотворческой практиці бувають виключення із цього правила, але не відносно закону, а тільки відносно підзаконних актів. Наприклад, акти виконавчих органів влади найчастіше містять у собі не тільки нормативно-правові встановлення, але й правові приписання ненормативного характеру. Ці допущення порозуміваються необхідністю додати правовим актам виконавчих органів влади максимальну оперативність і гнучкість: наявність ненормативних правових приписань у нормативно-правових актах виконавчих органів влади сприяє цілеспрямованості, швидкості й забезпеченості їхньої реалізації. Однак вимога стабільності закону виключає можливість включення в його частину, що постановляє, ненормативних правових приписань, оскільки останні діють однократно й після їхньої реалізації стають непотрібними. У результаті ж включення ненормативних приписань структура закону порушується, губиться логічна стрункість у викладі його нормативно-правового змісту.

5. Наслідку недотримання закону. Недотримання нормативно-правового змісту закону спричиняє різні наслідки залежно від характеру порушень. Вони можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий або кримінально-правовий характер.

Якщо закон забороняє здійснення певних дій, то в нього включається спеціальна вказівка, що передбачає застосування відповідної санкції. Однак найчастіше санкції втримуються в інших законах або інших правових актах, як відзначено.

6. Скасування законом інших нормативно-правових приписань. Новий закон звичайно містить вказівка про скасування, якщо інше не передбачено їм, всіх інших чинних законів і підзаконних актів, йому суперечних. Таке загальна вимога законодавець ний техніки. Однак у багатьох випадках ця вимога має потребу в докладній деталізації. Варто з'ясувати, які саме закони й підзаконні акти (або їхні окремі статті, пункти, частини) скасовуються у зв'язку із прийняттям нового закону. На визначення законів і підзаконних актів, що підлягають скасуванню, затрачається звичайно багато часу, особливо тоді, коли раніше видані закони й підзаконні акти були прийняті в різні історичні періоди й у великій кількості.

Для спрощення цієї роботи законодавець найчастіше прибігає до загальної вказівки: "Раніше прийняті по даному питанню акти вважати утратившими чинність". Однак таке спрощення в законодавстві неприпустимо, тому що питання про дію того або іншого закону або підзаконного акту залишається на розсуді посадових осіб й органів, не говорячи вже про те, що в них можуть виникнути сумніву про дію або бездіяльність того або іншого закону й підзаконного акту. Все це може привести до серйозних помилок у правозастосовній практиці. Тому необхідно при прийнятті нового закону вчасно давати вичерпний перелік раніше, що діяли законів, і підзаконних актів (їхніх статей, пунктів і частин), які скасовуються у зв'язку із прийняттям нового закону.

7. Опублікування закону й вступ його в чинність. Закон обов'язково публікується в офіційних виданнях, а також може бути опублікований й в інших органах печатки, обнародуваний по телебаченню, радіо, переданий по лініях зв'язку відповідним державним органам і громадським організаціям.

Що стосується набрання законом чинності, то воно визначається самим законом або відбувається з моменту його офіційного опублікування.

8. Підпис відповідної посадової особи. Структура закону завершується підписом відповідної посадової особи, що надає йому офіційне значення. Звичайно такою особою є глава держави або голова парламенту, що визначається конституцією тієї або іншої країни.

Такі основні структурні частини закону, при формуванні кожної з яких потрібне строге проходження правилам і прийомам законодавчої техніки, Тільки при цьому умові закон одержить зроблену форму.