§ 3. Теоретичне й практичне значення категорії "сутність права"

Можна помітити, що при викладеному погляді на сутність права воно ототожнюється із правопорядком. Це, дійсно, так - діюче право являє собою систему юридично оформлених відносин і норм, що визначають перспективи існування, відтворення й розвитку даних відносин. Порядок суспільних відносин не тільки визначається правом як суще (наявне буття), але й визначається як належне (майбутнє). Саме на цьому ґрунтується подання про правовий порядок як про режим стабільності, стабільності, передбачуваності,

Всупереч філософам і вченим, що вважали основною ідеєю права "солідарність", "волю" або "волю панівного класу", пропонується вважати основою права порядок і стабільність. Право засноване не (тільки) на солідарності, тому що за допомогою права придушуються супротивники класового миру; воно - не втілення волі, тому що часом поневолює чималу частину суспільства; воно виражає не (тільки) волю панівного класу, оскільки цей клас змушений ураховувати й захищати інтереси інших верстов суспільства. Але право - завжди протилежно сваволі, а також соціальному хаосу й безладдю. Право - спосіб стабілізації й відтворення суспільних відносин (з переважним врахуванням інтересів соціальних груп, здатних визначати зміст права).

Якщо в системі правових категорій конфронтуючими є правочин й обов'язок (у правоотношении), правова норма й правопорушення (у системі права), то антиподом права в суспільстві є не безправ'я, а соціальний хаос, безладдя, руйнування стабільності суспільних відносин, порушення їхнього відтворення й динаміки або сваволя чиновників і військових, організованих як ієрархічна адміністративно-командна система.

Право й правопорядок існували в історії не безупинно. Вони слабшали й валилися в періоди завоювань, цивільних і релігійних війн, революцій й інших історичних подій, що руйнували суспільство. Не можна назвати суспільством, скажемо, орди кочівників разом з населенням країн, грабежом яким вони живуть; важко говорити про суспільство в країні, народ якої завойований стороннім військом, що ще не визначило організацію й систему панування над скореним народом. Суспільство не цілком відповідає своєму поняттю в періоди тривалої (Столітньої, Тридцятирічної) війни, революції й інших надзвичайних історичних ситуацій.

У періоди беззаконь залишалися окремі клаптики правий, зберігали свою дію деякі норми, але в цілому запановувало "право сильного", тобто панування не загальних (нормативних), а приватних рішень, наростання агресії,'разрывающей суспільство на атомарні частини, боротьба яких безперервна, а доля непередбачена.

Однак навіть у завойованих країнах сваволя й примус не можуть тривати нескінченно: вони ведуть або до повного руйнування, масовій втечі, загибелі слабейшей сторони, або до угод про умови панування сильних і підпорядкування слабких. Коштами створення "замиреного середовища", що дає можливість виробляючим класам відтворити господарство, було право. Уже в древні часи й у Середні століття встановлення фіксованого розміру данини, що збирає завойовником або військовим вождем (замість грабежу), означало створення норми, що вносить порядок і стабільність у відносини між взимателем данини й підданими, тому спроби стягувати данина понад домовлений розглядалися як сваволя, що дає право на опір. У ряді країн Європи в XII— -XIII вв. відносини між феодалами-землевласниками й обробної їхньої землі селянами взагалі ґрунтувалися, як писав Ф. Энгельс, на полюбовних угодах, що визначали твердо встановленої, помірні селянські повинності; лише через кілька століть збережені ще права селян були потоптані, а самі вони перетворені в кріпаків, Однак, відзначає Ф. Энгельс, ще більше руйнування селянству принесла Тридцятирічна війна, особливо сваволя дрібних вільних загонів, або, вірніше, мародерів¹.

По своїй сутності право покликане забезпечувати в суспільстві не коротке перемир'я (між завойовниками й переможеними, власниками й незаможними, богатыми й бедными, католиками й протестантами й т.д.), а довгостроковий мир. Однак історії відомі не тільки епохи стабільного права й правопорядку, але й періоди мінливого, нестабільного й неавторитетного права, хиткого, нестійкого правопорядку, що ставляться звичайно до епох корінних соціальних змін. Нарешті, періоди майже повної відсутності права, безвладдя й беззаконня відповідали або періоду заміни одного типу суспільства іншим, або епосі соціальних війн і нещасть.

З викладеного поняття сутності права в його додатку до реальної історії держави й права треба, що право не є єдино можливою формою впорядкування суспільних відносин. Суспільні відносини й поводження людей можуть регулюватися не тільки стабільними правовими нормами, з яких складається право, але й не завжди відповідному праву мінливими наказами й розпорядженнями державних органів і посадових осіб, убраних владними повноваженнями, у тому числі правом застосовувати примус. В історії існували (і існують) режими, що управляють суспільством на основі стат-правових стат-адміністративних методів. До таким ставиться, наприклад, режим поліцейської держави, властивий абсолютизму епохи пізнього феодалізму (XVII-XVIII вв.). Поліцейська держава не завжди зважала на нього ж створеними нормами права й управлялася суспільством за допомогою команд, наказів, директив - мінливих велінь носіїв влади. Директивний метод керування створював у суспільстві обстановку нестабільності й тому вимагав додаткової опори влади в численному чиновницькому апарату, наділеному великими повноваженнями нагляду за всіма сферами громадського життя. Цим визначалося велике значення поліції, про яку в одному з регламентів самодержавної держави Петра I говорилося: "Поліція є душу держави й всіх добрих порядків, фундаментальний підпір людської безпеки й зручності".

В XVIII в. у Європі зложилися два типи поліцейської держави. Держава феодально-прусского типу трималося на тотальній і детальній регламентації всіх сторін громадського життя за допомогою норм-велінь й урядових розпоряджень, забезпечених допитливим чиновницьким контролем за дотриманням зтих розпоряджень і правил поліцейської опіки. Кріпосницьку-самодержавно-кріпосницька поліцейська держава Російської імперії підтримувало порядок більше за допомогою майже необмеженого, довільного вторгнення в життя й відносини нижчих станів (особливо кріпака селянства) з боку вбраних владними повноваженнями поміщиків, чиновників, поліції, об'єднаних загальним стан-класовим інтересом, покірністю велінням верховної влади, догідництвом перед вищими чинами. Ні те, ні інше поліцейські держави не скасовували право цілком і повністю, але управляли суспільством за допомогою, як відзначено, полу-правовых-полуадминистративных методів у тому розумінні, що до правових норм прирівнювалися мінливі розпорядження верховної влади, а також узаконена сваволя чиновників або поміщиків. Частина норм (не завжди відомо, яка саме) зберігала свою дію, причому норми й ненорми (веління) охоронялися примусовою чинністю держави. Непередбачуваність завтрашніх велінь такої державної влади дала И. Канту привід назвати поліцейська держава "державою сваволі".

Ряд якостей "держави сваволі" відтворювався в тоталітарних державах XX в., у яких правові норми нерідко носили декларативний характер, були формою пропаганди відповідної ідеології, а функції права фактично виконували політичні рішення, партійні директиви, відомчі розпорядження, накази й інструкції посадових осіб партійно-державного апарата.

Досвід існування поліцейських і тоталітарних держав доводить, що право не є універсальною формою організації соціально неоднорідного суспільства й керування ім. Командний^-командні-адміністративно-командні системи, не відмовляючись повністю від використання нормативно-правових форм, здатні підтримувати порядок і регулювати суспільні відносини за допомогою ієрархічно організованого партійно-державного апарата; у минулі століття опорою й основою аналогічного ладу були влада й власність пануючого стану на частину працюючого населення¹.

Особливістю командно-адміністративних режимів була втрата правом якості арбітра над сторонами, що сперечаються, особливо над правлячими й підвладними, оскільки наділені владними повноваженнями чиновники, державні органи, посадові особи ухвалювали рішення щодо свого розсуду й сваволі (у тому числі при рішенні часток суперечок). Це підривало такі сутнісні якості права, як стабільність, нормативність, авторитетність.

Стабільність ставиться до сутнісних якостей права.

Стабільність пов'язана із кваліфікованістю й неквапливістю законодавця, що дає суспільній правосвідомості можливість і час засвоїти основні правові приписання, не вносячись у них частих, поспішних, непередбачених змін. Передбачуваність - одне з основних соціальних очікувань, покладених на законодавця суспільством. Влада, що постійно міняє свої власні закони, що обрушує на підданих лавину суперечливих указів, рано або пізно зіштовхується з масовим невір'ям у чинність її правових приписань. "Дарма закони писати, якщо їх не дотримувати або ними грати, як у карти, підбираючи масть до масті, чого ніде на світі так ні, як у нас було, а почасти й ще є", - говорилося в одному з незліченних указів Петра I. Стабільності права в чималому ступені сприяє систематизація нормативних актів (особливо кодифікація) або запис правових звичаїв у країнах, де звичай є джерелом (формою) права. Там, де джерелом права виступає договір (міжнародне право), існують спеціальні правила висновку й оформлення договорів, що утрудняють їхній скоропалительную скасування.

Зі стабільністю права зв'язана проблема зворотної чинності закону.

Зворотна чинність закону суперечить сутності права, покликаного регулювати майбутнє (а не оцінювати минуле) поводження людей. Установлені державою норми являють собою обіцянку в майбутньому вирішувати певні категорії справ тільки позначеним у законі способом; однак держава здатна міняти ці рішення, надаючи законам зворотну чинність.

У процесі ліквідації феодального ладу й розвитку цивільного суспільства розроблений ряд правил р неприпустимості й, навпаки, обов'язковості зворотної чинності закону.

У багатьох країнах (у тому числі в нашої) з XIX—XX вв. не допускається зворотна чинність закону, що погіршує правове положення людини або інших суб'єктів права. Так, у Загальній декларації прав людини (1948 р.) і в Міжнародному пакті про цивільні й політичні права (1966 р.) закріплена неприпустимість зворотної чинності карного закону, що визначає злочинність якого-небудь діяння або обтяжуючого покарання¹. Законодавство багатьох країн містить положення, аналогічні тому, що включено в ст. 57 Конституції Російської Федерації: "Закони, що встановлюють нові податки або погіршують положення платників податків, зворотної чинності не мають".

Заборона зворотної чинності закону в таких й аналогічних ситуаціях випливає із сутності права: люди, їхнього об'єднання й організації, діяльність яких упорядковується правом, повинні мати можливість передбачати правові результати своїх дій для того, щоб діяти в рамках правопорядку. Думка про можливості раптової й непередбаченої законодавчої зміни правового положення учасників суспільних відносин до гіршого здатна різко послабити активність, а те й взагалі паралізувати соціальну діяльність,

Складніше обґрунтувати обов'язковість зворотної чинності закону, що зм'якшує покарання або відповідальність за які-небудь злочини або інші правопорушення або устраняющего відповідальність за нього.

У житті будь-якої держави деякі діяння втрачають суспільну небезпеку або шкідливість у зв'язку зі зміною економічного ладу (наприклад, спекуляція - при переході до ринку), політики (створення й діяльність опозиційних політичних партій - при допущенні плюралізму), ідеології (релігійне вільнодумство - при волі совісті). Покарання за такі діяння, зроблені до скасування відповідних заборон, виглядав б як явно безглуздий догматизм, що підриває авторитет держави.

Якщо держава зм'якшила покарання за які-небудь діяння, то застосування різних покарань за однакові діяння на тім лише підставі, що одні зроблені до, а інші після зм'якшення закону, виглядала б як дріб'язкова мстивість держави правопорушникові не стільки за провину, скільки по чисто формальних підставах. Все це, разом узяте, спонукає до встановлення загального правила про застосування менш строгих покарань (після зміни закону) з ідеологічними посиланнями на гуманність законодавця, що зміцнює авторитет державної влади.

Однієї зі складних проблем правового регулювання є співвідношення правової норми й індивідуального розпорядження (наказу).

Наказ (розпорядження по конкретній справі, случаю) відрізняється від норми тим, що вичерпується виконанням ("наказ виконаний"), норма ж, на відміну від наказу, діє до її скасування у встановленому порядку. По ряду ознак наказ аналогічний нормі права: це — веління держави (агента влади), що пропонує належне поводження; порушення або невиконання наказу (розпорядження) тягне застосування санкцій, Ряд правових норм неможливо реалізувати без актів застосування права, прийнятих управомоченными державними органами або посадовими особами у встановленій для цього формі (постанови про зарахування на посаду, про призначення пенсії, присвоєнні звання, всі судові рішення, визначення, вироки й т.п.). Прийняті на основі й у виконання правових норм акти застосування є необхідною формою реалізації права й входять у зміст правопорядку¹.

Тут, однак, існує певна небезпека, Акти застосування права, або індивідуальні акти (накази, рішення), залежать від суб'єктивних якостей агентів влади й тому можуть посвоему змісту суперечити нормам права або робити виключення з норм. У державах строгої законності завжди існують правові (право скарги й ін.) і організаційні (органи нагляду, прокуратура й т.п.) гарантії проти такого роду протиріч і виключень. Індивідуальні акти носіїв владних повноважень (державних органів і посадових осіб), що суперечать діючому праву, - чи не головна небезпека для стабільності права, законності й правопорядку.

Однак, як відзначене, суспільство може управлятися не тільки правом, але й індивідуальними розпорядженнями, що заміняють право, чиновників й інших осіб, убраних владними повноваженнями (поліцейські держави, тоталітарні режими). Такі системи керування (адміністративно-командні системи) неминуче створюють у суспільстві нестабільність і непевність, оскільки індивідуальні акти якщо й упорядковують одне або групу суспільних відносин, то вносять дезорганізацію й неузгодженість в інші відносини, які не те регулюються (невідміненим) правом, не те будуть відрегульовані майбутніми (непередбаченими) актами-розпорядженнями¹. У великих державах адміністративно-командне керування нерідко ставило сваволю місцевої влади (влади, близької до населення) власне кажучи вище вказівок центральної влади². До того ж ефективність адміністративно-командного керування в цілому залежить від якості кадрового складу й налагодженості роботи управлінського апарата. Перебої в роботі цього апарата створюють у суспільстві атмосферу непевності, нестабільності³.

Важным умовою ефективності права й стабільності правопорядку є їхня авторитетність.

Право як система норм є ідеологічною побудовою й завжди знаходило опору в інших формах суспільної свідомості. Багато правових систем пов'язані з релігією (наприклад, шаріат як система ісламського права) або обґрунтовувалися посиланнями на "божественні закони" і релігійні книги. У всіх суспільствах ідейною основою права були моральні норми, особливо посилання на справедливість. Право знаходило обґрунтування й виправдання в доктринах, у теоретичних побудовах, що вбачали в праві "мінімум моральності", втілення й гарантію прав і воль людини й т.п. Мотиви права й законності часто звучать у поточній політичній діяльності. Нарешті, досвід історії ґрунтовно впровадив у суспільну свідомість думка про право як про антипода ; сваволі, Якщо право далеко не всіма сприймається як "міра волі", те як "межа сваволі" воно всім близько й зрозуміло.

Крім того, авторитетність права залежить від його змісту. Право завжди й скрізь відповідає інтересам тільки частини суспільства, причому нерідко одна частина суспільства схвалює одні правових інститутів і гудить інші, інші ж соціальні групи тримаються часом протилежних оцінок. Не було, немає (і не буде) такої країни, кожен житель якої бачив би в праві й кожній його нормі щось зробленого й бездоганне, але немає й такого члена суспільства, що відкидав би всі норми права до єдиної. Навіть закоренілий злочинець, "злодій у законі", що відкидає всі контакти з державою й правом, порахує свої права потоптаними, якщо постраждає не в результаті осуду або "розбирань" у своєму середовищі, а, скажемо, від лінчування або самоправності. У будь-якому суспільстві право сприймається як щось ціле, невдоволення однією частиною якого компенсується згодою з іншими його частинами (у різних верствах суспільства - по-різному).

Будь-яка норма права є не тільки регулятором суспільних відносин (визначення порядку рішення споровши, застосування покарань і т.п.), але й ідеологічною побудовою. Цим, визначається можливість сприйняття правової норми суспільною свідомістю тільки з її ідеологічної сторони - як обіцянка держави зробити щось у майбутньому, безвідносно до сьогодення.

У літературі по суспільних науках авторитетність права звичайно розглядається під кутом зору відповідності норм і принципів права поданням про справедливість, прийнятим у даному суспільстві, суспільній думці народу або його значної частини, моральним, релігійним й іншим соціальним нормам, звичаям, традиціям. Такий підхід до вивчення права й практики його, реалізації вкрай важливийі; розбіжності або, тим більше, протиріччя між змістом права й суспільною думкою істотно впливають на дієвість права. Право завжди було по своїй суті идеологично (правило належного, звернене в майбутнє), і його ефективність зростала, коли його приписання збігалися із приписаннями моральності, релігії, з ідеологічними основами політичної свідомості пануючої або впливової соціальної групи,

Тут, однак, криється певна небезпека, що складається в можливості підміни реального змісту права його ідеологічним обґрунтуванням, що не має юридичного характеру.

Ця можливість особливо велика в тих країнах, де основною формою (джерелом) права є закони й інші нормативні акти. Давно замічено, що будь-який закон або інше джерело права ставиться до області літературної творчості'. Така творчість може носити не юридичний, а політико-ідеологічний характер. У континентальній Європі з її абстрактним і политизированным мисленням досить поширене внесення в тексти законів положень неюридичного характеру. "Англійці, — пише Рене Давид, — не сприймають європейських правових норм: вони їм здаються часто загальними принципами, що виражають якісь побажання морального порядку або устанавливающими скоріше політичну програму, а не норми права"². Підміна юридичного змісту нормативно-правових актів політико^-пропагандистським досягла апогею після 1917 р., коли декрети стали формою пропаганди³. Надалі роль права в Радянській державі виконували головним чином політичні рішення, адміністративні розпорядження, накази й вказівки, "революційна правосвідомість'⁴, а тексти основних законодавчих актів (Конституцій СРСР 1936 й 1977 р.) стали предметом політичного утворення й освіти в навчальних закладах, у лекційній пропаганді й т.д. У результаті ріс авторитет того, що називалося, але не було правом³. Саме леї право розцінювалася як щось декларативне (конституція) або конфронтуючої моральності (звідси осудження "формалізму", заклики "судити по совісті, а не за законом" і т.п.).

Расхожее судження; "Закон - що дишель, куди повернув - туди й вийшло- не прояв правового нігілізму, а навпроти, вираження розчарування в правовому змісті закону. Авторитет права підривається й декларативністю законів, що втримуються в текстах ряду, положенні, і їхньою недостатньою визначеністю, і, головне, неможливістю здійснити їх на практиці. Якщо в законі проголошується право громадянина на заміну військової служби альтернативної цивільної, а спосіб реалізації цього права довгі роки не визначається, то в наявності закон, що не є правом. Такий закон не вносить порядок у суспільні відносини (ціль права), а збуджує нерозв'язні суперечки й соціальні конфлікти, сіяє недовіра до інших законів, підриває авторитет права взагалі (маю право - здійснити не можу).

Авторитетність права найбільше залежить від його здатності втілюватися в систему суспільних відносин, створюючи правопорядок.

Авторитет права знижується (і/або падає), якщо юридичні факти, що породжують правові наслідки, не визначені або якщо для їхнього оформлення необхідні зусилля, по труднощі непорівнянні із шуканим правовим результатом; збій у правовому регулюванні неминучий, якщо розпливчасто або неясно позначений зміст правовідносин або заборон; нарешті, правопорядку заподіюється втрата, якщо не визначені порядок застосування права, а також ефективні й розмірні санкції за правопорушення. При виданні нормативно-правових актів необхідно враховувати, що правове регулювання відносин і вчинків можливо лише там, де об'єктивно існує довідність й исполнимость правовідносин коштами юридичного процесу, що реалізація права вимагає спеціального апарата, здатного застосовувати правові норми й при необхідності примушувати до їхнього дотримання, причому діяльність цього апарата повинна строго відповідати праву,

Право авторитетно в суспільстві, якщо воно надійна опора безпеки особистості й майна, гарантія спокійної праці й побуту, загальнодоступний спосіб цивілізованого рішення споровши й конфліктів. Найбільше авторитетність права визначається станом правопорядку - реальною можливістю здійснення прав і законних інтересів членів суспільства, захистом їх від злочинних зазіхань, об'єктивним, законним рішенням правових суперечок у судах, а якщо буде потреба - примусовим виконанням невиконаних обов'язків, усуненням протиправних станів, відновленням порушених прав. Міцний правопорядок - найбільш ефективна й авторитетна форма нормального функціонування суспільства, відтворення й розвитку властивих йому відносин між людьми, їхніми об'єднаннями, суспільством і державою.

Міцність правопорядку, а тим самим й авторитетність права залежать і від здатності законодавця вчасно враховувати нові відносини, що породжують суперечки, конфлікти, що бідують у юридичному регулюванні й захисті. Ці явища, одержуючи масовий характер, спочатку знаходять висвітлення в правозастосовній (судовій й адміністративної) практиці; завдання законодавця в тім, щоб досить оперативно втілити в нормативних актах такі моделі визнання й захисти нових відносин і способів рішення пов'язаних з ними споровши, які не зажадають занадто швидкої зміни. Завдання законодавця й у тім, щоб вчасно скасовувати недіючі "мертві норми", що вже не відповідають соціальним відносинам, а тому утримуючу непотрібну інформацію, здатну стати приводом для безглуздих і безладних суперечок і конфліктів,

Стабільна, авторитетна, динамічна правова система, забезпечена відповідної їй апаратом судових й інших правоохоронних органів, - не єдино можлива, але найбільш ефективна форма впорядкування й динаміки суспільних відносин.