§ 5. Правова система Франції

У своїх основних рисах сучасна правова система Франції визначилася ще в період Великої французької революцій не правових 1789—1794 р. й у наступні за нею десятиліття. Серед найважливіших правових документів цієї епохи, які обумовили собою, процес становлення й розвитку правової системи Франції, були такі нормативно-правові акти, як Декларація прав людини й громадянина 1789 р., конституційні акти періоду Великої французької революції, Цивільний кодекс 1804 р. (Кодекс Наполеона), Цивільний процесуальний кодекс 1806 р., Торговельний кодекс 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р., Кримінальний кодекс 1810 р. ¹

У видозміненому й адаптованому виді більшість із них і понині впливають на правову систему Франції. Особливо це стосується Декларації прав людину й громадянина, а також Цивільного, Торговельного й Кримінального кодексів. Важливе значення для процесу регулювання суспільних відносин мають Трудовий й інший кодекси. Їхнє існування й реалізація вимог, що втримуються в них, свідчать про справедливість затвердження, що Франція - це країна класичної кодифікації.

Серед джерел сучасного французького права центральне місце займають конституційні акти, у першу чергу сама Конституція. Прийнята в 1958 р., вона зберігає свою юридичну чинність і понині. Однієї зі специфічних особливостей даного нормативно-правового акту є те, що він не тільки закріплює традиційні для такого роду актів суспільні відносини, але й, чітко визначаючи, тим самим обмежує область законодавчої діяльності парламенту.

У відповідності зі ст. 34 Конституції парламент правочинний приймати лише ті закони, які стосуються: цивільних прав й основних гарантій, наданих громадянам для користування публічними волями; обов'язків, що накладають національною обороною особисто на громадян і на їхнє майно; громадянства, стану й правоздатності осіб, сімейних відносин, спадкування й дарування; визначення злочинів й інших правопорушень, а покарань, що накладають також за них; карного судочинства; амністії; створення нових судових установлень й статусу суддів; розподілу ставок, податків й умов покриття всякого роду податків; порядку випуску грошей. Закон установлює також правила, що стосуються порядку виборів у центральні й місцеві органи державної влади; основних гарантій прав державних службовців і військовослужбовців; націоналізації підприємств і перекладу їх з державного сектора в приватний.

Відповідно до Конституції за допомогою закону визначаються й закріплюються, крім того, основні принципи: загальної організації національної оборони; керування місцевих адміністративних одиниць, їхньої компетенції й розподіли доходів; утворення; режиму власності; речових прав, а також цивільних і торговельних зобов'язань; трудового й профспілкового права, а також соціального забезпечення.

Підрозділяючи існуючі закони на види, Конституція Франції передбачає, зокрема, що: а) фінансові закони визначають доходи й витрати держави; б) програмні закони закріплюють мети економічної й соціальної діяльності держави й в) органічні закони визначають порядок діяльності парламенту, число членів кожної з його палат, умови й порядок їхнього обрання, а також "умови заміщення вакантних місць депутатів або сенаторів аж до повного або часткового відновлення відповідної палати" (ст. 25). Органічним законом можуть уточнюватися й доповнюватися положення ст. 34 Конституції, а також положення деяких інших статей, що стосуються Конституційної Ради, і ін.

Таким чином, установлюючи класифікацію відповідних законів і визначаючи конкретні сфери додатка кожного з них, Конституція Франції тим самим досить чітко окреслює сферу законодавчої діяльності парламенту, обмежуючи її навкруги певних питань, і в той же час відкриває ніяк не обкреслені в конституційному порядку широкі можливості правового регулювання за допомогою актів, видаваних виконавчо-розпорядницькими й іншими державними органами. Всі питання, що не входять в область законодавства, говориться у зв'язку із цим у п. 1 ст. 37 Конституції, "вирішуються в адміністративному порядку", що відповідають нормативно-правовими актами.

Серед такого роду актів досить значну роль виконують ордонансы. Вони є актами Ради міністрів - уряду Франції, видаваними з дозволу парламенту й "після дачі висновку Державною Радою". Ордонансы спрямовані на опосередкування відносин, звичайно регульованих законодавством. Вони затверджуються парламентом протягом певного строку, після чого набувають чинності закону. Їхня зміна або скасування можливі при цьому лише законом. Юридичну чинність ордонансы здобувають, відповідно до Конституції, відразу ж після їхнього опублікування, але гублять неї, якщо законопроект про їхнє затвердження не внесений у парламент "до закінчення терміну, зазначеного законом, що дозволив їхнє видання" (п. 2 ст. 38).

Ордонансы - акти делегованого законодавства. Відразу ж після прийняття Конституції дані акти розглядалися, скоріше, як виняткові міри, прийняті при всякого роду соціальних й інших потрясіннях, при надзвичайних обставинах. Пізніше вони стали широко використатися як звичайні міри керування країною. Широке застосування ордонансов викликало тенденцію поступового розмивання границь між актами парламенту й актами урядових органів.

Важливе місце в системі джерел права Франції поряд із законами й ордонансами займають урядові декрети. Деякі з них можуть бути прийняті безпосередньо самим урядом, однак тільки після висновку Конституційної Ради, однієї з функцій якого є рішення питання про конституционности або не конституционности прийнятих актів. Деякі ж декрети видаються Президентом країни без попередніх обговорень в уряді й без яких би те не було висновків,

Регулятивна роль декретів значною мірою доповнюється відповідною роллю нормативних актів (постанов, інструкцій, циркулярів, повідомлень), видаваних іншими виконавчо-розпорядницькими органами.

Среди джерел французького права варто звернути увагу на правові звичаї, що мають певне значення, особливо в області торгівлі, і на судову практику. Відповідно до існуючій у Франції доктрині судові рішення, хоча й не ставляться до первинних або основних джерел права, однак у практичному житті країни, у повсякденному регулюванні суспільних відносин грають далеко не останню роль. Особливо це стосується рішень Касаційного суду, які нерідко служать не тільки загальним орієнтиром для судової практики, але й принциповим "покажчиком" при рішенні конкретних справ. Це, як правило, трапляється тоді, коли по обговорюваних і розв'язуваних питаннях є пробіли в законодавстві.