Глава II сутність права

Під сутністю права в радянській літературі розумілася зведена в закон воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя даного класу. Це розуміння, в основі якого лежало відоме формулювання "Маніфесту Комуністичної партії"¹, виражало одну зі сторін змісту ряду правових систем, але при послідовному розвитку вело до висновку, що немає сутності права взагалі, а були лише сутності історичних типів права різних суспільно-економічних формацій (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, соціалістичне право) зі специфічними для кожної з них якостями, абстракціями й категоріями². При такому підході вся історія права виявлялася роз'єднаною по формаціях і ставало неможливим пояснити причини спадкоємності в праві й у теорії права. Нерозв'язної ставала й проблема порівняльного правознавства, тому що без загального поняття права не можна визначити, що таке право різних епох і що із чим, властиво, варто порівнювати.

Для подолання цих утруднень і для поглибленого розуміння права взагалі професор Н. Г. Александров пропонував визнати, що крім понять, що відображають класову сутність державно-правових явищ, є поняття описові, що відображають їх украй важливі, але все-таки зовнішні ознаки (сутність першого порядку), і змішані загальні поняття, що сполучають як описові, так і соціально-класові ознаки³. Але розрізнення двох сутностей (уже поняття "соціальна сутність" містить роздвоєння, оскільки припускає наявність ще якої-небудь сутності, крім соціальної) завжди приводило до ряду утруднень (дві й більше сутності одного предмета?), які намагалися перебороти побудовою ієрархії сутностей (перших, других, третього порядків)⁴. Резонно відзначалося, однак, що в судженнях Г. Гегеля, К. Маркса, В. И. Леніна про сходження від сутності першого порядку до сутності другого порядку й т.д. мова йде про нескінченний процес поглиблення людського пізнання, а зовсім не про те, начебто в кожен даний час і з погляду даного щабля розвитку пізнання в досліджуваного об'єкта (у нашому випадку — права) є кілька сутностей¹.

Кроме того, при дослідженні класової сутності права мова йде звичайно не стільки про сутності, скільки про причини виникнення права (воно виникло разом із класовим розподілом суспільства) і про його зміст (право виражає переважно або винятково волю й інтереси політично пануючої частини суспільства). Класовий зміст права допускає конкретизацію вроздріб класу, по періодах розвитку суспільства, по галузях й інститутам, не перестаючи бути оцінною характеристикою права, Категорія ж сутності повинна включати такі якісні риси, без яких взагалі нет. того предмета, про сутності якого мова йде. Тому поруч із "класовою сутністю" (а вірніше, змістом) права в юридичній науці завжди описувалося щось начебто його предметної сутності ("описові поняття", по термінології Н. Г. Александрова), що розкриває за допомогою переліку сутнісних якостей права.

Цей перелік утримується в більшості визначень права, сконструйованих "по роду й виду": право - система норм (і/або відносин), санкціонованих або встановлених державою й охоронюваних від порушень за допомогою мер державного примуса. Такі визначення (їхні формулювання різноманітні) дають можливість відокремити право (систему норм) від інших соціальних явищ і вказують якості права, що відрізняють його від інших норм (норм моралі, звичаїв, вдач, релігійних норм, норм різних організацій й ін.). Ці визначення - чимале досягнення загальної теорії права; але вони носять описовий характер і не розкривають сутності права як закону буття права, що обумовлює всі його якості, мети, ознаки, причини виникнення й історичні долі.

Визначення "по роду й виду" ідеальні для описових, класифікаційних наук. Сучасна логіка визнає, що це найпоширеніші, але не єдино можливі визначення. Крім них є генетичні визначення або визначення поняття по причинному співвідношенню (відтворення закону буття досліджуваного предмета)².

Найвизначніший представник психологічної теорії права Л. И. Петражицкий писав: "Геніальний філософ Кант глузував із современною нього юриспруденцією із приводу того, що вона ще не зуміла визначити, що таке право". "Юристи ще шукають визначення для свого поняття права", — зауважує він іронічно із цього приводу¹. Наведені слова Петражицкого одержали широке поширення в літературі по теорії права².

Однак міркування И. Канта далекі від іронії й глузування над юристами. У книзі "Критика чистого розуму", де втримується судження, процитоване Л. И. Петражицким, И. Кант доводив труднощі пошуку визначень у філософських науках, до яких він відносив і науку про право. Якщо математичні дефініції створюють саме поняття, то філософські тільки пояснюють його. "У філософії, — писав Кант, — дефініція з усією її визначеністю і ясністю повинна скоріше завершувати працю, чим починати його"³. Ілюстрацією цієї думки і є труднощі пошуку визначення поняття права. Методологія такого пошуку докладно викладена И. Кантом у його книзі "Метафізика вдач".

От справжні міркування И. Канта про правознавців, що знають законодавство з його зовнішньої сторони, з погляду застосування до конкретних життєвих ситуацій. Питання: "Що таке право?", міркував Кант, може так само збентежити правознавця — якщо тільки він не хоче впасти в тавтологію або замість загального рішення послатися на те, що затверджували коли-небудь, закони якої-небудь країни, — як горезвісне питання: "Що є істина?", звернений до вчителів логіки. "Щоб уважається правом, тобто, що говорять або говорили закони в тім або іншому місці в те або інший час, він ще може вказати; але чи є те, чого вони вимагають, правом й який загальний критерій, на підставі якого можна взагалі розрізняти праве й неправе, — це залишається для нього таємницею, якщо він хоч на час не відволічеться від емпіричних принципів і не пошукає відповідей на ці питання в одному лише розумі (хоча б згадані закони й служили йому для цього гарним керівництвом), щоб установити основу для можливого позитивного законодавства. Чисто емпіричне навчання про право, — укладає Кант, — це голова (подібно дерев'яній голові в байці Федра), що може бути гарна, але, на жаль, не має мозку"¹.

Кадо видно з викладеного, думка И. Канта полягала в тому, що для збагнення сутності права недостатньо знати зміст законодавства різних країн і народів, тобто емпіричну дійсність. Сутність права не тільки не може бути збагнена методами практичної юриспруденції, але й взагалі не ставиться до кола її інтересів, оскільки для практикуючого юриста першорядне значення мають пошук юридичних фактів і доказів, що ставляться до даної справи, правова оцінка обставин казусу, визначення, хто на що має право, до чого зобов'язаний, у яких межах і розмірах і т. п,

Сутність права не може бути збагнена ні практичним правознавством, ні навіть загальною теорією права, якщо остання не вийде за межі юридичних категорій. Відомо, що пошук визначення права в цей час породив три основні концепції права. Одні юристи дотримуються нормативистской концепції, затверджуючи, що формою існування права є слова, визначення, тексти законів й інших нормативних актів (право-слово, текст), Інші зауважують, що тексти законів діють тільки тоді, коли доводять до загальної відомості, сприймаються суспільною свідомістю, причому вони сприймаються й здійснюються не завжди так, як задумано законодавцем, втім і законодавець, приймаючи закони, часом суперечить сам собі або порушує загальновизнані норми сучасної цивілізації. На ці доводи опирається природно-правова (і близька до неї психологічна) концепція (право-свідомість). Треті, котрих звичайно називають прихильниками соціологічної концепції права, указують, що ні тексти законів, ні їхнє сприйняття в суспільній правосвідомості не стають правом, поки вони не втілені в суспільних відносинах й у поводженні суб'єктів права й, відповідно, не забезпечені захистом у заздалегідь певній процесуальній формі (право-порядок).

Дискусії прихильників цих концепцій украй важливі для вдосконалювання правової теорії сучасного цивільного суспільства, але жодна з них не може претендувати на збагнення сутності права², хоча ці теорії й оперують юридичними поняттями високого рівня узагальнення,

Суть справи в тім, що визначення понять, що виражають сутнісні властивості права (закони його буття), входить у предмет і завдання не стільки теорії, скільки філософії права.

Справжня думка И. Канта полягала в тому, що сутність права може бути збагнена тільки філософським розумом. У дусі раціоналізму, вершиною розвитку якого стала німецька класична філософія конца'XVIII в., И. Кант відкидав "нерозумне" сучасне йому емпіричне (тобто існуюче тоді станово^-феодальне) право, обґрунтовував революційні для того часу принципи рівності й волі як основи "розумного права".

И. Кант відзначив ряд істотних якостей права: право стосується лише зовнішніх і притім практичних відносин між людьми (а не помислів, бажань); за допомогою права дії (учинки) однієї особи сполучаються з діями інших осіб з погляду загального закону волі; право — взаємний примус, що охороняє загальну волю¹. Ще важливіше, що И. Кант намітив шлях до пізнання сутності права, Однак ця проблема не була вирішена їм з ряду причин. Наступний розвиток науки показало недостатність раціоналізму як єдиного й універсального методу вивчення суспільних явищ; теорія й методи соціальної філософії істотно поповнилися досягненнями соціології, психології, історичних наук.

Не менш важливо та обставина, що навчання И. Канта про право — идеологично. Кант прагнув раціоналістично обґрунтувати правові принципи цивільного суспільства, заснувати свою філософію права на ідеях французької Декларації прав людини й громадянина 1789 р. Відкидаючи "емпіричне" (т. е, станово-феодальне) право як нерозумне, Кант по суті справи відкидав взагалі минулу історію права, уважаючи, що історія людства — спереду: "Найбільша проблема для людського роду, дозволити яку змушує його природа, — підкреслював Кант, — досягнення загального правового цивільного суспільства"^2.

Идеологичность того ж роду властива ряду сучасних теоретиків, що бачать сутність права у волі, рівності, правах людини. Про такий підхід до конструювання поняття й визначення права справедливо писав Г. Ф. Шершеневич: "Визначаючи, наприклад, право, як забезпечення свободи особи й рівності, можна починати історію французького права тільки із часу першої революції, тому що весь старий режим був запереченням даного визначення. З погляду того ж визначення, що відкидає за нерозумними й аморальними законами характер права, варто було б визнати, що рабства, як правового інституту, ніколи не існувало"³.

Можно затверджувати, що будь-яке ідеологічне розуміння права неповно виражає його сутність. И. Кант, указавши шлях до пізнання права, зазнав невдачі на цьому шляху, оскільки міркував не про реальне право, а про ідеальне майбутнє право цивільного суспільства. До пізнання сутності права, як відзначено, не привів і класовий підхід до її визначення, оскільки при його послідовному проведенні історія права виявилася роз'єднаної по різних суспільно-економічних формаціях, а саме право виглядає як нашарування або чергування декількох сутностей різних порядків.

Від розкриття сутності права дорівнює далекі й ті, хто вважають право цінністю, втіленням гуманізму й справедливості, і ті, хто бачать у ньому соціальне зло, кошти обману й поневолення. Право повинне розглядатися, насамперед, як факт людської історії, сутність якого осягається на тім рівні абстракції, де з'єднуються поняття й категорії соціології, етики, психології, політології й властиво історії, на сучасному етапі розвитку правознавства вихідної на перший план як критерій загальності й істинності теоретичного узагальнення.

Сущность права осягається філософією права, що становить третій, вищий, рівень наук про право.

Перший рівень цих наук утворить практична (догматична) юриспруденція, тобто знання діючі тепер й у даній країні законодавства. Догма права - основа основ практичної діяльності юристів і всіх взагалі працівників державних органів, що застосовують правові норми. Розроблені на основі нормативистского навчання про право прийоми з'ясування змісту законів і правил їхнього застосування в строгій відповідності з буквою й духом нормативно-правових актів - необхідна умова законності правозастосовної діяльності, міцності правопорядку в цивільному суспільстві й правовій державі. Більшим досягненням юридичного позитивізму є ретельна розробка способів тлумачення текстів законів, дослідження прийомів конкретизації загальних положень нормативно-правових актів стосовно до практики, обґрунтування логіки юридичних понять і конструкцій. Конкретність юридичного мислення - важлива якість юрист-практика, покликаної й здатного брати участь у правозастосовному процесі. Однак стругаючи орієнтація практичної юриспруденції на тексти чинних законів і спеціалізація юристів по категоріях розглянутих справ неминуче породжують вузькість мислення, нездатність побачити право в цілому. Крім того, кон'юнктурність пізнань практикуючого юриста, обмежених діючої донині законодавством, заважає бачити перспективи розвитку навіть і тієї галузі права, у який юрист практикує.

Другим, більше високим рівнем юридичної науки є загальна теорія права, що розробляє поняття й категорії, засновані на вивченні сучасного їй права, але звільнені від випадкового й нетипового, що виражають дійсно загальні й стабільні якості права. На цьому рівні правової науки виробляється широке юридичне мислення, здатне вдосконалити процес застосування права, пророчити й направити розвиток і зміна законодавства. Основними категоріями теорії права є правова норма й правоотношение, з якими зв'язані такі поняття, як джерела (форми) права, суб'єкти права, юридичні факти, права й обов'язки, система права, правопорядок і законність, заборони, правопорушення і юридична відповідальність, Вихід загальної теорії права за межі предмета її безпосереднього вивчення необхідний при дослідженні тим, що мають пряме відношення до права. Така насамперед проблема співвідношення права й держави. Держава створює, санкціонує, розвиває право й охороняє його від порушень; саме існування держави обумовлює структуру права, його розподіл на публічне й приватне, матеріальне й процесуальне. Разом з тим саме діяльність державних органів і посадових осіб, схильних підмінювати норми права конкретними наказами й розпорядженнями, - чи не головна небезпека для права й правопорядку. До загальної теорії права ставиться також проблема зв'язку й співвідношення права й інших соціальних норм, оскільки останні впливають на зміст права, іноді є його основними або субсидіарними джерелами, але часом заважають процесу здійснення права (при підміні права етичними критеріями й категоріями).

Третій, найвищий рівень наук про право - філософія права, що вивчає причини існування й мети права, його місце в суспільстві, ідеології, культурі. Філософія права опирається на деякі положення теорії права (насамперед - на поняття права), але відволікається від конкретної юридичної матерії.

Предмет й основні завдання філософії права у свій час вдало визначив Г. Ф. Шершеневич. "Філософія права, — писав він, — дає поняття про сутності права не для даного історичного періоду або для даної країни. Вона шукає постійне в що переміняється... Філософія права не повинна підставляти під реальні поняття свої ідеальні подання, видавати за право те, що, на її думку, повинне бути правом... Філософія права не може бути побудована на одних юридичних науках... Без соціології й етики загальної теорії права ніколи не вдасться з'ясувати, що таке право або що така держава... Місце права у світовому порядку — це є відношення права до інших проявів громадськості, найбільше до моральності; значення права — це оцінка соціальної ролі права в культурному житті"¹.

Важно відзначити, що філософія права якісно відрізняється від теорії права не тільки більше високим ступенем абстрактності філософських понять і категорій, але й виходом за межі юридичної проблематики. Якщо теорія права узагальнює висновки галузевих юридичних наук у межах своїх основних категорій — норма права й правоотношение, то філософія права, залучаючи для вивчення права поняття й категорії соціології, психології, політекономії, культурологии й інших наук, прагне виявити місце права в суспільстві, у суспільній свідомості, в історії цивілізації, у загальній історії людства. Як справедливо відзначають сучасні дослідники, теорія права виступає як індуктивне знання, що виходить із досягнень конкретних юридичних наук, тоді як філософія права формується як дедуктивне знання про право, виведеного з більше загальних знань про світобудову².

Можна сперечатися про те, яка із соціальних наук (етика, психологія, політекономія, культурология й ін.) має більше або переважне значення для визначення сутності права, однак безперечно, що таке визначення повинне ставитися до всіх епох і країн, де існувало право, не повинне включати ідеологічних оцінок (завжди суб'єктивних) і, як відзначено, ураховувати категорії всього комплексу соціальних наук, не замикаючись лише на правознавстві.

Сутність права осягається філософією права, дослідженням права у зв'язку з місцем людини серед інших людей й їхніх об'єднань, з особливостями всього комплексу соціальних відносин, тобто відносин між індивідами й соціальними групами, класами й станами, суспільством і державою.

Досить відомо, що погляди соціологів, філософів, правознавців на завдання й, відповідно, сутність права вкрай різноманітні, багато хто з них відображають якусь реальну сторону, сутнісну якість права. Звідси, звичайно, не треба, що загальне поняття сутності права може бути сконструйоване на основі з'єднання, синтезу різноманітних точок зору. "Говорять, - писав И. Ґете, - що між двома протилежними думками лежить істина. Никоим образом! Між ними лежить проблема".

Разом з тим не заважає прислухатися до того загального, що говориться в більшості різних по ідеологічній спрямованості теоретичних побудов, тому що не створювалися ж всі ці побудови з винятковою метою "сховати справжню сутність права", як затверджувалося в недавнім минулому.

Майже всі дослідники відзначають, що право існує тільки там, де суспільство неоднорідне, складається з різних груп, класів, станів, народностей й інших соціальних утворень не тільки з різними, але й з конфронтуючими, що зіштовхуються груповими й частками інтересами. У визнанні цього одностайні теоретики майже всіх, навіть й ідеологічно конфронтуючих мировоззрений: "Суперечка, — говорить Гумплович, — є основний елемент усього юридичного", — писав Е. Пашуканис. — ... Саме суперечка, зіткнення інтересів викликають до життя форму права, юридичну надбудову"¹.

Говорячи про суперечки й різні інтереси як про причину права, треба відзначити, по-перше, що різні й навіть суперечливі інтереси не обов'язково породжують конфлікти (одним цікаво ловити рибу, іншим - полювати в лісі). Конфлікти створюються тільки інтересами, що зіштовхуються: "Я хочу того ж, чого хоче мій царствений друг Карл, - заявляв середньовічний монарх. - Я хочу Милан". По-друге, зіткнення інтересів і суперечки не обов'язково породжують право - вони можуть викликати конфлікти, війни, знищення або поневолення однієї зі сторін, що сперечаються.

Суперечки, індивідуальні й соціальні конфлікти й протиріччя удосталь з'являються ще наприкінці первісної епохи у зв'язку з подолом праці, соціальною диференціацією членів суспільства, виникненням різних форм експлуатації, безперервним зростанням війн-грабежів, що переростають у війни-завоювання. Протиріччя розривають суспільство; його існування неможливо без установлення порядку, стабільного способу рішення конфліктів.

Право виникло не одномоментно², процес його становлення тривав століттями, і початковий пункт буття права виявити неможливо. Дорівнює гипотетичны спроби вважати першопричиною права необхідність організації нормального виробничого процесу, регулювання розподілу й перерозподілу в ранніх державах³ або впорядкування кровнородственных відносин у первісних племенах — ця проблема була й залишається спірної.

Безперечно, однак, що саме існування суспільства неможливо без "зняття" суспільних протиріч, створення порядку, що М. М. Ковалевский вдало позначив терміном "замирене середовище"¹.

Тут треба відзначити наступне. Названий автор і ряд інших буржуазних соціологів уважали, що соціальний порядок (або "замирене середовище") базується на солідарності членів суспільства, їхніх об'єднань, професій; а зга солідарність ґрунтується на подолу праці, системі загальних потреб і цілей, на усвідомленні взаємної залежності й поступках, що виникають звідси, угодах, компромісах, У такому виді ідея солідарності одержала широке поширення в буржуазній літературі кінця ХЗХ - початку XX в. і була докладно викладена в працях Э. Дюркгейма, Л, Дюги й інших теоретиків, що виступали проти ідеї класової боротьби.

Ідея соціальної солідарності не позбавлена об'єктивних підстав. Солідарність існувала в первісному суспільстві; у становому й класовому суспільствах вона існує серед членів одного класу або стану, а у виняткових історичних ситуаціях (нещастя, агресивні напади й т.п.) складається навіть між ворожими класами². Угоди, поступки, компроміси, що забезпечують соціальний порядок на основі солідарності всіх членів суспільства, можливі, але це більше виключення, чим загальне правило. У становому й антагоністичний^-антагоністичнім-класово-антагоністичному суспільствах "замирене середовище" створюється переважно придушенням, гнобленням, залякуванням однієї частини суспільства іншою його частиною (що не виключає поступок, компромісів, угод по окремих проблемах). В. И. Ленін не без підстав заперечував думку дрібнобуржуазних політиків, що порядок є примирення класів, а не гноблення одного класу іншим; "...зменшувати зіткнення, — іронічно зауважував В. И. Ленін із приводу цієї думки, — значить примиряти, а не віднімати в пригноблених класів певні кошти й способи боротьби за скинення гнобителів"³.

Значні розходження між прихильниками теорії солідарності й прихильниками ідей класової боротьби не виключають того, що ті й інші вважають обов'язковою умовою існування суспільства впорядкованість соціальних відносин, припинення й придушення боротьби класів і груп із протилежними інтересами. Ф. Энгельс, підкреслюючи необхідність держави у зв'язку з розколом суспільства на непримиренні протилежності, писав: «А щоб ці протилежності, класи із суперечливими економічними інтересами, не пожерли один одного й суспільство в марній боротьбі, для цього стала необхідної чинність, що коштує, очевидно, над суспільством, чинність, яка б зменшувала зіткнення, тримала його в границях "порядку"»¹.

Досить відомо, що історія всіх колишніх дотепер суспільств (крім первісного) була історією боротьби класів. Але настільки ж відомо, що вона була й залишається історією господарської, економічної діяльності, без якої немислимі ні існування самих класів, ні їхня боротьба.

З початку соціальної диференціації, тобто розподілу суспільства на класи, завжди позначалося стан (клас), зайняте промисловою, господарської, виробничою діяльністю, без якої неможливе існування суспільства. Чи виникав цей стан (клас) стихійно в процесі подолу праці (наприклад, давньоіндійські варни, селянство в раннефеодальной Європі) або в результаті завоювання однієї этносоциальной спільності іншими (общинно-кастові або станово-кастові структури), покладання завойовниками яких-небудь обов'язків на скорене населення (данничество) або обігу військовополонених у рабство² — умовою існування суспільства залишалося створення (або збереження) передумов для господарської, промислової діяльності виробляючих станів (варн, каст, класів). Нелишне нагадати, що становлення й існування стійких вищих форм цивілізації в стародавності було нерозривно пов'язане із землеробством. Порядок (створення "замиреного середовища") і стабільність суспільних відносин необхідні вже з тієї причини, що тільки в їхніх рамках можливе виробництво, особливо сільськогосподарське з його сезонним характером,

Такого роду порядок і стабільність можуть бути створені за допомогою нормативного регулювання суспільних відносин, що опирається на примус.

Всупереч судженню Е. Пашуканиса подання про право як про "зовнішнє авторитетне регулювання" не є "чисто словесним загальним місцем", оскільки воно "однаково добре підходить до всім епохам і стадіям розвитку людського суспільства"³. Воно ніяк не суперечить класовій характеристиці права (яку обґрунтовував Е. Пашуканис), тому що допускає (і припускає) конкретизацію відповідно до класовому змісту права певної історичної епохи. Це подання про право цілком відповідає соціологічній теорії К. Маркса, відповідно до якої історія суспільства складається не тільки із громадянських війн і революцій. "Урегульованість і порядок, — писав К. Маркс, — є саме формою суспільного зміцнення даного способу виробництва й тому його відносної емансипації від просто випадку й просто сваволі"¹.

Всупереч думці Е. Пашуканиса конструювання загальних визначень, що однаково добре підходять до всіх суспільних епох, ніяк не суперечить соціологічній теорії марксизму. У працях ДО, Маркса чимало загальних визначень суспільних явищ, що не містять вказівок на їхній класовий зміст. Так, він визначав право як "застосування рівної міри"², називав сучасне йому (тобто буржуазне) право — "просте право, рівне право"³, формулював чисто соціологічне (без позначення класової суті) визначення карного покарання: "...Покарання є не що інше, як кошти самозахисту суспільства проти порушень умов його існування, які б не були ці умови"⁴.

На всіх етапах свого розвитку класове суспільство являє собою складну систему класів, станів, соціальних груп, відносини усередині й між якими організовані по-різному: на єдності інтересів й однодумності, на властеотношениях й угодах, на придушенні й примусі, на компромісах і мирному співіснуванні.

При всій ворожості антагоністичних частин суспільства воно не може жити без упорядкування й стабілізації хоча б тих відносин, які пов'язані з подолом праці й господарською діяльністю. Право здатне внести стабільність й упорядкованість у складний клубок заплутаних відносин і суперечливих інтересів індивідів, їхніх груп, класів і станів, Воно є стабільною й упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до різних соціальних груп (класовим, становим, етнічним, релігійним), які б не були розходження між ними. У цьому змісті прав М. Ковалевский, міркуючи про "замирене середовище", а дорівнює Р. Штаммлер, що писав: "Існує лише одна єдина ідея, що з безумовною принциповістю дійсна для всякого права, — це ідея людського спілкування"⁵.

Сутнісною якістю права, як було відзначено раніше, є нормативність.

Усяка норма є узагальнення; етична норма — правило належного (звернене в майбутнє). Нормативний характер права дає можливість виразити типові для даного суспільства протиріччя й способи рішення можливих суперечок і конфліктів. Як правило, звернене в майбутнє, право адресоване вільній волі учасників суспільних відносин і має сенс лише там, де в адресата норми існує вибір варіантів поводження¹. Правові приписання адресовані не просто інтелекту, а саме волі, тому що для реалізації права недостатньо знати, як треба надійти в тієї або іншій юридичній ситуації (багато хто знають, як треба, але роблять інакше). Право - не тільки кошти інформації, але й спосіб регулювання поводження; як вираження належного воно покликано впливати на вольове поводження учасників суспільних відносин за допомогою відповідних стимулів. Саме тому право повинне бути виражене не як опис сьогодення, а як приписання, звернене в майбутнє,

Право складається із правил загального характеру, вичерпува не виконанням, адресованих колу осіб, обумовлених родовими ознаками ( авилум, мушкенум, холопи, воїни, піддані, іноземці й т.п.) і підметів застосуванню при передбачених ними обставинах (крадіжка, дарування, договір, настання строку або віку й т.п.).

Нормативність права відрізняється від нормативності моралі й інших соціальних норн тим, що більша частина правових норм носить характер, що предоставительно-обязывает. У період становлення права його джерелами були договори, що визначають взаємні права й обов'язки їхніх учасників, що роблять обмін, купівлю-продаж, взаємні послуги, що сплачують викуп і т.п. Результатом узагальнення різноманітних договорів стали норми права, що визначають зміст відповідних правовідносин. Такі норми права йменуються що предоставительно-обязывают, вони реалізуються через кореспондуючі права й обов'язки учасників суспільних відносин. Індивідуальні правовідносини були формою права в найбільш ранні й примітивні епохи; у нормах первісного суспільства (коли не було права) взагалі не розрізнялися права й обов'язку; розходження й протилежність між ними, виникнення правовідносин обумовлені становленням класового суспільства². Право й система правовідносин нерідко ототожнювалися в радянській теорії права 20-х рр.; майже всі учасники сучасної дискусії про поняття права, якого б з пониманий вони не дотримувалися, незмінно підкреслюють зв'язок права й правовідносин. У деонтології (логіка норм) відзначається, що для розкриття змісту правових норм недостатній апарат абсолютної деонтической логіки ( щоставиться до діяльності тільки одного суб'єкта), а потрібне застосування відносних логік (логічні теорії взаємодій, різних умов додатка норм), при розробці яких увага фахівців закономірно залучила правова концепція Л. И. Петражицкого¹ з лежачим у її основі поданням про "імперативний-атрибутивний" характері правових явищ.

Другим видом правових норм є заборони, тобто норми, що визначають склади правопорушень і санкції за них. Прообразом таких норм були "табу" первісного суспільства. За допомогою заборонних норм здійснюються охорона правопорядку, попередження й припинення діянь, що вважаються шкідливими або небезпечними для даного суспільства. Такими нормами передбачені дії, які право прагне не врегулювати, а попередити й припинити. За логічною структурою заборони родинні нормам моралі й досліджуються з позицій абсолютної деонтології (логіка, що вивчає поводження окремо взятої особи). Заборона діє завжди, безвідносно до конкретної ситуації; тому правом визначаються не умови його дії, а рідкі вилучення з нього (гостра потреба, необхідна оборона).

Нормативний характер не відразу знайшов повне вираження в правових системах Древнього миру й Середніх століть. У древніх джерелах права втримувалося чимало казуїстичних норм (зокрема, визначалися міри покарання не за "крадіжку" взагалі, а окремо - за крадіжку різних тварин, предметів). Заборонялися й карали взагалі неможливі дії (чаклунство, спілкування з "нечистою чинністю"). Деякі норми передбачали так називане "об'єктивне зобов'язання" (покарання не за винне діяння, а за випадок і т.п.). Однак із самого початку правом були позначені заборонені й карні в даному суспільстві діяння, правила застосування покарань і рішення споровши, зміст прав й обов'язків членів різних соціальних груп, обставини, що мають юридичне значення.

Оскільки норми права встановлюються або санкціонуються державою, вони нерідко визначалися й визначаються як "веління держави". У цілому таке визначення не викликає заперечень, якщо під правом розуміти адресований суду й іншим державним органам наказ вирішувати юридичні суперечки й застосовувати покарання відповідно до норм матеріального права, дотримуючи процесуальних норм. З даних позицій навіть норми карного права (як думали Б. Биндинг і ряд інших юристів) адресовані не громадянам або підданим, а суду й іншим державним установам, які застосовують ці норми'.

Собственно "веліннями держави" є норми, адресовані всім або частини підданих, визначального їхнього обов'язку (сплачувати податки, данина, податі, нести військову або іншу служби й т.п.). Там, де такі норми стабільні й певні по змісту, вони органічно входять до складу правової системи й у комплексі з іншими правовими нормами служать зміцненню суспільних відносин.

Однак при виданні подібних норм не завжди можна провести точну грань між правим і неправому (довільним велінням). За межі права явно й очевидно виходять розпорядження влади по питанню, уже врегульованому правом, норми якого розраховані на тривалий час (розпорядження про збір додаткових зборів і поборовши, про покладання на всіх або частина підданих повинностей й обов'язків, не передбачених діючим правом, порушення встановленого звичаєм або законом порядку розгляду яких-небудь юридичних справ і т.п.). Право як спосіб упорядкування суспільних відносин завжди припускає арбітра, "третя особа", що коштує поза суперечкою й вирішує його в заздалегідь певній формі (сама норма, якщо вона носить абсолютно певний характер і не допускає перетлумачення, є таким "арбітром", що коштує над суперечкою й диктує його рішення).

Державна влада суверенна в тім відношенні, що вона може змінити або скасувати будь-які норми права; однак довільне рішення влади, що суперечить діючій нормі права, явно виходить за його межі й вносить дезорганізацію, безладдя в суспільні відносини.

Можливість порушення державою їм же встановлених і не скасованих норм - найбільш уразлива ланка права й правопорядку, для зміцнення якого в процесі розвитку права й держави розроблялися й розробляються спеціальні організаційні й політичні гарантії.

Сутнісною якістю права є його охорона державним примусом. Саме поняття обов'язкової норми припускає можливість її порушення; без правопорушень право в цілому не мало б змісту й мети. Виникнення самого права починалося з визначення заборон, покарань, порядку розгляду споровши в суді. "Поняття крадіжки визначається раніше, ніж поняття власності"². Можливість і неминучість примуса наочна й очевидна там, де основою "замиреного середовища" є придушення й поневолення однієї частини суспільства іншою його частиною; менш очевидно, але настільки ж необхідно воно й там, де суспільство засноване на компромісах, договорах, угодах, тому що будь-яка угода рано або пізно починає обтяжувати одну зі сторін і тому неминуче порушується, якщо воно не забезпечено відповідними гарантіями.

Примусу, що забезпечує правопорядок, свойствен ряд специфічних якостей.

По-перше, цей організований примус, здійснюваний спеціально для того створеними органами держави (суди, поліція, каральні установи й т.п.). У процесі становлення й розвитку права й держави монополія соціального примуса зосередилася в руках останнього. Лише як крайні, змушені кошти захисту прав особистості державою допускаються необхідна оборона й гостра потреба. Всі інші випадки застосування суспільством або особистістю насильства й примуси проти правопорушників засуджуються як самоправність, самосуд, як тяжкі злочини. Монопольне й виключне право держави застосовувати примус для захисту правопорядку — необхідна умова міцності громадського порядку¹.

По-друге, державний примус, що охороняє правопорядок, регулюється правом і здійснюється в рамках правопорядку. "Правовий примус" (примус на основі й у рамках закону) нерідко розглядається як досягнення цивілізації, щось, властиве Нового й Новітнього часу, епосі проголошення прав і воль людини. У відомій мері це так. Однак уже самі ранні пам'ятники права містять найдокладніші описи часом украй жорстоких мір покарання, призначуваних за правопорушення. І заборони, і примусового заходу із самого початку строго визначалися правом, причому призначення й здійснення примусових мір завжди були підлеглі певній процедурі діяльності державних органів і посадових осіб. У такому змісті примус, що охороняє право, завжди був частиною правопорядку. Це порозумівається рядом причин.

Здійснення примуса поза правом (хоча б і для захисту права) уже означає порушення тієї стабільності й того порядку в суспільстві, які є метою права. Безладний примус для наведення порядку в одній області суспільних відносин підсилює безладдя а інші області. Возводимые в систему самосуд і самоправність неминуче породжують конфронтуючу їм самозахист. Держава, що прагне зберегти владу, не може допустити ні того, ні іншого. Крім того, споконвіків законодавець розраховував на те, що слухняність (покірність) підданих забезпечується не тільки примусом, але і його погрозою. Ця погроза, що втримується в санкції правової норми, доводила до загальної відомості разом зі змістом норми.

Кожна правова норма визначає правило поведінки в нерозривному зв'язку з умовами його реалізації й примусового заходів до дотримання; зв'язок цих визначень (елементів, атрибутів) правової норми утворить, як відомо, її структуру: "якщо - те - інакше" (гіпотеза, диспозиція, санкція). Структура є застосуванням до кожної із правових норм загального правила, що може бути виражене в такий спосіб: "Перебуваючи на території держави (або: будучи громадянином держави), необхідно дотримувати закони (право) цієї держави; у противному випадку держава застосує до порушника правових норм примусового заходу". Институционализация права здійснюється не тільки й не стільки його викладом у нормативних актах або визнанням і засвоєнням правових приписань суспільною свідомістю, скільки створенням систем правоохоронних органів і розробкою процедурних (процесуальних) правил їхньої діяльності. Право практично нездійсненне без державного апарата й процесуальної форми його діяльності, спрямованої на застосування правових норм, рішення споровши, примус до виконання й дотримання права, покарання правопорушників. Институционализация права - у єдності нормативної основи правопорядку й спеціального апарата, здатного забезпечити здійснення (включаючи охорону, захист, відновлення) правових норм через правовідносини.

Показово, що вирішальним моментом переходу до права від предправа в процесі становлення класового суспільства фахівці вважають не постачання норм санкціями, хоча б і дуже жорстокими, а створення судової влади (вождів й інших носіїв владних повноважень) і органів виконання судових рішень ("особливого судового апарата влади")¹.

Підбиваючи підсумок викладеному, право, по його сутності, можна визначити як нормативну форму впорядкування, відтворення й стабілізації суспільних відносин, охоронювану коштами юридичного процесу й державним примусом.