Проблеми права

Проблема співвідношення права й закону існувала практично завжди, з найдавніших часів, з тих пор, як з'явилося право. Розглядалася ця проблема безліч разів у рамках і закордонного, і вітчизняного права. Б нашій країні останні, досить гострі й недостатньо успішні, судячи з їхніх кінцевих результатів, суперечки доводилися на 60-80-і рр. Кожна зі сторін, що сперечаються, приводила свої власні, самі переконливі, на її погляд, аргументи, прагнула придбати як можна більше число послідовників. Однак у практичному плані все залишалося без змін.

Актуальність проблеми співвідношення права й закону зберігається й понині. Більше того, вона не тільки зберігається, але й періодично, особливо в перехідним, супроводжуваним посиленням соціальної напруженості в суспільстві періоди, значно загострюється. Причина укладається в тім, що ця, на перший погляд, сугубо "кабінетна", академічна проблема має не тільки й навіть не стільки теоретичне, скільки прикладне, практичне значення².

Зрозуміло, така її практична значимість обумовлена насамперед характером й особливостями самої проблеми. Суть її коротко зводиться до наступного. Існують закони, що відповідають правовим критеріям, які й необхідно вважати "правовими законами". Тут право й закон збігаються. Але є й такі закони, які не відповідають правовим критеріям й, виходить, із правом не збігаються.

Неважко помітити, що в цьому випадку, у дозволі проблеми співвідношення права й закону, як й у рішенні питання про співвідношення держави й права, зіштовхуються два різних погляди, або підходу.

Один з них орієнтований на те, що держава є єдиним і винятковим джерелом права, що все те, про що говорить державу через свої закони, — це і є право. Інший же погляд, або підхід, до дозволу проблеми співвідношення права й закону ґрунтується на тім, що право як регулятор суспільних відносин уважається "щонайменше відносно незалежним від держави й закону або навіть попередньому закону, наприклад, у якості надысторического природного права або в якості права суспільного, історично обумовленого, що народжується в об'єктивних суспільних відносинах"¹.

В даному випадку, як неважко зрозуміти, ми маємо справу із зовсім іншим правопониманием і з іншим поданням про співвідношення права й закону, як і держави й права. Держава й право зізнаються не тільки відносно самостійними стосовно до один одному інститутами, але й рівною мірою похідними від об'єктивних відносин й умов, що складаються в межах цивільного суспільства.

Право при цьому визначається не інакше, як "форма вираження волі в суспільних відносинах, як міра цієї волі, форма буття волі, формальна воля"². У розгорнутому виді право представляється як "претендующий на загальність і загальобов'язковість соціальний інститут нормативного регулювання суспільних відносин з метою розумного устрою людського гуртожитку шляхом визначення міри волі, прав й обов'язків і представляющий собою втілення у звичаях, традиціях, прецедентах, рішеннях референдумів, канонічних, корпоративних, державних і міжнародних нормах правового ідеалу, заснованого на принципах добра, справедливості, гуманізму й збереження навколишнього природного середовища"³.

Що ж стосується держави, то воно при такому правопонимании не тільки не розглядається як творець або джерела права, але й, навпаки, саме оголошується повсюдно зв'язаним або принаймні значно обмеженим у своїх діях правом, Держава представляється як інститут, що не стільки встановлює, скільки формулює або виводить право, завдяки законотворчій діяльності, з об'єктивно існуючої економічної, соціально-політичної й іншої дійсності. Держава — винятковий творець і джерело законів, але аж ніяк не права. Держава монополізує законотворчу, а зовсім не правотворческую діяльність, тому що законотворчість і правотворчество, а разом з ними закон як результат процесу законотворчості й право як продукт процесу правотворчестна, поглядам, що розвивають згідно при такому підході, аж ніяк не завжди збігаються.

Яков же критерій "правових законів"? Які закони можна розглядати як співпадаючі із правом, а які не можна? Нарешті, які існують об'єктивні підставі для віднесення одних законів до розряду правових, а інших - до розряду не правових? Що робить одні законів правовими, а інших - не правовими?

На ці питання задовільної відповіді не знайдено дотепер. Вченими-юристами й філософами пропонувалися різні підстави - критерії для розмежування права й закону, "правових законів" й "не правових законів", але всі вони викликали й продовжують викликати лише питання й дискусії.

Ще наприкінці XIX - початку XX в. у вітчизняній і закордонній літературі як критерій пропонувалася "загальна воля", тобто воля всього суспільства, націй або народу. По логіці подібної пропозиції випливало вважати правовими лише такі закони (або інші нормативні акти), які адекватно відображають цю волю. Все-таки інші закони випливало зараховувати до розділу не правових.

Подібна постановка питання, як і сам запропонований критерій розмежування "правових" й "не правових законів" залежно від змісту або, навпаки, відсутності в них "загальної волі", безсумнівно, заслуговують схвалення й уваги. Разом з тим вони викликають питання, що ставлять під сумнів доцільність, а головне, обґрунтованість й ефективність використання названого критерію. Зокрема, питання про те, хто і який образ може визначити, чи втримується в тім або іншому законі "загальна воля" або її там немає; чому парламент як вищий законодавчий і представницький орган, покликаний виражати волю й інтереси всіх верстов суспільства, в одних випадках видає закони, що відображають "загальну волю", а в інші - не відображають її?

Відповіді на ці й подібні їм питання не завжди переконливі. Відомий французький державознавець і правознавець Леон Дюги писав, що "закон є вираження не загальної волі, який не існує, не волі держави, який також ні, а волі декількох голосуючих людин. У Франції закон є воля 350 депутатів й 200 сенаторів, що утворять звичайну більшість у Палаті депутатів й у Сенаті. От факт. Поза цьогое є лише фікції й порожні формули. Ми не бажаємо їх".

І далі: "Якщо закон є вираження індивідуальної волі депутатів і сенаторів, то він не може бути обов'язковим для інших воль. Він може бути обов'язковим тільки як формулювання норми права або як застосування її й лише в цих межах. У дійсності всі закони діляться на дві більші категорії: на закони, що формулюють норму права, і на закони, що приймають міри до її виконання. Я називаю перші нормативними законами, а другі — конструктивними законами"¹.

Наведені міркування й взагалі державно-правові ідеї Л. Дюги, хоча завжди й викликали жвавий інтерес у юристів, не дають відповіді на питання про те, що є "правовий закон", а що "не правовий закон", яке співвідношення права й закону.

Не дають задовільної відповіді на поставлене питання й, що висувалися в більше пізній період, аж до теперішнього часу, критерії й підходи. Намагаючись вирішити цю проблему або хоча б у наближеному виді позначити грань між правом і законом, дослідники нерідко звертаються до різних моральних категорій - справедливості, добру, гуманності, злу й ін. Право при цьому визначається не інакше, як "нормативно закріплена справедливість".

У тих же цілях — рішення проблеми співвідношення права й закону — іноді використається категорія "правовий ідеал". У науковій літературі він визначається як "породження індивідуальної, суспільної, наукової свідомості про розумний устрій гуртожитку на принципах добра, справедливості, гуманізму й збереження природного середовища". З посиланням на відоме висловлення римлян про те, що "справедливість і благо є закон законів", робиться висновок, що правовий ідеал саме й становить зміст "правових законів", що це і є не що інше, як "закон законів"².

Следовательно, всі інші закони, які не містять у собі правового ідеалу, що погодиться із принципами добра, справедливості й іншими їм подібними принципами, не є правовими.

Прагнення підвести міцну моральну основу під законодавство в цілому й під конкретні закони - безсумнівно, досить шляхетна справа. Людство може тільки мріяти про те, щоб під кожним видаваним у тій або іншій країні законом була солідна моральна база.

Однак не можна не помітити, що, прагнучи підвести моральну базу під закон й у такий спосіб "відмежувати" його, назвавши правовим, від всіх інших законів, автори мимоволі змішують моральні категорії із правовими, У вітчизняній юридичній літературі правильно відзначалося у зв'язку зі спробами визначити право як "нормативно закріплену справедливість", що посилання на моральні категорії справедливості, добра й зла важливі при визначенні поняття й характеристики моралі, але не самого права³.

Таким чином, використання цих категорій при визначенні поняття права, а тим самим й "правового закону" аж ніяк не сприяє рішенню проблеми співвідношення права й закону. Більше того, воно мимовільно ускладнює проблему, веде до змішання категорій права й моралі. Очевидно, її задовільне рішення можливо лише на принципово новій методологічній і світоглядній основі і є справою віддаленого майбутнього. У сьогодення ж час, по-перше, можна лише констатувати факт нерозв'язаності й у той же час величезної соціальної значимості проблеми співвідношення права й закону; а по-друге, необхідно мати у виді, що в правотворческой і правозастосовної діяльності державних органів Росії й інших країн домінуючими є ідеї єдності, неподільності права й закону; між правом і законом не проводиться ніякого розходження. У той же час на теоретичному рівні, у рамках теорії держави й права, уживають значні зусилля для отграничения права від "не правового закону".