Класичний етап античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

У класичний період антична філософія переносить свою увагу з проблем космосу на проблему людини, її розуму і душі. Класичний період у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти вперше переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони - відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби. Така крайня скептична позиція софістів призвела до того, що згодом їх вчення вироджується у суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтувати або спростувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) починає свій шлях у філософії як учень софістів, але згодом відмовляється від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. Відкриття власного невігластва - початок філософування, за Сократом. Він намагався відкривати учням їх невігластво і тим спонукати їх до доброчинного життя. Сам себе Сократ не вважав мудрим («софос»), а лише «філософом», таким, що любить мудрість. «Я знаю, що нічого не знаю, - казав про себе Сократ і додавав - інші не знають навіть цього». Всі люди прагнуть стати щасливими, вважав Сократ, але мало хто знає, як цього досягти. На його думку, шлях до щасливого життя повинен починатися із самопізнання. Осередком людської природи він називає душу, і ця думка пролунала вперше в античній філософії, для того часу вона була новою і незвичною. Головна здатність душі - розум, на ньому зосереджує Сократ свою увагу. Щасливе життя - це життя, що сповнене добром, прожите з користю для душі.

Великим учнем Сократа був Платон (428-347 рр. до н. е.). Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин Всесвіту, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинно перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей. Пристрасті коріняться в людській тілесності, тому тіло є безумовним злом, «гробницею душі». Із вчення про «ідеї» цілком логічно випливає уявлення про безсмертя людської душі, яке захищає Платон.

Великим учнем Платона був Аристотель(384-322 рр. до н. е.). На відміну від Платона, Аристотель заперечував самостійне існування загальних понять - ідей. За Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, Аристотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Аристотель відкидає основи платонівського ідеалізму.

На противагу вченню про ідею Платона, Аристотель висуває своє вчення про категорії. За Аристотелем, усі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Аристотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії - абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі.

БІЛЕТ №12