Об’єктивне і суб’єктивне в соціальному процесі

Яке місце займає індивід в суспільному процесі, яка міра його суб'єктивності, яким способом він включається в процес реалізації суспільних закономірностей - все це залежить від типу соціальних організацій, характеру тих суспільних відносин, в яких він діє.

Діяльність соціального суб'єкта є сутнісною рушійною силою суспільно-історичного процесу.

Об'єктивне (як сутнісне визначення сторони суб'єкта) може бути охарактеризоване як функціональна властивість предметів природи, що суб'єкт включає в свою діяльність. Природний предмет в процесі взаємовідносин з суб'єктом набуває нової, соціальної форми буття, він стає засобом задоволення певних потреб. І в цій якості предмет має спільну історію з суб'єктом. Розвиток суспільного виробництва означає одночасно з суб'єктом і розвитком об'єкта.

Суб'єктивне, як сутнісне визначення суб'єкта, виражає специфічну, соціальну за своїм походженням і змістом активність, що проявляється в його свідомій практичній і пізнавальній діяльності, у виборі об'єктів, мети та засобів, способів їх перетворення, в характері організації самої діяльності, способу включення в неї суб'єкта. Суб'єктивність, відображаючи активність суб'єкта як рушійної сили історичного процесу, зосереджує в собі ті властивості, які є підсумком участі суб'єкта в культурно-історичному процесі.

Лише в діяльності соціального суб'єкта та через його посередництво реалізуються суспільні закони. Своєю цілепокладаючою діяльністю людина творить і змінює свій світ речей, свої способи спілкування, форми соціальності та відповідні інститути, свої здібності, тобто вона творить свою власну історію, і врешті-решт себе.

На сучасному етапі суспільного розвитку людство вже не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів, що виходять на новий рівень складності та масштабності, з вимогами цілісної соціальної системи, процесами регулювання природокористування тощо.

Це вимагає, в свою чергу, здійснення переходу до нового і сторичного механізму реалізації об'єктивно необхідних, закономірних зв'язків суспільного життя.

З позиції сучасної соціальної філософії суспільство водночас виступає і об'єктом, і суб'єктом. Як об'єкт, воно є частиною універсуму і набуває вигляду природничо-історичного процесу життєдіяльності людства, якій відбиває єдність суспільства з природою. Проте як суб'єкт суспільство є результатом діяльності людей, їхньої матеріальної та духовної матерії і тому його можна зрозуміти як процес становлення людської сутності, який виражає відмінність суспільства від природи. Об'єктивне і суб'єктивне в людській діяльності нерозривно поєднанні і передбачають одне одного.

БІЛЕТ №57

Формаційний і цивілізаційний підходи у розумінні суспільства

Вчені-економісти минулого і сучасності по-різному трактують сутність та особливості історичного розвитку суспільства. Найбільшого поширення набули формаційний і цивілізаційний підходи до розуміння процесу економічного розвитку людського суспільства.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

— первіснообщинний;

— рабовласницький;

— феодальний;

— капіталістичний;

— комуністичний.

Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень піддається критичному аналізу.

По-перше, п’яти ланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення. Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва, еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного розвитку Росії, України.

По-друге, формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію людського суспільства, зводячи її в основному до одного фактора — розвитку матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних, етнічних, ментальних тощо).

По-третє, уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким чином, припускає певну перервність (дискретність) історичного процесу.

По-четверте, формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.

На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства, економічна теорія сформулювала, окрім формаційного, цивілізаційний підхід.

Проте, по-перше, немає чітко окресленої сфери застосування терміну цивілізація. Так, у дослідженні Г.Пфлаумана, спеціально присвяченого генезису слова "цивілізація", показано, що поняття "цивілізований" спочатку використовувалося для позитивної оцінки тих чи інших суспільних явищ. Мірабо (відомий діяч Великої Французької революції 1789 – 1791 рр.), якому приписується пальма першості у використанні цього терміну, пов'язував його з доброчесністю. "Цивілізація нічого не здійснює для суспільства, якщо вона не дає йому доброчесності". Деякі вітчизняні політики, особливо депутати різних рангів, коли в них не вистачає аргументів, використовують слово "цивілізація" як остаточний переконливий доказ своєї правоти: "Так робиться в усьому цивілізованому світі". Найчастіше цивілізація означає просто певну епоху в історичному (економічному, соціальному, культурному) розвитку суспільства.

Наприклад, виділяють цивілізації локальні, особливі, всесвітні, до індустріальні, індустріальні та постіндустріальні; цивілізацію західно-християнську, європейську, техногенну, капіталістичну і т.д. Відомий американський історик Л.Г.Морган (1818-1884 рр.) цивілізацією називав заключний етап розвитку суспільства (дикість, варварство, цивілізація).

Отже, діапазон існуючих уявлень про цивілізаційний підхід виключно широкий, і кожен автор вкладає в нього те, що йому більше до вподоби. Але найчастіше цивілізацію пов’язують із загальнолюдськими цінностями. Цивілізоване суспільство - це таке суспільство, в якому захищені права людини, де існують широкі можливості для всебічного її розвитку і т.д.

Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:

1) багатовимірності аналізу економічних систем;

2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;

3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;

4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого (рис. 3.1).

Епоха цивілізації, у свою чергу, класифікується поетапно у горизонтальному і вертикальному аспектах (рис. 3.2).

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені періоди часу.

Вертикальний аспект відбиває розвиток цивілізації у широкому розумінні цього слова: історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — вищого. Йому притаманна логіка всесвітнього суспільно-історичного прогресу людства.

Сучасні дослідження розвитку суспільства визначають сім цивілізацій:

1. Неолітична — 7—4 тисячоліття до н. е.

2. Східнорабовласницька — 3—1 тисячоліття до н. е.

3. Антична — VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.

4. Ранньофеодальна — VII—XIII ст.

5. Передіндустріальна — XIV—XVIII ст.

6. Індустріальна — 60-ті роки XVII ст. — 50-ті роки XX ст.

7. Постіндустріальна — починаючи з 60-х років XX ст.

У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця.

В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво.

У постіндустріальному суспільстві домінують принципово нові види техніки і технологій, посилюється творчий характер праці, набувають дедалі більшої ваги потреби творчої самореалізації особистості, на перший план висуваються сфера послуг, наука, освіта, інформатика, духовні блага тощо.

БІЛЕТ №58