Критика пізнавальних здібностей людини в філософії і.Канта

Іммануїл Кант (1724-1804) народився і виріс у Кенігсберзі (тепер Калінінград, Росія). Тут він закінчив університет, працював доцентом, професором, потім ректором університету. Тут ним була створена нова унікальна за змістом суб‘єктивно-ідеалістична концепція пояснення основних філософських проблем.

Творчість Канта поділяється на два періоди: а) докритичний; б) критичний. У роботах докритичного періоду Кант приділяв велику увагу природничо-науковим проблемам. Переглядаючи вчення Лейбніца про духовні монади, він приходить до висновку про їхню матеріальність, а, використовуючи механіку Ньютона, підтверджує, що вони володіють одночасно силами тяжіння і відштовхування.

Вершиною філософського вчення І. Кант про природу є космогонічна гіпотеза, що викладена в роботі “Загальна природна історія і теорія неба”. Ця гіпотеза є найбільш масштабною і ґрунтовно розробленою на той період. Кант почав з роздумів про те, які зміни з часу виникнення Землі зазнало її обертання навколо своєї осі і наскільки вона “постаріла” з фізичної точки зору. Він незабаром створив космогонічну гіпотезу про утворення планетної системи і Сонця з величезної хмари дифузної речовини.

Філософська система Канта цього періоду викладена в основних філософських роботах – “Критика чистого розуму” – теорія пізнання; “Критика практичного розуму” – етичне вчення; “Критика спроможності судження” – естетична концепція.

В основі критичних робіт Канта лежить глибоке переконання в тому, що розробці позитивних вчень теоретичної філософії, моралі, естетики і натурфілософії має передувати критичне дослідження сил і пізнавальних здібностей, на які опираються ці галузі природознавства.

Під критикою Кант розуміє: 1) точне встановлення пізнавальної здібності або рушійної сили, до якої звертається кожна галузь знання і філософія; 2) дослідження меж, далі яких не може через будову самої свідомості “простягатися” компетенція теоретичного і практичного розуму, філософії мистецтва і філософії природи. Ця установка повинна була призвести до зміни характерного для попередньої філософії порядку розгляду філософських проблем.

На перший план у Канта висувається гносеологія як фундаментальна філософська наука. Як основа усіх філософських наук, теорія пізнання своїм першорядним завданням ставить обмеження компетенції розуму.

У Канта саме критика реального світу пов‘язана з критичним аналізом теорії пізнання, де він виступає як агностик, створивши теорію “речі самі по собі”, відповідно до якої наш розум спроможний пізнати тільки “феномен”, тобто явище, але не може осягти “ноумен”, тобто сутність цього явища. Оскільки так, де розум покидає межі досвіду і розвиває теоретичну систему, він рухається на своїй власній основі і йому завжди залишається місце для сумніву. Для того, щоб позбутися цих сумнівів необхідна критика самого розуму, що полягає в дослідженні меж і можливостей умоглядного пізнання.

Кант показав, що за межами досвіду можливий послідовний і суворий доказ тверджень, які суперечать один одному, і тим самим продемонстрував внутрішню суперечність самого розуму. Він позбавив спекулятивне пізнання права претендувати на непогрішимість. У цьому полягає, на думку Канта, негативна функція критики. Але, обмежуючи права теоретичного пізнання чуттєвим досвідом, він відкрив простір для практичного (морального) застосування розуму. У цьому полягає, вважає Кант, позитивна функція критики.

БІЛЕТ №21