3-3-03 Фоменко Н.А. Педагогіка вищої школи: методологія, стандартизація туристської освіти. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий Дім «Слово», 2005. — 216 с [1-пВШ-Фоменко05 z s-Pedagog] 522000 117 str ukr

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Н. А. Фоменко

ПЕДАГОГІКА ВИЩОЇ ШКОЛИ:

МЕТОДОЛОГІЯ, СТАНДАРТИЗАЦІЯ ТУРИСТСЬКОЇ ОСВІТИ

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних

закладів

Київ 2005

УДК 378.013(075.8)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(лист № 14/18.2-2239 від 14.10.2005р.)

Рецензенти: Бондар В.І. - доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України;

Сидоренко В.К. - доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України; Олійник П.М. - доктор педагогічних наук, професор.

Н. А. Фоменко Педагогіка вищої школи: методологія, стандартизація туристської освіти. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Видавничий Дім «Слово», 2005. — 216 с.

ISBN 966-8407-56-3

У навчальному посібнику подаються систематизовані відомості з осноз педагогіки вищої школи. Виклад матеріалу здійснюється у тематичному та діяльнісному контекстах. Представлено генезис становлення та розвитку вищої освіти в Україні, окреслено предмет, мету, завдання та функції галузевої педагогіки, визначено теоретико-методологічні засади педагогічного процесу у вищій школі та модернізовані підходи до дидактичних засад у контексті вступу вітчизняної вищої школи до Болонського процесу, проаналізовано можливості інноваційних технологій навчання в підготовці фахівців для туризму. Поряд із сучасними вимогами до підготовки і проведення занять у вищій школі окреслено основні вимоги до формування галузевих стандартів, принципи, завдання та якісні показники їх реалізації на прикладі підготовки фахівців з напряму „Туризм".

Для магістрів, викладачів вищої школи, методичних працівників, управлінців.

© Н.А. Фоменко , 2005

© Видавничий Дім «Слово», 2065

ВСТУП

Перетворення, реформи та інновації, якщо вони претендують на успішну реалізацію і реальну підтримку у сфері вищої освіти, мають розпочинатися із системи, що випереджує ці реформи та інновації: підготовки викладачів, перепідготовки та підвищення їх кваліфікації. Викладач істинно випереджує та прогнозує розвиток соціуму. Від нього в кінцевому плані залежить майбутнє і даного локального соціуму, і людства в цілому. Саме тому професія педагога, її високий престиж у суспільстві мусять бути в зоні особливої уваги соціуму. Без цього розраховувати на будь-які прогресивні зміни в суспільстві неможливо, як неможливо, зрозуміло, і практично реалізувати навіть найпривабливіші, теоретично довершені ідеї та технології.

Посібник адресовано, насамперед, магістрам з напряму підготовки „Туризм". Цей навчальний посібник стане в нагоді й досвідченим викладачам, які, сподіваємося, знайдуть відповіді на питання власних інноваційних пошуків. Безперечним є те, що і магістри -майбутні викладачі вищої школи, і педагоги-майстри у теоретичному і практичному планах потребують світоглядної визначеності щодо ключових дидактичних проблем:

- обґрунтованої позиції щодо ієрархічності цінностей вищої освіти;

З

- координації педагогічних зусиль щодо запланованих результатів освітньої діяльності викладача вищої школи;

- визначеності цілей вищої освіти, представлених структурованою ієрархією, що дозволить конкретизувати етапи і засоби досягнення заданого результату;

- обґрунтованості змісту вищої освіти, всі елементи якого виконують інтегративну навчальну, виховну і розвивальну функцію;

- розробки власного стилю в організації педагогічного процесу, що передбачає використання таких методів, засобів і організаційних форм навчання студентів, які створюють необхідні технологічні передумови розвитку особистості студента, представлені в спеціально відібраному і періодично коригованому змісті освіти.

Остання проблема (процесуальна) інтегрує означені вище проблеми, адже найдинамічнішим компонентом педагогічної системи є процес взаємодії викладачів і студентів, технологічне продумане середовище, що впливає на ефективність педагогічного процесу. Щоб реально реалізувати процесуальний блок, майбутнім викладачам вищої школи необхідно оволодіти, як теоретичним, так і практичними основами педагогіки вищої школи.

Основна мета навчального посібника - концептуальне представлення основних понять галузевої педагогіки в контексті інноваційних процесів у вищій школі. Цей посібник не вписується в жанр "рецептурних" видань і не претендує на безапеляційну побудову курсу. Він є спробою підвести магістрів до рівня проблемно-педагогічного мислення, ввести їх в коло найважливіших педагогічних проблем і завдань, спонукати до самостійного мислення і пошуку шляхів поглибленого осмислення досить непростих проблем виховання та навчання студентів туристського

внз.

___________________________________________________Вступ

Автор висловлює найщирішу вдячність за ґрунтовний аналіз навчального посібника, зважливі зауваження та побажання, які враховані в процесі вдосконалення структури та змісту посібника, рецензентам - відомим вченим - практикам доктору педагогічних наук, професору, академіку АПН України Бондару Володимиру Івановичу, доктору педагогічних наук, професору, член-кореспонденту АПН України Сидоренку Віктору Костянтиновичу, доктору педагогічних наук, професору Олійнику Павлу Миколайовичу.

РОЗДІЛ І

ОСНОВИ ПЕДАГОГІКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Тема 1. Вища освіта в Україні: історія і сучасність

- Характеристика періодів розвитку вищої освіти в Україні

- Особливості сучасного реформування вітчизняної вищої освіти

Кожна з галузей сучасного пізнання, перш ніж сформуватися, розвиватися й функціонувати у вигляді відносно самостійної та високоспеціалізованої дисципліни, тривалий час існує як певна сукупність ідей, що стосуються відповідної предметної галузі знань. Не є винятком і педагогіка вищої школи, яка також, перш ніж сформуватися у вигляді відносно автономної галузі пізнання, тривалий час існувала й розвивалась як специфічна сукупність педагогічних ідей з приводу своєрідності та особливостей перебігу навчального процесу у вищій школі, не виокремлених у певне самостійне утворення. Тому реальне формування педагогіки вищої школи започатко-¹ вується фактично задовго до виникнення відповідної галузі педагогіки (тим більше терміна „педагогіка вищої школи").

6

Адже як сукупність ідей педагогіка вищої школи виникла у часи формування освіти.

Історико-генетичний аналіз проблеми дозволяє визначити декілька етапів розвитку вищої освіти в Україні. Перший етап - IX - XIX ст. Початком заснуван-ня освіти як основи розвитку вищої освіти можна вважати братства - організації релігійного характеру. Джерелознавча база засвідчує, що початком заснування братства було XI ст., коли члени ремісничих гільдій та цехів почали об'єднуватися з метою взаємодопомоги та згуртування парафіян. Д.М.Чижевський зазначає, що основу утворення двох явищ - релігійної полеміки і національної школи було створено напередодні та після унії 1596 року [1]. Саме тоді виник конфлікт між православ'ям та католицизмом. У результаті цього постала й поширилась зусиллями релігійно-національної організації народна школа -братства, що привели до організації вищої освіти з релігійним забарвленням.

На цьому етапі створено перший вищий навчальний заклад в Україні - Острозьку академію, дата заснування якої у різних джерелах різна. Одні дослідники визначають 1576 рік, інші - 1580 рік чи 1578 рік. Князь Острозький, як людина з державницькими устремліннями, одним із перших проводив у життя план поширення освіти в Україні. На думку дослідників, є всі підстави вважати Острозьку академію навчальним закладом, де не тільки готували вчених-богословів. Це була перша навчальна установа вищого типу.

Другим вищим навчальним закладом цього етапу була Києво-Могилянська академія (1615 - 1817 pp.). Численні дослідження з історії Київської академії засвідчують, що з початку XVIII ст. латинська мова поступово витіснялась у школах українською. Відомі професори Академії (Петро Могила, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан

7

Прокопович, Стефан Яворський, Симон Полоцький та ін.) у своїх літературно-публіцистичних творах, промовах поряд із латинською широко користувалися українською і польською мовами.

У Києво-Могилянській академії особливістю організації навчального процесу було те, що новоприбулих приймали протягом всього навчального року з 1 вересня до перших чисел квітня. Вікових обмежень для зарахування не було (з 11 до 24 років). Навчальний рік розбивався на три семестри, кожний семестр закінчувався екзаменом. Упродовж року тричі встановлювалися короткі перепочинкд-рекреації. Дві третини студентів іспитів не складали, а в кінці кожного семестру писали великі дисертації, які захищали в присутності всіх студентів. ⁴ Особливістю організації навчально-виховної роботи в Київській академії було те, що до програми навчання окрім богослов'я входило вісім класів: фара, ініфіма, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія. Повний курс навчання тривав 12 років. У перших шести класах курс був однорічним, в класі філософії - дворічний, а в класі богослов'я - чотирирічний. Проте учневі не заборонялося залишатися так довго, як того він бажав, навіть міг повертатися зі свого класу до нижчого „для подтвердженія ученія".

Провідним навчальним закладом цього етапу, що відіграв визначальну роль у розвитку вищої освіти на західноукраїнських землях, був Львівський університет. Час заснування найдавнішого класичного університету України різні джерела подають по-різному. Одні дослідники схиляються до думки, що часом заснування університету є 1661 рік, інші вчені вважають, що Львівський університет остаточно засновано цісарським декретом від 21 жовтня 1784 року. Структуру університету в 1661 році складали чотири факультети: теологічний,

8

юридичний, медичний, філософський. До складу університету входила й гімназія. Права в університеті були такі ж, як і в інших університетах Австрійської держави. У 1787 році було видано спеціальний декрет, за яким при університеті було засновано Руський інститут (Студіям Руштенум), де окремі навчальні предмети богослов'я та філософії викладалися українською мовою. Цей інститут готував освічених священиків з числа молодих людей, які не володіли латинською мовою.

Історично у Львівському університеті викладання спочатку велося латинською, а згодом (понад 80 років) -німецькою мовою. Лише з 1848 року - з початком „Весни народів" - розгорнулась боротьба за введення української і польської мови навчання. Після 1848 - 1849 років в університеті створено чотири українські кафедри на богословському відділі, кафедру української мови і літератури, діяльність якої тісно пов'язана з ім'ям першого професора кафедри - Якова Головацького (1814 -1888 pp.) - літератора, історика, етнографа і поета.

До цього ж історичного етапу розвитку вищої школи в Україні відноситься й створення Харківського університету, що був відкритий на території України, яка входила до складу Російської імперії. Дата заснування університету - 17 січня 1805 року. Університет засновано за ініціативи відомого винахідника, освітнього і громадського діяча, українця за походженням - Василя Каразіна. За проектом В.Каразіна, університет у Харкові мав складатися з цілої низки шкіл - загальноосвітніх і спеціальних - та завершуватися науковою установою. Спочатку до складу університету входило чотири факультети: словесний, етико-політичний, фізико-математичний та медичний. За університетським статутом, що прийнятий 18 червня 1863 року, університет був автономним закладом: ректор і декани були виборними;

9

університет мав право судити студентів за порушення правил для студентів; науковий ранг остаточно призначався професорською радою; факультети мали право цензури над працями своїх членів при виданні праць університетом; влада куратора шкільного округу обмежувалася загальним доглядом над діяльністю університету [2]. Однак ці права університети втратили за статутом 1884 року, бо вони стали підлеглими міністерству освіти. За цим статутом міністерство не лише призначало ректорів, але й підвищувало, звільняло професорів, затверджувало програми окремих курсів і навіть розклад викладання. Статут 1884 року уводив уперше в університетах лекційну плату студентів на користь професорів, окрім оплати за навчання; увів державні іспитові комісії та знову повертається до уніформи для студентів [2].

У Харківському університеті працювали Олександр Потебня, Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Дмитро Яворницький. З числа вихованців Харківського університету вийшло багато визначних учених, як, наприклад, Д.Багалій, В.Безескул, М.Ковалевський, М.Костомаров, І.Мечніков, О.Потебня, І.Срезневський, М.Сухомлінов та ін. Дехто з випускників залишив цікаві спогади про студентські роки свого перебування в Харківському університеті. Наприклад, М.Костомаров у своїх спогадах згадує про лектора французької мови Паки-де-Совіні, який примушував кожного студента приходити перед іспитом до нього, щоб взяти собі „лесони" - записку з зазначенням, про що саме питатиме він на іспиті, - та заплатити за „лесони" 10 крб. Хоча сам М.Костомаров і дістав „лесони", але на іспиті трапився скандал, бо Паки-де-Совіні спитав не те, що призначив [3]. В.Безескул присвячує теплі рядки О.Потебні: „Часто називали його знаменитим, чудовим лектором. Якщо під тим розуміти

10

Розділ 1

лад і ясність викладу, оздобну літературну форму, дар слова, плавність мови, то Потебня не був таким промовцем. Чарував той творчий процес, що при ньому ми були присутні, та дослідницька праця, що її проводив він на кафедрі, не кажучи уже про глибінь думки, оригінальні висновки і спостереження... Ми бачили в Потебні немов ідеал ученого, що проголошує свої переконання, стійкого і непохитного в них. Але він не був нам близький. Ми почували себе ніяково в його присутності, торопіючи перед ним. Він здавався нам суворим, неприступним, але іспитував Потебня докладно, в оцінці наших відповідей був вибачливий" [4].

До цього етапу відноситься й заснування університету св. Володимира в м. Києві. Історія університету сягає 1830 року, коли під час польського повстання частина студентів волинського ліцею взяла участь у повстанні, а частину студентів забрали батьки додому. Коли 1832 року виникло питання, що далі робити з волинським ліцеєм, то була думка перенести ліцей до Житомира, але куратор Харківського шкільного округу В.Філат'єв подав Миколі І пропозицію щодо перенесення ліцею до Києва. Наслідком цього вийшов царський наказ, в якому зазначалось, що з 8 листопада 1833 року волинський ліцей переноситься з Кам'янця до Києва та перетворюється в університет св. Володимира [5]. 15 липня 1834 року саме в день св. Володимира Великого, в пам'ять якого, як зазначав царський наказ 8 листопада 1833 року, і засновується університет у Києві, відбувся урочистий акт відкриття університету. Київський університет довгий час керувався спеціальними статутами. Перший його статут (25 грудня 1833 року), порівняно з загальним університетським статутом 1804 року, мав такі особливості: Київський університет кваліфікувався як навчальна установа, тоді як університети (за статутом 1804 року) мали не лише

11

викладати наукові предмети, але й розробляти їх; професорська рада складалася лише з професорів, а за статутом 1804 р. до неї входили також ад'юнкти; ректор вибирався на один рік, а не на два роки, як це було за статутом 1804 р. [5]. Спочатку Київський університет мав лише два факультети - філософічний з двома відділами (відділ словесних наук, пізніше - історично-філологічний, і фізико-математичний) та правничий. У 1841 році відкрито медичний факультет.

Серед професорів Київського університету у XIX ст. були визначні вчені, серед яких: В.Антонович, Е.Афанасьєв, С.Бєланов, О.Бредіхін, М.Драгоманов, М.Костомаров, О.Котляревський, М.Максимович, І.Сікорський, М.Скліфасофський та ін. Професори Київського університету брали участь у виданні періодичних органів. Так, професор В.Шульгин від 1864 року почав видавати „Кіевлянин", професор В.Антонович - "Кієвское Слово", професор І.Лучицький - „Кієвскіе Отклики".

Ще одним університетом, організованим в Україні на цьому етапі, був Новоросійський університет в Одесі. Історія цього університету пов'язана з відкриттям у 1804 році в Одесі комерційної гімназії, а в 1817 році її об'єднано з шляхетським інститутом, колишнім приватним пансіоном Вольсе'я, в школу, що була названа „Рііпельевський ліцей" на честь колишнього генерал-губернатора Степової України кн. Армана Ришельє. У 1837 році ліцей набув характеру вищої школи та складався з двох відділів - фізично-математичного і правничого - та інституту східних мов. У 1842 році відкрито третій відділ - камеральний, що охоплював сільськогосподарські та природничі науки. У 1854 році закрито при ліцеї інститут східних мов, а 10 червня 1862 року Олександр 11 видав

12

наказ про перетворення ліцею в університет „Новоросійський". Відкриття університету відбулося 1 травня 1865 року. Спочатку університет складався з трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного та правничого, а в 1900 р. відкрито медичний факультет.

Наступний етап розвитку вищої освіти, що лежить в межах: від початку XX ст. до кінця 20 років XX ст., характеризується активним пошуком змісту, форм і методів будівництва вищої освіти за різних форм державної влади. У 1917 - 1920 роках створюється система вищої педагогічної освіти України. 26 червня 1917 року прийнято декларацію Генерального секретаріату на чолі з І.М.Стешенком, в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також вищої освіти. У цей період почала функціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917 року) для підготовки вчителів українознавства; Український державний університет у Кам'янці на Поділлі (з 1 липня 1918 року); Українське відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського товариства, першим директором якого була С.Русова; товариство „Просвіта" відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. Були переглянуті правила вступу до університетів України: у всіх університетах створено кафедри української мови та літератури, історії України та права. У Ніжині було розроблено проект і статут Академії князя Безбородька, де зазначалося, що слухачі Академії, завершивши навчання, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магістра за своєю спеціальністю. Саме на цьому етапі бурхливого розвитку української культури формуються найважливіші компоненти підготовки національних кадрів у вищій школі.

73

Наступним етапом розвитку вищої освіти в Україні стали ЗО - 40 роки минулого століття, коли утверджується єдина система національної педагогічної освіти, частина інститутів соціального виховання і професійної освіти реорганізується у вищі навчальні заклади. Так, зокрема, у постанові уряду від 19 вересня 1932 року „Про навчальні програми і режим у вищій школі і технікумах" встановлено нові правила про комплектування вищої школи і технікумів: „1) Завести вступні іспити, незалежно від закінчення робфаку, технікуму тощо, для всіх, хто вступає до вищих навчальних закладів, з математики, хімії, фізики, рідної мови і суспільствознавства; 2) Під час прийому до технікумів пильно перевіряти знання в обсязі курсу семирічки й приймати лише тих, хто успішно склав іспит з основних предметів (рідної мови, математики, хімії, фізики та суспільствознавства)" [2]. Окрім цього у постанові зверталася увага на недоліки вищої школи в організації навчально-виховного процесу, в комплектуванні наукових кадрів високої кваліфікації, у виборі методів викладання. Відповідно, до навчальних планів було внесено істотні зміни: збільшено час на педагогічну практику, педагогіку і методику, конкретизовано навчальні дисципліни, особлива увага надавалася оволодінню новітніми методами навчання, забезпеченню підготовки фахівців з широким суспільно-політичним світоглядом.

Особливістю організації навчально-виховного процесу у вищій школі цього етапу була академічна свобода. Кожен рік змінюються програми, для перевірки яких виділено для кожної кафедри бригаду, до складу якої входили студенти старших курсів та викладачі. Народний комісар освіти М.Скрипник зазначав, що "справу наших програм і учбових планів тоді лише можна буде широко поставити, коли буде притягнено широку увагу широкого

14

Розділ 1

пролетарського загалу, в тому числі нашого пролетарського студентства й його організацій" [6].

Методика й техніка викладання у вищій школі цього етапу все ще не раціоналізована. Вироблення методів навчання у вищій школі йшло до цього часу в напрямі обмеження лекційної системи викладання, теорія пов'язувалась із практикою, тобто особливу увагу зосереджували на організації виробничого навчання та поширенні групового опрацювання навчального матеріалу. Щодо засад організації методичної роботи, то їх визначила постанова ЦВК СССР від 19.11.1932 року, де зазначалось: "Побудувати навчальну роботу у вищій школі і технікумах так, щоб методи навчання у всій їх сукупності сприяли дальшому підвищенню знання учнів і тим самим забезпечували готування кадрів, озброєних глибоким знанням своєї спеціальності і що мають широкий громадсько-політичний світогляд". Виробнича практика студентів відбувається або у самих установах вищої школи (майстернях, лабораторіях, кабінетах), або поза школою - на заводах, фабриках тощо.

Цей етап розвитку вищої школи в Україні характеризується появою нових університетів. Так, 15 жовтня 1932 року М.Скрипник виступив на нараді Народного Комісаріату Освіти з питання відкриття університетів в Україні з промовою, в якій висловив ту думку, що до університету можна приймати лише з повним обсягом знань за 10-річну школу. Щодо мережі університетів, то М.Скрипник вважав можливим з 1933/34 навчального року відкрити в першу чергу університет у Києві [7].

Особливим етапом розвитку вищої освіти в Україні стали воєнні роки - час набуття досвіду, що дав змогу досягнути успіхів у розвитку й удосконаленні вищої освіти у повоєнний час. У 1944 - 1945 н. р. відновлюється мережа

15

вищих педагогічних навчальних закладів. Планом Наркому освіти України передбачалося видати: навчальні плани, програми, методичні вказівки для заочників. У цей період при управлінні вищої освіти створено відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет, першим директором якого був Я.П.Ряппо.

Наступний етап розвитку вищої освіти - від повоєнних років до 90-их років минулого століття. Визначення означених меж зумовлено основною тенденцією зазначеного етапу, а саме: розширення номенклатури спеціальностей та вищих навчальних закладів з урахуванням політико-економічних завдань, що формулювалися державою, зорієнтованості освіти на політехнічність.

Проголошення незалежності України стало поштовхом розвитку вищої освіти в Україні на новому етапі. Очевидним стало те, що низький професійний і загальнокультурний рівень значної частини населення не тільки впливає на конкурентоспроможність країни на світовому ринку, але й на рівень соціальної стабільності. Це спонукає до формування вищої освіти в Україні як однієї з найголовніших цінностей державності, суспільної свідомості та національної безпеки. Прийнято низку державних документів „Національну програму освіти (Україна XXI століття) (1992 p.), „Закон про освіту" (1996 p.), „Національну доктрину розвитку освіти України у XXI століття" (2001 р.) [8], - що спрямовані на реформування вищої освіти, наближених до світових стандартів.

Сьогодні національна система вищої освіти в України охоплює 971 навчальний заклад, де здійснюється підготовка з 281 спеціальностей. Кількість вищих навчальних закладів III-IV рівня акредитації зросла порівняно з 1991 роком і становить 313 заклади (у 1991 році - 156), із яких 220 - державної форми власності. Серед них функціонує 98 університетів, 46 академій, 62

16

Розділ 1

інститути. Статус національного мають 37 університетів та академій. Мережа забезпечує навчання 249 студентів на 10 тис населення. В університетах, академіях, інститутах навчається 1285 тис студентів, серед них здобувають вищу професійну освіту 1086 тис студентів [11].

Сьогодні вища освіта, за визначенням, що подане в декларації, прийнятій на Всесвітній конференції ЮНЕСКО (Париж, 5-8 жовтня 1998 року), розуміється як всі види навчальних курсів, підготовки або перепідготовки на післядипломному рівні, що здійснюється університетами або іншими навчальними закладами, котрі визначені компетентними державними органами як навчальні заклади вищої освіти.

Закон України "Про вищу освіту" визначає вищу освіту як рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації. Зміст вищої освіти визначається як зумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва. Зміст навчання - структура, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливості здобуття вищої освіти і певної кваліфікації.

На сьогодні мету, задачі, структуру, типи вищих навчальних закладів визначено Законом України "Про освіту" (1996), Законом "Про вищу освіту" (2002) [10]. Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих закладів освіти, що здійснюють

17

підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту. Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном.

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти можуть діяти вищі заклади освіти таких рівнів акредитації:

- вищі заклади освіти першого рівня акредитації (технікум, училище та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста; на основі базової загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;

- вищі заклади освіти другого рівня акредитації (коледжі та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра;

- вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії та інші зрівнені з ними за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти -з присудженням наукових ступенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.

Реформування вищої освіти в Україні на нинішньому етапі розвитку передбачає:

18

Розділ 1

- перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливість особистості здобути певний освітній та кваліфікаційний рівень за бажаним напрямом відповідно до здібностей;

- формування мережі вищих навчальних закладів, що за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типом навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особистості та її потреби;

- піднесення вітчизняної вищої освіти до рівня вищої освіти розвинених країн світу, її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство;

- функціонування міцного „освітнього ланцюга", системи неперервної освіти, створення умов для застосування гнучких програм, що сприяють доступності вищої освіти протягом усього життя людини;

- адаптацію змісту вищої освіти через Державні стандарти (освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми) до потреб суспільства;

- диверсифікація структури та обсягів підготовки, навчальних планів і програм;

- вирішення проблем працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, що дозволяє пом'якшити соціальну напругу серед молодих людей;

- удосконалення системи післядипломної освіти, що дасть можливість в умовах радикальних соціально-економічних перетворень і формування ринкових відносин в Україні постійно проводити роботу з забезпечення високого рівня кваліфікації та компетентності спеціалістів, робітників, керівних працівників різних галузей виробництва, освіти, науки та культури.

19

Запитання та завдання

1. Опишіть особливості вищої освіти в Україні на кожному етапі її розвитку.

2. Охарактеризуйте роль класичних університетів у розвитку вітчизняної науки і культури.

3. Порівняйте організацію навчально-виховного процесу в Києво-Могилянській академії і сучасному університеті.

4. Розкрийте напрями реформування сучасної вітчизняної вищої освіти.

5. Здійсніть порівняльне дослідження з історії становлення і розвитку вищої освіти в Україні та в одній із зарубіжних країн на певному етапі розвитку.

Література

1. Чижевський Д.М. Філософія України (спроба біографії). -Прага, 1926. - С. 8.

2. Сірополко С. Історія освіти в Україні. - К.: Наук, думка, 2001. - 912 с, С. 246.

3. Котельников В. Автобіографія Н.И.Костомарова. -М., 1892.

4. Бузескул В. Образьі прошлого // Аннальї. - Кн. 2. -Петербург, 1923.

5. Владимірскій-Будановь М.Ф. Історія Императорского Кіевского університета. - Кіевь, 1884. - Т. 1.

6. Скрипник М. За кадри соціалістичної п'ятирічки // Шлях Освіти. - Ч. 11-12. - КД930. - С. 78.

7. Скрипник М. Про заснування університетів на Україні //Комуністична освіта. - Ч. 11-12. 1932. - С.5-16.

8. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті. - К.: Шкільний світ, 2001.

20

Розділ 1

9. Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття). - К.: Райдуга, 1994.

10. Закон про вищу освіту // Освіта. - 20-27 лютого 2002 р.

11. www.mon.gov.ua/education/higher