15. Основні терміни онтології.

. Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:

По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).

По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найзагальніші принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».

Буття — філософська категорія, що позначає:

все те, що ми бачимо, що реально існує;

все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);

реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);

загальний спосіб існування людини, суспільства.

Основні терміни

Буття – філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями “суще”, “сутність” та “існування”.

Матерія – філософська категорія, якою позначають об’єктивно існуючу реальність у нескінченній множині всіх її речей і явищ.

Простір – філософська категорія, якою позначають взаємне розташування тіл та їх конфігурацію. Одна з форм існування матерії.

Рух – філософська категорія, яка виражає мінливість об’єктивного світу і виступає способом існування матерії.

Субстанція – філософська категорія, яка означає дещо незмінне, що лежить в основі (речей, явищ і т.п.).

Час – філософська категорія, що означає тривалість існування матеріальних тіл. Одна з форм існування матерії.

16. Основні різновиди онтологій.

Філософія, узагальнюючи спостереження і вивчення світу, неминуче зупиняється перед проблемою: скільки існує глибинних основ (початків, першопричин, вихідних принципів) самою світу — один, два або більше. При вирішенні цієї проблеми виникають такі типи філософії, як: монізм, дуалізм, плюралізм.

Монізм (від грец. «Монос» — один) в основі всієї дійсності шукає і вбачає один початок. Монізм може бути матеріалістичним, коли він єдиною основою (першопричиною) бачить матерію, або ідеалістичним, коли такою єдиною основою проголошує дух (ідею, почуття). Матеріалістичним монізмом є філософія Ван Чуна, Демокріта, Епікура, Лукреція Кара, французьких матеріалістів XVIII ст., Фейєрбаха; марксизм, позитивізм. Ідеалістичний монізм найбільше послідовно виражений у філософії Платона, Юма, Гегеля, Володимира Соловйова, сучасного неотомізму, теїзму. Існує як матеріалістичний, так і ідеалістичний монізм. Найбільш послідовним напрямком ідеалістичного монізму є філософія Гегеля. Монізм — вчення про всеєдності. Наївний монізм, — пров під речовина вода (Фалес). Визнання однієї субстанції, наприклад: монізм божественної субстанції (пантеїзм); монізм свідомості (психологізм, феноменалізм); монізм матерії (матеріалізм).

Дуалізм (від лат. «Duo» — два) — це світогляд, який бачить у світі прояв двох протилежних один одному почав (факторів), боротьба між якими і створює все те, що є насправді. У цій нерозривному двійці можуть бути різні початку: Бог і Світ; Дух і Матерія; Добро і Зло; Біле і Чорне; Бог і Диявол; Світло і Тьма; Інь і Ян; Чоловіче і Жіноче і так далі. Дуалізм притаманний багатьом філософам і філософським школам. Він займає важливе місце у філософії Декарта, Спінози, К’єркегора, сучасних екзистенціалістів… Його можна виявити у Платона, Гегеля, в марксизмі (Праця і Капітал) і у багатьох інших філософів. Дуалізм служить філософською основою теорії психофізичного паралелізму.

Вчення Декарта про двох незалежних один від одного субстанціях — протяжної і мислячої. Декарт розділив світ на два роду субстанцій-духовну і матеріальну. Матеріальна ділена до нескінченності, а духовна неподільна. Субстанція має атрибутами — мисленням і протяжністю, інші похідні від них. Так, враження, уяву, бажання — модуси мислення, а фігура, положення — модуси протяжності. Духовна субстанція має в собі ідеї, спочатку їй властиві, а не придбані в досвіді.

Плюралізм (від лат. «Pluralis» — множинний, багато) — визнає існування у світі багато взаємодіючих факторів і почав. Саме слово «плюралізм» застосовується для опису різних областей духовного життя. Плюралізмом називають право одночасного існування багатьох варіантів політичних поглядів і партій в одному і тому ж суспільстві; правомірність існування різних і навіть — суперечливих один одному світоглядів, світоглядних підходів тощо. Точка зору плюралізму лежала в основі методології Г. Лейбніца. Відкидаючи уявлення про простір і час як про самостійних засадах буття, що існують поряд з матерією і незалежно від неї, він розглядав простір як порядок взаємного розташування безлічі індивідуальних тіл, що існують поза один одного, а час — як порядок змінюють один одного явищ або станів.