17. Спіритуалістичний монізм: погляди Платона

Спіритуалізм (лат, спірітус - дух) - ідеалістичне вчення про духовну першооснову світу як особливу безтілесну субстанцію, що існує незалежно від матерії. Матеріальний світ – спосіб виявлення Бога. Для деяких же спіритуалістів матеріальний світ - ілюзія свідомості.

Слово ейдос – в перекладі з грецького: ідея, образ, уявлення… Платон вважає, що множинність, різноманіття світу починається з ейдосу (ідеї).

Трансценденталізм – вчення про те, що є щось потойбічне, щось чого ми не бачимо, щось за межею нашого розуміння.

В Платона є ейдоси людей, тварин, предметів. Філософ вважає, що десь «по той бік» є ідеї з яких виникають речі в нашому світі.

Речі та ідеї перебувають в таких можливих варіантах співвідношення:

Співпричетність – ідея є невидимою основою речі;

Відображення – річ є точним втіленням ідеї;

У Платона зустрічається думка про пеану ієрархію ідей, та попри це його філософія є безсистемною. Ідеї є по суті конституантами.

Конституант – те, що формує щось інше, є для нього основою.

Найвищою ідеєю Платона є ідея блага. Він ототожнює її з буттям, яке є синонімічним поняттям з поняттями «суще», «існування» тощо. Причиною об’єднання речей виступає ерос(з грецького – любов).

Платон вважає, що невидимий світ можна пізнати. Пізнаваність світу – один з основних принципів філософії. За Платоном світ формується так:

Є кілька ідей, з яких формуються певні геометричні фігури, з них в свою чергу виникають простір і час – основні атрибути універсаму (про це в наступних статтях з філософської пропедевтики).

Платон вважав, що є Деміург (митець, Бог) і є матерія, якій він надає певну форму. Тобто божественні ідеї формують світ. Виникають стихії та термоелементи, а вже з них все інше.

Водночас з’являється рух.

Видимий світ походить зі світу невидимого.

Психологія Платона

Психологія (від грецького «псюхе» – душа) – вчення про душу.

У Платона є 2 типа душі:

душа індивідуальна;

світова душа – єдина, спільна душа одухотвореного світу;

Платонівська душа – основа руху у світі, об’єкт прагнень нижчих сутностей. По суті світова душа виступає таким собі посередником між людиною і «Богом», творцем, сущим. Душа – джерело мотивації духа. У Платона є раціональна душа – відповідає за розум, вегетативна – за розмноження, та інші душі, що співвідносяться з певними людськими проявами. Філософ вважав, що раціональні душі філософів дозволяють їм переходити в інші світи.

18. Поміркований реалізм Аристотеля.

Реалiзм— напрямок схоластичної фiлософiї, представники якого стверджували, що

реально i незалежно вiд свiдомостi iснують не окремi одиничнi речi, а загальнi поняття, тобто

унiверсалiї, що визначають сутнiсть цих речей.

Реалiзм iснував у двох формах:

- крайнiй реалiзм, який проголошував унiверсалiї об’єктивно iснуючими сутностями, що

не залежать вiд одиничних речей, його представники розвивали платонiвське розумiння

iдей як об’єктивно iснуючих загальних видів сущого (Ансельм Кентерберiйський);

- помiркований реалiзм, більш поширений, згідно якого унiверсалiї реально iснують, але в

одиничних речах, його представники спиралисяна аристотелівське розуміннязагального як

формиабстрагування одиничного (Фома Аквiнський).

Головне питання філософії Арістотеля. Метафізика

«Кожна людина від природи прагне пізнання,

а що такого вона хоче пізнати?»

Арістотель (початок «Метафізики»)

Давайте коротко (тезово) розглянемо основні питання філософії Арістотеля:

1. Філософія вивчає суще таким, яким воно є.

Найважливішим у філософії повинне бути пізнання першопричини.

Так, коли Андронік Родоський почав систематизувати вчення Арістотеля у першому столітті до н.е., «Метафізика» (посилання для завантаження праці) Арістотеля складалась із 14 книг, основною темою яких були причини існування речей. Таких причин Арістотель виділяв 4:

Матеріальна причина («гіле»(gile) – матерія).

Формальна причина (матерія отримує форму).

Діюча причина (творець речі).

Цільова причина (кінцевий результат).

Послідовники Арістотеля (перипатетики) виділяли ближню цільову (існування речі як результат) і далеку цільову (призначення речі).

Отже Арістотель став засновником вчення про причинність речей, обумовленість створення одних речей з інших.

Бог (Деміург) – виступає першодвигуном, що спричиняє рух матерії, яка існувала вічно.

Позиція Арістолтеля відносно буття й небуття:

критикує Парменіда: ”Для нас важливо не те, що небуття існує, а те, Що воно Є!”

Вчення Арістотеля про душу

Основні психологічні концепції Арістотеля викладено в його трактаті ”Про Душу“ . Душа розглядається як ентілехія (становлення).

Ентілехія - душа призводить до життя. Відображається певна незавершеність душі.

Душа з’явдяється в людині одночасно з тілом. Арістотель поділяє її на 3 сили:

Раціональна (розумова) душа;

Тваринна (емоційна) душа;

Рослинна (вегетативна) душа;

Уся психологія Арістотеля нерозривно пов’язана із етикою.

Політичні доктрини Арістотеля

Головним політичним трактатом Арістотеля, що зберігся є трактат ”Політика“(ще одне посилання на завантаження праці). У першій книзі цієї праці критикується держава Платона.

“Між Платоном і істиною я обиру істину”, - Арістотель

Арістотель спочатку описує реально існуючі форми правління. Засуджує відмову Платона від приватної власності та поділ суспільства на 3 групи. Арістотель вважає, що жінка не може працювати як чоловік, а рівні вони можуть бути лише у правах.

Найкраща форма правління для Арістотеля - аристократія, бо демократія часто перетворюється на олігократію (правління багатьох) чи на охлократію (правління натовпу).

Арістотель був пихильником рабовласницького ладу, бо вважав рабство природним, адже одні народжуються рабами, а інші багатими.

Чоловік, за Арістотелем, повинен зачинати дітей у 37 років, а жінка вагітніти у 18, бо саме так народжуватимутьсяч найздоровіші діти (так було в Арістотеля). Методи виховання Арістоетля - більш менш ліберальні і викладені у праці Нікомахова етика.