13. Етапи розвитку світової філософії. Функції філософії.

Світовий філософський процес характеризується кількома основними етапами свого розвитку:

Давня філософія (VII ст. до н. е. — V ст.). її репрезентують давньоіндійська філософія (веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, йога тощо), давньокитайська (Лао-цзи, Кун-цзи, Мен-цзи та ін.), давньогрецька (Піфагор, Сократ, Платон, Арістотель та ін.).

Середньовічна філософія (VI ст. — XV ст.). На її теренах працювали такі видатні мислителі, як А. Аврелій (Блаженний), Ф. Аквінський, Абу Алі Ібн-Сіна та ін.

Філософія Нового часу (XVI ст. — перша половина XIX ст.). У ній виокремлюють:

— добу Відродження (М. Кузанський, М. Коперник, Дж. Пікко делла Мірандола, Дж. Бруно);

— Просвітництво і бароко (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц);

— німецьку класичну філософію (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель);

Сучасна філософія (друга половина XIX — XX ст.). Її репрезентують такі філософські течії:

— позитивізм (неопозитивізм, постпозитивізм О. Конт, Г. Спенсер, Е. Мах, Р. Авенаріус, К. Поппер, М. Шлік, Р. Карнап тощо);

— екзистенціалізм (М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю та ін.);

— філософія життя (3. Фрейд, Ф. Ніцше, А. Бергсон та ін.);

— філософія науки (Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд та ін.);

— філософська антропологія (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен);

— неотомізм (Ж. Марітен, Е. Жільсон, Ю. Бохенський та ін.);

— феноменологія (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, П. Рікер та ін.);

— герменевтика (Ф. Шлегель, Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей та ін.);

— структуралізм (К. Леві-Строс, М.-П. Фуко);

— прагматизм (Ч. Пірс, В. Джемс, Дж. Дьюї).

Основні функції філософії

Онтологічна (опис та пояснення наявного буття світу)

Світоглядна (розгляд різних поглядів на світ)

Гносеологічна (виявлення пізнавальних можливостей людини)

Методологічна (аналіз способів пізнання і перетворення світу людиною)

Аксіологічна (виявлення загальнолюдських цінностей, процес оцінювання)

Соціальна (створення загальної моделі суспільного життя)

Гуманістична (відстоювання інтересів людини)

Критична (переосмислення загальновизнаних істин, визначення їх місця)

Культурно-виховна (наслідуючи мудрих, стаєш культурнішим і вихованішим)

Соціально-просвітницька (визначання філософами цілей суспільства)

Евристична (розкривання прихованого в людині потенціалу)

Прогностична (вибудування загальних сценаріїв розвитку майбутнього)

14. Метафізика – загальна теорія дійсності.

Термін “метафізика” (бук-вально “те, что випливає після фізики”) був введений у I ст. до н.е. коментато-ром Аристотеля А.Родоським. Систематизуючи добутку великого давньогрецького мислителя, він розташував “після фізики” ті з них, у яких йшла мова про загальні питання буття і пізнання, про “першу філософію” (про сутність, причинах і т.д.) на відміну від “другої філософії” – власно-научного знання.

У сучасному суспільствознавстві поняття “метафізика” має три основних значення:

1) Філософія як наука про загальне, вихідним прообразом якої і було вчення Аристотеля про “перші роди існуючого”. У цьому значенні, наприклад, вживав поняття “метафізика” великий німецький філософ XX століття М.Хайдеггер, що розглядав її як “рід пізнання, що має предметом існуюче в цілому”. Її основні категорії – це граничні поняття, що охоплюють одночасно і об’єкт і суб’єкт пізнання.

2) Особлива філософська наука – онтологія, вчення про буття як такому, незалежно від його приватних видів і у відволіканні від питань теорії і логіки пізнання. У цьому значенні дане поняття вжавалося як у минулому (Декарт, Лейбниц, Спіноза та ін.), так і в сьогоденні – особливо в сучасній західній філософії.

3) Філософський спосіб пізнання (мислення) і дії, що протистоїть діалектичному методу як своєму антиподу. Саме про цей аспект поняття “метафізика” (як антидіалектика) нижче буде йти мова. Сама характерна, істотна риса метафізики – однобічність, абсолютизація однієї (байдуже який саме) сторони живого процесу пізнання, чи ширше – того чи іншого елемента цілого, моменту діяльності в будь-якій її формі.

Метафізика (як і діалектика) ніколи не була чимось раз і назавжди даним, вона змінювалися, виступала в різних історичних формах, серед яких можна виділити двох основних:

1. “Стара” метафізика була характерна для філософії і науки в XVII-XIX св. (метафізичний матеріалізм, натурфілософія, філософія історії і т.д). Специфіка цієї форми метафізики – заперечення загального зв’язку і розвитку, відсутність цілісного системного погляду на світ, – мислення за принципом “або-або”, переконання в остаточної завершенності всіх світових зв’язків.

“Старо” – метафізичний спосіб мислення мав об’єктивну основу своєї появи – необхідність пояснення подробиць, окремих елементів (сторін) цілого, для чого ці сторони повинні бути “вирвані” (думкою, звичайно) з цілого і розглянуті в ізоляції від інших сторін, поза зв’язком з ними і поза розвитком. Даний спосіб правомірний і необхідний у життєвих справах, на рівні здорового глузду і розуму – скрізь, де не потрібно брати предмет у розвитку і у всіх його зв’язках і відносинах. Тому “велике історичне виправдання” даної форми метафізики було обумовлено необхідністю дослідження предметів і їхньої незмінності, стійкості для того, щоб потім перейти (а не “застрявати” на цьому моменті) до систематичного пізнання змін, що відбуваються з ними, до аналізу їхній як цілісних систем, що розвиваються, до виявлення джерел і механізмів їхнього розвитку. Зміцнення на рубежі XIX-XX ст. “під напором фактів” ідеї розвитку’ і її широке поширення, що відбувалося в гострій боротьбі з “старою” метафізикою, привело до двох важливих результатів: з’явилася нова, важлива форма діалектичного мислення – матеріалістична діалектика; на “уламках” показавшей свою повну неспроможність перед обличчям строго наукових фактів старої метафізики, виникла нова метафізика, що стала пануючої з XX ст.

2. Нова метафізика на відміну від старої не відкидає ні загальний зв’язок явищ, ні їхній розвиток, – це було б абсурдно в епоху величезних досягнень науки і суспільної практики. Особливість аитидиалектики в новій формі – зосередження її зусиль на пошуках різних варіантів тлумачення, інтерпретації розвитку.

Останнє тут може розумітися в такий спосіб: а) як простий, загальний. і вічний ріст, збільшення, або навпаки, зменшення (так званий “плоский еволюціонізм”), тобто як тільки кількісні зміни; б) як тільки якісні зміни, ланцюг суцільних стрибків (“катастрофізм”); в) як повторення, монотонний процес, що має строго лінійну спрямованість (“розвиток по прямої лінії”); г) як вічний рух по колу, без виникнення нового (концепції “круговороту”); д) як рух, з якого при цьому вилучається його сутність – протиріччя;

е) як тільки прогрес, тобто сходження від нижчого до вищого, від простого до складного. Можливі й інші – у тому числі н змішані – інтерпретації розвитку, зв’язки і взаємодії.

Види метафізики можуть бути виділені по різних підставах (критеріям). Так, метафізичним, антидіалектичним може бути як метод пізнання, так і спосіб практичної діяльності – бюрократизм, консерватизм, волюнтаризм і т.д. – будь-які однобічні дії.

Метафізичний спосіб пізнання містить у собі цілий ряд своїх різновидів, що виникають у результаті абсолютизації окремих моментів, форм, етапів і т.д. пізнавального процесу. Раніше були вже названі деякі з цих різновидів – ідеалізм, сенсуалізм, раціоналізм, емпіризм, догматизм, релятивізм і ін.

До них варто додати софістику й еклектику, що зародилися ще в древній Греції і використовувалися для “обгрунтування” щирих міркувань, що були насправді відомою неправдою. Так, знаменитий античний софізм “рогатий” “доводив”: “Що ти не втрачав, те маєш; ти не втрачав роги: значить у тебе рога”.