36.Соціологічні теорії про природу людини.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним- запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

37.Психологічні теорії про природу людини

38.Екзистенціальні і історичні дихотомії людини

Розрив природних зв'язків людини з природою становить, за Фроммом, основне екзистенційне протиріччя, що являє собою головну проблему людського існування. На базі цієї суперечності, як вважав Фромм, виникають інші екзистенційні та історичні дихотомії. К "екзистенціальним дихотомія" Фромм відносив такі протиріччя, що корениться в самому існуванні людини і не можуть бути анульовані ім. Це дихотомії між життям і смертю, величезними потенціями індивіда і неможливістю їх реалізації в силу короткочасності його тлінного існування. Фромм вважав, що на ці непереборне дихотомії людина все-таки може й навіть повинен реагувати різними способами, що відповідають його характеру і культурі.

На відміну від "екзистенціальних дихотомій" "історичні дихотомії", за Фроммом, мають іншу природу і не є необхідною частиною людського існування. Вони виникають і вирішуються людьми в ході історичного процесу. До суперечностей цього ряду Фромм відносив переважно дихотомії між різними історичними формами існування суспільства і можливостями людини для справжньої реалізації своєї природи в певних часових межах.

39.Іманентність і трансцендентність людини ???????

Трансцендентність (іменник) і трансцендентний (прикметник) (від лат. transcendo - переступати) - філософський термін, що характеризує те, що принципово недоступне досвідному пізнанню або не ґрунтується на досвіді. Протилежність - іманентність.

Іманéнтність — характеристика притаманності, властивості предмету чи явищу, що випливає з його внутрішньої природи.

Імане́нтний (лат. властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їхньої природи.

40.Самоцінність людського буття. Сенс життя

Сенс життя є вічною проблемою.

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, пюб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя.

Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал., реалізації якого людина може присвятити своє життя .

Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний.

41.Поняття і прикмети особи.

42.Свобода – сутність, прагнення і право особи

Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності. Тривалий період за певних умов у вітчизняній філософії панувала точка зору, що свобода є усвідомленою необхідністю. Джерела ідей йдуть до філософських концепцій свободи Спінози, Гольбаха, Фейербаха, Маркса. Свобода людини подавалася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і природного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам.

Для особи володіння свободою - це історичний, соціальний і моральний імператив (веління), критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Довільне обмеження свободи особи, жорстка регламентація її свідомості і поведінки, зведення людини до родіа простого "інструменту" в соціальних і технологічних системах завдає збитку як особі, так і суспільству.