Комплексні форми передавання даних – система використання одночасно кількох індивідуальних форм подання інформації: виставки, покази, демонстрації, наукові відрядження.

Природно, використання вказаних форм залежить від користувача інформаційного органу.

14. Сучасні види інформаційного обслуговування

Факсимільне передавання інформації є головною складовою нової ІКТ – електронної пошти, тому необхідно ознайомитися з сучасними системами такого типу. Метод є новим, але реалізація його на сучасному технологічному рівні уможливлює поширення межі його застосування як засобу інформаційного обміну між людьми. Назва походить від слів «fax simile», тобто «зроби подібне». Факсимільна система забезпечує передавання ділової інформації будь-якого типу: тексти, газети, рукописи, графіки, фотографії тощо. Вона забезпечує повну автоматизацію процесів передавання та приймання даних. Головна перевага методу у тому, що передають точну копію оригіналу, тобто забезпечують повну відповідність розміщення кожного елемента зображення оригіналу. Попередником факсу був фототелеграф, принцип роботи якого заснований на розподіленні знаків зображення в растр і наступному відтворенні їх у місці приймання на фотографічному галогенідосрібному папері. Пізніше виникли так звані «сухі» способи запису на папері електричних сигналів, без використання срібла. В одному з існуючих способів у факсі електричний сигнал перетворюється у світловий, який діє на світлочутливий папір. Його проявка здійснюється за принципом ксерографії або електронної фотографії. Інший спосіб уможливлює здійснення запис чорнилами на відкритому папері за допомогою електромеханічних пристроїв.

Факсимільний апарат є комплексом механічних, оптичних, електронних пристроїв для передавання нерухомих зображень каналами зв’язку. Названі операції постійно вдосконалюють з використанням нових технологій і пристроїв, особливо процеси зчитування та запису зображень. У передавальній частині факсимільного апарату світловий промінь сканує нерухоме зображення й утворює на напівпровідниковій пластині його копію. Кожній точці електростатичного зображення оригіналу відповідає електричний сигнал. В результаті процесів кодування він перетворюється у послідовність імпульсів – кодову комбінацію – і передається за каналом зв’язку після відповідної модуляції. На приймальному пункті процес здійснюється у зворотному напрямі – демодуляція, декодування перетворення кодової комбінації в координати об’єкта зображення, перетворення електричного сигналу в точку зображення відповідної яскравості на папері.

Факсимільні апарати класифікують залежно від:

• Типу паперу – папір для факс-апаратів може бути листовий (А4) і рулонний.

• Типу друкування – за способом функціонування друкуючого механізму у факсів розрізняють: струменевий, лазерний, світодіодний і методом термоперенесення.

• Типу трубки – трубки-телефони у факс-апаратів можуть бути провідні, ті що підключають окремо та радіотрубки.

• Наявності автовідповідача.

• Автоподання.

• Якості друкування – визначається кількістю напівтонів, які факс-апарат здатний відтворювати.

• Швидкості модему.

Факсимільні апарати відповідно до рекомендацій МККТТ класифікують на чотири групи. Апарати, в яких використані нескладні технічні рішення, тобто барабанне розгортання, компактний запис на простий папір тощо. Час передавання зображення на папері формату А4 становить 3 хвилини. Мали майже такий самий час передавання та вищі розподілені характеристики – до чотирьох ліній на 1 мм. В апаратах цих двох груп використовують аналогову (амплітудну або частотну) модуляцію сигналів, які передають телефонними каналами. В апаратах третьої та четвертої груп застосовано цифрову модуляцію, сигнали передають каналами передавання даних. Час передавання стандартного формату А4 становить не більше однієї хвилини. Основні зусилля з удосконалення факсового зв’язку спрямовані на вдосконалення таких характеристик:

• Досягнення високої швидкості зображення,

• Підвищення якості інформації, що передають,

• Здійснення передавання і приймання в автоматичному режимі.

Швидко зростають темпи використання апаратів третьої та четвертої груп. Прогнозують створення й експлуатацію системи факс-зв’язку зі швидкодією до 2000 сторінок за годину, швидкістю передавання 1,5 Мбіт/с.

У назві виду ІО – електронна пошта або E-mail – розкривається його зміст, а саме використання електронних методів передавання її для обміну кореспонденцією за аналогом пошти. Це може бути пересилання друкованих матеріалів, графіків, ділових документів, фото, газет, журналів тощо. Електронна пошта є службою безпаперових поштових відносин і фактично є системою збирання, опрацювання та передавання документальних повідомлень телефонними мережами або мережами передавання даних. Електронна пошта – це система поштових відносин між людьми й установами, яка заснована на використанні засобів інформатики й електронних засобів зв’язку. Вона є принципово новим видом інформаційних послуг, який забезпечує учасникам інформаційного обміну такі зручності:

• подолання бар’єру відстаней за малий час.

• незалежність обміну від поясного часу.

• відсутність паперу.

Принцип роботи E-mail у тому, що користувач з терміналу будь-якої установи або вдома може передати повідомлення за переліком адрес особам за призначенням. Це повідомлення направляють до комп’ютера, який після необхідного сортування повідомлень відповідно до адрес спрямовує його до електронної поштової скриньки адресата. При регулярному перегляданні власних файлів користувач системи може знайти повідомлення, що надійшли на його ім’я. Якщо він бажає передати оригінальний матеріал, то може також використати факс. Обмін літературою і даними каналами зв’язку можливий між бібліотеками, інформаційними центрами, відомствами тощо. Електронна пошта створює передумови для масового впровадження безпаперових технологій у людських відносинах. Всю інформацію, що бере участь в обміні, зберігають у пам’яті комп’ютера. На папір виводять лише необхідну інформацію в необхідній кількості копій. Очікують, що E-mail стане економічно вигідною за рахунок скорочення витрат на службовців традиційної пошти, а в майбутньому може повністю замінити доставку ділової інформації.

Назвемо основні переваги електронної пошти як виду інформаційного сервісу:

1. Оптимальне використання робочого часу відправника й адресата.

2. Не потрібна присутність отримувача на другому кінці лінії.

3. Передавання інформації здійснюють незалежно від відстані.

4. Доступ до електронної поштової скриньки можливий з будь-якого терміналу загального користування.

5. Можливе передавання будь-якого типу інформації, в тому числі рахунків, креслень тощо.

Можливість цифрової техніки передавання й опрацювання інформації уможливлює організацію телеконференції – поєднання телефону та телебачення на новому технічному рівні.

Технологія проведення телеконференцій уможливлює одночасне спілкування багатьох осіб, роз’єднаних стінами установи, відстанями, забезпечує можливість не лише бачити та чути один одного, але і створювати ефект присутності в аудиторії. Одночасно можна передавати різні види інформації (таблиці, графіки, тексти, карти тощо), обговорювати спеціальні питання з використанням комп’ютерів та інформації різних баз даних. Відомо, що організація наради потребує певних витрат на виклик фахівців, підготовку матеріалів тощо. За статистичними даними характеризують цей вид ділового спілкування, упродовж робочого дня службовці так витрачають свій час на різні види робіт (у %):

	Телефонні розмови	Підготовлення документів	Наради
Керівники	16 %	10 – 20 %	70 %
Фахівці	8 %	25 %	25 %

Практично жодна справа не може бути виконана в наш час без обговорення на різних рівнях проміжних варіантів, результатів, зауважень рецензентів і прийняття рішень. Гострота політичних, економічних і інших проблем значною мірою сприяє зростанню кількості конференцій на різних рівнях. Під конференцією розуміють різного роду наради з кількістю учасників більше двадцяти осіб. Підраховано, що лише на цей вид комунікацій в Західній Європі витрачають більше 1 мільйона людино-годин на рік. Тому й виникла ідея спробувати на основі використання сучасних засобів зв’язку та комп’ютерної техніки організовувати спілкування фахівців, не змушуючи їх покидати власні робочі місця. Ця ідея дуже швидко знайшла прихильників, була реалізована в новому вигляді інформаційного сервісу. Основні переваги телеконференцій:

1. Можливість оперативно організовувати обговорення актуальних питань і своєчасно інформувати фахівців, роз’єднаних територіально.

2. Використання різноманітних форм матеріалів, які мають учасники з різних установ.

3. Можливість суттєво розширити коло фахівців, участь яких необхідна для прийняття рішень з даної проблеми.

4. Під час телеконференцій можна користуватися будь-якою довідковою інформацією й ознайомити з нею усіх учасників.

Головна проблема при організації телеконференцій – забезпечити ілюзію присутності на нараді, тому що кожен учасник має бачити інших у віртуальній кімнаті конференції з перспективою власного віртуального розташування у залі, де присутні всі. Головуючий на конференції має відчувати, що він знаходиться на центральному місці, а всі інші навпроти один одного та можуть обмінюватися необхідними для обговорення матеріалами. Телеконференції потребують застосування різноманітної складної апаратури, зокрема:

• Терміналів,

• Факсів, модемів,

• Телекамер,

• Відеомагнітофонів,

• Комп’ютерів,

• Графічних дисплеїв,

• Акустичної апаратури,

• Екранів, моніторів.

Таким чином, виникають також проблеми технічного й економічного характеру. Для проведення телеконференцій виділяють спеціальну залу, в якій розміщують названу техніку. Сюди під’єднують лінії зв’язку та встановлюють великий телеекран для проектування зображення з екрану дисплею (з відповідними проекторами). В простішому варіанті до складу апаратури входять пристрої для запису та відтворення мови, зображень, а також телетайп. Сигнали від цих пристроїв надходять до мультиплексора, який формує груповий сигнал.

У складнішій конфігурації для телеконференцій використовують пристрої для опрацювання відеодокументів з високими розподіленими характеристиками. Важливими є пристрої для передавання графічної інформації – електронні планшети. Вони уможливлюють відтворення в реальному часі інформації, що зображується рукою людини.

Поняття інформаційного ринку

Стан та перспективи розвитку інформаційного ринку в Україні визначають відповідністю діючої інформаційної інфраструктури ринковим вимогам, вимогам світової спільноти, соціально-економічним змінам, що відбуваються в країні. Принципова структура формування інформаційного ринку суттєво не відрізняється від діючих моделей товарних ринків. Тут, як і на всіх інших ринках, є товар, діють закони попиту та пропозиції, об’єкти створення та споживання інформаційної продукції, механізми її реалізації життєвий цикл товару, ціна тощо. Таким чином, основними учасниками сучасного інформаційного ринку є: інформаційні продукти і послуги, їх виробники і користувачі та засоби комунікацій. Залежно від вимог, які висувають до інформації, учасники ринку у своїй діяльності керуються законами попиту та пропозиції.

Ринок інформаційних продуктів і послуг (інформаційний ринок) – система економічних, правових і організаційних відносин у торгівлі продуктами інтелектуальної праці на комерційній основі.

Інформаційний попит – це вимоги до сукупності характеристик ІПП (кількість, якість, обсяг, вид тощо), які необхідні користувачеві у визначений час, у визначеному суспільному оточені для вирішення поставлених завдань. Іншими словами, інформаційний попит є формою виявлення потреб користувачів у конкретних ІПП, які представлені на ринку і є рушійною силою формування інформаційної потреби.

Інформаційна пропозиція — це перетворення інформаційних ресурсів на інформаційні продукти та послуги за допомогою відповідних інструментів за власною ініціативою об’єктів – виробників ІПП або на запит користувачів.

Аналіз діяльності інформаційних об’єктів показав, що всі проблеми інформаційного попиту вирішують шляхом здійснення маркетингової діяльності.

Поняття «інформаційна пропозиція» охоплює опрацювання інформаційних ресурсів, тобто логічної сукупності інформації, поданої на матеріальних носіях, які мають реквізити та дозволяють ідентифікувати інформацію.

Інформаційний ресурс можна подати як «сховище» інформації, яку використовують для вироблення ІПП. Досі не існує чіткого визначення понять «інформаційний продукт» та «інформаційна послуга». Також не існує чіткої градації цих понять.

Інформаційний продукт – це об’єкт семіотичної (знакової) природи, що містить на матеріальному носії (папір, магнітний диск, екран монітора тощо) зафіксовану інформацію, дані, відомості та призначений для їх передавання у часі та просторі користувачам. Іншими словами – це вид матеріального носія на якому тим чи іншим способом закріплені (нанесені, записані) відомості або дані соціально-економічного, науково-технічного, оперативного й іншого характеру. В інформаційній діяльності такий об’єкт прийнято називати документом.

Інформаційна послуга – це дії, спрямовані на безпосереднє задоволення інформаційної потреби. Як правило, інформаційна послуга спрямована на задоволення одночасно кількох потреб. Наприклад, пошук та надання або опрацювання та надання інформації; підготовка та проведення конференції, виставки; поліграфічне виконання та презентація науково-популярної книги тощо.

Документ є результатом опрацювання різних джерел інформації – формальних і неформальних, що обумовлює появу первинних і вторинних документів.

Первинні документи – це джерела в яких знаходять своє відображення такі інформаційні ресурси, як відкриття, різноманітні розробки, закони, результати наукових досліджень, проектно-конструкторських робіт, виробничої діяльності тощо. Первинні документи можуть бути опублікованими і неопублікованими.

До опублікованих документів належать книги, журнали, спеціальні друковані видання, видання органів науково-технічної інформації, монографії, збірники, нормативно-технічна, патентна документація, промислові каталоги тощо; до неопублікованих – дослідно-конструкторська документація, креслення, звіти про дисертаційні дослідження, депоновані рукописи, довідки, доповіді з окремих питань науки, техніки, інших галузей народного господарства.

У процесі розвитку людства накопичено величезний обсяг первинних документів. За даними ЮНЕСКО, світовий фонд опублікованої науково-технічної літератури перевищує 200 млрд. назв. Вважають, що з моменту виникнення книгодрукування обсяг накопиченої інформації перевищує 10¹⁵ літеро-цифрових знаків. Крім цього, зберігають мільйони неопублікованих документів. Користуватися таким інформаційним фондом досить важко, а іноді й неможливо. Тут на допомогу приходять спеціалізовані інформаційні структури, які створюють вторинні документи, що оперативно, лаконічно та повно інформують користувачів інформації про наявність та зміст опублікованих і неопублікованих документів. Оперативність створення та видання вторинних документів забезпечують швидким опрацюванням першоджерел; обсяг залежить від потреб користувачів, а важливою якістю такої інформації є її актуальність та достовірність.

До вторинних документів належать друковані картки, покажчики, реферативні журнали, експрес-інформація, аналітичні довідки, огляди, переклади, мікрофільми, копії документів, бази та банки даних тощо. Як правило, містять відомості про стан, тенденції, прогнози розвитку визначеної проблеми або галузі знань, критичну оцінку, висновки, пропозиції, мають посилання на першоджерела. Використання вторинних документів уможливлює оволодіння динамічними знаннями, швидко орієнтуватись у проблемі, часі, просторі.

Послуги пошуку та збирання інформації мало чим відрізняються одна від одної і спрямовані на чітко обмежену користувачем галузь (виробничі процеси підприємства, ринкову кон’юнктуру, нові технології, бази даних тощо).

Послуги передавання інформації отримали на сьогодні найбільше поширення і є на інформаційному ринку сектором, що розвивається найдинамічніше. Ці послуги класифікують у залежності від виду інформації, яку передають, та від технологій її передавання. За формою передавання можна виділити послуги електронного та поштового зв’язку. У першому випадку інформацію передають у вигляді електромагнітних коливань (електричних, оптичних, хвильових тощо) або інших сигналів, які мають електромагнітну природу, у другому – на паперових носіях. Кількісне співвідношення цих послуг у сучасних умовах збільшується у бік перших. Технології електронного передавання поділяють на цифрові та аналогові, з постійним з’єднанням або без нього, з комутацією пакетів і комутацією каналів. Технології цифрового передавання відрізняються від аналогових видом сигналу, який передають таким шляхом. На практиці ці дві технології, як правило, об’єднують при використанні, але спостерігається тенденція переорієнтації з аналогових на цифрові технології. Технології з постійним з’єднанням, на відміну без такого, характеризують наявністю логічного або фізичного каналу передавання між передавачем та отримувачем інформації з початку передавання до кінця прийому інформації. Послугами з комутацією каналу є послуги телефонного зв’язку, які забезпечують фізичний канал зв’язку між абонентами. Послуги з комутацією пакетів надають для передавання даних (наприклад, при роботі в комп’ютерних мережах).

Сьогодні спостерігається стійка тенденція до об’єднання телекомунікаційних послуг у єдині мультисервісні мережі, в яких інформація в різній формі (дані, мова, відео тощо) буде передаватися різними середовищами поширення (метал, ефір, оптоволокно тощо) з використанням єдиної технології – комутації пакетів.

Послуги опрацювання інформації характеризують різноманітністю видів послуг та технологій їх надання. Ці послуги є «найінтелектуальнішими» з усієї множини інформаційних послуг, оскільки потребують знань, навичок і досвіду спеціалістів, які працюють з інформацією і надають їй вигляд, що відповідає вимогам користувачів. До цих послуг можна віднести: проектні, технологічні та методичні розробки, послуги написання програм, послуги надання ресурсів інформаційних центрів.

Послуги зберігання інформації можна поділити на два види:

з перетворенням форми надання інформації (послуги запису на оптичні носії фотокарток або інших зображень, мікрофільмування, сканування тощо);

без перетворення форми надання інформації (зберігання файлів клієнта на носіях інформаційного центру, послуги резервного копіювання тощо).

Послуги з надання інформації вважають найпоширенішим видом інформаційних послуг. Це надання інформації через засоби масової інформації, послуги доступу до баз та банків даних, електронна торгівля інформаційними продуктами, проведення конференцій, семінарів, виставок тощо.

Послуги з поширення інформації забезпечують поширення інформації замовника групі юридичних або фізичних осіб. Найяскравішим прикладом послуг поширення інформації є рекламні послуги.

Інформаційні послуги мають особливості виробництва та надання: циклічність, масовість, час надання, необхідність використання додаткових технічних засобів, споживчі властивості послуг тощо.

Форми надання послуг також можуть бути різними:

• послуги масового та індивідуального використання (послуги ЗМІ, диференційованого обслуговування користувачів);

• послуги, що надають у ручному або автоматизованому режимі (консалтингові та довідкові, через автоматичні телефонні та комп’ютерні мережі);

• послуги, що потребують або не потребують участі користувачів (використання мережі Інтернет, локальних комп’ютерних мереж у залежності від типу матзабезпечення).

Інформаційні продукти та послуги виробляють спеціалізовані об’єкти, серед яких – державні органи управління та господарювання, установи Національної академії наук України, системи науково-технічної інформації, галузеві науково-дослідні інститути, інформаційні центри, засоби масової інформації, наукові, технічні й інноваційні фонди, бібліотеки.

Інформаційну пропозицію реалізують шляхом:

• бібліотечно-бібліографічного обслуговування, тобто надання можливостей користувачу відкрито ознайомитися з будь-якими інформаційними документами, брати участь у таких заходах, як «День інформації», «День фахівця» і скористатися можливістю оперативного ознайомлення з новітніми надходженнями літератури, досягненнями у тій чи іншій галузі;

• інформаційного обслуговування у режимі «запит-відповідь», тобто отримання необхідних документів або послуг відповідно до конкретно поставлених питань;

• використання системи вибіркового поширення інформації (ВПІ), тобто постійного документального забезпечення відповідно до постійно діючих запитів з обов’язковим зворотнім зв’язком. Ця система, як правило, поширюється лише на тих користувачів, де вірогідність використання наданих документів досить висока. Обов’язковість зворотного зв’язку відрізняє цю систему обслуговування від інших тим, що дозволяє регулярно оцінювати якість її функціонування і вносити відповідні корективи. Всі системи ВПІ можуть бути використані для проведення досліджень та удосконалення процесів інформаційного забезпечення, налагодження відносин між користувачами та виробниками ІПП, впровадження засобів автоматизації та комп’ютеризації, а також вирішення різних питань підвищення економічної ефективності об’єктів інформаційної діяльності;

• використання диференційованого забезпечення різного рівня користувачів (керівництва, спеціалістів, студентів тощо) Це різновид системи ВПІ про найважливіші науково-технічні досягнення, методи, шляхи, системи управління економікою у галузях, тенденції розвитку країни тощо;

• неформальних способів обслуговування, тобто проведення семінарів, конференцій, презентацій, виставок, рекламна та клубна робота;

• електронних угод, тобто отримання необхідних документів або послуг через електронні канали зв’язку. Наприклад, система замовлення на виконання науково-дослідних робіт або надання готових наукових звітів, книг, аудіо- або відеодокументації через локальні або глобальну мережі, інформування таким самим шляхом потенційних учасників про проведення науково-практичної конференції тощо;

• електронних комунікацій, тобто надання послуг системи електронної пошти, теле- та відеоконференції, мережевих дощок об’яв тощо;

• електронної торгівлі, тобто ознайомлення з видами, асортиментом та іншими характеристиками ІПП та їх купівля-продаж через комп’ютерні мережі з електронними розрахунками за придбання.

Способи вироблення та надання ІПП у найзагальнішому розумінні майже не змінилися, але процеси здійснення операцій збирання інформації, її опрацювання, виготовлення ІПП та їх передавання користувачам на сучасному етапі змінилися відчутним чином. Це зумовлює найновішими досягненнями науково-технічного прогресу та комп’ютеризацією, впровадженням ІКТ. Крім цього, з розвитком ринкових відносин та підвищенням суспільних і особистих потреб людини значно змінилося і поняття «інформаційна потреба», що вимагає відповідних змін у підходах до тлумачення цього поняття та процесів виробництва інформаційної пропозиції. Визначити критичну точку, змінити напрями роботи інформаційних об’єктів можна шляхом реалізації такого особливого напряму інформаційної діяльності, як інформаційний моніторинг.

Інформаційна індустрія та інформаційний ринок

У ринковому середовищі виділяють п’ять макросекторів: споживчих товарів, засобів виробництва, праці, грошей, цінних паперів та інформації.

Інформаційний ринок за оборотом і темпами зростання в більшості розвинутих країн далеко випереджає ринок матеріальних продуктів і послуг.

У межах економіки розвинутих країн відбулося відокремлення секторів з виробництва ПК, електронних компонентів, комунікаційної техніки, ПЗ, сервісного обслуговування тощо. Вони утворюють інформаційну (комп’ютерну) промисловість, або індустрію. Як показав досвід цих країн, розвиток інтелектуального, а особливо інформаційного ринку, є головним фактором інформатизації суспільства. Під ринком ІПП розуміють систему економічних відносин продуктового та грошового обігу, які виникають між суб’єктами, що пропонують комп’ютерну техніку, електронні компоненти, програмне забезпечення, засоби комунікації тощо, та їх покупцями.

Інформаційний ринок являє собою галузь товарного обміну, де виникають і реалізують відносини, пов’язані з процесом купівлі-продажу, і має місце конкретна діяльність з організації руху інформаційних продуктів від виробників до користувачів. Поняття ринку того чи іншого інформаційного продукту для інформаційної структури надзвичайно важливе: цей термін уможливлює визначення, окрім усього іншого, всю сукупність інформаційних структур, що функціонують у даній системі обміну, а це забезпечує можливість виявити потенційних і реальних конкурентів і користувачів. Такі відомості є основою для аналізу діяльності інформаційної структури, планування її стратегії і тактики.

Структура інформаційного ринку безпосередньо пов’язана з інформаційними потребами і відбиває можливості інформаційних технологій різних років. Якщо у 60-ті роки головними постачальниками і одночасно користувачами були інформаційні служби наукових, професійних і державних установ, які працювали на некомерційній основі, а головними інформаційними продуктами на ринку були реферативні видання, інформаційні бюлетені, бібліотечні каталоги, які поширювали за передплатою, то у 80-ті роки з’явилися нові користувачі — представники ділового світу, які мали високу купівельну спроможність і підвищені вимоги до аналітичної інформації, яку вже не треба було опрацьовувати. У наш час до 80% продажу інформаційних товарів припадає на бізнесовий світ — маркетингові служби промислових фірм і фінансових установ. Загалом користувачами виступають всі групи спеціалістів. У країнах Західної Європи системи масового обслуговування охоплюють понад мільйон користувачів, серед яких приблизно 75% — пересічні громадяни з середнім прибутком, на їх частку припадає до 5% платних інформаційних послуг.

Продуктивний аналіз інформаційного ринку уможливлює поділ на складові:

• внутрішній роздрібний інформаційний ринок — стосується побутової галузі (платні комп’ютерні послуги: електронна пошта, електронні газети та журнали; телеконференції, референдуми; послуги міських довідкових бюро з обміну житла, послуги фонду зайнятості, розклад руху транспорту, повідомлення про комунальний сервіс тощо);

• ринок програмних засобів;

• ринок проектних і науково-дослідних робіт;

• ринок реалізації інформаційних ресурсів і послуг інформаційних структур;

• ринок апаратних засобів;

• ринок інформаційних технологій;

• ринок інформаційних ресурсів і послуг;

• ринок маркетингових і консалтингових послуг;

• ринок навчальних послуг;

• ринок Інтернет-послуг;

• ринок праці в інформаційній галузі.

Формування інформаційного ринку відбувається водночас із розвитком інформаційної індустрії.

Інституційний аналіз ринку включає всебічне вивчення поведінки покупців, користувачів, їх мотивів, ефективності організації збуту, коливань попиту, реклами, діяльності конкурентів. Систематичне та комплексне вивчення ринку дає основу для стабільної реалізації продукції.

Комплексне дослідження ринку ІПП передбачає розгляд таких питань:

• визначення місткості ринку ІПП;

• виявлення тенденцій розвитку ринку конкретного ІПП;

• дослідження тенденцій розвитку галузі.

За оцінками фахівців, пріоритетними є такі види маркетингових досліджень ринку:

• обсяги продажу;

• кон’юнктура;

• реакція на новий ІПП;

• продукти конкуруючих фірм;

• вивчення місткості;

• частка в обсягах продажу;

• характеристика ринку.

Визначення розмірів ринку забезпечує можливість керівництву фірми встановити, яку частку ринку завоювала фірма для кожного зі своїх ІПП і що являють собою тенденції ринку. Не знаючи розмірів ринку, фірма не повинна орієнтуватися на простий приріст свого продажу. Якщо на графіку крива продажу іде донизу, це може стурбувати, хоча спад у галузі в цілому може відбуватися швидкими темпами, забезпечуючи цим збільшення частки ринку, зайнятої фірмою.

Дослідження ринку завершується розробленням прогнозу його розвитку. Підприємець повинен знати перспективи розвитку ринку та галузі, щоб відповідно орієнтувати діяльність своїх виробничих підприємств, збутової мережі, підприємств технічного, наукового та консультаційного обслуговування. Використовують кілька засобів дослідження ринку, зокрема пошук вторинних джерел даних. Це дані про загальні характеристики, розміри та розташування ринку збуту (наприклад, кількість учених, інженерів, юристів, бібліотекарів, інформаційних брокерів тощо), відомості про прогнози зростання ринку, про кількість БД тощо. Для отримання первинної інформації використовують групове глибинне інтерв’ю, групові опитування й обстеження тощо. Особливо це корисно для оцінювання нових ІПП.

Для компаній-користувачів також проводять не суцільне, а групове обстеження (найбільших груп). Як правило, найбільші компанії-користувачі охоплюють повним обстеженням, середні та дрібні досліджують вибірково; збирання даних виконують як із вторинних джерел інформації, так і з первинних. Крім того, використовують індивідуальні інтерв’ю, телефонні інтерв’ю, анкетування, обстеження й опитування з метою вивчення закономірності поведінки, здійснення купівель (періодичність, черговість, мотивація вибору тощо), а також з метою оцінювання рекламної діяльності фірми.

Обстеження й опитування можуть виявляти потенційних користувачів — осіб, не обізнаних щодо тих чи інших ІПП. Визначивши їх характеристики, можна точно націлити збут, адресну рекламу, стимулювання на потенційний ринок.

Для опрацювання результатів обстеження ринку використовують статистичні методи та експертні оцінки.

Вертикальний ринок — ІПП фірми може бути продане представникам однієї або кількох галузей, а кількість фірм цих галузей відносно мала. Для виробників ІПП промислового призначення з вертикальним ринком визначення розмірів ринку зводиться до збирання даних про одну галузь промисловості, яку він обстежує й обслуговує. При цьому враховують, що в результаті змін у техніці та технології цієї галузі, які відбуваються під впливом створюваних для них ІПП, ці самі ІПП після доопрацювання, коригування можуть використовувати в тій самій галузі або в будь-якій іншій. Наприклад, такий користувач, як Міністерство охорони здоров’я має у своєму складі кілька пов’язаних між собою, але цілком самостійних частин: медпрепарати + фармацевтична промисловість + хімія + медтехніка.

Горизонтальний ринок — ІПП фірми продають покупцям багатьох галузей промисловості, тобто кількість покупців достатньо велика. Виробнику ІПП з горизонтальним ринком важливо знати характеристики всіх ринків галузевих секторів, що його становлять. Якщо фірма-виробник не володіє цією інформацією, вона може помилково зосередити діяльність з реалізації ІПП і стимулювання збуту в секторах незначної потенційної місткості на галузі, де збільшення обсягів продажу виявляється важким і дорого коштує. При вивченні місткості ринку важливо знати не тільки загальні розміри, а й межі територіальних ділянок ринку, бо на основі цих відомостей керівництво планує і контролює діяльність з реалізації ІПП і вдається до рекламних заходів.

15. Ринок і інформація

Інформація, обслуговуючи всі ринки товарів, інвестицій, кредитів, цінних паперів, валюти, праці, науково-технічних розробок, втягується в ринкове господарство, реалізується на ринку, циркулює на ньому.

Інформація на ринку виконує, як мінімум, дві функції: по-перше, сама є товаром; по-друге, забезпечує нормальне функціонування ринкового механізму.

На ринку циркулюють наступні основні види інформації:

• кон’юнктурна (економічна) – характеризує економічний стан ринку (рівень зміни цін на товари та послуги, курси цінних паперів, банківські ставки, величину дивідендів, рівень інфляції тощо);

• комерційна – подає відомості про попит і пропозицію на окремі види товарів і послуг і співвідношення попиту та пропозиції (маркетингова інформація про ціни на товари та послуги, їхній якості, конкурентах, конкурентноздатності, видах запитуваних і пропонованих товарів і послуг);

• науково-технічна – відбиває досягнення науки та техніки, відомості про винаходи, наукові дослідження й їхні результати;

• зовнішньоекономічна – містить відомості про об’єми імпорт-експорт, ціни, якості, конкурентноздатності, вплив на внутрішній ринок тощо;

• статистична – характеризує динаміку кількісних і якісних змін в економіці (в основному на макрорівні);

• соціальна – містить відомості про зайнятість населення, розмірах посібників безробітним, їхньої чисельності, рівні професійної підготовки тощо;

• екологічна – відбиває відомості про стан навколишнього середовища, викидах в атмосферу та воду, ступені екологічності технології тощо.

Всі перераховані види інформації класифіковані залежно від змісту. Існує й інший критерій класифікації на ринку – за ступенем комплексності обслуговування ринку. За цим критерієм інформація може бути комплексною, коли обслуговує всі ринки (кон’юктурна, статистична) і некомплексної, при обслуговуванні ринків (комерційна, науково-технічна, соціальна).

Знання, як відбиття у свідомості людини об’єктивної дійсності, рідко безпосередньо зі свідомості переходять у галузь виробництва. Наука стала безпосередньо продуктивною силою. Розглянемо цей процес, що включає кілька етапів, адже його необхідно враховувати при формуванні інформаційного ринку.

Перший етап – вироблення знань. Знання створюють у результаті проведення наукових досліджень, здійснення наукових і дослідно-конструкторських розробок, винаходів, їхнього використання.

Другий етап – перетворення знань у повідомлення. На цьому етапі здійснюється відчуження знання від його виробника й перенесення його на паперовий або машинний носій у вигляді опису у літературі, патентах, промислових каталогах, звітах НДДКР, дисертаціях тощо. Саме на цьому етапі з’являється первинна інформація.

Третій етап – комnлектування первинних інформаційних ресурсів. На цьому етапі в міру розвитку та поглиблення знань виробляють їхнє накопичення та підтримання в робочому стані. При цьому формується ринок інформаційних ресурсів, що ще слабко розвинений внаслідок їхнього комплектування за рахунок засобів держави.

Четвертий етап – виробництво ІПП. Це вже вторинні інформаційні ресурси, підготовлені на основі первинних. Виробник ІПП виходить на інформаційний ринок.

П’ятий етап – покупка ІПП. Користувач (підприємство, НДІ), яким потрібна інформація, здобуває її на інформаційному ринку. Саме тут зіштовхуються інтереси виробників і користувачів ІПП, інформаційних органів між собою, між ними з’являється конкуренція.

Шостий етап – використання. У результаті здійснення цього етапу знання у вигляді інформації переходять безпосередньо у виробництво, персоніфікуючи науково-технічний прогрес.

Структуру_. інформаційного ринку визначають існуючою інформаційною інфрастрктурою та структурою вироблених ІПП. Формування ринкових відносин в інформаційній галузі повинне відбуватися одночасно з розвитком інформаційної індустрії й сервісу, маркетингу. Існує три різновиди інформаційного ринку:

• теоретичний включає масу всіх користувачів, які можуть бути зацікавлені в отриманні інформаційної, продукції й послуг;

• потенційний обмежений кількістю імовірних користувачів певного виду інформаційної продукції або послуг;

• реальний включає в основному тиx користувачів, яким даний інформаційний орган продає свою продукцію або робить послуги.

До ринку інформації відносять:

• інформація традиційна, «паперова»: книги, журнали, патенти, рецензії, проектна документація, рецепти;

• досвідчені (піонерські), зразки, що мають інформаційне та лише в потенціалі економічне значення, досвідчені партії товарів, устаткування, препаратів, технологічних комплексів;

• інформація сучасної (машинної) інформатики: алгоритми, моделі; проекти, програми, так звана «м’яка» частина програмно-технічних комплексів: відеофільми, комп’ютерні ігри, магнітні звукофіксатори;

• техніка (знаряддя) створення всієї «інформаційної продукції» та її використання: вся комп’ютерна техніка, інтегральні схеми, засоби зв’язку (традиційна й сучасні), інша техніка конторської й індивідуальної праці, відео- і техніка, звукозаписи;

• інші засоби виробництва й використання для інформаційної продукції: папір, магнітні диски, дискети, магнітні стрічки, тобто все, що можна віднести до основних матеріалів;

• реклама й ринок видовищ, обіг якого пов’язаний з масштабами внутрішнього та міжнародного туризму (пов’язаного з інформаційними центрами).

Особливе місце в цій системі призначається ринку програмних виробів. Передбачається, що особливо бурхливий розвиток отримає галузь програмних виробів, центри зі створення програмного продукту, організації, індустріальні підприємства з масового створення та тиражуванню програм загального призначення (типових, масового характеру та багаторазового використання ). Це, наприклад, програми вирішення завдань поточної виробничої й управлінської діяльності, диспетчеризації, фінансовій діяльності, навчальні тощо. Все це стало предметом масової купівлі-продажу.

Для прискореного формування інформаційного ринку важливо здійснити й ряд конкретних заходів. До першочергового ^­серед них можна віднести наступні:

• організувати масову закупівлю ПК і мереж за допомогою пільгового кредиту для задоволення першочергових­ потреб фахівців у галузі науки, освіти, інформатики, промисловості, особливо в сільській місцевості;

• у якості податку стягувати з підприємств, що збирають імпортну техніку, частину продукції для використання її в ценитралізованого забезпечуваних областях (школи, здравоокранение, керування тощо).

Слід зазначити, що поширення статусу індивідуальної власності нa інформаційні продукти й послуги добре зарекомендовали себе в усім світі і представляється надзвичайно ефектним саме з розвитком сучасного ринку. Введення цього статусу для програм ПК, типології інтегральних схем стимулює творчість у даній галузі, формує ринкові відносини для відповідних продуктів. Із введенням норм авторського права для програм ЕОМ у багатьох розвинених країнах виросла індустрія програмування. Проблеми ­введення норм авторського права, що поширюється на програмні продукти, також повинні вирішувати невідкладно.

Сьогодні в Україні швидкими темпами йде формування ринку інформаційних продуктів і послуг, найважливішими компонентами якого являются: технічна й технологічна складові (це тимчасове інформаційне устаткування, розвинена комп’ютерна мережа й відповідні їм технології опрацювання інформації).

Основним джерелами інформації й інформаційного oбслуговування в сучасному суспільстві є бази даних. Вони інтегрують у себе постачальників і користувачів інформаційних послуг, зв’язки та відносини між ними, порядок і умови продажу та покупки інформаційних послуг.

16. Суб’єкти інформаційного ринку

Переважна більшість професійних виробників (постачальників) інформації в Україні діють у гаузі обігу інформації, призначеної для розв’язання переважно тактичних завдань на різних рівнях управління. Причому до зазначеної групи входять як суб’єкти, які виникли ще за радянських часів, а потім адаптувалися до нових умов, так і суб’єкти, що з’явилися у пострадянський період.

У галузі обігу інформації виробничого призначення з’явився новий тип суб’єктів інформаційного ринку – спеціалізовані ділові та аналітичні видання, орієнтовані перш за все на задоволення інформаційних потреб підприємців, а також працівників органів державної та місцевої влади й управління. До зазначеної категорії видань в Україні належать, наприклад, тижневики «Бізнес», «Галицькі Контракти», «Украинская Инвестиционная Газета», щомісячні журнали «Діловий Вісник» тощо.

З переходом до ринкових відносин в Україні поряд із діловою пресою з’явився широкий спектр спеціалізованих довідкових видань. Ряд таких видань спрямований, наприклад, на сприяння в пошуках партнерів для укладання ділових угод.

Конкуренція на інформаційному ринку сприяла тому, що ділові видання, як правило, мають свої електронні версії, які повністю або частково представлені у мережі Інтернеті. При цьому деякі сайти в межах обраної ними стратегії опанування ринку інформації створюють власні друковані видання.

Крім того в Україні багато великих підприємств мають власні сайти. Однак, на думку фахівців, дуже багато з них виконані на невисокому професійному рівні та несуть порівняно небагато корисної для потенційного користувача інформації.

З поширенням ринкових відносин у вітчизняному, інформаційному просторі з’явився новий тип суб’єктів – спеціалізовані фірми з надання консультаційних та аудиторських послуг, агентства з інформаційної безпеки бізнесу, для позначення яких нерідко вживають узагальнюючий термін – консалтинг. У подальшому почав зростати попит і на інші види консалтингу – аудиторські та юридичні послуги, маркетингові дослідження; управління виробництвом і кадровий менеджмент; створення, реорганізацію та реструктуризацію підприємств; упровадження інформаційних технологій.

До категорії спеціалізованих належать такі послуги, як надання підприємцям інформації про реальних і потенційних партнерів, клієнтів і конкурентів. Сьогодні в Україні працює близько десяти компаній, які на запит клієнта надають бізнес-довідкову інформацію про українські та іноземні підприємства.

Значно більшого розвитку набув в Україні такий вид інформаційної діяльності, як реклама. Сьогодні рекламний ринок України хоча й помітно поступається російському за обсягами обороту, але цілком сформувався як відносно самостійна цілісна ланка вітчизняної економіки та інформаційної галузі. За дослідженнями деяких фахівців, 71 % рекламного ринку припадає на телебачення, 13 % – на друковані ЗМІ, 11 % – на зовнішню рекламу і 5 % – на радіо.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до зміни ролі бібліотек в українському суспільстві. Водночас з метою підвищення ефективності управління, завдяки оптимізації внутрішніх потоків інформації, до створення корпоративних бібліотек вдаються й великі підприємства.

17. Значення інформаційного ринку в соціальній системі інформаційного суспільства

На сьогодні в багатьох країнах світу значна частина інформаційної діяльності залучена в ринкові відносини і виступає в якості одного з найважливіших елементів ринкової інфраструктури по обслуговуванню, реалізації і розвитку ринкових відносин, а також як самостійний спеціалізований сектор ринку, на якому пропонуються особливі продукти і послуги.

В Україні є всі умови для формування та регулювання інформаційного ринку. Спираючись на існуючі ринкові механізми, світовий досвід та рекомендації, можна визначити організаційні й економічні аспекти створення вітчизняного ринку, виявити його труднощі і проблеми. До організаційних аспектів належить розв’язання питань нормативно-законодавчої бази, правового захисту, структуризації за формами власності, підпорядкованістю та виробничими проектами інформаційних структур, розбудови інфраструктури.

Потрібно відмітити, що останнім часом інформаційний ринок розвивається дуже швидкими темпами, прямуючи за науково-технічним прогресом. Україна, як і будь-яка інша країна, не повинна пропустити цей розвиток повз себе, оскільки настало століття інформації, в якому багато чого визначається положенням на інформаційному ринку, і наша країна повинна зайняти на ньому почесне місце, але потрібно пам’ятати, що на шляху до цього потрібно буде подолати багато проблем.

Серед них найважливішими є такі:

- підвищення ролі комерційних структур у фінансуванні закупівель матеріальних інформаційних засобів, розвитку телекомунікацій, мереж зв’язку, поповненні інформаційних фондів;

- надання інформаційній сфері пріоритету, в зв’язку з чим належить здійснити відповідний перерозподіл бюджету, розширити можливості отримання інвестицій та ін.;

- забезпечення і захист авторських прав;

- налагодження державного статистичного обліку наявності баз даних, обчислювальної техніки, створення системи матеріального забезпечення, надходження оперативних даних про виробників і користувачів інформації, про посередників, операторів мереж зв’язку, про потребу в кадрах та ін.

Вирішення перелічених та інших проблем сприятиме піднесенню української економіки. Наявність необхідної інформації дасть поштовх розгортанню підприємництва, що принесе бажаний ефект у багатьох сферах (зайнятість, поліпшення добробуту населення, впровадження інноваційних заходів і т.д.).

Формування інформаційного ринку - важливий фактор підвищення ролі України на міжнародній арені.

Сучасний інформаційний ринок в цілому сформувався до кінця 80-х років. Його можна поділити на три взаємозв’язані галузі (ділянки):

• інформація (бази даних, діалогові інформаційні служби, електронні видання тощо);

• електронні угоди (електронна торгівля, біржові та фінансові операції, системи резервування білетів тощо);

• електронна комунікація (послуги електронної пошти, передавання даних тощо).

Ці три ділянки займають власне місце в структурі суспільного виробництва і соціальній інфраструктурі суспільства.

На світовому ринку інформації умовно виділяють наступні сектори, що характерні для всіх розвинених країн, у тому числі України, і не залежать від каналів передавання інформації:

1. Сектор ділової інформації (біржової, фінансової, комерційної, економічної, статистичної), що охоплює :

- біржову і фінансову інформацію (інформацію про котіровки цінних паперів, валютних курсах, облікових ставках, ринку товарів та капіталу, інвестиціях, цінах), що поставляють біржі, спеціальні служби біржової і фінансової інформації, банки, брокерські компанії;

- економічну та іншу соціальну статистичну інформацію - числова економічна, демографічна, інформація у вигляді рядів динаміки соціальних даних, прогнозних моделей та оцінок, що надають державні служби, а також компанії, що зайняті дослідженнями і розробками, а також консалтингом;

- комерційну інформацію - інформація про компанії, фірми, напрями їх роботи, товари, ціни, фінансовий стан, керівництво тощо. Цю інформацію надають широке коло установ, у тому числі і не інформаційні;

- ділові новини у галузі економіки та бізнесу, що надають спеціальні інформаційні служби.

2. Сектор професійно-орієнтованої інформації (науково-технічної та спеціальної):

- документальна, бібліографічна, реферативна та довідкова інформація, а також дані в галузі фундаментальних та прикладних, природознавчих, технічних і суспільних наук, галузей виробництва і сфер людської діяльності; послуги пошуку і надання першоджерел та копій документів - організація доступу до джерел інформації через бібліотеки та спеціалізовані служби, послуги придбання першоджерел, їх одержання по міжбібліотечному абонементу у вигляді повнорозмірних і мікрокопій.

3. Сектор масової споживчої інформації:

- новини і література: інформація служб новин і агенств преси, електронні журнали, довідники, енциклопедії;

- споживча та розважальна інформація: новини, погода, розклад руху транспорту, пропозиції з обміну, покупкам і продажу, тощо. Ця інформація розповсюджується як у вигляді документальних видань, так і по каналам служб телебачення (телетекст, відеотекст), радіомовлення, комп’ютерні мережі.

Ринок електронних угод (операцій) створює системи резервування білетів і місць у готелях, замовлення товарів та послуг, системи банківських і розрахункових операцій. До цього часу цей ринок розвивався у рамках спеціалізованих комп’ютерних систем транспортних і туристичних установ, банків і фондових брокерів, а також торгівельних компаній. Доступ до цих систем з боку кінцевого користувача був обмежений. Істотно змінила такий стан мережа Internet. Це пов’язано з тим, що все більша кількість раніш замкнених систем використовують цю мережу для здійснення електронних угод. Саме цьому Internet швидко перетворює цей ринок із корпоративного чи елітарного у дійсно масовий, у нову галузь електронної торгівлі, що швидко розвивається.

На ринку електронних комунікацій паралельно розвивалися різні сучасні системи і засоби зв’язку і модельного спілкування - комерційні і публічні мережі передавання даних, системи електронної пошти, електронні сітьові дошки об’яв і бюлетені, комерційні діалогові системи, що об’єднують власників персональних комп’ютерів, служб відеотелеконференцій, клірінгхаузи загального програмного забезпечення тощо. З 1995 року технологія WWW чинила суттєвий вплив на ці галузі, інтегруючи деякі з них у Internet, або залишивши їм чітко окреслену галузь використання.

Аналізуючи сучасний інформаційний ринок, слід зазначити, що в частині електронних угод він є елементом ринкової інфраструктури сучасного постіндустріального, або інформаційного суспільства. Галузь електронної комунікації знаходиться на стику зі зв’язком, який прийнято розглядати як галузь матеріального виробництва. Галузь інформації є кращим прикладом нематеріального виробництва і підвищення його ролі поряд з матеріальним виробництвом у сучасному суспільстві.

Тема 6. Інформаційно-аналітичний процес: суть, принципи, інструментарій

1. Суть та основні принципи організації інформаційно-аналітичного процесу

Для розуміння суті та механізмів організації інформаційної діяльності у галузі управління різними соціальними системами (підприємствами, установами, громадськими організаціями тощо) розглянемо ключову ланку цієї форми діяльності — інформаційно-аналітичний процес у галузі підготовки та прийняття управлінських рішень. Інформаційно-аналітичний процес у галузі управління являє собою процес пошуку, збирання, опрацювання та подання інформації у формі, придатній для її використання при прийнятті управлінських рішень. Треба зазначити, що управлінські рішення, на відміну від рішень, які приймають, наприклад, у галузі теоретичних, фундаментальних наук, спрямовані на розв’язання конкретних питань, як правило, мають чіткі термінові межі й у встановлений період повинні втілюватись у життя. Особливо наочно це виявляється у бізнесі, де термін виконання ділових угод завжди визначений. Це ж стосується й військової галузі, особливо під час бойових дій. Та й у політиці, попри, здавалося б, досить часту невизначеність та швидку зміну впливу багатьох факторів, рішення, спрямовані на управління тим чи іншим політичним процесом, мають більш-менш чітко визначений термін реалізації. Звичайно, йдеться про політичні рішення — чи то прийняття якогось законодавчого акта, чи то проведення PR-кампанії — а не про так звані декларації про наміри.

Тому продукт, створений у результаті інформаційно-аналітичного процесу повинен бути придатним для використання замовником, корисним для нього вже в момент свого створення. Сам же результат інформаційно-аналітичної діяльності, як правило, матеріалізується у формі будь-якого документа. З усього наведеного випливають основні принципи організації інформаційно-аналітичного процесу, сформульовані ще кілька десятиріч тому фахівцем зі стратегічної розвідки американським генералом Вашингтоном Плетом: повідомляти достовірно, своєчасно й ясно.

Достовірність повідомлення є ключовою ознакою при оцінюванні будь-якого інформаційного документа, створеного в результаті аналітичної діяльності. Вона забезпечується завдяки правильному поєднанню ряду моментів, що визначають результативність роботи аналітика. Головними серед них є:

• глибоке розуміння дійсності тим, хто аналізує повідомлення;

• правильний добір фактів, які стосуються об’єкта аналізу;

• виділення на підставі аналізу фактів, основних моментів явищ і процесів, причинно-наслідкових зв’язків.

Як бачимо, вирішальну роль при підготовленні достовірних аналітичних матеріалів має рівень кваліфікації виконавців робіт — професійні знання, ерудиція, вміння орієнтуватись і робити висновки у нестандартній ситуації тощо. Другим важливим принципом організації інформаційно-аналітичного процесу є своєчасна підготовка документів. Своєчасність отримання інформації багато в чому визначає її цінність для користувача. Значення своєчасного подання інформації особам, які приймають рішення, може бути настільки великим, що заради нього варто навіть дещо поступитися достовірністю повідомлень. Звичайно, йдеться не про суттєву зміну змісту повідомлення, а лише про певне зниження ступеня його точності. Адже достовірність інформації визначають її здатністю відображати реально існуючі об’єкти з необхідним ступенем точності.

По суті, ситуації, коли доводиться йти на певне зниження ступеня достовірності інформації заради своєчасного її подання, трапляються не настільки рідко, як здається на перший погляд. Ілюстрацією розв’язання дилеми «достовірність інформації — своєчасність інформації» є поведінка фінансових і фондових ринків. Розв’язання дилеми «достовірність — своєчасність» полягає в синтезі цього протиріччя, перетворенні його на тріаду. У цьому контексті варто згадати відомого американського менеджера Лі Якокку, який стверджував, що заради досягнення конкурентних переваг завжди треба пам’ятати про своєчасність подання інформації для прийняття необхідних рішень і не можна при цьому абсолютизувати значення достовірності інформації. Третім основним принципом організації інформаційно-аналітичного процесу є ясність викладення матеріалу. Суть реалізації цього принципу полягає в тому, щоб зробити доступними для інших результати роботи аналітика. Адже саме коректне сприйняття інформації робить її переконливою для користувача, а отже, забезпечує успіх справи. Іноді автор забуває про це.

Інформаційно-аналітичний документ має бути лаконічним, зрозумілим (доступним) і переконливим. Загальновідомо, що лаконічність — сестра таланту. Коротке повідомлення легше сприймають і краще запам’ятовують, ніж довге. До того ж коротке повідомлення має переваги перед довгим (великим) і з огляду на те, що час на підготовку та прийняття управлінських рішень завжди обмежений. Інформаційно-аналітичний документ можна зробити зрозумілим, доступнішим для користувача, якщо дотримуватись ряду правил.

• Перш за все він повинен мати чітку структуру.

• Кожну думку краще висловлювати кількома короткими простими реченнями.

• Викладати думку бажано простою (але не побутовою) мовою, намагаючись, уникати надмірного використання спеціальних термінів.

• Не можна забувати, що єдине призначення спеціальних термінів у інформаційно-аналітичній роботі — точне та коректне передавання користувачеві змісту повідомлення.

Якщо ж постає дилема: дотримуватися літературного стилю, дещо знизивши точність і коректність висловлюваної думки, або ж заради досягнення максимальної точності та коректності викладення матеріалу пожертвувати якістю його літературного стилю, то треба віддати перевагу другому варіанту. Тільки так можна зберегти ясність і переконливість інформаційно-аналітичного документа, не поступаючись його достовірністю.

І нарешті, щоб викладене у документі повідомлення було достатньо переконливим, воно має відображати суттєві причинно-наслідкові зв’язки у доступній, зрозумілій для користувача формі. Обов’язковою умовою виконання цього правила є високий рівень кваліфікації аналітика, його вміння знаходити необхідні аргументи для доведення своєї точки зору на проблему, яку розглядають.

2. Оціночна діяльність і прогнозування в інформаційно-аналітичному процесі

Невід’ємною складовою будь-якого інформаційно-аналітичного процесу є побудова гіпотези. Гіпотези, як правило, бувають подані у формі різноманітних оцінок імовірних сценаріїв подій. Оцінки ці можуть носити ретроспективний, поточний або перспективний характер. Причому різниця в методиці між оцінками ймовірних альтернативних сценаріїв поточних і перспективних подій зменшується зі скороченням періоду упередження прогнозування, тобто відрізку часу, на який розробляють прогноз.

У такому контексті прогноз являє собою науково обґрунтоване судження про можливі стани об’єкта в майбутньому; про альтернативні шляхи та терміни їхнього здійснення. Коли цей об’єкт розглядають одночасно з «прогнозним фоном», то в цьому випадку його називають «об’єктом прогнозування» і говорять про «прогнози об’єкта прогнозування» і «прогнози прогнозного фону» цього об’єкта. А прогнозний фон — це сукупність зовнішніх щодо об’єкта прогнозування умов, важливих для розв’язання завдання прогнозування.

Розроблення певним суб’єктом імовірних сценаріїв подій як альтернативних для ретроспективи та сучасного етапу, так і перспективного періоду (тобто прогнозування) здійснюють з метою вироблення найкращих варіантів поведінки цього суб’єкта. А оскільки всі перераховані сценарії мають імовірнісний характер, то схематично узагальнений підхід до їхньої побудови можна описати формулою «якщо ...то …», тобто якщо складатимуться певні умови, то, як наслідок, можна очікувати на реалізацію певного сценарію. Головна перевага такої схеми прогнозу (оцінки) полягає в тому, що її кінцевим результатом виступає не стільки перелік якихось конкретних кількісних показників, які описують стан відповідного об’єкта, скільки система ймовірних причинно-наслідкових зв’язків і, що особливо важливо, ймовірні сценарії поведінки певних суб’єктів.

Саме з цих позицій треба підходити до питання про доцільність застосування в певній ситуації відповідного типу прогнозу. Останні поділяють на пошукові та нормативні. Пошуковий прогноз — це визначення можливих станів явища в майбутньому. Мають на увазі умовне продовження в майбутньому тенденцій розвитку явища, яке вивчають в минулому та теперішньому часі, абстрагуючись від можливих рішень, дії на основі яких можуть радикально змінити тенденції, викликати в деяких випадках самоутвердження або самознищення прогнозу. Такий прогноз відповідає на запитання: що, швидше за все, станеться при умові зберігання існуючих тенденцій?

Нормативний прогноз — це визначення шляхів і строків досягнення можливих станів явища, що приймають в якості мети. Мають на увазі прогнозування досягнення бажаних станів на основі наперед заданих норм, ідеалів, стимулів, цілей. Такий прогноз відповідає на запитання: якими шляхами досягти бажаного? Пошуковий прогноз будують на визначеній шкалі (полі, спектрі) можливостей, на якій потім встановлюють ступінь імовірності прогнозованого явища.

При нормативному прогнозуванні відбувається таке саме розподілення ймовірностей, але вже у зворотному порядку: від заданого стану до тенденцій, які спостерігають. Це стохастичний (імовірнісний) опис можливих альтернативних шляхів досягнення цих норм.

За періодом упередження — проміжком часу, на який розраховано прогноз, — розрізняють оперативні (поточні), коротко-, середньо-, довго- та далекотермінові (наддовготермінові) прогнози.

Оперативний, як правило, розрахований на перспективу, протягом якої не очікують істотних змін об’єкта дослідження — ані кількісних, ані якісних. Короткотерміновий — на перспективу тільки кількісних змін, довготерміновий — не тільки кількісних, але, головним чином, якісних. Середньотерміновий охоплює перспективу між коротко- та довготерміновим з перевагою кількісних змін над якісними, далекотерміновий (наддовготерміновий) — перспективу, коли очікують настільки значні якісні зміни, що говорити можна, власне тільки про найзагальніші перспективи розвитку природи та суспільства. Часова градація прогнозів є відносною і залежить від характеру та мети даного прогнозу. У деяких науково-технічних прогнозах період упередження навіть довготермінових прогнозів можна вимірювати днями, а в геології чи космології — мільйонами років. У соціально-економічних прогнозах, відповідно до характеру та темпів розвитку прогнозованих явищ, емпірично встановлений такий часовий масштаб: оперативні прогнози — до одного місяця, короткотермінові — до одного року, середньотермінові — на кілька (зазвичай до 5) років, довготермінові — на період понад 5 і приблизно до 15-20 років, далекотермінові — за межами довготермінових. Однак і тут є відмінності, пов’язані з особливостями окремих галузей соціально-економічного прогнозування. Так, у галузі політики діапазон між коротко- та довготерміновістю звужується до меж найближчого десятиріччя, у міському будівництві — розтягується на кілька десятиліть, в економіці — пристосовується до діапазонів протікання мікро- та макроекономічних процесів.

За ступенем формалізації всі методи прогнозування діляться на інтуїтивні та формалізовані. Інтуїтивне прогнозування застосовують, коли об’єкт прогнозування або надто простий, або настільки складний, що аналітично врахувати вплив багатьох факторів практично неможливо. У таких випадках вдаються до опитування експертів. Отримані індивідуальні та колективні експертні оцінки використовують як кінцеві прогнози чи як вихідні дані у комплексних системах прогнозування. Залежно від загальних принципів дії інтуїтивні методи прогнозування, наприклад, можна розділити на дві групи: індивідуальні експертні оцінки та колективні експертні оцінки. Методи колективних експертних оцінок можна віднести до комплексних систем прогнозування (зазвичай неповних), оскільки в останніх поєднують методи індивідуальних експертних оцінок і статистичні методи опрацювання цих оцінок.

Водночас практичні потреби обумовлюють появу нових підходів до оцінки та прогнозування ситуації. Для прикладу можна навести теорію рефлективності, сформульовану відомим бізнесменом Дж. Соросом. Ця теорія базується на тому положенні, що суспільна психологія не лише формується під впливом економічних і інших суспільних відносин, а й активно впливає на перебіг означених процесів. Погляди, що є панівними у певному соціумі, можуть прискорювати або, навпаки, уповільнювати ті чи інші суспільні процеси. Тобто існує рефлективний механізм подвійного зворотного зв’язку між реальністю й уявленням суб’єктів (учасників суспільних процесів) про цю реальність. Коротко й у найзагальнішому плані основні положення теорії рефлективності можна викласти так: люди діють на підставі своїх уявлень про ситуацію. Ці уявлення можуть відрізнятись від реальності. Тобто сприйняття учасників суспільних процесів за своєю природою тією чи іншою мірою помилкові в оцінюванні ситуації та спричиняють відповідно неоптимальну їхню реакцію. У результаті (на ринку, в політиці тощо) складається ситуація, що відхиляється від стану рівноваги. Помилковість сприйняття та неоптимальний характер дій можуть поступово взаємно посилюватися, а їхній результат — накопичуватися. Такі умови, далекі від стану рівноваги, за яких уявлення суб’єктів про реальний стан речей не відповідають дійсності, можуть існувати досить довго. Нарешті настає переломний момент, коли помилковість поглядів і неадекватність реакції учасників процесів стають очевидними. Відбувається радикальна зміна поглядів і поведінки суб’єктів, а суспільний процес у результаті може змінити, причому іноді на протилежне, своє спрямування та ряд інших параметрів.

Тема 7. Нормативно-правові основи регулювання інформаційної діяльності

1. Історія розвитку правових основ регулювання інформаційної діяльності

Ефективна організація ІД у суспільстві можлива тільки за умов її адекватного правового забезпечення. У цілому норми права, що регулюють ІД, можна об’єднати в такі групи:

• законодавчі та нормативні акти власне про інформацію;

• законодавчі та нормативні акти з питань охорони прав інтелек­туальної власності;

• окремі положення інших правових актів, що стосуються інформації й охорони прав інтелектуальної власності.

Доцільність аналізу та практичного застосування законодавства про охорону прав інтелектуальної власності як однієї з гілок законо­давства про ІД обумовлена специфікою інте­лектуального продукту та його місцем у процесі управління. Справа не лише в тому, що інтелектуального продукту у більшості випадків являє собою інформацію, зафіксовану на тих чи інших носіях. Ство­рення інтелектуального продукту вимагає значних витрат розумової праці. До того ж йому належить важлива роль в організації ІД у галузі управління.

Водночас існує певна різниця в походженні зазначених вище на­прямів нормотворчості. Так, генеза законодавства про інформацію пов’язана з гарантією політичних прав і свобод особи та формуван­ням конкурентного середовища в економіці, починаючи з кінця XIX ст. Що ж стосується законодавства про охорону інтелектуальної власності, то воно своїм походженням завдячує розвитку товарно-грошових відносин ще на світанку капіталізму. Адже основною формою охорони, наприклад, технічних новинок у докапіталістичний період був отриманий від монарха привілей на виключне право на викорис­тання винаходу на території цієї країни. Монарх міг надавати (переда­вати) таку привілею будь-якій особі.

Поширення ж прототипу сучасних правових норм на галузь інте­лектуальної діяльності пов’язане з перетворенням продуктів цієї діяльності на товари, а отже, й об’єкти власності. Тому закономірно, що початок формування основ права інтелектуальної власності збігається з переходом суспільства до капіталізму. Наприклад, уперше в світі охорону права на літературну власність (право копірайту) зап­роваджено в 1545 р. у Венеціанській республіці. Цим законом заборо­нено публікувати твори без згоди їх авторів. У 1672 р. аналогіч­ний закон було вперше запроваджено в англійській колонії (нині штат Масачусетс в Америці). А в 1709 р. англійський парламент прийняв «Статут Анни», названий так на честь тодішньої англійсь­кої королеви. Цей законодавчий акт надавав авторові будь-якої кни­ги виключне право на її друк протягом 14 років від дати її першої публікації з можливістю продовження цього права ще на 14 років. Поява «Статуту Анни» обумовлена необхідністю захи­сту інтересів авторів творів і книговидавців, що несли витрати на друкування книжок, шляхом надання їм на певний період монополії на видання відповідних творів. В країнах, що були піонерами в розвитку капіталізму, з’явились перші паростки сучасно­го права охорони інтелектуальної власності.

А 8 вересня 1886 р. у м. Берн (Швейцарія) була підписана міжна­родна «Конвенція з охорони літературних і художніх творів», відома ще як Бернська конвенція. Цей документ визначає сучасні механізми охорони прав різних суб’єктів на використання творів мистецтва. Він є базовим міжнародним юридичним документом у галузі охорони прав інтелектуальної власності в частині, що стосується творів мистецтва.

Поряд з охороню прав власності на твори мистецтва охорона аналогічних прав здійснюють у галузі так званої промислової влас­ності. Причому ця галузь юридичної практики теж має давню історію. Адже ще у 1623 р. парламент Англії прийняв «Статут про монополії», яким скасував більшість монополій у галузі торгівлі товарами. Таке право монопольної торгівлі раніше надавала підприємцям королівська влада. Разом з цим було збережено монополію технічної творчості. Патентна монополія надавалась першому дійсному винахідникові та визначала його виключне право на виготовлення та використання нового виробу як результату винаходу на території ко­ролівства. Патент діяв упродовж 14 років. «Статут про монополії» вважають класичною відправною точкою розвитку патентного законодавства. Патент-монополія виконував функції інструмента узгодження інтересів винахідника та суспільства. У подальшому патентне право поступово поширювали у всій Європі. На території Ро­сійської імперії, а отже, і на більшій частині території України, воно було запроваджено у 1812 р.

У результаті розвитку патентного права 20 березня 1883 р. у Парижі (Франція) було підписано міжнародну «Конвенцію з охорони промислової власності», в яку з того часу кілька разів вносили пев­ні зміни. Цю конвенцію ще називають Паризькою. Основні по­ложення цього документа поділяють на три категорії: національ­ний режим, право пріоритету та загальні правила. Дотримання національного режиму означає, що громадяни країн — членів Конвенції мають рівні права в усіх країнах-членах із громадянами відповідних держав у правовій охороні об’єктів промислової власності. Наприк­лад, громадяни США мають на території України такі ж права сто­совно права промислової власності, як і громадяни України. Таке ж правило діє і стосовно громадян України в США. Право ж пріоритету означає, що країни — члени Конвенції визнають пріоритет подання відповідних заявок в інших країнах при поданні ними заявок на ці ж об’єкти промислової власності. Конвенція надає кожній державі-учасниці свободу дій стосовно національного законодавства з пи­тань промислової власності, за винятком тих положень, яких повинні дотримуватись усі держави-учасниці згідно зі Стокгольмським ак­том 1967 р.

14 липня 1967 р. у Стокгольмі (Швеція) було засновано Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), яка здійснює міжна­родну координацію діяльності у галузі охорони прав інтелектуальної власності.

2. Об’єкти та суб’єкти права у галузі інтелектуальної власності й ід

Згідно з міжнародними нормами інтелектуальна власність включає права пов’язані з:

1. літературними, художніми та науковими творами;

2. виконавчою діяльністю артистів, звукозаписом, радіо- і телевізійними передачами;

3. науковими відкриттями;

4. винаходами в усіх галузях людської діяльності;

5. комп’ютерними програмами й алгоритмами;

6. промисловими зразками;

7. товарними знаками, знаками обслуговування, фірмовими найменуваннями та комерційними позначками;

8. захистом від конкуренції, а також з усіма іншими правами, що стосуються інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Реалізація прав інтелектуальної власності в цілому означає юридично оформлене встановлення та підтримання монопольних відносин власності у певній галузі людської діяльності протягом визначеного терміну. Це пов’язано зі специфікою інноваційної та будь-якої творчої діяльності та необхідністю узгодження інтересів винахідника, творця, власника об’єктів інтелектуальної власності, їхніх користувачів і суспільства в цілому. Пояснимо цю тезу на при­кладі інноваційного процесу.

Інноваційний процес (інновація, нововведення) — це створення принципово нового засобу практичного застосування для задоволен­ня певної суспільної потреби. Поняття «інновація», «нововведення» використовують і для визначення результатів інноваційного процесу. Інновація потребує певних (як правило, досить великих) капіта­ловкладень і значного проміжку часу на свою реалізацію. Тому тривалий термін монопольного права на інтелектуальну власність – механізм заохочення капіталовкладень в інновації.

Об’єктами права інтелектуальної власності, згрупованими відповідно до галузей і механізмів їхнього функціонування, є:

1. об’єкти авторського права та суміжних прав;

2. об’єкти права промислової власності;

3. нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності.

Основна ознака об’єкта інтелектуальної власності — патентоздатність — можливість відокремлення об’єкта від його творця, влас­ника. При цьому цінною є інформація, що відображає суть об’єкта інтелектуальної власності, а не той чи інший конкретний носій, на якому ця інформація може розміщуватися.

На практиці форми захисту прав інтелектуальної власності поді­ляють на:

• юрисдикційні, що передбачають діяльність уповноважених державою органів із захисту порушених або оспорюваних прав на об’єкти інтелектуальної власності;

• неюрисдикційні, які включають дії юридичних і фізичних осіб, що здійснюють самостійно, без допомоги державних органів.

Причому де-факто важливим засобом захисту прав інтелектуальної власності можуть бути переговори між власником цих прав і ймовірним їхнім порушником. Специфіка інтелектуальної власності полягає в тому, що для її захисту, в тому числі й з метою збереження конфіденційності інформації, досить часто доцільні досудові механіз­ми вирішення спорів у межах чинного законодавства.

Охорона прав інтелектуальної власності здійснюють з використанням спеціально оформлених юридичних документів, таких як па­тент і ліцензія. Патент — документ, свідоцтво, що від імені держави видають власнику та засвідчує його виключне право на використання винаходу. Ліцензія — документ, що надає власник патенту іншій юридичній чи фізичній особі та засвідчує її право на виготовлен­ня чи використання запатентованого виробу, технології протягом обмеженого часу або на обмеженій території. Поняття «ліцензія» використовують і стосовно товарних знаків і копірайту.

Патент можна розглядати як засіб забезпечення його власникові монополії на певному ринку. Видання ліцензії означає часткову відмо­ву власника патенту від такої монополії і є механізмом узгодження інтересів винахідника та суспільства, засобом стимулювання інновацій. Ліцензіар — власник патенту, продавець ліцензії. Ліцензіат — покупець ліцензії.

Але іноді виробники (власники) інтелектуальних продуктів з тих чи інших міркувань не патентують свої винаходи (зокрема, через їхню непатентоспроможність). Тоді з’являється такий інформаційний продукт, як ноу-хау. На практиці під ноу-хау розуміють незапатентовані корисні знання, досвід і секрети виробництва. Різниця між ноу-хау і винаходом полягає у наявності чи відсутності правової охорони у формі охоронного документа (патенту), а не у характері технічного розв’язання проблеми. Цінність ноу-хау в тому, що ця інформація не є загальновідомою. Захист ноу-хау реалізують через механізми забезпечення конфіденційності, секретності відповідної інформації. Ноу-хау, як правило, приймає форму комерційної таємниці.

Комерційна таємниця підприємства, згідно з чинним українським законодавством, — це відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передавання, витік) яких може завдати шкоди інтересам підприємства. По суті, це будь-яка інформація, що має реальну або потенційну комерційну цінність, тому що вона невідома чи недоступна третім особам. Комерційну таємницю не охороняють авторським правом і іншими правами, що захищають інтелектуальну власність. До комерційної таємниці може належати інформація про ринок (цінова політика, збут, угоди); про виробництво (технології, витрати на виробництво); про організацію підприємства та фінанси тощо.

Суб’єктами права на захист інтелектуальної власності можуть бути:

1. автори (творці) об’єкта інтелектуальної власності;

2. власники права на об’єкти інтелектуальної власності (крім ав­торів);

3. спадкоємці та правонаступники.

Законодавство ж про ІД має менший «стаж», ніж законодавство про охорону прав інтелектуальної власності. Його становлення пов’язане з дією наступних соціальних процесів, які з часом набули міжнародного характеру. По-перше, це — формування конкурентного середовища у галузі економічної діяльності. Наприклад, у США першим федеральним нормативно-правовим документом був Антитрестовський закон Шермана, що з’явився 1890 р. і забороняв змови підприємців, спрямовані на встановлення монополії на конкретних ринках (не плутати з державними монополіями в Англії XVI-XVII ст., що надавав король). По-друге, це — законодавча гарантія прав людини, особи, включаючи її право на отримання інформації. Особливої інтенсивності цей процес набуває у другій половині XX ст. Реальне впровадження юридичних норм, що гарантують права людини взагалі і у галузі інформаційної ІД зокрема, залежить від рівня розвитку кожної конкретної країни.

З надбанням незалежності в Україні взято курс на впровадження норм міжнародного права у галузі захисту прав людини і, відповідно, у галузі ІД. Основи вітчизняного законодавства про ІД і права інтелектуальної власності задекларовані в Конституції України. Так, згідно зі ст. 34, кожному громадянину гарантується право на свободу думки та слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку. Стаття 31 гарантує таємницю листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції. А ст. 32 забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і є конституційною гарантією невтручання в особисте та сімейне життя.

Правові норми завжди виражені у формі певних джерел права. Джерела права — це офіційно визнані форми, в яких здійснюють встановлення, зміну або відміну правових норм. Джерелами права в Україні є:

• Конституція (Основний Закон) та інші закони (укази, декрети);

• підзаконні нормативні акти, що видають органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів, Державне патентне відомство, Держкомстат тощо);

• правові звичаї (традиції), судові прецеденти, міжнародні угоди. Кожний наступний рівень конкретизує попередній за принципом «від загального – до окремого».

Водночас у кожному соціумі діє і так зване звичаєве право — система не зафіксованих документально норм, традицій, що регулюють поведінку членів даного суспільства. На практиці можуть існувати певні розбіжності між нормами офіційного та звичаєвого права. Надзвичайно великі розбіжності свідчать про недосконалість офіційної системи регулювання правових відносин у певній галузі життєдіяльності цього суспільства або в державі в цілому. Таким прикладом може слугувати масштабний розвиток тіньової економіки на теренах колишнього СРСР.

3. Закон України «Про інформацію» — базовий правовий акт у системі регулювання інформаційних відносин в Україні

Закон України «Про інформацію» набув чинності 2 жовтня 1992 р. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх галузях життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Закон установлює систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу і суспільство від неправдивої інформації.

Закон визначає інформацію як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Відповідно об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній і інших галузях.

Наприклад, у галузь дії юридично визначеного терміна «інформація» фактично не потрапляють чутки, хоча останні досить часто є дієвим інструментом впливу на економічне та соціально-політичне життя суспільства. Причина такої ситуації полягає в тому, що інформаційна діяльність для цілей свого правового регулювання передбачає наявність відповідних суб’єктів. Щоб той чи інший суб’єкт ніс правову відповідальність за поширення тих чи інших повідомлень, треба, щоб ці повідомлення можна було засвідчити в судовому порядку. Тобто необхідна наявність відповідних документів або принаймні свідків, як у випадку публічного оголошення будь-яких відомостей. Чутки ж, як правило, знеособлені, поширюють переважно в процесі довірливого спілкування. А це, в свою чергу, обумовлює відсутність не лише відповідних документів, а й осіб, які можуть засвідчити факт публічного поширення повідомлень. Стан справ, коли певний тип повідомлення де-факто інформацією є, а де-юре такою не визнають, може призводити до ситуацій, що вимагають застосування широкого спектра правових інструментів і залучення висококва­ліфікованих фахівців.

Усі громадяни України, юридичні особи та державні органи мають право на інформацію. Але реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні й інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Згідно з Законом інформаційну діяльність розглядають як сукупність дій, спрямованих на задоволення ІП громадян, юридичних осіб і держави. Важливе місце в Законі належить описові механізму функціонування інформаційних потоків у суспільстві. Так, держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації. Завдання її при цьому полягає у забезпеченні дотримання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами й організаціями, недопущенні необгрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом. Державний контроль за дотриманням установленого режиму здійснюють спеціальні органи, які визначають Верховна Рада і Кабінет Міністрів України. Обмеження права на отримання відкритої інформації заборонено законом. Закон визначає порядок доступу до інформації: дає визначення інформаційного запиту, порядку його розгляду відповідними посадовими особами, визначає порядок відшкодування витрат, пов’язаних із задоволенням запиту, а також встановлює перелік документів та інформації, що не підлягає наданню для ознайомлення за запитами.

Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є створення інформації своїми силами і за свій рахунок, договір на створення інформації, договір, який містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформаційна продукція та послуги громадян і юридичних осіб, які займаються ІД, можуть бути об’єктами товарних відносин, які регулює чинне цивільне та інше законодавство. Інформаційна продукція — це матеріалізований результат ІД, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій. Інформаційна послуга — це здійснення у визначеній законом формі ІД з доведення інформаційної продукції до користувачів з метою задоволення їхніх ІП. Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та послуги встановлюють договорами за винятком випадків, передбачених Законом.

Закон встановлює права й обов’язки учасників інформаційних відносин, їхню відповідальність за порушення законодавства про інформацію, визначає порядок співпраці української сторони з іншими державами, зарубіжними та міжнародними організаціями в галузі інформації.

Положення Закону України «Про інформацію» конкретизують в інших законах про ІД та охорону прав інтелектуальної власності, які мають конкретніший характер, а також у низці інших законодавчих і нормативних актів.

4. Основні положення законів України про ід та охорону прав інтелектуальної власності

Законодавство України про ІД в цілому викладено у ряді законів і підзаконних актів. Для ілюстрації наведемо основні положення найважливіших з них.

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» поширюється на друковані ЗМІ, засновані в Україні, а також на друковані ЗМІ інших держав, які поширюють в Україні.

У цьому Законі під друкованими ЗМІ (пресою) в Україні розуміють періодичні й такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реєстрації на загальних підставах.

Галузь поширення друкованого ЗМІ не обмежується. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюють друкованими ЗМІ, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.

До суб’єктів діяльності друкованих ЗМІ належать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, поширювач. Засновник (співзасновники) може об’єднувати в одній особі редакцію, видавця, поширювача. Редакція має право виступати засновником (співзасновником), видавцем, поширювачем.

У Законі подано порядок організації діяльності друкованих ЗМІ: визначають суб’єкти, що мають право на заснування друкованого ЗМІ, та відносини між співзасновниками; порядок державної реєстрації, підстави для відмови у реєстрації друкованого ЗМІ та порядок оскарження такої відмови. Законом регулюють відносини між редакціями друкованих ЗМІ і громадянами й організаціями, міжнародна діяльність друкованих ЗМІ та відповідальність за порушення свободи діяльності друкова­них ЗМІ.

Закон України «Про телебачення і радіомовлення» регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування. Дія цього Закону поширена на відносини між суб’єктами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності телерадіоорганізацій, а також від способу поширення телерадіоінформації, якщо їх передачі розраховані на масове приймання користувачами. Дія цього Закону не поширюється на відносини, що регулюють створення і діяльність спеціальних телевізійних і радіомовних систем закритого типу.

З метою реалізації та дотримання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення й інших нормативних актів створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі — Національна рада). Склад Національної ради затверджує Верховна Рада України строком на чотири роки в кількості 8 осіб: за поданням чотирьох кандидатур Головою Верховної Ради України та чотирьох кандидатур — Президентом України.

Право на заснування телерадіоорганізацій в Україні належить громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності, Верховній Раді України, Президенту України, іншим юридичним особам України. В Україні заборонено створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними та фізичними особами й особами без громадянства. Заборонено створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більше 30% іноземних інвестицій. Юридична або фізична особа не має права бути засновником (співзасновником) телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення більше як на двох каналах мовлення по телебаченню і трьох каналах мовлення — по радіо на території всієї країни, області, міста або іншого регіону.

Для отримання ліцензії на право користування каналами мовлення телерадіоорганізація, її засновник або уповноважений ним орган подає заяву до Національної ради України. Ліцензія на право користування каналом мовлення видається на строк, вказаний заявником, але не менш як на 7 років для цілей ефірного мовлення і 10 років — для цілей кабельного (проводового) мовлення. Після закінчення цього строку ліцензія втрачає чинність. Власник ліцензії не має права передавати канал мовлення у суборенду. Порядок використання каналів мовлення визначає Національна рада України.

Телерадіоорганізації, їх працівники мають право на отримання від державних органів, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, необхідної інформації для здійснення своєї статутної діяльності у порядку, передбаченому чинним законодавством України. Посадові особи, які надають інформацію, несуть відповідальність за її достовірність.

У Законі визначено й інші питання організації телерадіомовлення; права телерадіоорганізацій, їх працівників, телеглядачів і радіослухачів; порядок фінансування телерадіоорганізацій; міжнародна співпраця та відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення.

Закон України «Про інформаційні агентства» закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародної співпраці. Інформаційними агентствами, згідно з цим Законом, є зареєстровані як юридичні особи суб’єкти ІД, що діють з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом інформаційного агентства в Україні розуміють зареєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб’єкт ІД будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або недержавне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність у галузі інформації згідно із Законом України «Про інформацію» та цим Законом.

Діяльність інформаційних агентств — це збирання, опрацювання, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та поширення інформаційної продукції. Випуск і поширення інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій галузі здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України.

У Законі подано перелік суб’єктів діяльності інформаційних агентств, якими є засновник (співзасновники) інформаційного агентства, його керівник (директор, генеральний директор, президент тощо), трудовий колектив, творчий колектив, журналіст інформаційного агентства, спеціаліст у галузі засобів комунікацій, автор або власник інформації, видавець (виробник) продукції інформаційного агентства, поширювач продукції інформаційного агентства, користувач продукції інформаційного агентства, а також визначено їхній статус і статус самого інформаційного агентства. Закон встановлює порядок заснування, державної реєстрації та припинення діяльності інформаційних агентств, поширення їхньої продукції, міжнародної діяльності, а також відповідальність за порушення законодавства про інформаційні агентства.

Закон України «Про державну таємницю» регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв і охороною державної таємниці з метою національної безпеки України.

Державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відомості у галузі оборони, економіки, науки та техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Ступінь секретності («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно») — категорія, яка характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень охорони державою. Заборонено віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть порушуватися конституційні права людини та громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю і безпеці населення.

Віднесення інформації до державної таємниці, відповідно до вимог цього Закону, здійснюється рішенням Державного експерта з питань таємниць. Виконання функцій державного експерта з питань таємниць на конкретних посадових осіб покладено Головою Верховної Ради України та Президентом України. Спеціально уповноваженим органом державної влади у галузі забезпечення охорони дер­жавної таємниці є Служба безпеки України.

Функціонування товарно-грошових відносин в Україні знайшло відображення і в цьому правовому акті. Так, власник секретної інформації або її матеріальних носіїв здійснює своє право власності з урахуванням обмежень, установлених в інтересах національної безпеки України згідно з цим Законом. Якщо власник секретної інформації або її носіїв відмовляється від укладання договору про охорону державної таємниці або порушує його, за рішенням суду ця інформація або її носії можуть бути вилучені у власність держави за умови попереднього та повного відшкодування власникові її вартості. Крім того, цей Закон визначає порядок засекречування інформації, охорони державної таємниці, а також відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.

Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» має на меті встановлення основ регулювання правових відно­син щодо захисту інформації в ІТС за умови дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, яку опрацьовують в ІТС.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» охороняє особисті (немайнові) та майнові права авторів і їхніх правонаступ­ників, пов’язані зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (суміжні права). Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право та суміжні права, то застосовують правила міжнародного договору. Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття. Навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі. Не є об’єктами авторського права повідомлення про новини дня або про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори народної творчості, а також офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішення тощо), державні символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки), затверджені державними органами, звичайні дані, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі тощо.

Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених ст. 28 цього Закону. Для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 70 років після того, як твір було обнародувано. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо особи автора або якщо авторство твору, обнародуваного анонімно або під псевдонімом, розкриється не пізніш ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовують термін охорони, передбачений для творів, автор яких відомий. Термін охорони творів, створених у співавторстві, діє протягом усього життя і 70 років після смерті останнього співавтора. Авторське право на твір, уперше опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування. Майнові права авторів переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті (немайнові) права автора. Виключне майнове право на службовий твір, тобто такий, що створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до договору між ним і роботодавцем, належить роботодавцю, якщо інше не передбачено відповідною угодою.

Охорону суміжних прав здійснюють без шкоди охороні творів авторським правом. Суміжні права охороняють протягом 50 років після першого публічного виконання твору, сповіщення, передачі тощо. Захист особистих і майнових прав осіб, які мають авторське право і суміжні права, може здійснюватися в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законо­давством.

Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про винаходи (корисні моделі), то застосовують правила міжнародного договору, згода на обов’язковість якого дана Верховною Радою.

Правову охорону надають винаходу (корисній моделі), що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності й моралі та відповідає умовам патентоспроможності.

Об’єктом винаходу може бути:

• продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини та тварин);

• спосіб.

Об’єктом корисної моделі може бути конструктивне виконання пристрою.

Згідно з цим Законом не можуть отримати правову охорону:

• відкриття, наукові теорії та математичні методи;

• методи організації й управління господарством;

• плани, умовні позначення, розклади, правила;

• методи виконання розумових операцій тощо.

Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці винаходи (корисні моделі) визначають спеціальним законодавством. Право власності на винахід (корисну модель) засвідчують патентом. Строк дії патенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до центрального органу виконавчої влади з питань,охорони інтелектуальної власності, а деклараційного патенту — 6 років. Строк дії деклараційного патенту на корисну модель становить 10 років від дати подання заявки. Винахід відповідає умовам патентоспроможності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і промислово придатний. Винахід визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Об’єкти, що є частиною рівня техніки, для визначення новизни можуть враховуватися лише окремо.

Будь-яка особа має право запатентувати винахід (корисну модель) в іноземних державах. Витрати, пов’язані з патентуванням винаходу (корисної моделі) в іноземних державах, несе заявник або за його згодою інша особа.

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні. Якщо міжнародним дого­вором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про промислові зв’язки, то застосовують правила міжнародного договору.

Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу та призначені для задоволення естетичних і ергономічних потреб.

Згідно з цим Законом не можуть отримати правову охорону:

• об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні й інші стаціонарні споруди;

• друкована продукція;

• об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних їм речовин тощо.

Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці промислові зразки визначають спеціальним законодавством. Право власності на промисловий зразок становить 10 років від дати подання заявки до відповідного органу центральної влади і продовжується за клопотанням власника патенту, але не більше як на п’ять років. Виходячи з суспільних інтересів і інтересів національної безпеки Кабінет Міністрів має право дозволити використання запатентованого промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. Спори щодо умов видання дозволу та виплати компенсації і її розміру розв’язують у судовому порядку.

Будь-яка особа має право запатентувати промисловий зразок в іноземних державах. Витрати, пов’язані з патентуванням промислового зразка в іноземних державах, несе заявник або за його згодою інша особа.

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг (далі — знак) в Україні. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про знаки, то застосовують правила міжнародного договору. Згідно з Законом знак — позначення, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Об’єктом знака можуть бути словесні, зображувальні, об’ємні й інші позначення або їхні комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Право власності на знак засвідчують свідоцтвом. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до відомства і продовжується відомством за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років.

Ніхто, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинення дії свідоцтва згідно з цим Законом. Будь-яка особа має право зареєструвати знак в іноземних державах. Витрати, пов’язані з реєстрацією знака в іноземних державах, несе заявник чи за його згодою інша особа.

Закон України «Про державну статистику» регулює правові відносини в галузі статистики і ведення первинного обліку, визначає повноваження та функції органів державної статистики та створює основу для ведення державної інформаційної системи України з метою отримання достовірної статистичної інформації про соціально-економічний розвиток України. Державна політика в галузі статистики спрямована на створення єдиної системи первинного обліку та статистики, на визначення змісту і характеру статистичної діяльності на всій території України.

Галузь застосування Закону поширюється на всі юридичні особи на території України, а також на юридичні особи України, що знаходяться за її межами; на всі розташовані на території України структурні одиниці, що не є юридичними особами та головні організації яких розташовані за її межами; на всі фізичні особи, які проживають на території України незалежно від їхнього громадянства. Неправомірне втручання будь-яких державних органів, юридичних осіб, громадських об’єднань, службових і інших осіб у діяльність органів державної статистики з питань їхньої компетенції не допускається.

Усі юридичні особи та особи, які займаються підприємницькою діяльністю, структурні одиниці подають дані, необхідні для проведення державних статистичних спостережень, безплатно, якщо інше не передбачено законодавством України. Статистичні дані повинні бути достовірними та подаватися у повному обсязі, в установлені строки і за визначеними адресами. Порядок подання статистичних даних визначають у формах державної звітності, затверджених органами державної статистики. Органи державної статистики подають статистичну інформацію до органів державної влади й управління у межах виділених із бюджету коштів на збирання та розроблення цих даних. Громадським об’єднанням, іншим юридичним особам і громадянам статистичну інформацію подають на платній основі, крім випадків, передбачених законодавством, при дотриманні державної та комерційної таємниці. У разі залучення наукових установ, громадських об’єднань, інших юридичних осіб, громадян до виконання завдань органів державної влади й управління статистичну інформацію подають їм безплатно.

Крім зазначених документів, ІД в Україні в тій чи іншій мірі регулюється рядом інших законодавчих (Закони «Про видавничу справу», «Про рекламу», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про стандартизацію і сертифікацію», «Про аудиторську діяльність», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про банки і банківську діяльність», укази Президента «Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади», «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» тощо) та підзаконних актів.

5. Правове забезпечення ід суб’єктів у галузі управління

Суть правового забезпечення ІД суб’єктів у галузі управління передбачає формування відповідного масиву знань, що дозволяв би даному суб’єкту (юридичній чи фізичній особі, організації тощо) ефективно функціонувати та розвиватися в межах певної соціальної системи (соціального середовища). Правове забезпечення ІД — це складова загального правового забезпечення діяльності відповідного суб’єкта. Для прикладу розглянемо правове забезпечення ІД таких суб’єктів інформаційних відносин, як комерційні підприємства.

При цьому правове забезпечення ІД підприємства має свою специфіку порівняно з правовим забезпеченням інших видів його діяльності та повинно враховувати нематеріальний характер об’єкта (інформації), особливості його зберігання та використання, а саме:

• практичну цінність і реальну ціну інформації визначають ефектом від її використання, а не витратами на її створення;

• потенційні збитки підприємства від втрати належної йому інформації (наприклад, ноу-хау), як правило, набагато перевищують витрати на створення цієї інформації;

• з метою запобігання фінансових і інших санкцій залученню сторонньої інформації повинен передувати відповідний юридичний аналіз доцільності таких дій, а в подальшому обіг сторонньої інформації повинен мати відповідне правове супроводження;

• інформація належить до надзвичайно високомобільних ресурсів, що може не тільки забезпечувати підприємству високі прибутки, а й загрожувати значними збитками.

Тому підприємство має бути завжди готовим до ефективної й оперативної реакції на будь-яку зміну обставин його ІД. Ефективність цієї реакції залежить від здатності менеджменту використати наявний у підприємства масив правових знань і навичок, а також залучити ті джерела правових знань і механізми їх реалізації, яких у підприємства не вистачає.

Отже, джерела наповнення бази правових знань підприємства поділяють на власні та залучені. До власних джерел належать:

• правові знання менеджменту підприємства;

• власний юрисконсульт, юридична служба;

• база даних правової інформації (правова документація) підприємства.

Повний спектр перерахованих джерел правових знань притаманний, як правило, великим підприємствам. Із зменшенням розміру підприємств набір і обсяг означених джерел зменшується, і на дрібних підприємствах нерідко обмежується лише правовими знаннями нечисленного менеджменту.

До залучених джерел знань належать:

• спеціальні друковані джерела публічних бібліотек;

• спеціалізовані комерційні та некомерційні електронні бази даних (наприклад, база даних ІАЦ «Ліга»);

• спеціалізовані юридичні фірми.

Можливості залучення сторонніх джерел правових знань прямо пропорційні розміру підприємств.

Функціонування механізму правового забезпечення ІД підприємства передбачає:

• адаптацію власної бази правових знань для розв’язання конкретних проблем;

• моніторинг чинного законодавства у галузі дії інтересів підприємств;

• оперативну й ефективну реакцію підприємства в ситуаціях, що вимагають залучення сторонніх джерел правових знань.

Алгоритм дій менеджменту підприємства у процесі функціонування означеного механізму може бути поданий таким чином: аналіз ситуації визначення правової інформації, необхідної для її вирішення, мобілізація інформаційних ресурсів (власних і залучених), прийняття рішення, реалізації рішення, зворотний зв’язок і корекція дій.

Як правило, чим краща у підприємства власна база правових знань, тим оперативніше виконує свої функції його інформаційна система. З іншого боку, для вирішення саме нестандартних проблем підприємству нерідко доводиться вдаватися до послуг юристів-консультантів, тобто в такий спосіб фактично розширювати базу своїх правових знань за рахунок залучення сторонніх джерел інформації. За таких умов ключова роль належить юридичній службі, юрисконсульту підприємства (або працівникам, які де-факто виконують означені функції). Адже саме юрист підприємства виступає в ролі експерта, який повинен оцінювати доцільність залучення сторонніх фахівців для вирішення проблем підприємства, відповідність потребам підприємства запропонованих (наданих) консультантами послуг, а також оцінювати якість нормативно-правової інформації, що надходить до організації зовнішніми каналами.

При цьому треба брати до уваги, що правова база ІД в широкому її значенні (тобто враховувати охорону прав інтелектуальної власності разом із відповідним інституціональним забезпеченням) в Україні розвинена недостатньо для забезпечення належної конкурентоспроможності нашої країни в світовій економіці та політиці. Звернемося для прикладу до однієї з базових категорій ринкової економіки — комерційної таємниці, механізм якої давно й ефективно функціонує в розвинених країнах.

Основними документами, що регулюють питання комерційної таємниці в Україні, є Закон «Про підприємства в Україні» та постанова уряду від 09.08.93 № 611 «Про перелік відомостей, що не складають комерційну таємницю». Водночас її не відносять до категорії «комерційної таємниці» і можуть надавати державним органам відповідно до їх запиту:

• установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;

• інформація за всіма встановленими формами державної звітності;

• дані, необхідні для перевірки обчислення та сплати податків і інших обов’язкових платежів;

• відомості про кількість і склад працівників, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;

• документи про сплату податків і обов’язкових платежів;

• інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров’ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

• документи про платоспроможність;

• відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об’єднаннях і інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

• відомості, що, відповідно до чинного законодавства, підлягають оголошенню.

На практиці до категорії «комерційна таємниця» перш за все належить така інформація:

• неопубліковані науково-технічні результати, технічні рішення, способи використання технологічних засобів, не забезпечені патентним захистом відповідно до законодавства чи за бажанням особи, яка володіє такою інформацією на правовій основі;

• знання і досвід у галузі реалізації продукції та послуг, дані про кон’юнктуру ринку, результати маркетингових досліджень;

• комерційні, методичні або організаційно-управлінські ідеї та рішення.

Оскільки тлумачення поняття «комерційної таємниці» у вітчизняному законодавстві досить широке, то для практичного використання на підприємстві йому треба надати чітких правових форм у вигляді внутрішніх нормативних документів, підготовлених на підставі чинного законодавства. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їхнього захисту визначає керівник підприємства. А підготовка відповідних документів — прямий обов’язок юридичної служби підприємства. Адже нечітке поняття «комерційної таємниці» не зобов’язує до будь-якої відповідальності співробітників, а отже, створює загрозу ефективній роботі підприємства.

Ще одним наочним прикладом значення правового забезпечення ІД для успішної роботи підприємства є процедура налагодження ним ефективних зовнішньо економічних зв’язків. Так, у кожній з шістнадцяти німецьких земель є свої особливості карного законодавства. Розібратися в цьому лабіринті може тільки досвідчений юрист. Тому підприємствам із пострадянських держав для роботи на ринках далекого зарубіжжя доцільно залучати тамтешніх юристів. Ключову роль у процедурі добору відповідних партнерів-консультантів знову ж таки має відігравати юридична служба (юрисконсульт) підприємства.

Наостанку зазначимо, що правове забезпечення ІД підприємства є складовою загального правового забезпечення його роботи і здійснюється одними й тими самими структурними підрозділами, фахівцями.

Змістовий модуль 4. Суспільний досвід та практика організації інформаційно-аналітичної діяльності

Тема 8. Інформаційно-аналітична діяльність організації

1. Ієрархічні рівні організації інформаційної діяльності

Організація інформаційної діяльності у галузі управління (далі — організація ІД) являє собою спосіб функціонування структурних елементів будь-якої інформаційної системи (підприємства, політичної партії, держави тощо). Відповідно організація ІД будь-якого суб’єкта управління — це спосіб функціонування структурних елементів інформаційної системи даного суб’єкта. Практика свідчить, що організована ІД часто має ієрархічний характер. А з позицій кібернетики найсуттєвішими характеристиками ієрархічних систем є вертикальна декомпозиція на відповідні підсистеми; пріоритет дій підсистем вищого рівня; залежність поведінки підсистем вищого рівня від фактичного виконання своїх функцій підсистемами нижчого рівня ієрархії. При цьому систему або підсистему розглядають як процес перетворення вхідних параметрів у вихідні.

На підставі цього можна виділити такі рівні організації ІД у галузі управління:

• міжнародний (наднаціональний, глобальний);

• загальнодержавний, національний;

• регіональний (у межах певної держави);

• підприємство або некомерційна організація, як правило, юридична особа (у межах певної держави);

• у межах структурних ланок підприємств і некомерційних організацій;

• індивідуальний.

На кожному з означених рівнів існує певна кількість суб’єктів (не менше одного), які виступають координаторами, організаторами потоків інформації, а в певних випадках й інформаційних відносин взагалі. Таким чином, рівні врганізації ІД характеризують:

• кількісним і якісним складом суб’єктів;

• характером самоорганізації цього рівня ІД, ступенем його централізації (децентралізації);

• співвідношенням економічних і адміністративних (неекономічних) механізмів регулювання діяльності суб’єктів цього рівня;

• характером відносин між суб’єктами (відносини ієрархії, рівності тощо);

• швидкістю реакції суб’єктів на вплив зовнішніх чинників, ступенем мобільності (інертності) цього рівня організації ІД в цілому;

• обсягами, ступенем різноманіття та складності потоків інформації, що функціонують на цьому рівні ієрархії;

• потенційними можливостями («пропускною спроможністю») суб’єктів цього рівня ієрархії в царині збирання, опрацювання, зберігання та передавання інформації.

Причому організація ІД на певному рівні ієрархії управління:

• спрямована перш за все на забезпечення життєдіяльності суб’єктів цього рівня;

• пов’язана з ІД на вищих і нижчих рівнях ієрархії через систему прямих і зворотних зв’язків;

• певною мірою впливає на організацію ІД нижчого рівня ієрархії та, у свою чергу, її ефективність на цьому рівні залежить від ефективності організації ІД нижчого рівня.

Прикладом ієрархічної системи може слугувати механізм інформаційного забезпечення функціонування ринків грошей. Діяльність національних грошових ринків спрямована в першу чергу на обслуговування національних економік. Але центральні банки держав і резиденти — суб’єкти підприємницької діяльності повинні враховувати інформацію, яка надходить від міжнародних фінансових центрів, що репрезентують найвищий рівень ієрархії глобального ринку грошей. У свою чергу, на ефективність функціонування глобального ринку грошей впливає якість і своєчасність надходження інформації від національних ринків.

Для ілюстрації перерахованих положень зупинимося на деяких характеристиках організації ІД притаманних різним рівням ієрархії управління, починаючи з найнижчого.

Індивідуальний рівень організації ІД в основному розглядають у контексті вивчення інформаційно-аналітичного процесу.

Мета та ресурси ІД структурних ланок підприємств і організацій задає, як правило, вище керівництво. Тому автономія цих суб’єктів обмежена. Взаємодія суб’єктів цього рівня забезпечена переважно через адміністративні зв’язки. Великим підприємствам і організаціям, як правило, притаманна ієрархія внутрішньої будови. Так, у межах організації можуть створювати управління, в межах управлінь — відділи, в межах відділів — сектори тощо. Подібна ієрархія формується для зменшення інформаційного перевантаження різних рівнів системи управління та підвищення мобільності її структурних підрозділів. Хоча, як свідчить досвід, саме стосунки структурних підрозділів залишаються ахіллесовою п’ятою в ІД багатьох підприємств і організацій. Що ж стосується мобільності структурних ланок, їхньої «інформаційної потужності», то вони залежать від величини підрозділів і виконуваних ними функцій.

Організації ІД юридичної особи, як єдиного суб’єкта на цьому рівні управління (самоуправління), притаманна відносна автономія. До того ж ступінь самоорганізації ІД юридичної особи, як правило, досить високий і знаходиться у зворотній залежності від величини суб’єкта. Причому треба зазначити, що одні технології вимагають децентралізації ІД, як, наприклад, торгівля. Інші, навпаки, — її концентрації та централізації. Перш за все це наукомісткі та водночас капіталомісткі галузі обробної промисловості. У межах окремої юридичної особи в основному переважають адміністративні механізми управління, а в її зовнішніх відносинах — економічні. Відповідним чином забезпечується і функціонування її внутрішніх і зовнішніх інформаційних відносин. З формально-правової точки зору всі юридичні особи рівноправні. Але місце конкретної юридичної особи у реальній ієрархії інформаційного простору залежить від її ресурсної забезпеченості у широкому значенні цього поняття і перш за все від її фінансово-економічного потенціалу.

Ступінь мобільності організацій переважно обернено пропорційний їхньої величині. Що ж стосується обсягів потоків інформації та ступеня їх різноманіття, то вони прямо пропорційні величині організації та залежать від її галузевої належності. Наприклад, у більш наукомістких і капіталомістких видах діяльності обсяги та ступінь різноманіття потоків інформації в основному відносно вищі. А «пропускна спроможність» інформаційної системи організації, як правило, прямо пропорційна величині цієї організації та залежить від її галузевої належності. Знову ж таки, наукомісткі та капіталомісткі підприємства мають відносно потужніші системи пошуку, збирання, опрацювання та зберігання інформації, ніж рівновеликі їм організації інших галузей.

Загальнодержавний, національний рівень організації ІД характеризуюєть наявністю численних суб’єктів, пов’язаних між собою переважно економічними відносинами. При цьому в деяких видах відносин між суб’єктами в межах цього рівня організації ІД спостерігають відносини ієрархії. Наприклад, між державою та підприємствами, між материнськими та дочірніми компаніями тощо. Саме функціональна різноманітність суб’єктів інформаційних відносин, а також продукування загальнодержавних правових норм є характерною ознакою цього ієрархічного рівня організації ІД. Водночас на національному рівні стрімко зростають сукупні обсяги інформаційних потоків та інертність ІД.

Глобальний рівень ІД поряд із карколомним зростанням кількості суб’єктів і обсягів потоків інформації характеризують подальшим ускладненням своєї організації, що сама собою має складну ієрархічну структуру. За таких умов закономірно, що роль політичних і особливо економічних важелів є визначальною для організації ІД на цьому рівні ієрархії.

2. Специфіка організації інформаційних послуг як галузі управління

На сучасному етапі і насамперед у великих організаціях ІД, або інформаційно-аналітичне управління, стає відносно самостійним видом діяльності. Водночас, щоб бути ефективною, ІД повинні здійснювати відповідно до загальних положень і механізмів управління. З іншого боку, ІД, як окремий вид послуг, має свої особливості, без врахування яких нею неможливо ефективно управляти.

Так, з позицій системного підходу у структурі ІД можна виділити процесну підсистему, яка створює інформаційні продукти та послуги і є об’єктом управління з боку суб’єкта — управлінської підсистеми. Остання, по суті, й виконує функції організації ІД. Відповідно до принципів кібернетики організація ІД може бути також подана за схемою «вхід – опрацювання – вихід», де безпосередньо ІД (інформаційно-аналітичну), або процесну підсистему, можна розглядати як процес опрацювання вхідних даних у вихідні. Крім того, щоб бути ефективною, організація ІД повинна мати достатній запас міцності та гнучкості з точки зору її ресурсної забезпеченості та механізму функціонування.

Водночас ІД має свої особливості, які треба враховувати для її ефективної організації:

1. У структурі ресурсів ІД значне місце посідають нематеріальні (інформація).

2. Ключову роль в організації ІД, в тому числі і для встановлення порядку використання всіх ресурсів, відіграють вимоги, потреби користувачів інформації.

3. Визначення якісних характеристик інформації значною мірою має суб’єктивний характер.

4. Для ефективної організації ІД особливе значення має кваліфікація кадрів.

5. «Виробничі потужності» (ресурси) ІД для її ефективної організації треба розраховувати за рівнем попиту на них у період «пік».

6. Можливості формування запасів «готової продукції» у формі «придатній до використання» інформації обмежені, як правило, жорсткими рамками часу через схильність інформації до швидкого старіння.

Останню суперечність розв’язують завдяки створенню, наприклад, баз даних, які регулярно доповнюють новітньою інформацією, що й уможливлює задоволення вимог користувачів при наявності обмежених ресурсів.

Але далеко не всі повідомлення і навіть інформацію може ефективно використовувати їх отримувач. Для цього вони повинні мати форму інформаційних ресурсів, тобто певним чином організованої сукупності джерел інформації, придатних для регулярного застосування суб’єктом в його управлінській (регуляторній) діяльності. Змістовні, технічні й організаційні вимоги до інформаційних ресурсів залежать від ІП користувачів і безпосередньо визначають характером сформульованих запитів і регулярністю їх надходження. Конкретні ж «чинники-організатори» інформаційних ресурсів такі:

• тематика запитів (нормативна, пошукова) і характер їх формулювання (чіткий, нечіткий);

• інформаційні функції, для задоволення яких призначені ці інформаційні ресурси;

• форма інформаційних матеріалів, що повинні бути підготовлені (інформаційна довідка, огляд, аналітична записка чи доповідь);

• наявність технічних і інших засобів опрацювання та зберігання інформаційних ресурсів;

• час, який відводять на виконання завдань (замовлень).

Управлінську інформацію можна розглядати як результат спеціального технологічного процесу, який здійснюють з повідомленнями (первинною інформацією) і спрямований на створення готового інформаційного продукту (своєрідне інформаційне виробництво). Такий інформаційно-технологічний процес (цикл) може включати такі послідовні стадії роботи з повідомленнями (інформацією):

• пошук;

• збирання;

• перетворення (опрацювання);

• зберігання;

• передавання (для малої кількості користувачів);

• поширення, тиражування (для численних користувачів);

• використання.

Для функціонування інформаційно-технологічного процесу (циклу) необхідна наявність не менш як двох стадій. Наприклад, «збирання – використання», де стадія «збирання» еквівалентна отриманню готової до використання інформації від зовнішніх постачальників. Як правило, інформаційно-технологічний цикл складається з більшої кількості стадій.

Різниця між інформаційно-аналітичним і інформаційно-технологічним процесами полягає в тому, що перший являє собою індивідуальну роботу аналітика, а другий —технологічний ланцюжок виробництва інформаційного продукту взагалі, колективний за своєю природою. Кожна зі стадій інформаційно-технологічного процесу ставить свої вимоги до параметрів інформаційних, а також інших ресурсів, до режиму ІД в цілому.

Наприклад, залежно від ступеня інформаційної насиченості (дефіцитності) теми запиту (тобто частки повідомлень за темою запиту в сукупному масиві повідомлень, які опрацьовують) буде змінюватись і потреба в персоналі та технічних засобах, що залучають до пошуку та збирання інформації. Впливає на обсяги та режим використання ресурсів для пошуку й опрацювання інформації та форма, в якій подано масив вхідних повідомлень, — друкована, електронна, текстова, статистична тощо.

Так, чітке формулювання теми запиту (для порівняння: «Перспективи розвитку нафтотранспортного коридору Одеса — Броди» чи «Стан і перспективи розвитку нафтового комплексу України») звужує кількість ключових слів (словосполучень), за якими вестимуть пошук інформації. При цьому чіткість поставленого завдання уможливлює залучення до пошуку інформації менш кваліфікованих працівників. Причому керівник-аналітик повинен поінструктувати допоміжний персонал щодо інформаційного значення заголовків і підзаголовків публікацій, порядку пошуку інформації у профільних і непрофільних виданнях, а також звернути увагу працівників на ймовірність існування таких обставин пошуку інформації, коли використання методу ключових слів може бути недостатньо ефективним. Водночас формулювання запиту у формі проблеми (наприклад, «Стан і перспективи розвитку якоїсь галузі, господарського комплексу, ринку тощо»), а не у формі конкретної теми, ускладнює пошук і збирання інформації, вимагаючи для цього залучення кваліфікованих працівників.

Взагалі, залежно від режиму пошуку та збирання інформації фахівці виділяють дві методики їх проведення: «метод мжички» та «метод грози». Суть «методу мжички» полягає в тому, що з усього масиву повідомлень, які постійно опрацьовують, обирають саме ту інформацію для наповнення баз даних (спостережень), яку регулярно використовує ця організація.

А суть «методу грози» полягає в мобілізації значних ресурсів для пошуку та збирання інформації з певної проблематики. Потреба в такому методі, як правило, виникає в нестандартних для суб’єкта ситуаціях.

У свою чергу, порядок використання ресурсів для опрацювання (перетворення) зібраної інформації залежить від:

• кількісних і якісних характеристик зібраної інформації, форми її подання;

• характеру формулювання запиту (чітко визначена тема чи проблемна галузь);

• форми й обсягу інформаційних матеріалів, які мають бути підготовлені;

• часу, відведеного на підготовку інформаційних матеріалів.

Нечітке формулювання запиту (на кшталт «Проблеми розвитку ... галузі») у поєднанні зі значною кількістю й обсягом джерел інформації з цієї широкої проблематики (наприклад, паливно-енергетичної) може призвести до того, що при опрацюванні зібраних повідомлень аналітики стикатимуться зі значними обсягами прагматичного шуму. З іншого боку, вузька тематика запиту при інформаційній дефіцитності теми, а це, наприклад, стосується конкретної інформації практично в усіх галузях вітчизняної тіньової економіки, ставить підвищені вимоги до професійного рівня фахівців-аналітиків. Саме кваліфіковане опрацювання інформації багато в чому визначає ефективність її подальшого використання.

Що ж стосується стадій «передавання – тиражування» інформації, то для їх ефективної реалізації необхідно не лише відповідне технічне, а й організаційно-правове забезпечення. Адже саме на цих стадіях найімовірніша втрата інтелектуальної власності (авторські права, права промислової власності, ноу-хау тощо), яка може завдати значних збитків суб’єкту інформаційних відносин.

3. Кадрове та матеріально-технічне забезпечення іад організації

При організації кадрового забезпечення ІД суб’єкта інформаційних відносин чи його структурного підрозділу треба виходити з завдань, що стоять перед ними, та їх ресурсного забезпечення в цілому, а також можливостей маневрування виробничими ресурсами, включаючи ступінь їх взаємозамінності. ІД являє собою повний або частковий ланцюжок пошуку, збирання, перетворення (опрацювання), зберігання, передавання, тиражування та використання інформації.

Кожна з цих стадій вимагає відповідного підходу до свого кадрового забезпечення з точки зору професійно-кваліфікаційних характеристик робочої сили та режиму її використання. Найкваліфікованіших працівників вимагають стадії перетворення (опрацювання) та використання інформації, а також процес організації ІД юридичної особи в цілому чи якогось з її структурних підрозділів. Ступінь кадрового забезпечення саме цих ланок виступає основним фактором, що може обмежувати всю ІД організації (її структурних підрозділів). Адже при виконанні складних робіт фахівця високої кваліфікації, як правило, неможливо замінити більшою кількістю працівників нижчої кваліфікації.

Взагалі маневрування кадрами є важливим моментом усієї організації ІД. Наприклад, у Службі інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, постійними замовниками якої є Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів і секретаріат Верховної Ради, означена процедура здійснюється таким чином. На етапі пошуку та збирання первинної інформації, особливо коли матеріал, що готується на замовлення, має переважно інформаційний, а не аналітичний характер, або коли проблема для аналізу задається вперше, необхідні значні зусилля працівників саме з бібліотечною освітою. Адже в обох випадках треба опрацювати значний обсяг друкованих джерел. Тому залучення працівників бібліотечного профілю в цьому випадку доцільніше, ніж аналітиків — економістів і політологів. При подальшому поглибленому розробленні тематики, коли збирання значних обсягів первинної інформації вже проведено і необхідно здійснювати її добір і аналіз, провідну роль у підготовленні матеріалу починають відігравати висококваліфіковані економісти та політологи. Певною мірою можливості кадрового маневру залежать від характеру постановки проблеми. Пошукова тематика в цілому залишає більше свободи для маневру кадрами.

Враховуючи все зазначене, доцільно планувати роботу з кадрами у галузі ІД, а саме: добір кадрів, навчання (перенавчання) персоналу, мотивацію дій працівників, контроль і оцінку їхньої роботи. При цьому треба брати до уваги взаємозв’язок означених елементів кадрової роботи. Так, добір кадрів доцільно проводити з урахуванням можливих механізмів мотивації їхньої роботи та перспектив навчання (підвищення кваліфікації) персоналу. У зв’язку зі зростанням швидкості старіння інформації на сучасному етапі схильність до постійного підвищення своєї кваліфікації стає важливим критерієм добору фахівців-аналітиків.

У галузі організації ІД доцільно розглядати такі важелі мотивації працівників:

• механізми матеріального заохочення;

• перспективи професійного та кар’єрного зростання;

• інші стимули й умови праці.

Для контролю ефективності діяльності аналітиків, у широкому значенні цього терміна, доцільно скористатись дещо відкоригованими принципами визначення продуктивності роботи працівників розумової праці, окресленими патріархом менеджменту П.Друкером:

1. Перш за все працівнику треба чітко визначити суть виробничого завдання.

2. Працівник розумової праці повинен бути незалежним у виконанні поставленого завдання, працювати на засадах самоуправління та нести повну відповідальність за якісне і своєчасне виконання завдання.

3. Постійна інноваційна діяльність повинна бути невід’ємною складовою аналітичної роботи.

4. Аналітик повинен, з одного боку, постійно навчатись сам, а з іншого — постійно навчати інших. Тут доречно нагадати, що американський фахівець зі стратегічної розвідки генерал Вашингтон Плет ще в середині минулого століття наголошував на нагальній необхідності постійного спілкування аналітика з відповідними фахівцями, колегами у процесі підготовки інформаційно-аналітичних матеріалів.

5. Продуктивність праці аналітика визначають перш за все якісними, а не кількісними характеристиками виконаної роботи.

6. Для підвищення продуктивності праці працівників інтелектуальної галузі їх треба розглядати як капітал і відповідним чином до них ставитись. Треба, щоб ця категорія співробітників віддавала перевагу роботі саме в цій організації.

Саме ігнорування того факту, що працівники розумової праці є капіталом, а не просто робочою силою, може мати вкрай тяжкі наслідки для організації. У галузях діяльності, де робота з інформацією відіграє ключову роль (реклама, маркетингові дослідження, банківська діяльність тощо), досить поширені випадки, коли втрата висококваліфікованих працівників, передусім з числа менеджерів, призводила до втрати частини клієнтури, а то й посилення конкурентів чи навіть появи нових. Для прикладу можна згадати російський рекламний холдинг ADV Group, який утворився в середині 90-х років у результаті переходу його нинішнього керівництва з великого рекламного агентства «Паритет». А втрата ряду менеджерів і висококваліфікованих працівників ADV Group в Росії і в Україні на початку 2002 р. призвела, на думку експертів, і до втрати цим холдингом деяких великих клієнтів. Тому у галузі ІД надзвичайно важливо враховувати функціонування неформальної структури організації. Для цього керівникові доцільно використовувати анонімне анкетування співробітників, інші методи психологічних досліджень.

Специфіка добору та використання робочої сили впливає і на фінансове та матеріально-технічне забезпечення ІД. Оскільки саме висококваліфіковані кадри визначають ефективність ІД, то дотримання необхідного рівня їхнього матеріального забезпечення (оклади, премії тощо) повинно бути однією з ключових ланок фінансового плану організації. При цьому, звичайно, необхідно підтримувати збалансованість фінансових потоків в організації в цілому.

Щодо матеріально-технічного забезпечення ІД, то треба звернути увагу на деякі моменти. Перш за все існують мінімально необхідні якісні та кількісні параметри, яким повинні відповідати матеріально-технічні ресурси ІД залежно від її масштабів і специфіки в певній організації. Ці параметри, як правило, визначають керівники відповідного рівня на підставі досвіду роботи та поставлених завдань. Також «виробнича потужність» матеріально-технічної бази ІД повинна бути розрахована на навантаження у період «пік» з урахуванням можливої взаємозамінності ресурсів. І нарешті, взаємозамінність між матеріально-технічними та фінансовими ресурсами значно вища, ніж між матеріально-технічними ресурсами та робочою силою. Адже технічні засоби, наприклад, самі по собі не здатні до виконання аналітичної роботи.

4. Організація процесу інформаційно-аналітичного забезпечення потреб користувачів

Порядок організації інформаційного забезпечення потреб користувачів залежить від характеру завдань — стандартних чи нестандартних, — які стоять перед ними. Саме в контексті співвідно­шення стандартних (нестандартних) завдань, що потребують свого вирішення, та на основі загальнокібернетичного підходу за принципом «вхід – опрацювання – вихід» проаналізуємо організацію ІД. При цьому доцільне застосування методу «дерева цілей», коли велика основна проблема (ціль 1-го порядку) роз­бивається на окремі завдання (цілі 2-го порядку), які, у свою чергу, поділяють на підпорядковані завдання (цілі 3-го порядку) тощо, аж до поділу на найпростіші завдання (цілі п-го порядку). Такий ієрархічний підхід до організації ІД уможливлює спрощення проблем, що стоять перед суб’єктами, і полегшити їх розв’язання за рахунок зменшення частки нестандартних завдань і поліпшення умов маневрування ресурсами. Тобто проблему спрощують, пристосовуючи її до наявних можливостей опрацювання інформації.

У контексті заданого кібернетичного підходу «вхід» в організації ІД поданий залученими до цього процесу ресурсами. Причому параметри в першу чергу інформаційних і трудових ресурсів впливають на організацію ІД. Для вирішення стандартних завдань, як правило, існує непогане інформаційне забезпечення, включаючи комп’ютерні бази даних, а працівники мають досвід розв’язання подібних завдань. Нестандартні ж завдання переважно нові. Тому й готової інформації для їх вирішення недостатньо, її треба збирати й опрацьовувати. Відповідно і вища потреба у кваліфікованих кадрах, особливо схильних до нестандартного способу мислення.

Ланка «опрацювання» подана процесом організації ІД. При виконанні стандартних завдань рішення, залежно від масштабу та складності завдання, приймають на підставі суджень або аналітичного підходу, оскільки для цього існує відповідна інформаційна база.

Інформація, яку використовують при виконанні стандартних операцій, часто добре формалізована, придатна для відповідних стандартних процедур комп’ютерного опрацювання, після чого безпосередньо використовують у ролі кінцевої інформації для прийняття рішень, наприклад, бухгалтерські розрахунки заробітної плати. Іншим прикладом автоматизації стандартних процедур є система електронного документообігу.

Останнім досягненням у цьому плані можна вважати комплексні інформаційні системи класу ERP (Enterprise Resource Planning), що є методами бізнес-планування на базі використання комп’ютерних програм. Інформаційні системи цього класу інтегрують у собі функції всіх підрозділів підприємства та уможливлюють контроль показників їх роботи у будь-який момент і діяльність усієї компанії. Найбільша потреба в системах ERP-класу з’являється в досить великих підприємств із територіально розосередженою та корпоративною структурами, що змушені опрацьовувати великі обсяги інформації при високих вимогах до оперативності прийняття рішень.

На думку деяких фахівців, повноцінних систем ERP-класу (типу R/3 або Oracle) на підприємствах України та Росії інстальовано дуже мало, а окремі експерти вважають, що їх немає зовсім. За нестабільних і непрозорих умов пострадянського господарювання українські та російські бізнесмени віддають перевагу не дорогим західним системам автоматизації управління бізнес-процесами, а простішим і дешевшим українським і російським продуктам, функціональні характеристики та дизайн яких відповідають базовим концепціям, прийнятним для ERP-систем. Адже, як засвідчило опитування керівництва компаній, у 39 % випадків метою автоматизації управління було забезпечення оперативності обміну інформацією в межах підприємства, у 27% — підвищення швидкості та якості виконання різних видів робіт і лише по 2% — скорочення витрат; оперативне прийняття управлінських рішень; підвищення мобільності й оперативності управління проектами.

Взагалі ж комп’ютерні програми, що пропонують на українському та російському ринках інформаційних послуг, уможливлюють автоматизацію таких процесів:

• забезпечення обліку, аналізу та планування;

• повний логістичний і фінансовий цикл підприємства;

• складський облік;

• розрахунки з дебіторами, кредиторами;

• облік основних засобів, заробітної плати, податковий облік тощо.

А при виконанні нестандартних завдань часто відчувається брак необхідної інформації (повної, точної, коректної тощо) при значних обсягах прагматичного шуму. Це суттєво обмежує поле дії стереотипних суджень і аналітичного підходу до прийняття рішень і підвищує роль інтуїтивних механізмів ІД і працівників, які здатні нестандартно мислити та виступати експертами з відповідних питань. Що ж стосується комп’ютерних БД і математичних методів опрацювання даних, наприклад, у стратегічному плануванні та маркетингу, то вони уможливлюють значне збільшення масивів інформації «для роздумів», тобто своєрідного інформаційного «напівфабрикату». Хоча, без сумніву, застосування вказаних засобів і інструментів забезпечує можливість поліпшувати якість експертних оцінок і ефективність прийняття управлінських рішень.

Прикладом такого інструменту можуть слугувати маркетингові інформаційні системи, які уможливлюють накопичення інформації про товари, ціни, суб’єктів ринку тощо. Найефективніші за таких умов:

• активна ринкова стратегія фірми;

• високий рівень конкуренції;

• швидка зміна середовища функціонування організації;

• швидкість зміни асортименту товарів і послуг;

• велика кількість клієнтів на різних ринках у різних регіонах.

Ланка «вихід» у кібернетичній схемі організації ІД подана інформаційними продуктами та послугами, що надають користувачам. Аналіз параметрів «виходу» на предмет їхньої відповідності завданням, які стоять перед суб’єктом, забезпечує можливість належним чином коригувати параметри ланок «вхід» і «опрацювання».

Для самого процесу організації ІД велике значення має хронологічний режим попиту на інформацію, що обумовлює вибір однієї з трьох стратегій «інформаційного виробництва»:

• постійний обсяг виробництва при постійній кількості працюючих;

• змінний обсяг випуску продукції при постійній кількості робочої сили;

• змінний обсяг випуску продукції при змінній кількості робочої сили.

Синхронну постійність обсягів виробництва інформації та кількості працюючих спостерігають при виконанні стандартних рутинних операцій (наприклад, бухгалтерських) або коли можливе зберігання інформаційного продукту протягом порівняно тривалого терміну (наприклад, тиражованого програмного забезпечення). У подібних випадках різницю між обсягами сукупного попиту та випуску продукції можна компенсувати шляхом зміни «запасів» продукції чи портфеля замовлень. Хоча можливості такого маневру в інформаційному виробництві значно менші, ніж у матеріальному.

Стратегія змінного обсягу випуску продукції при постійній кількості робочої сили має місце при виконанні сезонних робіт, що вимагають кваліфікованих кадрів, чи розв’язанні нестандартних проблем. Прикладом сезонних робіт в Україні можуть слугувати аудиторські послуги, «пік» попиту на які спостерігається у І кварталі року, коли відбувається підготовка і здача річних звітів підприємств. Розбіжності між обсягом виробництва та кількістю робочої сили регулюють шляхом запровадження гнучкого графіка робіт або декомпозиції завдання з наступним передаванням частини обсягів робіт субпідрядникам.

Стратегія змінного обсягу виробництва при змінній кількості робочої сили передбачає тимчасовий найом останньої. Її застосовують, як правило, тоді, коли вимоги до кваліфікації робочої сили порівняно невисокі: під час рекламних кампаній, для обліку руху пасажирів, перепису населення тощо.

Найзручнішою для реалізації є перша з перелічених стратегій. Тому підприємства й організації намагаються зменшити розбіжності між попитом на їхні інформаційні продукти та послуги і потребою в робочій силі для їхнього виробництва. Частково це досягається за рахунок удосконалення виробничої структури. Наприклад, у структурі виручки ВАТ «Росбізнесконсалтинг» 45% припадало на рекламу, 22% — на загальне програмування, 9% — на офшорне програмування, 9% — на системну інтеграцію, 11% — на постачання новин і котировок у режимі реального часу, 1% — на аналітичні розробки, дослідження та коментарі до новин, 2% — решта прибутків. Більшість співробітників цієї фірми становлять програмісти та журналісти.

Тема 9. Світовий та вітчизняний досвід організації інформаційно-аналітичної діяльності

Для оптимізації функціонування національних систем інформації в більшості країн світу проводять наступні роботи:

• створюють інформаційні центри;

• розробляють і впроваджують в життя програми науково-дослідних робіт в галузі ІД,

• створють ІПС з застосуванням ПК і інших засобів оргтехніки,

• визначають основні інформаційні потокиі,

• виявляють основні категорії користувачів інформації з урахуванням їх особливостей.

• розробляють засоби автоматизації інформаційних процесів і розмножувальної техніки.

• удосконалюють форми і методи видань первинних і вторинних джерел інформації про досягнення світової науки та техніки,

• здійснюють підготовку інформаційних працівників високої кваліфікації,

• ознайомлюють їх з методами роботи інформаційних центрів користувачів інформації.

Національні системи НТІ, що склалися в розвинутих країнах, відрізняються складною структурою. Поряд з державними інформаційними органами, створюваними в міністерствах і відомствах за галузевою ознакою, існують територіальні центри міжгалузевої інформації, покликані забезпечити інформаційними матеріалами фахівців у масштабі країни і в окремих районах. У той же час у великій і середній промисловій фірмах створюють свої органи інформації, що нерідко дублюють діяльність інших інформаційних служб. Останнім часом, коли ІО все більше стає економічно вигідним і поступово перетворюється в найважливіший вид людської діяльності, виникають спеціалізовані комерційні організації зі збирання, поширення та опрацювання інформації.

Для всіх інформаційних органів розвинутих країн характерна їх «населеність» на обслуговування в першу чергу науковців, від успішності праці яких залежать темпи розвитку економіки, зміцнення оборони. Неоднаковим рівнем розвитку відрізняються національні системи ІЗ в цих країнах. За технічною оснащеністю, фінансовою забезпеченістю, чисельністю інформаційних працівників, економічної ефективності впливу на розвиток науки найбільше виділяють системи інформаційного забезпечення досліджень у США і Великобританії. Ряд особливостей у забезпеченні вчених інформацією має національна система НТІ Японії. У Франції і Німеччині останнім часом приділяється значна увага розвиткові інформації, хоча ще донедавна це питання, на думку французьких і німецьких учених, не вважали в урядових колах цей стан особливо важливим.

1. Організація інформаційної діяльності в Україні

Український інститут науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ) засновано у 1958 році. Сьогодні він підпорядковується Державному агентству з питань науки, інновацій та інформатизації України.

Основною метою діяльності УкрІНТЕІ є створення системи формування національних інформаційних ресурсів з НТ та інноваційної діяльності і засобів доступу до них і побудова системи інформаційно-аналітичного обслуговування користувачів усіх рівнів.

УкрІНТЕІ виконує делеговані Державним агентством з питань науки, інновацій та інформатизації України повноваження управління системою НТІ, а саме:

• підготовку й узгодження проектів положень, інструкцій, рекомендацій, статутів, контрактів, планів, програм фінансування й інших організаційно-методичних, науково-методичних і розпорядчих документів, що стосуються загальносистемних питань;

• аналіз ІД та фінансово-господарської діяльності системи НТІ;

• підготовку пропозицій щодо розвитку та бюджетного фінансування системи НТІ;

• організацію роботи Ради директорів системи НТІ;

• подання державної системи НТІ в органах державної влади й управління.

Є головним науково-дослідним інститутом України з проблем науково-технічної і економічної інформації. Наказами Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України УкрІНТЕІ визначено:

• головною науковою установою щодо науково-методичного, експертного та інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації положень Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»;

• головною науковою організацією в системі Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України з проведення прогнозно-аналітичних досліджень науково-технологічної та інноваційної діяльності;

• центром державної реєстрації науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій, що виконують в Україні;

• головною організацією Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України у виставковій діяльності.

Урядовими постановами на УкрІНТЕІ покладено обов’язки з міжнародної співпраці у галузі НТІ, зокрема виконання функцій:

• Національного виділеного центру ІНФОТЕРРА в Україні (Програма ЮНЕП);

• Національного інформаційного центру з міждержавного обміну НТІ;

• Національного виділеного центру в міжнародній інформаційній системі з аграрної інформації AGRIS/CARIS FAO;

• Представника України в Міжнародному центрі НТІ (МЦНТІ);

• Представника України у Міждержавній координаційній раді з НТІ країн СНД (МКРНТІ).

В УкрІНТЕІ створено Технічний комітет стандартизації «Інформація і документація» (ТК-144), де розробляють більше 30 стандартів. В УкрІНТЕІ функціонує власний Інтернет-вузол на базі потужного веб-сервера, що уможливлює максимально швидке отримання нової інформації в галузі науки, техніки й економіки, а також одночасне оперативне надання на вітчизняний і зарубіжний ринки відомості щодо новітніх технологій, бізнес-проектів тощо.

Основними напрямами наукової діяльності УкрІНТЕІ є:

• розроблення науково-методичних і організаційних засад розвитку національної системи НТІ з метою поширення інформаційної продукції та послуг;

• розроблення науково-методичних основ створення єдиної системи інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності у сфері науково-технологічного та інноваційного розвитку та трансферу технологій;

• методи та практика інтеграції систем баз даних та електронних інформаційних ресурсів для забезпечення доступу користувачів до результатів науково-технологічної діяльності.

Дослідження проводять за розділами:

• розроблення науково-методичних засад розвитку національної системи НТІ. Організація доступу користувачів до наявних загальнодержавних, корпоративних та світових інформаційних ресурсів НТІ;

• розроблення організаційних засад розвитку національної системи НТІ;

• розроблення науково-методичної бази формування системи інформаційно-аналітичного забезпечення науково-технологічного та інноваційного розвитку та трансферу технологій. Підтримка функціонування системи інформаційно-аналітичного забезпечення науково-технологічного та інноваційного розвитку і трансферу технологій;

• розроблення методології інтеграції постійно функціонуючих та нарощуваних систем баз даних та електронних інформаційних ресурсів з науково-технологічної діяльності з безперервним циклом доступу.

• реалізація нон-стоп технології інтеграції постійно функціонуючих та нарощуваних систем баз даних і електронних інформаційних ресурсів з науково-технологічної діяльності з безперервним циклом доступу в єдину інтегровану систему ЕІР та відкриття керованого доступу користувачів до результатів науково-технологічної діяльності в Україні.

2. Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (юнідо)

 ЮНІДО (United Nations Industrial Development Organization) — було засновано в 1967 p. рішенням Генеральної Асам­блеї ООН як центральний координуючий орган у галузі допомоги промисловому розвитку країн, що розвиваються.

Цілями ЮНІДО є:

• сприяння промисловому розвитку і співпраці на гло­бальному, регіональному, національному та галузевому рівнях;

• сприяння індустріалізації та інформатизації країн, що розвиваються, в тому числі в галузі розроблення природних ресурсів і розвитку інфраструктури;

• надання допомоги країнам з перехідною економікою і країнам, що розвиваються, в реструктуризації та приватизації в промисло­вості;

• надання технічної допомоги.

ЮНІДО сприяє налагоджен­ню та зміцненню контактів між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, заохочує діяльність, яка сприяє залученню ін­вестицій, підтримуючи процес передавання технології країнам, що розвиваються, і обміну технологіями. В межах ЮНІДО створено Банк промислової і технологічної інформації по проектах, який може надавати необхідну країнам інформацію на їхній запит. Консультативна діяльність ЮНІДО полягає в проведенні конфе­ренцій, нарад, зустрічей представників промисловості, профспілок, користувачів. Крім того, проводять засідання груп спеціаліс­тів конкретних галузей промисловості з проблем промислового розвитку в регіоні, з питань зміцнення співпраці фінансо­вих, технічних і наукових установ розвинутих країн і країн, що розвиваються. Особливу увагу приділяють промисловій співпраці на рівні підприємств з використанням механізму цільових фондів і програми промислового інвестування. В 1997р. обсяг технічної допомоги, наданої ЮНІДО всім країнам світу, становила близько 100 млн. доларів.

Головними органами ЮНІДО є:

• Генеральна конференція, яка проводиться один раз на два роки і визначає принципи і політику діяльності ЮНІДО, затвер­джує бюджет, здійснює контроль за використанням фінансових ресурсів;

• Рада з промислового розвитку (РПР), що складається з 53 членів ЮНІДО (33 - представники країн, що розвиваються, 15 — від розвинутих країн, 5 — від країн з перехідною економі­кою), яка розглядає і приймає програму діяльності Організації, обговорює питання ко­ординації діяльності системи ООН у галузі промислового розви­тку, контролює ефективність використання ресурсів Організації, готує і подає на розгляд Генеральної Асамблеї ООН через ЕКОСОР щорічну доповідь про діяльність ЮНІДО;

• Секретаріат;

• Представництва ЮНІДО на місцях.

Допоміжними органами ЮНІДО є Комітет з програм і бю­джету в складі 27 членів і технічні комітети. До складу ЮНІДО входять 168 держав. Україна також є чле­ном цієї організації з 1985 р. Штаб-квартиру ЮНІДО розміщено у Відні (Австрія).

3. Вірменський центр науково-технічній інформації (вцнті)

ВЦНТІ є правонаступником Вірменського науково-дослідницького інституту НТІ (ВНДІНТІ), організованого в 1961 році. До складу ВЦНТІ входить Республіканська науково-технічна бібліотека (РНТБ).

Сьогодні ВЦНТІ – це:

• Національний центр НТІ з чотирма регіональними відділеннями в Гюмрі, Ванадзорі, Капані, Раздані;

• Координуючий орган міждержавного обміну НТІ;

• Центр, що генерує бази та банки даних науково-технічного і виробничого потенціалу РА;

• Видавець науково-популярного журналу «Гитутюн єв техніка» («Наука і техніка»);

• Багатогалузевий унікальний фонд РНТБ;

• Методичний центр з найважливіших проблем НТІ і інформаційно-бібліотечних технологій.

Портал ВЦНТІ являє собою унікальний інформаційний ресурс де можна знайти цікаву інформацію з найширшого кола питань науково-технічного профілю. На порталі можна знайти анотації актуальних статей зі світового потоку інформації, що надходить на тижні обновлюваної науково-технічної літератури: дайджест журнальних статей, новинки в світі книг, інновації. Портал уможливлює доступ до електронного каталогу бібліотечних фондів РНТБ, пошуковій системі баз даних власної генерації в режимі on-line: «Хто є хто в науці Вірменії», наукові організації РА, НДДКР, депоновані наукові роботи, автореферати дисертацій, а також пропаганда науково-популярного журналу «Наука і техніка».

Центр уможливлює тематичний пошук науково-технічної інформації в глобальній мережі Інтернет з доступом до 20 всесвітньо відомих зарубіжних наукових БД, таких, як Blackwell, EBSCO, RUSSIA ONLINE, Royal Society London, Swits Wise, Oxford University Press, Bio ONE, Springer LINK. Центр забезпечує можливість організації та проведення конференцій, семінарів та обслуговування за міжбібліотечним абонементом (МБА), а також в режимі on-line.

4. Державне підприємство «Білоруський інститут системного аналізу і інформаційного забезпечення науково-технічної сфери» (дп «БелІса»)

ДП «БелІСА» Державного комітету з науки і технологій Республіки Білорусь створено відповідно до Указу Президента Республіки Білорусь у 1996 році з метою виконання функцій системного аналізу стану і тенденцій розвитку науково-технічної галузі, проведення наукових досліджень і розробок для науково-інформаційного забезпечення діяльності ДКНТ Республіки Білорусь, інших органів державної влади й управління, наукових організацій Республіки Білорусь, розроблення методичних основ інформаційного забезпечення науково-технічної галузі. ДП «БелІСА» є наступником колишнього БілНДІНТІ Держплану БРСР і ДКНТ СРСР.

ДП «БелІСА» є національним інформаційним центром, що координує міждержавний обмін НТІ в республіці; здійснює державну реєстрацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських і дослідно-технологічних робіт (НДР, ДКР і ДТР) в Білорусі, веде Державний реєстр НДР, ДКР і ДТР, бази даних і фонд звітної науково-технічної документації з зареєстрованих робіт (технічні завдання, підсумкові та проміжні звіти, записки пояснень проектів тощо). На ДП «БелІСА» покладені функції з організації експертизи матеріалів заявок для включення в Реєстр високотехнологічних виробництв і підприємств і веденню цього реєстру; здійснює депонування рукописів наукових робіт, видає республіканську збірку неопублікованих робіт, бюлетень реєстрації НДР, ДКР і ДТР, журнал «Новини науки і технологій» тощо.

Основні завдання і функції ДП «БелІСА»:

• Моніторинг розвитку науково-технічного потенціалу республіки та виконання НДР, ДКР в Білорусі.

• Створення та використання банків даних про науковий потенціал, інноваційну діяльність, науково-технічні розробки, нові технології.

• Збирання, узагальнення, аналіз НТІ та забезпечення нею органів державної влади й управління, наукових організацій, інших суб’єктів господарювання, вчених і фахівців для розвитку наукових досліджень і розробок, освоєння їх результатів, забезпечення міжнародних науково-технічних зв’язків, створення єдиного інформаційного простору.

• Науково-інформаційне забезпечення міжнародної науково-технічної співпраці, розширення співпраці з зарубіжними науково-інформаційними центрами й організаціями.

• Маркетинг, просування на ринок науково-технічної продукції.

• Сприяння розробленню та реалізації державної науково-технічної політики у галузі ІД.

• Розроблення науково-методичного забезпечення діяльності органів НТІ в Білорусі.

• Освоєння та розвиток нових ІКТ доступу до комп’ютерних мереж і інформаційних систем.

• Використання науково-інформаційних комп’ютерних мереж і банків даних для вирішення науково-технічних проблем в республіці.

• Розроблення методичних основ ІЗ наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.

• Координація виконання науково-технічних програм з основних напрямів своєї діяльності.

ДП «БелІСА» володіє унікальними інформаційними ресурсами у галузі здійснення науково-технічної діяльності в Республіці Білорусь.

5. Шанхайський Міжнародний Центр Трансферу Технологій Co-Way (шмцтт)

Діяльність ШМЦТТ (Shanghai Co-Way International Technology Transfer Centre Со., Ltd) інвестована Шанхайським Науковим і Технологічним Інноваційним Центром (дочірня компанія Шанхайського Технологічного Комітету), Шанхайським Парком Розвитку Високих Технологій, Міжнародним Центром Трансферу Технологій Університету м. Циньхуа. Центр Co-Way розміщується на території відомого Парку Розвитку Високих Технологій у районі Пудонг міста Шанхая. ШМЦТТехнологій Co-Way, який був заснований у грудні 2001 року, є складовою частиною Шанхайської міжнародної мережі трансферу технологій, куди, крім Центру Co-Way, входять також:

• Шанхайський Технологічний Інноваційний Центр (Shanghai Technology Innovation Center);

• Шанхайська Служба для Малих та Середніх підприємств (Shanghai Small Enterprises Service Center);

• Національний центр трансферу технологій Шанхайського університету (National Technology Transfer Center of Shanghai Jiaotong University);

• Центр трансферу технологій Шанхайської академії наук (Technology Transfer Center of Shanghai Academy of Sciences).

ШМЦТТ Co-Way є консалтинговою компанією з питань трансферу технологій, яка забезпечує надання інформаційних послуг і інтегрує рішення з трансферу технологій для урядових агенцій та підприємств у Китаї та за кордоном.

Діяльність Центру Co-Way направлена на:

• підтримку розвитку науково-технологічної кооперації та міжнародного трансферу технологій;

• підвищення міжнародного статусу Шанхая;

• надання професійної підтримки та обґрунтованих рішень щодо міжнародного трансферу технологій парків високих технологій, інкубаторів, для малих та середніх підприємств у Шанхаї і на території дельти ріки Янцзи, а також місцевій адміністрації.

За своєю структурою ШМЦТТ Co-Way має такі головні департаменти:

• Департамент інформаційного обслуговування (інформаційне опрацювання; управління веб-вузлом; підтримка баз даних; добір і експертиза технологій; маркетинг; організація семінарів та тренінгу; видання центру; комунікація членів центру);

• Консультаційний департамент щодо трансферу технологій (умови коректної пристосовності; технічна та маркетингова мережева служба);

• Інженерно-торговий департамент.

Відповідно до запиту користувача для визначення технології або технологічного продукту центр Co-Way здійснює:

• розроблення стратегії маркетингу;

• пошук користувачів технологій;

• проведення експертизи та надання відповідних сертифікатів;

• видання рекомендацій щодо регіональних агентів (дистриб’юторів).

Серед інформаційних послуг, які надає Центр Co-Way:

• пошук нових технологій та ідентифікація потреб з нових технологій з власною базою даних нових технологій;

• організація і підтримка міжнародних мереж трансферу технологій;

• підтримка власних баз даних з трансферу технологій;

• організація та проведення презентацій, семінарів, виставок.

Консультаційні послуги, які надає Центр Co-Way:

• початкове оцінювання проекту щодо його ринкового статусу, технологічності та фінансування;

• вивчення ринку технологій;

• проведення тестування та експертизи технологій;

• бізнес-планування та фінансовий консалтинг;

• надання посередницьких послуг.

Центр Co-Way здійснює збирання, аналіз і трансфер технологій з таких галузевих напрямів:

• текстильна промисловість;

• металургія;

• вугільна промисловість;

• електротехнічна промисловість;

• машинобудування;

• хімічна промисловість;

• сільське господарство;

• енергетика та навколишнє середовище;

• логістика та транспорт;

• нові матеріали;

• біологія та фармацевтична продукція;

• електроніка й інформаційні технології;

• інші галузі.

Центр Co-Way має 1550 членів. Клієнтами Центру Co-Way є різні за формою власності, структурою, напрямами діяльності організації:

• високотехнологічні малі та середні підприємства (основна частина членів Центру Co-Way);

• високотехнологічні парки та інкубатори;

• наукові інститути;

• університети;

• органи місцевої влади.

Система пошуку інформації щодо технологій, в отриманні яких зацікавлений користувач, та розміщення нових технологій у базі даних Центру Co-Way дуже проста й операційно здійснюється безпосередньо на головній веб-сторінці Центру Co-Way. Для цього на сайті є два основних блоки: «Нові технології» та «Додайте проект». А далі пошук і внесення нових технологій відбувається відповідно до тематичних напрямів Центру, за ключовими словами та за посиланнями. На головній сторінці сайту Центру Co-Way є також пошуковий блок «Потреба у нових технологіях». У цьому блоці можна розмістити свої потреби у нових технологіях та технологічних продуктах. Уся додаткова інформація щодо розробників нових технологій і тих, хто розмістив свої потреби у нових технологіях на сайті Центру, знаходяться у відповідній службі.

6. Організація інформаційної діяльності в Росії

Сьогодні загальнодержавна система НТІ Росії складається з галузевих і міжгалузевих інформаційних підсистем. У системі є центральні галузеві органи інформації, обласні інститути інформації та територіальні центри інформації. Крім того, створено бюро та відділи НТІ на заводах, фабриках, у науково-дослідних і проектно-конструкторських організаціях. Усього в системі НТІ зайнято 100 тисяч чоловік. Розвинута мережа регіональних і центральних науково-дослідних інститутів інформації.

У 1967 році створений Всесоюзний (зараз Всеросійський) науково-технічний інформаційний центр (ВНТІЦ) із загальнодержавним фондом мікрокопій звітів про проведення в країні наукових дослідженнях і захищених кандидатських і докторських дисертаціях.

Центр повинен здійснювати:

• Реєстрування й облік усіх проведених і закінчених у країні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.

• Підготовлення довідок про стан розробок з запитуваної тематики.

• Підготовлення та видання різних інформаційних матеріалів.

• Відповіді на інформаційні запити організацій.

• Видання відповідної статистичної інформації.

• Аналітичне опрацювання різних матеріалів про наукові дослідження за кордоном тощо.

Надалі ВНТІЦ повинен стати автоматизованим центром збирання, накопичення й опрацювання інформації, необхідної для планування в країні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.

Основні напрями науковій діяльності ВІНІТІ РАН, затверджені постановою Президії РАН у 2008 році:

• науково-інформаційне і аналітичне забезпечення досліджень з природних і технічних наук у галузі науки, національної економіки, освіти, а також федеральних і регіональних програм і проектів РФ;

• розвиток методології інформатики, інформатизація суспільства;

• створення інтегрованих і інтелектуальних інформаційно-телекомунікаційних систем у галузі природних і технічних наук з можливістю моніторингу та навігації у межах національних і міжнародних мереж.

Напрями науковій діяльності Інституту відповідають Програмі фундаментальних досліджень державних академій наук на 2008-2012 рр., затвердженою розпорядженням Уряду РФ. У межах цих основних напрямів Інститут проводить фундаментальні і прикладні дослідження й експериментальні розробки у галузі інформатики й інформаційних технологій, у тому числі:

• розвиває наукові основи інформатики, інформаційних систем;

• розробляє архітектуру, системні рішення, програмне забезпечення й інформаційну безпеку інформаційних комплексів;

• досліджує проблеми штучного інтелекту та створює інтелектуальні системи;

• удосконалює методи підготовки НТІ;

• вирішує наукові, методологічні й організаційні проблеми у галузі аналітико-синтетичного опрацювання науково-технічної літератури з природних і технічних наук;

• вивчає структуру та властивості світової науково-технічної літератури, розробляє критерії та методи її добору для віддзеркалення в інформаційних продуктах Інституту;

• розробляє й упроваджує автоматизовані технології опрацювання, зберігання, пошуку та передавання інформації;

• створює навігаційні системи для забезпечення доступу до науково-інформаційних ресурсів;

• створює інтегровані інформаційно-телекомунікаційні системи;

• створив і розвиває Банк даних НТІ і систему інформаційного обслуговування;

• виконує і керує роботами з класифікації та стандартизації у галузі НТІ;

• проводить аналіз і вдосконалення тих, що існують і створення нових інформаційних продуктів і послуг ВІНІТІ РАН;

• проводить дослідження в цілях розвитку Державної системи НТІ Російської Федерації і її взаємодії з системами НТІ, що не входять до складу ДСНТІ.

В інституті, крім основного штатного складу, працює більше 22 тисяч позаштатних наукових співробітників усіляких спеціальностей, що опрацьовують літературу, видану більше ніж 70 мовами, що надходить зі 108 країн світу в кількості 80 тисяч найменувань. У них публікують близько 1 мільйона повідомлень. Обсяг усіх серій складає приблизно 25 тисяч авторських аркушів. Ця нового виду сигнальна інформація про літературні джерела світу висвітлює основні напрямки науки та техніки. ВІНІТІ РАН проводить самостійні наукові дослідження, має спільні проекти з іншими організаціями, а також веде наукові дослідження, підтримувані грантами РФФІ.

Організація інформаційної діяльності в Німеччині

У Німеччині більшість інформаційних органів створено за окремими галузями науки та господарства: хімія, машинобудування, металознавство, електроніка, атомна енергетика, будівництво, транспорт та інші. Є потужні інформаційні центри, до яких належать:

• Інститут документальної справи – у Франкфурті-на-Майні, створений на початку 1962 року на основі широкого залучення нештатних фахівців. Інститут виконує координацію ІД в країні, сприяє розвиткові галузевих органів інформації, розподіляє між ними державні субсидії, координує підготовку інформаційних кадрів.

• Інститут неорганічної хімії є великим галузевим центром. Основним завданням Інституту є створення довідників з неорганічної хімії. Для складання довідників Інститут отримує велику кількість літератури.

• Центр документації з атомної енергетики створений у 1957 році за постановою Міністерства атомної енергетики. Основним завданням центру є збирання інформації з атомної енергетики, створення бібліографічних довідників, а також ІО фахівців.

• Центр машинної документації створений за ініціативою та при фінансовому підтриманні Інституту документальної справи. Основне завдання інституту: розроблення методів машинного опрацювання інформації, консультування інформаційних органів з організаційних і методологічних питань машинного опрацювання інформації, міжнародна співпраця й обмін інформацією.

• Німецьке товариство документації було засноване в 1948 році. Основним завданням товариства є: сприяння організаціям у створені служб інформації та документації, розроблення методики роботи в галузі інформації та документації, підготовлення інформаційних кадрів, розроблення засобів механізації інформаційних процесів на основі ПК, розроблення термінології з інформаційної документації, співпраця з національними з міжнародними інформаційними організаціями.

Інформаційні служби на підприємствах займаються збиранням НТІ за своїм профілем, її опрацюванням і поширенням у відділах і лабораторіях, займаються підготовкою для поширення інформації на інших підприємствах.

Організація інформаційної діяльності у Франції

Функції центрального інституту НТІ у Франції виконує Національний центр наукових досліджень в Парижі. Важливу роль має також Центр документування Франції, що друкує періодичні інформаційні видання, проводить роботи з механізації інформаційних робіт.

Центром НТІ Франції є Комітет з досліджень у галузі документації Генеральної делегації наукових і технічних досліджень. Комітет з документації вивчає організацію НТІ і розробляє рекомендації щодо її вдосконалення, вивчає стан ІД в інших країнах і розвиває міжнародні зв’язки з інформаційними органами.

Національна бібліотека (Париж) була заснована у 1480 році і на сьогодні є найбільшим книгосховищем країни, в фондах якого налічується більше 13 мільйонів книг, періодичних видань, географічних карт, рукописів, нот, гравюр тощо. У бібліотеці є відділи книжковий, періодики, рукописів, карт і планів, музики, комплектування, фотокопіювання та відновлення рукописів.

Одним з найбільших інформаційних органів є Центр документації Національного центру наукових досліджень, створений у 1840 році. Завдання Центру документації – збирання й опрацювання періодичних видань з науки та техніки і випуск на їх основі серій реферативного журналу. Крім реферативного журналу, Центр видає бюлетень Національного центру наукових досліджень і повідомлень про дослідження, збірники наукових праць. Центр документації координує діяльність з перекладів, збирає та систематизує копії перекладів з інших мов на французьку. В центрі ведуть науково-дослідні роботи з розроблення та вдосконалення ІПС на основі сучасних ПК.

Французький союз документаційних закладів створений у 1932 році в Парижі є професійною асоціацією документалістів. Основні функції – це забезпечення постійних контактів між різними органами інформації й окремими фахівцями, сприяння обміну досвіду між ними. У 1950 році цей Союз був перетворений на спеціальний навчальний заклад – Національний інститут документаційних методів. Французька асоціація з комп’ютерної техніки й опрацювання інформації створена у 1957 році. До неї входять інженери і наукові працівники, які займаються проблемами використання ПК, комп’ютерної техніки для опрацювання інформації.

Відділ документації Науково-дослідного центру вугільної промисловості створено у 1947 році в Парижі. Відділ збирає та систематизує НТІ для фахівців вугільної промисловості країни, забезпечує ІО організацій і окремих осіб у країні і за кордоном.

Служба документації Комісаріату з атомної енергії створена в 1950 році у місті Скалі. Основне завдання служби забезпечити необхідною інформацією, організувати заходи щодо участі фахівців цих центрів у роботах конференцій, симпозіумів тощо, комплектує централізований ДІФ і фонди галузевих інформаційних центрів.

В липі 1966 року Французьке керівництво прийняло «План розвитку обчислювальної техніки», який передбачав подальший розвиток ІО в країні. У зв’язку з цим створені нові інформаційні організації – Міжнародна компанія з інформатики та Науково-дослідницький інститут інформації та автоматизації. Інститут проводить і координує дослідження в галузі машинного оснащення, зберігання та пошуку інформації, випускає інформаторів. У подальшому передбачено створення в Франції великого бібліографічного центру міжнародного масштабу та організація центру з накопичення зарубіжної та технічної літератури. Особлива увага приділяється створенню об’єднаних підприємств з виготовлення ПК, які призначені для автоматизації інформаційних процесів.

Перетворення НТБ в інформаційний орган національної сис­теми ІО. В умовах сучасної НТР відбувається необоротний процес перетворення бібліотек в ІЦ, а самої бібліотечної справи в один з різновидів ІЗ. Бібліотеки у всіх національних системах НТІ розвинених країн відіграють найважливішу роль. Іноді вони є єдиними інформаційними органами, що обслуговують науковців.

Організація інформаційної діяльності у Великобританії

НТБ Великобританії є невід’ємною частиною системи НТІ країни. Деякі з них, особливо в промислових фірмах, фактично є сучасними ІЦ й називають бібліотеками лише за традицією. Провідна роль у них належить уже не бібліотекознавцям, а вченим й інженерам, що отримали спеціальну підготовку. На думку багатьох фахівців Великобританії, досвід роботи інформаційних органів і НТБ країни свідчить про те, що бібліотекознавці, що навчалися за традиційними навчальними програмами бібліотечних ВНЗ і коледжів, виявляються непідготовленими для роботи в сучасних інформаційних органах і НТБ, де потрібно вникати в сутність розглянутих проблем і вміти швидко пристосовувати роботу інформаційного органа або бібліотеки до ІП, що постійно змінюються, науки й виробництва. У цьому зв’язку спостерігається явно виражена тенденція до скорочення в штатах інформаційних органів і НТБ країни питомої ваги бібліотекознавців, ставлять питання про зміну навчальних програм.

У багатьох бібліотеках накопичують більші фонди інформаційних матеріалів на дисках. Районні бібліотеки, крім художньої й науково-технічної літератури, видають абонентам запису музичних добутків на довгограючих платівках, картини відомих художників, а також дитячу літературу. Відділи дитячої літератури обладнані спеціальними дитячими меблями.

Діяльність бібліотек Великобританії субсидіюється за рахунок бюджету, керування здійснюється координаційною радою, до складу якого часто входить мер того району, де розташована бібліотека.

Британська національна бібліографія (БНБ) створила найповніший каталог нових книг, виданих в Англії з 1950 р. Вихід англійських книг збільшився з 130 тис. назв у 1950 р. до 230 тис. в 1965 p., однак ці цифри не включають ті назви, які були перевидані або передруковані за 16 років з моменту виникнення БНБ.

Сигнальні видання у Великобританії отримують усе більше поширення. Їх випускають майже всі інформаційні органи промислових фірм і науково-дослідних установ. Дослідження об’єкта проводиться поетапно: на кожному етапі застосовують найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання. На першому етапі збирання фактичного матеріалу і його первинної систематизації використовують методи: опитування (анкетування, інтерв’ювання, тестування), експертних оцінок, а також лабораторні експерименти (у фізиці, хімії).

В останні десятиріччя у Великобританії почали приділяти велику увагу розвиткові НТІ і координації ІД. Як і в інших країнах, спостерігається тенденція до утворення спеціалізованих ІЦ, які збирають і критично оцінюють інформацію з певних напрямків знань, наприклад, з термодинаміки, електрометрії тощо. Великих масштабів набуває співпраця спеціальних, НТБ, які об’єднують у різні групи, розробляють єдину політику комплектування фондів, опрацювання літератури і ІО. За кілька років у Великобританії було створено Управління НТІ. В основні функції правління входить:

• Консультувати міністерство освіти і науки з питань ІД в галузях природничо-суспільних наук;

• Координувати та розширювати наукові дослідження з НТІ;

• Сприяти утворенню нових урядових і неурядових органів вдосконалення інформації та вдосконаленню існуючих служб інформації;

• Сприяти підготовленню інформаційних кадрів;

• Проводити заходи щодо участі країни в міжнародних інформаційних організаціях;

• Нести фінансову відповідальність за діяльність Національної бібліотеки з науки і техніки Асоціації спеціальних бібліотек та інформаційних закладів.

Важливу роль у НТІ країни відіграють великі урядові бібліотеки.

Бібліотека Наукового музею створена в 1843 році є національною бібліотекою Великобританії. Має великі фонди книг і періодичних видань.

Бібліотека Патентного управління була створена в 1852 році. У ній є великі фонди патентної й іншої літератури з науки і техніки.

Національна бібліотека з науки і техніки була створена в 1961 році. Бібліотека фінансується урядом через Управління НТІ. Сьогодні бібліотека отримує майже всю світову літературу з науки і техніки. Вона збирає також неопубліковані документи, наприклад, наукові звіти, переклади з НТІ тощо. Останніми роками Департамент наукових і промислових досліджень докладає великих зусиль для створення центрів НТІ в промисловості.

Незважаючи на зацікавленість підприємців у максимальній ефективності виробництва, у Великобританії недостатньо використовують наукові знання в розвитку науки і технічного прогресу в промисловості. У зв’язку з цим виникла необхідність подальшого вдосконалення НТІ в країні. Для розвитку досліджень в галузі наукової інформації, а також стимулювання підготовки фахівців з НТІ в Департаменті утворення і науки – Великобританії створене Управління, з наукової і технічної інформації.

Система НТІ у Великобританії носить складний характер, Її здійснюють державні та регіональні промислові організації, численні наукові та професійні асоціації, вищі навчальні заклади.

До державних організацій Великобританії, що здійснюють НТІ, відносять: Управління наукової і технічної інформації, Національний Комітет з винахідництва, Державна бібліотека патентів, Бібліотека наукового музею, Британський інститут стандартів тощо. До їх числа варто також віднести інформаційні підрозділи (відділи, групи, бюро) у міністерствах і відомствах. Ці підрозділи працюють у тісному контакті з відділом НТІ і документації Управління промислових і наукових досліджень.

Управління НТІ (УНТІ) є структурним підрозділом Міністерства освіти і науки. Основні задачі УНТІ наступні: консультативна допомога державному секретарю з освіти та науки у визначенні загальних шляхів і методів розвитку НІД в країні; розвиток науково-дослідних робіт в галузі НТІ, підвищення ефективності застосовуваних методів і форм ІО, а також розроблення нових методів і форм; стимулювання підготовки і навчання фахівців для роботи в галузі НТІ; координацію починає уряд і приватні організації заходів для удосконалення системи НТІ в країні; загальне керівництво роботою Національної НТБ; субсидування діяльності Асоціації спеціальних бібліотек і інформаційних бюро (АСБІБ), що поєднує більшість великих бібліотек Великобританії.

Велика увага приділена вивченню кожного типу організацій у загальній інформаційній системі. Одним з найважливіших видів ІО стає вибіркове розподілення інформації, що здійснюють як вручну, так і за допомогою ПК. Застосування зворотного зв’язку забезпечує можливість стежити за тим, щоб документи, що направляють тому чи іншому фахівцю, завжди точно відповідали ІП цього фахівця, що змінюються. Великого значення надають також особистим контактам інформаційних працівників з користувачами інформації.

У системі інформації Великобританії важливе значення має реферативний журнал «Сайенс абстракті», що виходить у Лондоні щомісяця і є одним з найстаріших РЖ світу. До 1966 року він випускався в двох серіях: «Фізиці абстракті» і «Електрикал енд електроніці абстракті». З 1966 року почате видання третьої серії — «Контрол абстрактс». У журналі реферується близько тисячі назв різних періодичних видань, що виходять мовами з латинським і слов’янським алфавітами. Патентні описи, стандарти, дисертації, технічні звіти він не висвітлює.

Для підготовлення рукописів, авторських і предметних покажчиків застосована датська система маркетування «Картопринт». Зараз «абстракт» випускає два рази на місяць бібліографічні видання сигнального типу «Каррент пейперз ін фізікс» і «Каррент пейперз ін контрол», а раз на місяць – типу газети обсягом 4-8 сторінок з електротехніки й електроніки. Бібліографічні описи статей дають під відповідними предметними рубриками. У редакції журналу розпочато розроблення методики комплексного опрацювання публікації з фізики, електроніки й електротехніки за допомогою ПК. Мета розроблення – створення сучасної системи ІО фахівців.

7. Організація інформаційної діяльності в Японії

Перші організації, що мають відношення до служби інформації, були створені в Японії ще в кінці ХІХ ст. Так, у 1877 р. була створена спілка фахівців у галузі хімії «Нихон кагаку соран», що приступило до опрацювання іноземної технічної літератури та випуску реферативного журналу. У 1903 р. організувалася спілка медиків «Ігаку тюо дзаси», що також почала видавати реферативний журнал з медицини. В даний час у країні існує розвинута мережа інформаційних органів. Вона включає Японський центр НТІ, ряд центрів у науково-дослідних організаціях і фірмах, Японське суспільство з опрацювання інформації й інших.

Японський центр НТІ (ЯЦНІТІ), створений у 1957 p., є не комерційною організацією, субсидованою урядом і частково промисловими корпораціями Японії. Контролює його прем’єр-міністр через Управління з науки і техніки. ЯЦНІТІ – найбільший ІЦ країни у галузі науки і техніки, покликаний виконувати наступні задачі: збирання, зберігання і наукове опрацювання та репродукування інформаційних матеріалів; підготовлення та публікування інформаційних видань; здійснення міжнародних зв’язків і співпрацю з закордонними організаціями з питань НТІ. У 1968 р. у штаті Центру нараховувалося 288 співробітників, близько 100 з них були фахівцями інформаційної служби. Позаштатними референтами працювали приблизно 3000 вчених і фахівців, що активно брали участь у наукових і промислових дослідженнях.

Одним з нових напрямків діяльності Центру, що здобувають усе ширший розмах, є робота з пропаганді в країні ІД. Співробітники читають лекції на підприємствах японських фірм, у інститутах і бібліотеках, виступають по радіо, беруть участь у симпозіумах, а також викладають на різних курсах з вивчення ІД.

Центр має дві філії – в Осаці і Нагої, що в основному забезпечують ІО користувачів у своїх районах, а також організують навчання користувачів інформації. ЯЦНІТІ підтримує наукові і ділові зв’язки більше ніж з 500 науковими організаціями і видавництвами за кордоном. Для системи НТІ Японії характерне існування багатьох професійних суспільств.

Японська асоціація з документації є однією з провідних організацій, що займаються питаннями наукової інформації. Коло діяльності асоціації досить широка: розроблення УДК, вивчення проблем індексації, машинного опрацювання інформації, методу запису інформації на перфокартах. У 1965 р. учена рада Японії прийняла п’ятирічну програму розвитку науки і техніки (1967-1971 рp.). Програмою передбачено створення об’єднаних центрів (сого сэнта) НТІ, спеціалізованих центрів (сэнмон сэнта), центрів довідкових даних (дэта сэнта), розширення мережі НТБ, організація довідково-інформаційної служби (дзиохо аннайсио).

Крім того, планують ряд заходів щодо упорядкування потоку інформаційних матеріалів і створення двох центральних органів: науково-дослідного інституту фундаментальних досліджень у галузі інформації, що займався б розробленням теоретичних основ наукової інформації, і НДІ інформаційної техніки, що проводив би дослідження та розроблення засобів автоматизації основних інформаційних процесів і впроваджував би їх у роботу органів інформації.

8. Організація інформаційної діяльності у сша

У США створені великі міжвідомчі служби інформації, що отримали своє втілення в широко розвинутій мережі органів НТІ, створених при державних установах, інститутах, університетах і коледжах, наукових спілках і промислових підприємствах. Служби можуть бути згруповані в наступному порядку:

• ІЦ відомств федерального уряду США;

• інформаційні органи промислових фірм, наукових і професійних спілок, ВНЗ, НДІ;

• комерційні організації з НТІ.

Останнім часом федеральний уряд США приділяє велику увагу організації ефективної системи НТІ. Наукову інформацію в США збирають і поширюють 259 федеральних організацій, багато професійних спілок, технічні журнали, 300 бюро технічної інформації.

Для координації та керівництва НІД відомств федерального уряду у виконавчому апараті президента виділена спеціальна група, а також створений Консультативний комітет. Конгрес і уряд США вживають заходи для забезпечення систематичного надходження всієї необхідної НТІ в зацікавлені організації та фірми, особливо дрібні та середні, тому що вважають, що значне поширення й ефективніше використання досягнень науки і техніки в наукових дослідженнях, промисловості та торгівлі мають досить істотне значення для розвитку економіки країни. З цією метою питання НТІ систематично вивчають і обговорюють відповідними комісіями сенату та палати представників конгресу.

Для обміну інформацією з поточних досліджень створений Центр з обміну наукової інформації (ЦОНІ). Варто зазначити дві особливості його роботи. Перша полягає в тому, що ЦОНІ має справу з матеріалами з поточних досліджень до того моменту, коли вони будуть опубліковані або надійдуть у якісь документаційні канали. Центр не збирає повідомлення про результати досліджень, рефератів, журнальних статей.

При Національному бюро стандартів США в 1967 році створені два центри: з хімічної кінетики і з мас-спектрометрії. Організований у Парамусі найбільший у світі комерційний центр з опрацювання інформації.