Сім'я і сімейний побут.

У Київській землі швидше, ніж в інших регіонах викристалізовувалися цивілізовані сімейні взаємини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. З іншого боку, у древлян, радимичів, в'ятичів, сіверян ще до XII ст. зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних забав і так робив її дружиною. Навіть траплялися випадки, що окремі чоловіки мали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлюбу. (Залишки неоформленого церквою, але визнаного громадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст., сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей). Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім'ї й жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація наших предків. Якщо у VIII—IX ст. ще зберігалися окремі елементи родового ладу, то в X ст. вони повністю зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська община зі суворою регламентацією господарських і побутових стосунків. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючися владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не було соціальної рівності: її послаблювала подальша індивідуалізація господарсько-побутового життя, коли общинники переходили до індивідуального ведення господарства, виплати окремих податків і виконання різноманітних повинностей. Одні з них швидко багатіли, інші — бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов'язки. Останні змушені були виходити з общини й шукати засобів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів.

З числа вільних общинників формувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі населення. Культова архітектура Києва, Чернігова та Переяслава справила суттєвий вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й каркасно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дощок або плах, вставлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися. В одному а кутів кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й готування їжі. Найвживанішим посудом були глиняні та дерев'яні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, тарілки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені кошики тощо. З городини люди готували якесь рідке вариво, із зерна — каші, варили горох та інші бобові, вживали також страви з м'яса, риби, молока.

Населення Київської Русі носило різноманітний одяг — широкі сорочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взувалися переважно в чоботи — типове взуття українців протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних статків для пошиття речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були вовняні й лляні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні привозні тканини, зокрема оксамит. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулим вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдено на давніх поселеннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися коміри й обшлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент робився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сюжети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Різноманітним і багатим був духовний світ населення Київської Русі. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово вкорінювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язичницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим самим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачами проводжали небіжчиків, величальними піснями зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість — епічні пісні, перекази, билини. В. них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників. Народ створив цикл билин про відважну богатирську трійцю — Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князеві Володимирові й боротьбу з силами зла. У свідомості людей вони уособлювалися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфічних персонажів. На Русі розвивалася й музична культура, яка своїм корінням сягає в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали усний народний епос і тим самим підтримували безперервність і наступність історичної пам'яті наших предків. Серед літописних співців своїм талантом і популярністю виділявся Боян, який жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. У IX—XII ст. з'явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальниками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Візантією — спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи.

Безперечно, вплив іззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позначався на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений ґрунт.