I. Підкова (Львів).

СЕРДЮЦЬКІ ПОЛКИ (серденята, сердюки; з турецької - одчайдухи) - вільнонаймані (“охотницькі”) піхотні полки у Гетьманщині в останній чв. 17- першій чв. 18 ст. Вперше сформовані у 1660 роках гетьманом П.Дорошенком у Правобережжі, згодом створені гетьманською адміністрацією і в Лівобережній Україні. Комплектувалися С.п. виключно з добровольців (“охотників”) із різних частин України, а також з волохів, поляків, сербів та ін. Заборонено було приймати селян-втікачів, а також реєстрових козаків з Лівобережної України. На чолі полку стояв полковник та полкова старшина-осавул, хорунжий, писар, обозний. Кожен полк, як правило, називався прізвищем полковника, напр. полк Герасима Василенка, Петра Кожуховського, Дмитра Чечеля. Командував С.п. особисто гетьман. Кількість С.п. не була постійною і коливалася в середньому від 3 до 8. У кожному з полків налічувалося 400-700, інколи і 1000 вояків. За службу сердюки отримували грошову платню з гетьманської скарбниці й були на повному гетьманському забезпеченні. С.п. не мали постійного місця дислокації і розташовувались у визначених гетьманськими універсалами пунктах. С.п. виконували військову і охоронно-поліційну службу - брали участь у воєнних кампаніях (зокрема у Чигиринських походах 1677-78, Азовських походах 1695-96, обороні Батурина від московських військ О.Меншикова в 1708 та ін.); охороняли гетьманську резиденцію, генеральну старшину, генеральну артилерію, військову канцелярію, генеральний суд тощо; несли гарнізонну і караульну службу у фортецях, допомагали митній службі збирати податки тощо; використовувалися для приборкання масових заворушень серед населення. Сердюки, які разом з компанійцями і жолдаками складали гетьманську гвардію, відзначалися сміливістю і завзятістю в бою, відданістю гетьманові. Згідно з царським указом від 14(25).7.1726 С.п. було ліквідовано.

О. Кривоший (Запоріжжя).

СЕРЕДИН КОСТЯНТИН ХРИЗАНФОРОВИЧ (20.10.1874 - р. см. невід.) - український військовий діяч періоду Української революції. Н. на Полтавщині. Військову освіту здобув у Полтавському кадетському корпусі, Єлисаветградському кінному училищі (1895). Служив у 28-му драгунському Новгородському полку. Після закінчення у 1903 Миколаївської академії Генерального штабу обіймав посади старшого офіцера для доручень штабу Київського військового округу, викладача офіцерської кінної школи, помічника командира 26-го драгунського Бузького полку. З 1903 - штаб-офіцер для доручень командувача Київського військового округу, полковник(1911).Уроки Першоїсвітової війни 1914-18 - офіцер для доручень при головнокомандувачеві Південно-Західного фронту, командир драгунського Приморського (1916), 12-го уланського Білгородського полків. Після проголошення незалежності УНР - в українській армії. За Гетьманату - військовий аташе українського посольства у Румунії. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СЕРЕДНЬОДНІПРОВСЬКА КУЛЬТУРА -археологічна культура кін. Ill - першої пол. II тис. до н.е. Виділена В.Городцовим, досліджували Т.Пассек, С.Березанська, І.Артеменко. Час існування поділяють на ранній, середній і пізній етапи. На ранньому етапі племена С.к. жили в Середньому Подніпров'ї, на середньому етапі - розселились у Верхньому Подніпров'ї і на Лівобережжі Дніпра. На пізньому етапі з'явилися у верхів'ях Оки і Західної Двіни. С.к. представлена поселеннями, курганними і ґрунтовими могильниками. Найвідоміші поселення - Ісковщина, Козинці, могильники - Зеленки, Бурти, Сябровичі, Долинка. Житла - наземні, стовпової конструкції, з кам'яними черенями для вогнищ. Обряд захоронения - трупопокладення, рідше-трупоспалення. Глиняний посуд (горщики, амфори, чаші) поділявся на господарський і столовий. Орнамент - заглиблений (заштриховані трикутники, ялинки тощо) і шнуровий. Знаряддя праці виготовлялися в основному з кременю, каменю і кісток. У пам'ятках зустрічаються бронзові вироби - шила, ножі, сокири, гривни, браслети, скроневі кільця, прикраси з янтарю. Племена С.к. займалися переважно скотарством, частково -землеробством. Традиційними заняттями були полювання, рибальство, обробка шкір тварин, ткацтво. Існують різні думки щодо походження та подальшої долі племен С.к. Одна з найбільш вірогідних: серодньодніпровські племена сформувалися внаслідок переселення в Середнє Подніпров'я племен шнурової кераміки культури із заходу (Підкарпаття і Волині) та змішання їх з місцевим населенням, у т. ч. і з пізньо-трипільським. Припускають, що частина племен С.к. розселилась на північний схід - у межиріччя Оки і Ками, де взяла участь у формуванні фатьянівської культури, ін. частина -залишилась на місці й дала початок східнотщінецькій культурі середнього етапу бронзової доби.

М. Пелещишин (Львів).

СЕРЕДНЬОСТОГІВСЬКА КУЛЬТУРА-археологічна культура мідної доби. Поширена в степовому Подніпров'ї, Приазов'ї та Нижньому Подонні. Назва походить від поселення на о-ві Середній Стіг (тепер - у межах м. Запоріжжя). Поселення: Олександрійське, Дереївське, близько десяти ґрунтових та курганних могильників (Олександрійський, Чаплинський та ін.). Пройшла два основних етапи розвитку: ранній - волоський (від поселення на о. Волоський) і пізній - дереївський (від поселення біля с. Дереївки). С.к. поділяється на кілька груп: скелянську, квітянську, стогівську та ін. Під час розкопок виявлено велику кількість крем'яних, кам'яних, кістяних знарядь. Глиняний посуд - ліпний, гостро- і округлодонний, прикрашений гребінцевим штампом і відбитками шнура. Серед крем'яних виробів виявлено наконечники стріл, списів і дротиків підтрикутної форми, ножі на довгих пластинах. Основними заняттями населення С.к. було скотарство (конярство), різні промисли. У поховальному обряді домінує трупопокладення на спині з підігнутими ногами. У формуванні племен С.к. брали участь різні етнічні групи племен. Її пов'язують з пам'ятками хвалинського типу в Нижньому Подонні. С.к. відіграла важливу роль у формуванні ямної культури, а також шнурової кераміки культури.

М. Пелещишин (Львів).

“СЕСТРИНСЬКИЙ СОЮЗ СВ. ОЛЬГИ” -перша українська жіноча громадська організація в США. Заснована у 1897 в американському місті Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі). Започаткувала численну мережу українських благодійницьких жіночих організацій у цій країні. Члени організації займалися доброчинною та культурно-освітньою діяльністю серед українських емігрантів.

О. Кривоший (Запоріжжя).

СЕЦЕСІЯ УКРАЇНСЬКИХ СТУДЕНТІВ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 1901-02 -організована акція припинення навчання у Львівському університеті студентами-українцями. Здійснена на знак протесту проти репресивних заходів адміністрації щодо організаторів українських студентських віч та демонстрацій, а також проти закликів до погромів українського студентства. Була виявом масового протесту на одному з етапів боротьби за український університет у Львові. С. передував ряд провокаційних дій польської адміністрації Львівського ун-ту: інавгураційна промова в польському шовіністичному дусі ректора Ридигера, заборона проф. М.Грушевсько-му виступати українською мовою на засіданні Ради філософського ф-ту, заборона деканом теологічного ф-ту заповнювати студентські індекси рідною мовою, антиукраїнська промова в австрійській Державній Раді проф. Цвіклінські. 19.11.1901 на загальному вічі українські студенти висловили недовіру університетському сенату та окремим професорам, вимагали заснування окремого українського ун-ту, проведення повної утраквізації в навчальному закладі. Завершив віче демонстративний похід українських студентів вулицями Львова. Внаслідок тенденційного слідства, проведеного університетським сенатом, з ун-ту виключено п'ятьох українських студентів (Є.Косевича, В.Темницького, М.Щуровського, Є.Бурачинського, В.Пачовського) як ініціаторів листопадового віча та демонстрацій. У відповідь на дії адміністрації ун-ту українські студенти скликали 1.12.1901 нове віче, на якому прийняли рішення: “...виписатися разом з книги горожан Львівського університету; не вписуватися на цей університет так довго, доки загал русько-української молоді не сконстатує, що можна це зробити без пониження академічної і національної честі”. 3.12.1901 440 українських студентів (присутні на той час у Львові) подали заяву ректору про колективний вихід з ун-ту. Протягом наступного тижня навчання у Львові припинило бп. 600 українців, які відразу подали заяви про прийом на навчання до ун-тів Кракова, Відня і Чернівців. Після відмови ректоратом Чернівецького ун-ту прийняти частину українських студентів на навчання чеські патріоти закликали українську молодь вступити до Празького ун-ту, в який їх (бл. 20 осіб) і було невдовзі зараховано. С. отримала широку підтримку серед української громадськості Галичини, Буковини та Підросійської України. Українські товариства, інституції, сільські громади надіслали понад тисячу петицій у парламент на підтримку студентських домагань. Для підтримки вимог студентів-українців та їхнього подальшого навчання в австрійських ун-тах було створено комітети: у Львові - національний (голова - Я.Кулачковський) та москвофільський (гол. - А.Добрянський), у Чернівцях (гол. - С.Смаль-Стоцький). Було створено “Сецесійний фонд”, який протягом двох тижнів зібрав більше 20 тис. корон. З студентськими діями солідаризувався митрополит А.Шептицький, давши дозвіл студентам-богословам виїхати на навчання в інші австрійські ун-ти і протягом цілого року утримував їх за власний кошт. С. підтримала і частина польського студентства Кракова, Любліна, Львова та ін. міст Австро-Угорщини. Студенти слов'янських національностей Берліна, Парижа, Цюріха у резолюціях та постановах зборів своїх організацій і товариств визнавали домагання українських студентів справедливими. Однак переважна частина шовіністично настроєного польського студентства і місцевої преси Галичини негативно поставилась до вимог українських студентів Львова. Конкретних наслідків сецесія не принесла, оскільки австрійський уряд зігнорував усі вимоги студентів. Проте позитивним наслідком акції студентів-українців стало ознайомлення європейської громадськості зі станом національної освіти у Галичині. На думку деяких тогочасних українських суспільно-політичних діячів Галичини, сецесія мала і негативні наслідки, бо призвела до послаблення організованого українського студентського руху. Зокрема, М.Павлик зазначав: “Вихід наших академіків Львівського університету був помилкою, з огляду на практичні результати, які можна було досягти лише на місці - боротьбою”. С. закінчилася у липні 1902, коли на з'їзді української молоді у Львові було прийнято рішення про повернення українців до Львівського ун-ту.

В. Качмар (Львів).

СЄВСЬКІ ЧЕХИ - московська монета, яку карбували у м. Сєвську (тепер Орловська обл., Росія) у 1686-87. Наприкін. 17 ст. царський уряд здійснив спробу витіснити з грошового обігу поширені у Лівобережній Україні монети Речі Посполитої півтораки (в Україні часто називали “чехами”) шляхом випуску регіональних монет, зовнішнє оформлення яких було б подібне до польських. У кін. 1675 московський уряд дав дозвіл на карбування цієї монети у Путивлі, яку з невідомих причин не випускали. Лише у 1686-87 вдалося налагодити випуск чехів на монетному дворі у Сєвську (звідси походить і назва монети). С.ч. призначались для обігу лише в Україні. На лицьовій стороні вміщували зображення московського двоголового орла, увінчаного коронами, і легенду, що складалася з початкових латинських літер імен та титулів царя Івана і Петра Олексійовичів. На звороті вміщувались дата та місце емісії - Сєвськ. С.ч. не вплинули на монетний ринок Гетьманщини, оскільки вони були виготовлені з низькопробного срібла і за якістю значно поступалися однотипним польським чи західноєвропейським монетам.

Р. Шуст (Львів).

СЄРАКОВСЬКИЙЗИГМУНТ [18(30).5.1826-15(27).6.1863] -діяч польського і російського визвольного руху. Н. у с. Лісовому (тепер Маневицького р-ну Волинської обл.) у родині збіднілого польського шляхтича, який загинув під час Польського повстання 1830-31. У 1845 закінчив Житомирську гімназію. З 1845 навчався у Петербурзькому ун-ті, з якого 1848 виключений за участь у таємних студентських гуртках і висланий рядовим до арештантської роти Оренбурзького військового корпусу. На засланні познайомився і заприятелював з Т.Шевченком, а також польськими та російськими політичними поселенцями - Б.Залеським, Я.Станкевичем, Л.Турно, О.Ханиковим та ін.

Після амністії у 1856 повернувся до Петербурга. У 1859 закінчив Академію Генерального штабу, служив офіцером особливих доручень у Генштабі. Підтримував тісні зв'язки з російськими радикальними демократами (М.Чернишевським, М.Добролюбовим, співпрацював у часописі “Современник”), а також демократичною еміграцією, що готувала повстання в усіх польських землях. Був прихильником польсько-російсько-української співпраці в інтересах повалення самодержавства і утворення демократичної федерації цих народів. У 1857 в Петербурзі керував польським військовим гуртком, до якого належали офіцери російської армії, що ставили собі за мету проведення демократичних реформ у Росії та підтримували ідею надання незалежності Польщі. Брав участь у підготовці Польського повстання 1863-64 як однієї з ланок демократичної революції в Російській імперії. Налагодив зв'язки між польськими (“партія червоних”) і російськими (“Земля! воля”, “Комітет російських офіцерів у Польщі”) таємними організаціями. У грудні 1862 Центральним національним комітетом був призначений керівником повстанських загонів Жемайтії (пн.-зх. частина Литви), а після початку повстання створив на Ковенщині (нині Каунас) велике повстанське з'єднання. Після кількох переможних сутичок з урядовими військами загін С. у кін. квітня 1863 був розбитий. Поранений, він потрапив у полон і за вироком польового суду повішений у Вільно (тепер Вільнюс, Литва).

/7. Зашкільняк (Львів).

СЄРОВ ІВАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ (1905 -1962) - радянський державний діяч, народний комісар внутрішніх справ УРСР. Н. у с. Афімському Вологодської губернії. Учасник громадянської війни в Росії. У 1928 закінчив Ленінградське військове училище. У 1932 -голова повітового виконавчого комітету. У 1930 роках працював в особистому секретаріаті Й.Сталіна. У 1939 закінчив Військову академію ім. Фрунзе. З вересня 1939 до лютого 1940 - нарком внутрішніх справ УРСР, з 1940 - член Політбюро ЦК КПУ Під керівництвом С. органи НКВС продовжували чинити масові політичні репресії щодо українських вчених, митців, робітників і селян. У лютому 1941 призначений заст. народного комісара державної безпеки СРСР. У 1943-44 С. керував операціями з депортації чеченців, кримських татар і калмиків. З 1945-заст. начальника СМЕРШу в радянській зоні окупації Німеччини, у 1954-58 - голова КДБ СРСР. З 1958 - начальник Головного розвідувального управління (ГРУ) МО СРСР. У 1962 у зв'язку з арештом полк. ГРУ О.Пеньковського (звинувачений у шпигунстві) звільнений з посади, понижений у званні та позбавлений звання Героя Радянського Союзу. Покінчив життя самогубством.

/. Підкова (Львів).

СИГАРІВ ВАСИЛЬ ОПАНАСОВИЧ -(2.8.1868-р. см. невід.)-український військовий діяч, генерал-хорунжий (1921). Н. на Кубані. У 1889 закінчив Московське піхотне юнкерське училище, у 1901 - Миколаївську академію Генерального штабу. Служив у 150-му піхотному Таманському полку. З 1909 командир батальйону Київського піхотного юнкерського училища. Після утворення Української Центральної Ради і проголошення незалежності УНР зголосився до Української армії. Був лектором Київської інструкторської школи, помічником начальника учбового відділення Головної шкільної управи, командиром полку Запорозької дивізії. У квітні 1919 хворим потрапив у полон до більшовиків, але у травні 1920 втік, повернувся в Армію УНР. Призначався комендантом Києва (травень 1920), помічником командира 7-ї Запорозької бригади. З липня 1920 у Генеральному штабі-начальник відділу персонального складу управління комплектування, 2-й, 3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу. Після інтернування Армії УНР перебував у таборах. Згодом жив у Бересті (тепер Брест, Білорусь).

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СИГИДА НАДІЯ КОСТЯНТИНІВНА (дівоче прізвище-Малаксіано; 1862 - 8(20). 11,1889) -революціонерка-народниця. Н. у Таганрозі в сім'ї міщанина. Закінчила гімназію. Працювала вчителькою у міському училищі. Брала участь у народовольському гуртку (діяв з 1885 у Катеринославі), створеному з метою

відновлення розгромленої царизмом “Народної волі”. Вступивши у фіктивний шлюб з Я.Сигидою, стала господаркою квартири, де збирались народовольці. Невдовзі організувала у квартирі нелегальну друкарню та зберігала ручні бомби. 23.2(4.2)1886 заарештована й ув'язнена в Петропавловській фортеці. В грудні 1887 засуджена до страти, яку замінено 8-річною каторгою. В січні 1889 прибула на Карійську каторгу. На знак протесту проти сваволі й знущань тюремної адміністрації над політичними в'язнями С. разом М.Ковалевською, М.Калюжною, Н.Смирниць-кою, I.Калюжним, С.Бохановим та ін. вчинила самогубство. Український поет П.Грабовський, який разом з С. був відправлений етапом на каторгу, присвятив С. збірку поезій “Пролісок” та окремі вірші.

О. Сухий (Львів).

СИГІЗМУНД КЕЙСТУТОВИЧ (р.н.невід -п. 1440)-князь стародубський, великий князь литовський (1432-40). Наймолодший із синів Кейстута Гедиміновича, брат Вітовта. С.К. вів запеклу боротьбу проти Свидригайла Ольгердовича, який відстоював незалежність Великого князівства Литовського, опираючись на українську аристократію. У 1432 С.К. напав на Свидригайла, захопив Вільно і був проголошений великим князем. Намагаючись прихилити на свою сторону українську знать, привілеями 1432 і 1434 поширив на руських князів і бояр права, якими користувалася литовська шляхта. У 1432 С.К. відступив Польщі подільські землі та території на волинському порубіжжі; після його смерті вся Волинь мала відійти до Польської Корони. У вересні 1435 остаточно розбив українсько-литовські війська під командуванням Свидригайла в битві під Вількомиром. Правління С.К. зміцнило польські впливи на литовських і українських землях і загострило національно-релігійну боротьбу. Вбитий внаслідок змови князів Івана і Олександра Чарторийських у Тракайському замку неподолік від Вільно шляхтичем-киянином Скобейком.

О. Русина (Київ)

СИГІЗМУНД І СТАРИЙ (1.1.1467-1.4.1548)-польський король і великий князь литовський (1506-48). Син Казимира IV Ягеллончика. У 1507-37 (з перервами) вів війну проти Московської держави. Східна експансія Польщі за правління C.I призвела до послаблення її позицій та приєднання до Московського князівства північно-східних українських земель - Чернігово-Сіверщини. У 1508 уряд C.I придушив національно-визвольне повстання під проводом М.Глинського. В 1519-21 вів боротьбу проти Тевтонського ордену. За C.I відбулося приєднання

Мазовії до Польщі. Спроби C.I зміцнити королівську владу з допомогою воєнних і фінансових реформ не мали успіху. За C.I були зроблені перші спроби створення реєстрового козацтва.

О. Русина (Київ).

СИГІЗМУНД II АВГУСТ (1.7.1520 -7.7.1572) - польський король (1530-1570), великий князь литовський (з 1548). Останній представник династії Ягеллонів. За його правління українську шляхту зрівняно у правах з польським дворянством. У 1564 С.ІІ допустив у Польщу єзуїтів. Брав активну участь в укладенні Люблінської унії 1569. Вів боротьбу проти Московської держави під час Лівонської війни 1558-63, внаслідок якої Польща в 1563 втратила Полоцьк. Був покровителем мистецтв і меценатом. За С.ІІ бл. 1552 канівський староста Д.Вишневецький збудував на о. Мала Хортиця, в пониззі Дніпра, укріплений замок для захисту від нападів татар - першу Запорозьку Січ. На час правління С.ІІ припадає організація у 1572 коронним гетьманом Язловецьким відділу реєстрових козаків.

О. Русина (Київ).

СИГІЗМУНД III ВАЗА (20.6.1566 -30.4.1632) - король Польщі і великий князь литовський (з 1587), король Швеції (1592-1599). Син шведського короля Іоанна III Вази та Катерини Ягеллонки, дочки Сигізмунда І Старого. Обраний на престол середньою шляхтою на чолі з Я.Замойським. С.Ill, будучи шведським королем, прагнув відродити католицизм. У 1599 скинутий з шведського престолу протестантським дворянством. За його правління Польща вела війни зі Швецією (1600-11, 1617-20, 1621-29) та Туреччиною (1617, 1620-21; див. Хотинська війна 1620-21). У 1609-18 С.Ill вів боротьбу проти Московського царства, в якій брали участь українські козацькі полки (не менше ЗО тис. чол.) під командуванням П.Сагайдачного. За С.III відбулися національно-визвольні повстання під проводом К.Косинського, С.Наливайка, М.Жмайла, Т.Федоровича. С. Ill активно сприяв переходу православної церкви під верховенство Риму. За його правління було укладено Берестейську унію 1596.

О. Русина (Київ).

СИДЕЛЬНИКІВ СЕМЕН НАЗАРОВИЧ (15.4.1867 - р. см. невід.) - український військовий діяч. Генерал-майор. Закінчив технічне, а згодом піхотне юнкерське училище (1890). Служив у 15-му гренадерському полку. Після закінчення Миколаївської інженерної академії - на штабних і командних посадах інженерних військ російської армії. Зголосився до української армії в період Гетьманату. З 20.7.1918 очолював Головне інженерне управління Військового міністерства, яке відало технічною, науково-освітньою і господарською частинами інженерного відомства, будівництвом фортець, військових об'єктів, постачанням технічного майна військовим частинам і складам. Управлінню підпорядковувались адміністративний, технічний, електротехнічний, залізничний, загальний та ін. відділи. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СИДОР ВАСИЛЬ (псевд. Шелест, Конрад, Кравс, Зов, Лісовик, Ростислав Вишитий; 24.2.1910-14.4.1949)-український військовий діяч. Н. у с. Спасові Сокальського р-ну Львівської області у селянській родині. У 1931 закінчив гімназію у Перемишлі. Навчався у школі підхорунжих польської армії, звідки виключений через політичну неблагонадійність у 1932. Член “Пласту” та Організації українських націоналістів. Військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН на Північно-західних українських землях у 1936, організатор бойової групи ОУН “Вовки”, військовий референт Крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях у 1940, викладач на військових курсах ОУН у Кракові. Учасник II Великого збору ОУН у Кракові у 1941. У 1935, 1937-39 - в'язень польських тюрем. Напередодні німецько-радянської війни 1941—45 вступив до батальйону “Нахтігаль”, командував сотнею у 201-му батальйоні в ранзі поручника (1941—42). Влітку 1943-керівник Крайового військового штабу УПА на Волині, з серпня 1943-член Головної Ради ОУН та Головного військового штабу УПА. 8.7.1943 підвищений до рангу майора УПА. У 1944-49 - крайовий командир УПА-Захід, член Проводу ОУН на Західноукраїнських землях, Проводу ОУН-Б (з 1947), крайовий провідник ОУН Карпатського краю, генеральний суддя ОУН. У 1946 підвищений до рангу полковника УПА, нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги (2-го класу). З 1947 - заступник головного командира УПА. Загинув із дружиною Надією Сидір-Романівою під час бою зі спецпідрозділом МДБ біля с. Перегінського (тепер Івано-Франківська обл.).

К. Бондаренко (Львів).

СИДОРЕНКО ГРИГОРІЙ (1874-6.2.1924)-український політичний діяч, дипломат. За фахом - інженер шляхів. Н. у Херсонській губ. Працював у дирекції Транссибірської залізниці, очолював українську громаду в Томську. Діяч Української партії самостійників-соціалістів. Член Української Центральної Ради. У січні-квітні 1918 входив до складу уряду В.Голубовича, міністр пошти і телеграфу. У період правління гетьмана П.Скоропадського входив до президії Всеукраїнського союзу земель. У листопаді-грудні 1918 як делегат від Українського національного союзу брав участь у переговорах з представниками Антанти в Яссах. З 20.1.1919 очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20. В серпні 1919 відкликаний Директорією УНР для звіту про діяльність делегації до Кам'янця-Подільського, після чого замінений на цій посаді М.Тишкевичем. У 1919-22 - посол Української Народної Республіки у Відні. В еміграції жив у Чехословаччині. З 1923 працював директором бібліотеки Української господарської академії в Подєбрадах. Помер у Празі.

О. Павпишин (Львів).

СИЛЬВЕСТР БЄЛЬКЕВИЧ (Бількевич, Велькевич; світське ім'я - Степан; р.н. невід. -п. 1567) - митрополит Київський і всієї Русі (1555-67). До прийняття чернечого постригу був королівським скарбником у місті Вільно (тепер Вільнюс, Литва) і займав земський уряд мечника. Був малоосвіченою людиною. Від короля Сигізмунда I Старого отримав привілей на віленський Троїцький монастир і, залишаючись світською особою, став його настоятелем. У 1551 С., ще за життя митрополита Макарія, отримав від короля Сигізмунда II Августа привілей на Київську митрополію. Після смерті митрополита у 1556 С. проголошений митрополитом, але лише через кілька місяців прийняв постриг і був висвячений під іменем Сильвестр. Постійно проживав у місті Новогрудку. Узаконив систему подарунків за висвячення до духовного сану. Займався переважно господарськими справами, намагаючись збільшити свої прибутки, часто відбирав маєтки у монастирів і церков (зокрема, Миколаївсько-Пустинного монастиря, Видубицького монастиря і навіть Києво-Печерської лаври). Під час перебування С. на митрополичому престолі відбувся ряд випадків збройної боротьби за оволодіння єпископськими кафедрами у Полоцьку, Володимирі-Волинському, Луцьку. У 1565 С. визнав право на Київську митрополію після своєї смерті за єпископом Феодосієм Лазовським, але після смерті С.Лазовський не був допущений до митрополичого престолу.

Р. Шуст (Львів)

СИЛЬВЕСТР КУЛЯБКА (світське ім'я -Семен; 1704; за ін. даними - 1701 -17.4.1761) - український церковний діяч 18 ст. Походив з української козацької старшини. Був онуком гетьмана Д.Апостола (по материнській лінії). Освіту здобув у Києво-Мо-гилянській академії. Після завершення навчання прийняв чернечий постриг у Київському Межигірському монастирі. З 1727 -викладач Києво-Могилянської академії, у 1738-40 - префект і викладач філософії. Протягом 1740-45 - ректор академії і одночасно архімандрит Києво-Братського монастиря. С.К. відомий як освітній діяч. Впродовж 1735-45 уклав розширені курси філософії та богослов'я. У 1742-51 в Москві надруковано ряд текстів його проповідей. У 1745 київський митрополит відправив С.К. у Петербург з привітанням у зв'язку з одруженням великого князя. 10.11.1745 у Петербурзі відбулася його хіротонія на костромського єпископа. 25.4.1750 призначений архієпископом Санкт-Петербурга. Помер у Петербурзі. Автор латинських творів: “Cursus philosophicus” (1737) та “Theologicae scientiae summa” (1743).

Р. Шуст (Львів).

СИМЕОН (рр. н. і см. невід.) - Київський митрополит (1480-88). Архієпископ полоцький. За часів перебування С. на митрополичій кафедрі Константинопольським патріархом Максимом у 1481 було нібито видано грамоту на ставропігію Києво-Печерському монастирю (насправді є фальсифікатом кін. 16 ст.). За С. відбувся напад кримських татар на Київ, внаслідок якого пограбовано Києво-Печерський монастир і Софійський собор. Польський король Казимир IV Ягеллончик заборонив будувати та відновлювати православні церкви.

О. Русина (Киів).

СИМИРЕНКИ- відомий рід українських промисловців-цукроварників, меценатів української культури. Засновником роду був запорозький козак Степан Андрійович С. (1765 -р. см. невід.). Понад 20 років перебував на Січі. Відмовився присягнути на вірність Катерині II, позбавлений козацьких вольностей і власного маєтку. Деякий час чумакував. Помер у кін. 18 ст. Син Федір Степанович С. (1791 - 1867) - один із перших цукрозаводчиків в Україні. Н. на Платоновому хуторі побл. Млієва Черкаського повіту Київської губ. (тепер Черкаська обл.). Був кріпаком князя М.Воронцова. Разом з тестем К.Яхненком спочатку орендував, а потім і споруджував млини, торгував хлібом і худобою. Викупився з кріпацтва і став співзасновником фірми “Брати Яхненки і Симиренко”, що спорудила у 1843 перший в Україні і Російській імперії механічний цукроворафінадний завод у Ташпику, у 1848 - Городищенський цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва. У 1846 фірма збудувала у Млієві один з найкраще технічно оснащених на той час у Російській імперії механічний завод, який випускав обладнання, машини для цукроварень та на якому було побудовано перші пароплави, що перевозили по Дніпру зерно - “Українець” (1850) і “Ярослав”. Федір С. мав трьох синів - Платона, Михайла і Василя. Платон С. (21.12.1820 - 14.1.1863) - промисловець-цукрозаводчик, економіст, меценат. Н. у Смілі (тепер Черкаська обл.). На поч. 1840 років навчався у Політехнічному інституті в Парижі. Був одним з керівників батьківської фірми, запроваджував на заводах фірми найновіші європейські технології переробки цукру. У 1859 цукрозавод братів Яхненків і С.Симиренка відвідав Т.Шевченко, який був приємно вражений порядками, турботою про людей-цукроварів на підприємствах С. При заводі були упорядковані в санітарному відношенні казарми, парові лазні, лікарня з аптекою, церква, бібліотека, училище на 150 учнів з сімома викладачами (більшість мала університетську освіту), у якому викладання велося за програмою технічних училищ. Платон С. передав Т.Шевченку 1100 карбованців на видання “Кобзаря” (1860). Сади Платона С. у Млієві, в яких він розводив нові і вдоскона-

лював існуючі сорти фруктових дерев, стали експериментальною базою для наукової діяльності його сина Левка С. (1855 - 1920; див. Л.Симиренко) і онука Володимира С. (1891 - 1938; див. В.Симиренко) - визначних українських помологів і селекціонерів. Брат Платона С. Василь С. (1835 - 1915) був відомим промисловцем, конструктором і технологом у галузі цукроварства, меценатом (див. В. Ф. Симиренко).

/7. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМИРЕНКО ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ (7.3.1835- 1.12.1915)-відомий український підприємець-цукровар, вчений, меценат. Молодший брат П.Симиренка. Н. у Млієві. Здобув професію інженера. 31867 очолював фірму “Брати Яхненки і Симиренко”, однак через постійні суперечності з кредиторами у 1873 залишив посаду голови адміністрації (у 1880 роках фірма припинила своє існування). Спорудив у с. Сидорівці Київської губ. цукроварню, обладнав машинами, устаткуванням власної конструкції. Одним із перших в імперії запровадив виробництво пастили та мармеладу. Десять процентів усіх своїх прибутків віддавав на розвиток української культури. Заснував народний театр, фінансово підтримував “Киевскую старину”; “ЛНВ”, “Україну”, “Раду”, “Громадську думку”, видавництво “Вік”, видання М.Драгоманова, О.Кістяківського, М.Коцюбинського, Б.Грінченка, “Наукове товариство ім. Т.Шевченка”. Був членом Київської Громади. Весь свій маєток у 10 млн. крб. заповів на розвиток української справи під опіку “Товариства допомоги українській літературі, мистецтву, науці”, яке заснував особисто. Похований на Аскольдовій могилі у Києві.

П. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМИРЕНКО ВОЛОДИМИР ЛЕВКОВИЧ (29.12.1891-17.9.1938)-видатний український учений-садівник, селекціонер. Н. у с. Млієві (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Син Л.Симиренка. У 1915 закінчив сільськогосподарський ф-т Київського політехнічного ін-ту і зайняв посаду фахівця у відділі садівництва Міністерства земельних справ УНР. Постановою Наркомзему УСРР від 25.11.1920 на терені колишнього симиренківського маєтку в Млієві засновано садово-городню дослідну станцію (Центральний державний плодовий розсадник України), першим директором якої призначено С. Водночас працював доцентом, згодом - професором садівництва і завідувачем кафедри плодово-ягідного господарства Київського політехнічного ін-ту. Викладав курс плодівництва та інтенсивних культур у Полтавському і Уманському сільськогосподарських ін-тах. Виховав сотні українських фахівців у галузі садівництва. У 1921 заснував і до 1930 очолював Мліївську дослідну станцію садівництва. За ініціативою С. у 1923 створено Всеукраїнську помологічну комісію (згодом Державна комісія з сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду), у 1929 організував “Помологічну книгу України”. У 1930 організував Всесоюзний науково-дослідний інститут південного плодового і ягідного господарства в Китаєві, поблизу Києва (тепер - Інститут садівництва УААН), і був призначений його першим директором. У 1920-30-х роках за редакцією С. виходили перші українські часописи з садівництва та городництва - “Вісник садівництва, виноградарства та городництва” і “Садівництво та городництво”. У своїх роботах та на наукових нарадах С. відверто виступав проти антинаукових ідей офіційного “перетворювача природи” І.Мічуріна та заперечував його методи селекційної роботи, що і вирішило долю вченого. 8.1.1933 заарештовано органами НКВС, звинувачено в “участі в антирадянській шкідницькій організації” і засуджено до розстрілу. Після перегляду справи вищу міру покарання замінено на 10 років суворого ув'язнення для використання за фахом. Після 11 місяців утримання в камері смертників у Києві С. перевели до виправно-трудової колонії НКВС у Херсоні. У грудні 1937 С. достроково звільнили, але незабаром його знову схопили агенти НКВС у Москві й направили на роботу під наглядом міліції до Обояні Курської обл. (тепер Росія). У березні 1938 С. був знову ув'язнений, 2.9. 1938 повторно засуджений до вищої міри покарання і в ніч із 17 на 18.9.1938 розстріляний. Місцем поховання С. вважається урочище “Солянка” в міській зоні Курська. Реабілітований у грудні 1957. С. - автор наукових праць з проблем садівництва, навчальних підручників, численних наукових статей, серед яких “Садовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Завдання та організаційні форми помологічної роботи на Україні”, “Сортові маточні фонди плодових дерев на Україні”, “Плодов! асортименти масового поширення на Україні”. Фундаментальною є остання пробота С. “Часткове сортознавство плодових рослин”, яка у листопаді 1932 була здана до друку у видавництво “Радянський селянин” у Києві, але так і не була видана. Рукопис роботи в жовтні 1992 передала Інституту садівництва УААН для підготовки до друку донька вченого Тетяна Симиренко-Торп.

/7. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМИРЕНКО ЛЕВКО ПЛАТОНОВИЧ [Лев Платонович;6(18).2.1855-6.1.1920]-видатний український вчений, помолог і плодівник. Фундатор наукового садівництва. Н. на Платоновому хуторі поблизу села Млієва Черкаського повіту Київської губ. (тепер Черкаська обл.). У 1873 із золотою медаллю закінчив Одеську гімназію. Деякий час навчався у Київському ун-ті. Підтримував зв'язки з українськими культурницькими колами, через що, під загрозою арешту, змушений виїхати в Одесу. Продовжував навчання на природничому ф-ті Новоросійського ун-ту. За зв'язки з народницькими гуртками, зокрема, гуртком А.Желябова, у жовтні 1879 заарештований і ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. У 1880-87 перебував на засланні у Красноярську та Іркутській губ. На засланні займався садівництвом, за його ініціативою закладено міський парк у Красноярську. Після повернення у 1888 на Черкащину був позбавлений права займатися науковою роботою в державних наукових установах та вищих навчальних закладах. Створив у Млієві колекційний сад і приватний помологічний розсадник, який згодом перетворився на науковий центр садівництва і став однією з найбагатших у Європі помологічних колекцій плодових і ягідних культур. У симиренківському розсаднику було зібрано понад 900 сортів яблунь, 889 - груш, 84-спив, 350 - вишень і черешень, 927 сортів троянд. С. створив свою систему вирощування садового матеріалу, поліпшував селекційним способом якість місцевих і акліматизовував зарубіжні сорти. Розробив програму сортовивчення на основі господарсько-біологічних ознак: урожайності, зимостійкості, швидкоплідності, стійкості до хвороб, шкідників, строки дозрівання плодів, їхні смакові якості, зовнішний вигляд, транспортування та придатність до технічної переробки. Займався клоновим відбором. Особисто вивів сорт яблуні, названий іменем батька -Ренет П.Симиренка. У 1901 перші результати вивчення помологічної колекції свого розсадника узагальнив у “Генеральному каталозі” (“Ілюстровані описи маточних колекцій розсадника”), який містив опис 1580 сортів плодових і ягідних культур, 31 сорту винограду і 811 сортів та видів декоративних рослин. Понад 20 років С. вивчав садівництво Криму і на основі багаторічних досліджень підготував капітальну працю “Кримське промислове плодівництво” (1912). Підтримував наукові контакти майже з усіма науковими закладами, розсадниками та плодовими фірмами світу. За видатні успіхи в науковому сортознавстві С. було нагороджено Великою золотою медаллю Французького помологічного товариства. Брав участь у багатьох міжнародних виставках із садівництва, за свої експонати багаторазово отримував найвищі нагороди. За плідну наукову і громадську діяльність С. у 1894 обрано членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівництва, у 1895 - членом Французького національного помологічного товариства. Після жовтневих подій 1917 всі сади, маточні колекції, розсадники С. було націоналізовано. Наказом Черкаського повітового земельного відділу розсадник у Млієві перетворено на державне дослідне господарство, а С. призначено директором і науковим керівником. Учений продовжував працювати над завершенням своєї найзначнішої наукової праці “Помологія”. Рукопис на 2500 сторінках (завершений у 1919) вміщував опис майже 2 тис. сортів (з 9927 синонімами) плодових культур, апробованих ученим протягом 32 років науково-дослідницької діяльності. Проте видати цю унікальну книгу не встиг. У січні 1920 С. став жертвою політичного терору, який розгорнув більшовицький режим в Україні. У Різдвяну ніч 1920 С. убили співробітники ЧК. Тривалий час ім'я визначного вченого замовчувалось. У 1921 на базі розсадника Л.Симиренка організовано першу в країні Мліївську садово-городню дослідну станцію, якій лише у 1958 присвоєно його ім'я і створено меморіальний музей.

П. Панченко, В. Шмарчук (Київ).

СИМОНЕНКО ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ (8.1.1935-14.12.1963)-визначний український поет, прозаїк, журналіст. Один з найяскравіших представників покоління “шестидесятників” у літературі, “лицар українського відродження”. Н. у с. Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині у селянській родині. Виховувався без батька. Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-57 навчався на ф-ті журналістики Київського ун-ту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії. С. почав писати, навчаючись в університеті. 3 1957 - співробітник газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, власкор “Робітничої газети”. У 1962 з'явилася перша збірка поезій поета “Тиша і грім”. Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур. У 1963 С. жорстоко побили на вокзалі у Черкасах (винуватців так і не знайдено), після чого він невдовзі помер. Похований у Черкасах. По смерті поета видано збірки: “Земне тяжіння” (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т.Шевченка за 1965); “Поезії” (1966); “Лебеді материнства” (1981), “Поезії” (1985), казки “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963), “Подорож у країну Навпаки” (1964), збірка новел “Вино з троянд” (1965), “Півні на рушниках” (1992). Поезія С. - гостропроблемна, сповнена філософського осмислення буття (природи, людини, суспільства), антитоталітарного і національно-визвольного спрямування. Поетичну творчість С. високо цінував М.Рильський. Формальна простота творів лише посилює їхній глибинний гуманістичний пафос. У творчості був духовним спадкоємцем Т.Шевченка. Найбільш гострі поезії С. були спотворені радянською цензурою, зокрема, “Дума про щастя”, “Одинока матір”, “Може, так і треба неодмінно...” та ін. із збірки “Земне тяжіння”; чимало творів заборонено цензурою і не публікувалось (“Злодій”, “Некролог кукурудзяному качанові”, “Брама”, “Балада про зайшлого чоловіка”, “Суд” та ін.). Частина поетичних творів С. (разом із фрагментами поетового щоденника під назвою “Окрайці думок”) надруковано у журналі “Сучасність” у Мюнхені (1965) і в збірці “Берег чекань”. У малій прозі виявив себе майстром алегорії і гротеску; володів усіма тонкощами новелістичного жанру. Проблематика, персонажі - співзвучні з поезією. В оповіданнях С. протистояння внутрішньої одухотвореності людини і духовної ницості, побутової приземленості вирішується в романтичному ключі, характерному і для його поезії, - перемагає добро. Державна премія ім.Т.Шевчека (1995, посмертно).