I. Підкова (Львів).

САМОЙЛОВИЧ ІВАН САМІЙЛОВИЧ (р. н. невід. - п. 1690) - гетьман Лівобережної України 1672-87. Походив із сім'ї священика Самійла Самойловича з Ходоркова на Житомирщині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Службу в козацькому війську розпочав військовим писарем. Згодом був веприцьким сотником Гадяцького полку, сотником красноколядинським (1665) Чернігівського полку. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана І.Брюховецького, зокрема у 1663 їздив з посольством до Москви. Отримав звання значкового товариша. Брав участь у повстанні 1668, активно виступав проти московської влади в Україні. Після загибелі гетьмана І.Брюховецького приєднався до наказного гетьмана Д.Многогрішного, дістав царське прощення. У 1668-69 був наказним полковником та полковником чернігівським (1668-69).

Після обрання гетьманом Д.Многогрішного став генеральним суддею (1669-72). Брав участь у старшинській змові проти гетьмана Д.Многогрішного, яку підтримували царські воєводи. На старшинській раді в Козачій Діброві 17.6.1672 обраний гетьманом і володів гетьманською булавою 15 років. Виступав за соборність українських земель. Боровся проти гетьмана П.Дорошенка, намагався об'єднати під своїм регіментом Правобережну і Лівобережну Україну. На поч. 1674 С. разом з царським воєводою І.Ромодановським на чолі козацьких і стрілецьких полків здійснили похід у Правобережну Україну. На Переяславській раді 17.3.1674 С. був обраний гетьманом усієї України, проте фактичне об'єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося після зречення з гетьманства 19.10.1676 П.Дорошенка. Внаслідок Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 С. втратив владу над Правобережною Україною (південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини). С. негативно поставився до “Вічного” миру 1686, який остаточно закріпив поділ України між Річчю Посполитою і Московською державою. За правління С. Українська православна церква втратила свою незалежність і в 1686 була підпорядкована Московському Патріархові. С. був прихильником сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. За його правління внаслідок масового переселення правобережного населення у Лівобережжя поступово відроджується економічне життя Гетьманщини. Розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли. Розширюються існуючі та створюються нові промислові підприємства - рудні, селітряні варниці, поташні заводи (буди), млини, скляні гути, винокурні тощо.

Авторитарний спосіб правління С., великі податки на утримання у Гетьманщині мос-

ковських залог і регулярних військ, які тяжким тягарем лягали на місцеве українське населення, викликали незадоволення як серед козацької старшини, так і серед рядового козацтва. За підтримки московських урядовців, недовір'я яких до гетьмана зростало через відверті негативні оцінки дій царського уряду щодо України, старшинська верхівка стала писати цареві доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зловживанні владою, таємних зносинах з Кримським ханством й військовій зраді.

Влітку 1687, скориставшись з невдалого спільного походу московської армії (100 тис. чол.) і українського козацького війська (50 тис. чол.) на Крим (див. Кримські походи 1687 і 1689), старшина звинуватила С. у його провалі (хоча С. намагався переконати царський уряд у тому, що слід провести серйозну підготовку і розпочинати похід ранньою весною) та звернулася до царського уряду з проханням усунути гетьмана від влади. 23.7.1687 ставка гетьмана була оточена російськими полками. На козацькій раді на р. Коломаці С. скинуто з гетьманства (див. Копомацька рада 1687), заарештовано і разом із сином Яковом відправлено у Москву, а звідти - на заслання до Сибіру. Помер у Тобольську в 1690.

Г Швидько (Дніпропетровськ).

САМОЙЛОВИЧІ - український старшинський рід 17 ст. Засновником роду був Самій-ло (Самуїл) - священик з Ходоркова на Житомирщині. Після національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57 переселився з сім'єю у містечко Красний Колядин на Чернігівщині, де обійняв посаду священика. Мав трьох синів. Серед них Іван Самійлович С. (р. н. Невід. -п. 1690)-гетьман Лівобережної України (1672-87). Навчався у Києво-Могилянській колегії. З 1672 - гетьман Лівобережної України. Був звинувачений у провалі Кримського походу 1687 (див. Кримські походи 1687 і 1689), заарештований і засланий до Сибіру, де і помер у 1690 (див. І.Самойлович). Сини Івана С.-Семен Іванович С. (бл. 1660-85)-полковник Стародубського полку (1680-85), наказний гетьман (1679-80). Автор літопису Самовидця пише про нього, що він був “в літах молодих, але розуму старого”. У 1685 захворів і помер. Григорій Іванович С. (р. н. невід. - п. 1687) - чернігівський полковник (1685-87) і наказний гетьман (1687). Відверто виступав проти царської влади в Україні. Після скинення з гетьманства І.Самойловича заарештований у Кодаку воєводою Л.Неплюєвим, переправлений у Сєвськ і там страчений. Яків Іванович С. (р. н. невід. - 1695)-стародубський полковник (1685-87). Після позбавлення гетьманської влади його батька І.Самойловича на Коломацькій раді 1687 заарештований і разом з ним засланий у Тобольськ, де і помер.

Г. Швидько (Дніпропетровськ).

САМОКИШ МИКОЛА СЕМЕНОВИЧ (Самокиша; 25.10.1860-18.1.1944)-видатний український художник-баталіст і графік, академік (з 1890). Н. у Ніжині, де закінчив класичну гімназію. У 1879-85 навчався у Петербурзькій Академії мистецтв. У 1886-89 удосконалював фахову освіту в Парижі. Після повернення написав кілька картин для Тифліського історичного музею-“ Баталія біля річки Іорі 1880”, “Бій під Авіляром 1877 року”, “Оборона Наурської станиці”. У роки російсько-японської війни 1904-05 був на фронті, де підготував альбом “Війна 1904-1905 року. З щоденника художника”. Разом з художником С.Васильківським зібрав і видав великі альбоми: “Українська старовина” (з текстом Д.Яворницького; 1900) та “Мотиви українського орнаменту” (1912). У 1912 С. виконав у будинку Полтавського губернського земства барвистий орнамент навколо картин С.Васильківського “Обрання полковника Пушкаря” та “Чумацький Ромоданівський шлях”. У 1912-17 викладав у Петербурзькій Академії мистецтв, 1936-41 - Харківському художньому ін-ті. 31919 жив у Криму. У 1920 роках створив батальні полотна, що відображають події громадянської війни в Україні, зокрема, “Захист червоного прапора” (1920), “Атака будьоннівської кавалерії” (1923), пізніше - “Перехід Червоної армії через Сиваш” (1935). Чільне місце у творчості С. посідає серія історичних картин, присвячених національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького. Серед них виділяються живописні полотна “В’їзд Богдана Хмельницького у Київ” (1929), “Бій під Жовтими Водами” (1930), “Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким” (1934), “Похід запорожців на Крим” (1934), “Харківська кріпость 18 в.” (1936) та ін. С.- автор картин “Розгін демонстрації в Києві у соті роковини від дня народження Т.Шевченка”, “Царські жандарми везуть Шевченка на заслання”, “Голод у Криму 1921-22”. Всього С. створив понад 11 тис. картин, малюнків, офортів. Помер у Сімферополі.

К. Кондратюк (Львів).

“САМОСТІЙНА ДУМКА” - український літературно-науковий та суспільно-політичний журнал. Виходив у Чернівцях з1931. Спочатку видавався як щомісячник, з 1932 - двотижневик, пізніше - знову щомісячник. Редактором “С.Д.” був Сильвестр Никорович. Автором титульної сторінки - В.Залозецький. У перші роки журнал мав надпартійний характер і на його сторінках друкувалися твори авторів різного ідеологічного спрямування. Містив публіцистичні та літературно-критичні статті М.Шаповала, Н.Григоріїва, О.Мицюка, С.Черкасенка, С.Русова, Є.Онацького, Д.Ан-дрієвського, У.Самчука, В.Сімовича, С.Смаль-Стоцького та ін. Найбільш активними співробітниками у цей період були І.Карбулицький, С.Лакуста, К.Ластівка та ін. Пізніше журнал набув націоналістичного характеру. У цей період у ньому активно співпрацювали О. Ольжич, М.Мухин, О.Грицай та ін., хоча також публікувалися статті вчених та громадських діячів, що не брали участі в організованому націоналістичному русі (зокрема, проф. Л.БІлецький). “С.Д.” відіграла значну роль у формуванні національної свідомості українського населення Буковини, сприяла патріотичному вихованню молоді. У 1931-32 як додаток до ж-лу видавалися “Самостійна думка української матері” та “Державно-творча трибуна Буковини” (редактор Сидонія Никорович-Гнідий).

Т. Андрусяк (Львів).

“САМОСТІЙНА УКРАЇНА” - друкований орган Української народної партії. Перший і єдиний номер газети вийшов нелегально у вересні 1905 з допомогою галицьких радикал-демократів у Львові. Видавцями були М.Міхновський, В.Шемет, М.Шемет, О.Макаренко. “С.У” містила матеріали з партійного і громадського життя у Наддніпрянській Україні, статті з оцінкою революційних подій, проект конституції “Самостійна Україна” (автор - М.Міхновський). У вересні 1918 газета із такою ж назвою почала виходити у Києві. Вийшов єдиний номер. Відповідальним редактором був лідер Української партії соціалістів-самостійників О. Макаренко.

Т. Геращенко (Запоріжжя).

“САМОСТІЙНИК” - друкований орган Української партії соціалістів-самостійників, тижневик. Виходив протягом квітня-травня 1918 у Києві. Містив статті з оцінкою діяльності Української Центральної Ради та її соціалістичного міністерства інформації з політичного, військового й національного життя, публікував програмні документи УПСС. Віддзеркалював точку зору політичних сил, які перебували в опозиції до гетьманської влади.

Т. Геращенко (Запоріжжя).

“САМОСТІЙНІСТЬ” - щотижнева газета, що виходила в Чернівцях у 1934-37. Перший номер газети вийшов 1.1.1934. Всього- 142 номери, з них у 1934-37, 1935-52, 1936-52. Тижневик мав націоналістичне спрямування і користувався широкою популярністю (тираж сягав 7 тис. примірників). Редактором “С.” був один із засновників націоналістичного руху в Буковині - адвокат Денис Квітковський (видавав газету під псевдонімом Петро Григорович (Іван Григорович). Значна кількість статей публіцистичного і теоретичного характеру належала Д.Квітковському. У газеті співпрацювали Є.Онацький, С.Лакуста та ін. Видання систематично публікувало повідомлення та широкі звіти про політичні судові процеси над діячами ОУН у Галичині, подавалася інформація про діяльність організації в Україні та поза її межами, про голод та репресії в радянській Україні. Відігравала значну роль у національно-державницькому вихованні українського населення Буковини. У газеті постійно публікувалися матеріали, в яких відстоювалися національні права українського населення під румунською окупацією, давалися практичні юридичні поради, роз'яснювалися положення чинного законодавства, за що неодноразово конфісковувалися окремі номери або тимчасово заборонявся випуск газети. Крім суспільно-політичної інформації, в газеті систематично публікувалися спортивна та літературно-мистецька сторінки. За назвою газети прихильників націоналістичного руху у Буковині називали “самостійниками”. Як додаток до газети, виходив сатирично-гумористичний листок під назвою “Чортополох” (1936-37), редактором якого був О.Масикевич. Газета видала два календарі на 1936 та 1937, які містили значний літературно-історичний матеріал з історії України і, зокрема, Буковини. У 1939 “С.” заборонена румунською окупаційною владою.

Т. Андрусяк (Львів).

“САМОСТІЙНІСТЬ” - орган Української головної визвольної ради. Перший номер вийшов нелегально у 1946 в Україні (перевиданий на Заході Закордонним Представництвом УГВР у 1949). Другий номер, як пізніше було повідомлено в бюлетені Бюро інформації УГВР, відредагований і готовий до друку, потрапив до рук органів МВС. На цьому видання, через труднощі підготовки та поширення за умов підпілля, було припинене. Замість нього почали виходити бюлетені Бюро інформації УГВР. Ж-л мав обсяг 139 сторінок. Відкривався відозвою УГВР “До українського народу під московсько-большевицькою окупацією”. У номері вміщене повідомлення про загибель членів УГВР Р.Волошина та Й.Позичанюка, постанови УГВР “Про нагородження Хрестами Заслуги вояків УПА та цивільних осіб - учасників української національно-визвольної революційної боротьби і про підвищення у військових ступенях вояків УПА”. У виданні опубліковано дві теоретичні статті: “УПА - носій ідей визволення і дружби народів” та “Про свободу преси в СРСР”, в яких на основі аналізу фактичних даних робилися висновки про роль та значення національно-визвольної боротьби українського народу для інших поневолених народів та важливість спільних зусиль у боротьбі з російським імперіалізмом, а також доводилася тоталітарна суть радянської системи (автор -О.Дяків; статті підписані псевдонімами -О.Гончарук і О.Горновий). У ж-лі опубліковано реєстр бойових дій УПА, інформацію про становище на українських землях у Радянському Союзі та Польщі, подано огляд антигуманних методів боротьби, до яких вдавалися ці держави у боротьбі з українським національно-визвольним рухом. Низка матеріалів, які мали бути поміщені у другому номері “С.”, так і не були опубліковані в бюлетені Бюро інформації УГВР і нині невідомі.

Т. Андрусяк (Львів).

САМУЇЛ (рр. н. і см. невід.) - український маляр. Був ієромонахом Полтавського Хресто-воздвиженського монастиря. У 1762 за наказом митрополита Арсенія Могилянського переведений до Києва, де очолив малярську майстерню Софійського монастиря, в якій у 1766 працювало 12 осіб. Бл. 1765 у С. замовлено дві ікони святої Варвари, які мали бути відправлені до Москви. У 1767 засланий до Максаківського монастиря. В 1769 намалював портрет князя Дмитрія Долгорукого (Київ, Національний художній музей). С. приписується картина “Христос-животворне джерело” з портретами монахині Нектарії (княгині Долгорукої) та її сина Дмитрія.

В. Александрович (Львів).

САМУЇЛ МИСЛАВСЬКИЙ (світське ім'я -Семен; 24.5.1731 - 5.1.1796) - визначний церковний діяч, митрополит Київський (1783-96), проповідник. Походив із родини священика Глухівського полку. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, після закінчення якої 12.6.1754 прийняв постриг у Софійському монастирі в Києві. З січня 1756 працював на викладацькій посаді в Академії. З листопада 1757- префект та викладач філософії, з 1759 - викладач богослов'я. 10.2.1762 висвячений у сан архімандрита Києво-Братського монастиря і призначений ректором Академії та членом Київської митрополичої консисторії. У 1768 переведений до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря.

Восени 1768 С.М. у Петербурзі висвячений на білгородського єпископа. У вересні 1771 переведений на посаду крутицького єпископа. Займався справою відновлення московських соборів, за що у 1775 нагороджений Катериною II алмазною панагмеєю та призначений членом Синоду. 17.3.1776 С.М. переведений до Ростова, де очолив єпархію. 22.9.1779 внесений до сану архієпископа. З 22.9.1783 С.М. - Київський митрополит. Імператорським указом від 13.11.1783 йому дозволено носити білий клобук. С.М. провів реформу системи викладання у Києво-Моги-лянській академії. Запровадив ряд нових навчальних дисциплін: алгебру, геометрію, архітектуру, географію, російську та французьку мови, малювання, направляв на навчання за кордон найбільш здібних студентів. Під тиском російського уряду здійснював русифікацію академії і всього церковно-релігійного життя митрополії. Запровадив викладання різних предметів російською мовою, для чого запрошував викладачів з Москви. Наказувар священикам розмовляти російською мовою, русифікував богослужіння. Остаточно змінив статус Київської митрополії за зразком звичайних російських єпархій. 10.4.1786 С.М. надано титул архімандрита Києво-Печерської лаври. У 1770-80-х роках доповнив і видав догматичні твори Ф.Прокоповича (тт. 1-6). У рукописі залишився твір С.М. “Короткий історичний опис Києво-Печерської лаври” (опубл. 1817). Помер у Києві. Похований у Софійському соборі.

Р. Шуст (Львів).

САМУСЬ (Самійло Іванович; справж. прізв. невід; н. перед 1640 - р. см. невід.) - один з керівників визвольного руху проти польського панування у Правобережній Україні поч. 18 ст. Н. на Переяславщині. Служив у Переяславському полку, згодом перебрався у Правобережну Україну. За деякими даними, брав участь у Віденській битві 1683 у складі польського війська. З відновленням у 1685 козацтва як організованої сили (за згодою уряду Речі Посполитої) і до 1711- богуславський полковник. Бл. 1693-94 (вересень 1693-весна 1694) король Ян III Собеський призначив С. наказним гетьманом, надавши йому у володіння Вінницьке староство. У 1690 роках здійснив кілька рейдів проти турецьких загонів на терені України і Молдови. Після рішення в 1699 польського сейму про ліквідацію правобережних козацьких полків позбавлений Вінницького староства. Перебрався зі своїм військом у Богуславське староство, брав активну участь у Палія повстанні 1702-04. У жовтні 1702 С. розгромив польське військо під Бердичевом, а в кін. цього ж місяця разом із брацлавським полковником Абазином здобув Немирів. Виступав за приєднання Правобережної України до Гетьманщини. У лютому 1704 у Ніжині зрікся гетьманства і передав ознаки влади I.Мазепі. У наступні роки С. продовжував боротьбу проти польської шляхти на Правобережжі. У 1711 підтримав П.Орлика під час його спільного з татарами походу у Правобережну Україну. Після відступу П.Орлика С. разом з його сином узято в полон московським загоном. Дальша його доля невідома. За народними переказами, С. похований разом з С.Палієм у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі.

М. Крикун (Львів).

САМУТІН ПЕТРО ЗОТОВИЧ (1.8.1889 -14.9.1982)-український військовий діяч, генерал-хорунжий. Н. на Полтавщині. Навчався у Київській кооперативній школі. У роки Першої світової війни 1914-18 закінчив 2-гу Київську школу старшин (1916). Служив у 15-му Шліссельбурзькому полку 6-го армійського корпусу. У липні-вересні 1917 активно проводив українізацію частин корпусу. Обирався делегатом Всеукраїнських військових з'їздів, реалізовував їх рішення у військах. За Гетьманату закінчив інструкторську школу старшин, служив у 2-му Волинському, 28-му Ста-родубському полках. Продовжив службу на командних посадах в Армії УНР. За доби Директорії УНР - помічник командира полку, командир куреня, хоробро воював з більшовиками і денікінцями. Взимку 1920 взяв участь у формуванні у Бересті 6-ї стрілецької Січової дивізії генерала М.Безручка. Призначений командиром сотні, комендантом штабу дивізії, наступав з дивізією під час польсько-радянської війни 1920 на Київ. Відзначився у знаменитій обороні Замостя, де дивізія М.Безручка зупинила наступ частини 1-ї Кінної армії С.Будьонного на Варшаву. Після інтернування Армії УНР у Польщі перебував в Александрові Куявському, згодом - у Щип'юрні. Після розформування таборів служив у польській армії. У 1933 закінчив Військову академію, брав учась у німецько-польській війні 1939. Після Другої світової війни 1939-45 жив у США, плідно працював у комбатантських організаціях українських вояків. Опублікував ряд статей з історії визвольних змагань. Уряд УНР в екзилі присвоїв йому звання генерал-хорунжого. Помер у Балтиморі.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САМЧУК УЛАС ОЛЕКСІЙОВИЧ (20.2.1905-9.7.1987) - визначний український письменник. Н. у с. Дермані (Рівненська обл.) у селянській родині. С. - одна з найяскравіших і найпомітніших постатей української прози 20 ст. Закінчив гімназію у Кременці. Продовжував навчання у Бреславському ун-ті та в Українському вільному університеті у Празі. Перші оповідання “На старих стежках” (1926) опублікував у варшавському журналі “Наша бесіда”. Постійно співпрацював з українськими періодичними виданнями - “Літературно-науковим вісником”, “Дзвонами” (всі - Львів), “Самостійною думкою” (Чернівці), “Розбудовою нації” (Берлін), “Сурмою” (Берлін-Каунас). У 1941-43 - редактор газети “Волинь”, що виходила у Рівному. У 1944—48 жив у Німеччині. Восени 1945 С. спільно з I.Багряним, В.Домонтовичем, Ю.Косачем, І.Майстренком, Ю.Шерехом виступив ініціатором створення літературно-мистецького об'єднання українських письменників в еміграції - Мистецького українського руху і був обраний його першим головою. У 1948 переїхав до Канади, де став засновником письменницької організації “Слово”. Найвизначнішим творчим досягненням С. став роман-епопея “Волинь”. У цьому творі С. відтворив психологію українського господаря, його сімейний уклад, гуманні принципи взаємовідносин та життєствердний оптимізм селянської вдачі. На трагічні події голодомору 1932-33 С. відгукнувся романом “Марія”, піднісши до символу страдницький образ матері-України. Гірка доля українського народу відтворена у трилогії “Ост”. Перша книга “Морозів хутір” (1948) передає атмосферу української революції 1918-19. Друга - “Темнота” (1957) присвячена долі України та її дітям в умовах радянської імперії. У третій - “Втеча від себе” (1982) письменник детально описує трагедію насильницької репатріації та поневіряння українців по всьому світі. Національні й соціальні проблеми українства С. порушив у романах “Юність Василя Шеремети” (1947), “Чого не гоїть вогонь” (1959), “На твердій землі” (1967). Боротьба закарпатських гуцулів за свою державу надихнула письменника на ви-сокопатріотичний роман “Гори говорять”. Своєрідним протестом проти жорстокого більшовицького терору на селі став політично загострений роман “Кулак”. Збірки нарисів “На білому коні” (1956) та “На коні вороному”, книги публіцистичних творів “П'ять по дванадцятій” (1954), “Планета ДіЛі”, “Слідами піонерів”, “Живі струни”, “Сонце заходу”, “В країні занепаду й руїни” передають враження письменника від Нового Світу, докосять окремі моменти важкої долі українців в умовах фашистської окупації та більшовицького тоталітарного режиму. Помер у Торонто.

В. Працьовитий (Львів).

“САНАЦІЯ” (від. лат. sanatio - оздоровлення) - назва політичного табору, що утримував владу в Польщі у 1926-39. Створений після травневого перевороту 1926 прибічниками Ю.ПІлсудського. Висував гасла оздоровлення суспільного життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту і зміцнення виконавчої влади (президента, уряду). Домігся прийняття квітневої конституції 1935, яка закріплювала в країні напівавторитарний режим. Сформував політичну програму, основу якої склали ідеї солідаризму, визнання пріоритету держави в суспільному житті; допускав можливість існування легальної політичної опозиції, водночас поборював опозиційні партії та рухи, використовуючи при цьому і насильницькі методи боротьби з опонентами (“берестейські” вибори, створення концтабору Береза Картузька). “С.” об'єднувала діячів, що походили з різних ідейно-політичних угруповань та середовищ. Провідну роль у таборі “С.” відігравало найближче оточення Ю.Пілсудського - В.Славек, А.Пристор, Б.Медзінський, Ю.Бек, К.Світальський, А.Коц, І.Мосціцький, Т.Голувко, Є.Єнджеєвич та ін. Провідною політичною організацією “С.” був Безпартійний блок співпраці з урядом (ББВР; існував у 1928-35), на зміну якому у 1937 прийшов Табір національної єдності (ОЗН). Після смерті Ю.Пілсудського в таборі “С.” посилилися фракційні тенденції. Наростало протистояння т.зв. замкової групи (лідери І.Мосціцький і Г.Квятковський), що стояла на консервативних позиціях, та групи Е.Ридза-Сміглого, що відстоювала ультранаціоналістичні, тоталітарні погляди. Частина ж колишніх співпрацівників Ю.Пілсудського - В.Славек, А.Пристор, К.Світальський - опинилася на узбіччі політичного життя. “С.” не виробила власної концепції та конкретної програми національної політики. Щодо непольських народів відстоювала концепцію т.зв. державної асиміляції: декларувала повагу прав національних меншин взамін на їхнє лояльне ставлення до держави. У політичній практиці “С.” проявлялася у посиленні функцій війська, школи та адміністрації як інструментів тиску на національні меншості. Логічним розвитком таких поглядів була масова репресивна акція уряду проти українців у Галичині восени 1930 (див. “Пацифікація”). Після часткової і тимчасової спроби порозуміння з українцями у 1935 (див. “Нормалізація”), продиктованої значною мірою тактичними міркуваннями, у “С.” стала переважати тенденція “зміцнення польського характеру держави”. Програма, прийнята урядом на початку 1939, передбачала комплекс заходів, спрямованих на обмеження можливостей національного розвитку українського суспільного життя та поступової полонізації українського населення.

М. Швагуляк (Львів).

САННИКІВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ (18.4.1866-р. см. невід.)-український війсь-ковий діяч, генерал-лейтенант (1916). Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, 1-му Павлівському військовому училищі (1885). Служив у 16-й гарматній бригаді, 21-му драгунському Білоруському полку. Після закінчення у 1892 Миколаївської академії Генерального штабу призначений до Київського військового округу, де обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 31-ї піхотної дивізії (Харків), старшого офіцера особливих доручень штабу 21-го армійського корпусу (Київ), старшого ад'ютанта штабу округу. З 1908- командир 11-го Луганського Чугуївського полку. У 1910 підвищений у ранзі до генерал-майора і призначений генерал-квартирмейстером Приамурського військового округу. У роки Першої світової війни 1914-18- начальник штабу 9-ї армії Південно-Західного фронту (1915). За Гетьманату зголосився до української армії, входив до складу Військово-історичної комісії зі збору документів Першої світової війни на Південно-Західному і Румунському фронтах. За його активної участі систематизовано цінний матеріал про військові події 1914-1918. Після падіння Гетьманату - у Добровольчій армії А.Денікіна. Був одеським міським головою, членом Особливої наради, начальником постачання армії, головнокомандувачем Одеської групи. У березні 1919 усунений з посади під тиском командування Антанти. Виїхав на Кубань. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

САРМАТИ (савромати) - давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили в 6-5 ст. до н.е. у степах Поволжя, Уралу та Казахстану, у 3 ст. до н.е.-4 ст. н.е. на території степової смуги України і частково -на території Румунії. За Геродотом, С. були союзниками скіфів під час скіфо-перської війни наприкін. 6 ст. до н.е. Поділялись на кілька територіально-племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сіраків (Прикубання), роксоланів та аланів - у Північному Причорномор'ї. Території С. поділяють на Азійську Сарматію (на схід від Дону) та Європейську Сарматію. Поширений поділ історії сарматів на 4 етапи: савроматський (6-4 ст. до н.е.), ранньосарматський, або прохорівський (3-2 ст. до н.е.), середньосарматський (1 ст. до н. е. -серед. 2 ст. н. е.), пізньосарматський (серед. 2-4 ст.). Традиційна сарматська культура відома головним чином за тілопокладними похованнями на спині на дні прямокутних ям або в підбоях у кутку ями. У похованнях знаходять кістки вівці, мечаси з серповидним або кільцевидним навершям, бронзові фібулі та дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могильники налічують близько сотні поховань (Усть-Кам'янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Північного Причорномор'я, дещо відрізняються: це золоті, срібні й бронзові прикраси у поліхромному стилі, бронзові котли із зооморфними ручками; часто трапляється привізний глиняний і скляний посуд. Багате сарматське поховання досліджене під курганом “Соколова Могила” біля с. Ковалівки Миколаївської обл. Основою господарської діяльності С. були різні форми скотарства. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля з сусідами. В соціальному житті панувала військово-племінна верхівка, частими були війни, важливу роль у військовій справі відігравали жінки. С. належали до іранської мовної групи. В серед. З ст. військова могутність С. на території Правобережної України була ослаблена готами, в 4 ст. С. розгромлені й частково асимільовані гунами. Традиції культури С. простежувалися в культурі антів і в пізніші часи.

М. Пелещишин (Львів).

САРНИЦЬКИЙ КЛИМЕНТ КАРЛ (1832 -1909) - протоархімандрит чину св. Василія Великого УГКЦ. З 1867 викладав у Львівському ун-ті, професор біблійних наук. Кілька разів обирався деканом богословського ф-ту і двічі (1880-81, 1889-90) - ректором ун-ту. З 1867 С. - ігумен монастиря св. Онуфрія у Львові. З 1878- протоігумен Галицької провінції ЧСВВ. За дорученням Папи Римського Лева XIII розпочав проведення під керівництвом єзуїтів т. зв. Добромильської реформи василіан (1882-1904). У 1902 С. надано титул архімандрита. Відомий як автор та видавець книг духовного змісту, серед яких - граматика єврейської мови для студентів, пояснення псалмів, богослужбові піснеспіви тощо. З 1871 С.-співредактор церковного журналу “Русскій Сіон” та співредактор “Werner-Welte Kirchenlexikon”.

Р. Шуст (Львів).

САТІР I [р. н. невід. - п. 389 (388) до н. е.] -боспорський цар (433 /432 - 389/388 до н.е) з династії Спартокідів. Син і спадкоємець царя Спартока I. Правив спільно з Селевком. Уклав договір про взаємні пільги та привілеї з Афінською державою. Намагався приєднати до своїх володінь м. Феодосію, але загинув під час облоги цього міста.

О. Бандровський (Львів).

САТІР II [р. н. невід. - п. 309/308 до н.е.] -боспорський цар (310/309 - 309/308 до н.е.) з династії Спартокідів. Син і спадкоємець царя Перісада I. Під час свого правління вів міжусобні війни з братом Євмелом. У цій боротьбі С. II. звернувся за допомогою до скіфських та фракійських племен. Був смертельно поранений під час штурму фортеці племені фатеїв, що були союзниками Євмела.

О. Бандровський (Львів).

САФОНОВ ЯКІВ ВАСИЛЬОВИЧ (22.10. 1872-лютий 1918)-український військовий діяч, генерал-майор. Навчався в Олександрівській гімназії. У 1897 закінчив Одеське піхотне юнкерське училище. Служив у 136-му піхотному Таганрозькому полку. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05. Після закінчення в 1905 Миколаївської академії Генерального штабу - помічник старшого ад'ютанта штабу Одеського військового округу, старший ад'ютант штабу 4-ї піхотної дивізії, штаб-офіцер для доручень штабу Кавказького армійського корпусу, штабу Іркутського військового округу, начальник військових перевезень Іркутської області. У роки Першої світової війни 1914-18- на Південно-Західному фронті, командир 15-го піхотного полку, начальник штабу 34-го піхотного корпусу. Згідно з рішеннями I і II Всеукраїнських військових з'їздів у липні 1917 корпус відведено для українізації до Меджибожа на Поділлі. Під керівництвом генералів П.Скоропадського і С. полк українізовано першим серед великих військових формувань. До 1.10.1917 процес українізації завершено, й оновлене з'єднання дістало найменування Першого Українського корпусу. З ініціативи С. створено старшинську школу, розробив план операції щодо нейтралізації збільшовичених частин російської армії, які рухались на Київ. Згідно з ним за короткий час частини Першого Українського корпусу зайняли залізничні станції Вінницю, Бердичів, Білу Церкву, Фастів і закрили шлях на Київ. На поч. лютого 1918 генерал С. з новим командиром корпусу Я.Ганзюком виїхали автомашиною до столиці, де були схоплені балтійськими моряками. Після відмови перейти на службу в Червону армію розстріляні.

М. Литвин, К. Науменко (Львів)

САФОНОВИЧ (Софонович) ФЕОДОСІЙ (поч. 17 ст.- 1676) - український церковний та культурно-просвітницький діяч 17 ст. Н. у Києві в міщанській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Володів латинською, грецькою, польською, церковно-слов'янською мовами. У 1640 - на поч. 50 років викладав у колегії богослов'я. У 1649 побував у Москві. Протягом 1653-55 виконував обов'язки ректора Києво-Могилянської колегії. Навесні 1655 С. був обраний ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. Добився надання монастирю ряду маєтків від гетьманів Б.Хмельницького та І.Виговського. С. був прихильником збереження прав та привілеїв православної церкви в Україні. Разом з іншими київськими ігуменами добивався від московського царя дозволу самостійно обирати митрополита. Після призначення місцеблюстителем митрополичого престолу чернігівського архієпископа Л.Барановича той доручив виконання своїх обов'язків С.Ф. Керуючи справами Української православної церкви у Лівобережній Україні та в Києві, С. докладав зусилля для зміцнення матеріального становища церкви, сприяв піднесенню рівня освіти духовенства. Виступав проти сваволі царських воєвод у Києві. Засудив політику гетьмана П.Дорошенка щодо його союзу з Туреччиною. С. - автор ряду церковно-історичних творів, богословських писань та житій святих. Переписав, впорядкував та доповнив пом'яник Золотоверхого Михайлівського монастиря. Уклав “Мучения великомученицы Варвары” та “Повесть о преславных чудах”. Історичні праці С.Ф. створені на підставі вивчення великої кількості літописів та хронік. С. -автор “Кройника з летописцов стародавних, з святого Нестора Печерського киевского...” (1672), “Кройника о початку и назвиску Литвы...” (1673), “Кройника о земли Польськой...” (1673), “Лътописец албо кройника о земле

Полской” (1673). У 1667 видав твір “Виклад о церкви”, який згодом декілька разів перевидавався.

Р. Шуст (Львів).

СВАРИКА ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ (1875-р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-значковий. Закінчив Михайлівське артилерійське училище, Михайлівську артилерійську академію. У роки Першої світової війни 1914-18- командир 5-ї батареї 42-ї гарматної бригади Південно-Західного фронту, полковник (1915). В українській армії-з 1918. Обіймав посаду інспектора артилерії Запорозької дивізії. За Гетьманату - командир 39-го легкого гарматного полку, начальник артилерії Чорноморського коша. Під час антигетьманського повстання перейшов на бік Директорії УНР. У 1919 призначений начальником Головного артилерійського управління, водночас лектор Кам'янець-Подільської юнацької школи. У травні 1919 С. потрапив у польський полон. Після звільнення служив у Генеральному штабі Армії УНР, начальник гарматної управи Генерального штабу. У період боїв Армії УНР на більшовицькому фронті в липні-листопаді 1920 очолював Головне артилерійське управління Військового міністерства. Після інтернування українських військ у Польщі перебував у таборі Каліша. Дальша доля невідома.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

СВАРОГ (Саварог) - головний бог у східнослов'янській міфології. Бог неба і небесного вогню. Етимологію імені “Сварог” пов'язують з санскритськими svargas, де “Свар” означає небо, сонце, сонячне світло. С. - батько сонця й вогню, а від нього пішли всі інші боги -Сварожичі. С. - батько Дажбога (бога сонця) і Сварожича (бога вогню). С. вперше згадується у “Хроніці” Іоанна Малали (6 ст.), в якій ототожнюється з грецьким богом Гефестом, а його син Дажбог (“Сонце цар, син Сварогов, єжи єсть Даждьбог ...”)-з Геліосом. На думку деяких дослідників (М.Грушевський, Ф.Корш та ін.), С. - головний єдиний бог східних слов'ян. Про єдиного бога, якого вшановували слов'яни, згадує у.своєму творі “Про готську війну” (6 ст.) грецький письменник Прокопій Кесарійський: “Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають владикою всіх”. Історик Гельмольд (12 ст.), розповідаючи про віру балтійських слов'ян, твердить, що вони признають одного великого Бога, що є богом землі та неба. У “Повісті временних літ” літописець, описуючи укладення договорів з візантійцями, подає звістку про одного Бога у киян.

Д. Білий (Донецьк).

СВАРОЖИЧІ - у міфології західних і східних слов'ян сини Сварога: бог сонця Дажбог і бог земного вогню - Сварожич. Культ Сварожича був поширений у слов'янських племен, що жили у Прибалтиці. Балтійські слов'яни вважали Сварожича не тільки богом вогню, але і богом війни, тому приносили йому в жертву військову здобич та трофеї. Вважалося, що Сварожич може з'являтися у вигляді вершника з ратищем або у вигляді вепра, який виходить з моря. Балтійські слов'яни називали Сварожича Радгостом. Святилище Сварожича було встановлено у культовому центрі редаріїв Ретре-Рагосте. У пізніших віруваннях східних слов'ян Сварожич трансформувався у вогняного духа Рарога.

Д. Білий (Донецьк).

СВЕРЧЕВСЬКИЙ КАРОЛЬ (псевд. “Вальтер”; 22.2.1897 - 28.3.1947) - польський військовий діяч, генерал. Працював робітником на фабриці Герляха у Варшаві. У 1915 евакуйований до Росії, де брав участь у революції і громадянській війні на боці більшовиків. 31918-у Червоній армії, з 1921-викладач і комісар Польської школи червоних комунарів. У 1928 закінчив Військову академію ім. М.Фрунзе, працював у Генеральному штабі РСЧА. У 1936 виїхав в Іспанію, де під іменем “генерал Вальтер” командував дивізією іспанської республіканської армії. У роки радянсько-німецької війни 1941—45 - у Червоній армії, з 1943 - один з організаторів Польської армії в СРСР, заступник командира І корпусу, пізніше - заступник командувача І Польської армії. З 1944 - член і керівник органів Польської робітничої партії, посол Крайової Ради Народової. Командував II Польською армією, яка брала участь у бойових діях на заключному етапі війни (на території Польщі, Чехословаччини та Німеччини). З лютого 1946 призначений заступником міністра оборони Польщі. Виконував ряд дипломатичних місій, зокрема на переговорах із міжнародною Контрольною комісією щодо репатріації поляків із Німеччини і західних країн, а також у США, Канаді та країнах Латинської Америки. У січні 1947 обраний послом сейму. Загинув під час інспекторської поїздки у південно-східну частину Польщі в р-ні м. Балігруд, де потрапив у засідку, влаштовану сотнями УПА під командуванням “Хріна” і “Стаха”. Смерть С. стала приводом для початку здійснення завчасно спланованої польським комуністичним урядом операції з депортації українського населення з місць постійного проживання на північно-західні . землі Польщі (див. “Вісла” операція). :

П. Зашкільняк (Львів).

СВЄНЦИЦЬКА ВІРА ІЛАРІОНІВНА (28.8.1913 - 21.5.1991) - відомий український мистецтвознавець, член НТШ (з 1939). Дочка І.Свєнцицького. Н. у Львові. У 1932-38 навчалася у Львівському ун-ті. У 1939 захистила магістерську дисертацію з мистецтвознавства. У міжвоєнний час брала участь у національно-визвольному русі на західноукраїнських землях. Виступала як свідок захисту на Варшавському процесі 1935-36; була серед звинувачених під час Львівського процесу 1936, але тільки завдяки вмілому захисту її звільнили. Працювала в Національному музеї у Львові, з 1940 - науковий співробітник, з 1944 - головний завідувач фондів і керівник експозицій. У роки німецької окупації С. разом з батьком врятувала від пограбування Національний музей. У 1948 стала аспіранткою відомого ленінградського вченого В.Лазарєва, але закінчити навчання не вдалося через арешт. У листопаді 1948 засуджена до тривалого терміну ув'язнення. Покарання відбувала у Тайшеті (тепер Іркутська обл., Росія). Після звільнення у червні 1956 повернулась у Львів. Працювала у Національному музеї (перейменовано у Державний музей українського мистецтва) молодшим, з 1962 - старшим науковим співробітником. З 1967 - завідувач відділу народного мистецтва, з 1975 очолила відділ давньоукраїнського мистецтва. Вивчала давнє українське мистецтво, зокрема український іконопис, старовинну гравюру, давні рукописи і першодруки, особливо-спадщину І.Федорова. Створила каталог колекції ікон Національного музею у Львові. Автор бл. 60 праць і статей. Серед них - “Різьблені ручні хрести 17-20 ст.”, “Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві 17 ст.” (1966), “Живопис 14-16століть” у 2т, “Історія українського мистецтва” (1967), “Спадщина віків: українське малярство 14-18 століть у музейних колекціях Львова” (у співавторстві з О.Сидором, 1990). Видала альбом “Українське народне малярство 13-20 століття” (у співавт. з В.Отковичем, 1991). С. була ініціатором створення музею О.Кульчицької, сприяла організації музеїв І.Труша, Л.Левицького у Львові. Член Спілки художників України з 1944 (з перервою - 1948-67), заслужений працівник культури УРСР (з 1989), лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995, посмертно). Померла і похована у Львові на Личаківському кладовищі.

Т. Галайчак(Львів).

СВЄНЦИЦЬКИЙ ІЛАРІОН СЕМЕНОВИЧ (І.Святицький; 7.4.1876 -18.9.1956) - визначний український філолог, музеєзнавець і мистецтвознавець. Член Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1914). Н. у Буську на Львівщині. Навчався у Львівському, Петербурзькому та Віденському ун-тах. На поч. століття належав до москвофілів, видавав у 1902-05 журнал “Живая мысль”, в якому формувалися “теоретичні постулати галицького москвофільства”. Бл. 1905 під впливом I.Франка відійшов від цієї суспільно-політичної течії. У 1905 С. за дорученням митрополита А.Шептицького став засновником Національного музею у Львові (у радянські часи-Львівський державний музей українського мистецтва) та був його директором до 1952. У 1913-14 і 1933-39 працював доцентом кафедри слов'янської філології; у 1921-25 - професор Львівського (таємного) Українського Університету; з 1939 і до смерті - професор, завідувач кафедри слов'янської філології Львівського ун-ту. З 1945 завідував відділом мовознавства Інституту суспільних наук Академії наук України. Наукова творчість С. пов'язана з вивченням проблем мистецтвознавства, мовознавства, літературознавства, славістики. Вивчав мову окремих рукописних пам'яток, що знайшло відображення у монографії “Нариси з історії української мови 11-18 століть”. Досліджував бойківські говірки, зокрема с. Бітлі на Турківщині, склав граматики української мови для поляків (1922), російської мови для українців (1902), російської мови для поляків (1915, 1931). Найважливіші мовознавчі праці: “Бучацьке Євангеліє 13 ст.” (1911), “Основи науки про мову українську” (1917), “Мова Галицько-Волинського літопису” (1949), “Питання про світський характер староруського письменства і його мови” (1958) та ін. Важливе місце у творчій спадщині С. посідають “Материалы по истории возрождения Карпатской Руси” (2 тт., 1905-09). С.-автор ряду досліджень з мистецтвознавства та книгознавства, серед яких: “Прикраси рукописів ГалицькоїУкраїни 16 в.” (вип. 1-3, 1922-23), “Розвиток українського мистецтва в Західній Україні” та ін. Працюючи бібліотекарем Народного Дому у Львові, створив бібліографічний покажчик “Опис рукописів Народного Дому з колекції А.Петрушевича” (тт. 1-3 1906-11). Серед мистецтвознавчих праць С.: “Прикраси рукописів ГалицькоїУкраїни 16 в.” (1922-23), “Початки книгопечатання на землях України” (1924), “Іконопис Галицької України 15-16 ст.” (1928), “Ікони Галицької України 15-16 вв.” (1929), “Розвиток українського мистецтва в Західній Україні” (1944). Зібрав та зробив науковий опис величезного музейного матеріалу, був організатором ряду виставок давнього та модерного мистецтва в Національному музеї у Львові. Серед фольклорно-етнографічних розвідок С. особливе місце належить праці “Різдво Христове в поході віків” (1933). Літературознавчі зацікавлення С. пов'язані з історією української та російської літератури 19-20 ст. У 1920 роках вчений вивчав творчість українських письменників, що знайшло своє відображення у працях: “Винниченко, спроба літературної характеристики” (1920), “Шевченко в світлі критики і дійсності” (1922). Окрема галузь літературознавчих студій С. - проблеми франкознавства. На цю тему опублікував ґрунтовні роботи: “Суспільне тло творчості I Франка 1856-1916” (1929), “Місце I.Франка в історії української філології” (1933). С. належать дослідження з історії російської, білоруської, болгарської та ін. слов'янських літератур - “Нариси з історії російської літератури 19-20 століть” (1902-05), “Нариси з історії болгарської літератури” (1957). Помер і похований у Львові.

М. Гнатюк (Львів).

СВЄНЦИЦЬКИЙ ПАВЛИН (псевд. - Павло Свій, Павлин Стахурський, Д.Лозовський та ін.; 1841 -12.9.1876)-український та польський письменник, літературознавець та громадський діяч. Н. у с. Варшиці (тепер Вінницька обл.) у родині збіднілого польського шляхтича. Навчався у Київському ун-ті. Брав участь у Польському повстанні 1863-64. Після поразки повстання переїхав до Львова, працював учителем Академічної гімназії у Львові, актором драматичного театру. У 1866-67 С. видавав журнал “Сьоло” (“Село”). Однак цей часопис, за словами І.Франка, “...початий ним з метою примирення русинів з поляками... не притягнув до себе нікого з русинів та не знайшов читачів серед поляків”. С. був автором повістей та оповідань з українського життя: “Колись було”(докінчене польською мовою, 1866), “Степові оповідання” (1871). Для українського театру переробив кілька творів, зокрема поему Т.Шевченка “Катерина” (1866), “Святослав Ігорович” (1876) та ін. Був автором ряду збірок байок та ліричних поезій. Робив переклади з польської та української. Переклав на польську мову ряд творів Т.Шевченка та Ю.Федьковича, автор кількох лінгвістичних праць. С. послідовно виступав проти москвофільства, стояв на позиціях українофільського руху 1860 років.

М. Гнатюк (Львів).

СВИДНИЦЬКИЙ АНАТОЛІЙ ПАТРИКІЙОВИЧ [літ. псевд. - Патриченко; 1(13).9.1834-18.7.1871] - український письменник, громадський діяч, етнограф, фольклорист. Н. у с. Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі (тепер Вінницька обл.) у сім'ї сільського священика. У 1843-51 навчався у Крутянському духовному училищі, 1851-1856 - у Подільській духовній семінарії в м. Кам'янці-Подільському. Наприкін. 1856 вступив на медичний ф-тет Київського ун-ту, з лютого 1857 навчався на історико-філологічному ф-ті. Належав до таємного студентського товариства, був одним із організаторів Новостроївської недільної школи. У грудні 1859 через несплату за навчання звільнений з унту. Склав іспити на звання учителя російської словесності. З кін. 1860 працював у Миргородській повітовій школі. У липні 1862 пе-реїхав на Чернігівщину, де отримав посаду акцизного чиновника у Козельці. У 1862 служив у Чернігові. З 1869 - помічник завідувача Київським центральним архівом. Помер у Києві.

Літературну діяльність розпочав, ще навчаючись в університеті. Відомими були вірші-пісні С. “Україно, мати наша...”, “В полі доля стояла...”, “Росте долом березина...”, “Коли хочеш нам добра...”, спрямовані проти соціального та національного гноблення України російським самодержавством. Особливо гостро звучала пісня “Вже більш літ двісті...”, що засуджувала діяльність Б.Хмельницько-го та рішення Переяславської Ради 1654.3 усіх поезій за життя автора була опублікована лише “Горлиця” (1860). Написав для журналу “Основа” низку фольклорно-етнографічних нарисів, зокрема “Злий дух”, “Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського”, “Великдень у подолян” (1861). Створив кілька оповідань “Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш”, “Недоколисана”, “Іван Доробало”. У газетах “Киевлянин” та “Одесский вестник” друкувались його нариси (рос. мовою) з життя сільського духівництва (“Прошлый быт православного духовенства”, “На похоронах”, “Арендарь”, “Гаврусь и Катруся”, “Два упрямых”), дрібного чиновництва (“Попался впросак”), пригодницькі оповідання з життя жебраків, конокрадів, контрабандистів, шахраїв, розбійників (“Жебраки”, “Конокрады”, “Пачковозы”, “Железный сундук”, “Шинкарь”, “За год до холеры”, “Неразгаданный преступник”). Окреме місце у творчості письменника займають автобіографічні твори: “Хоч з мосту та в воду”, “Туда и обратно”. Найвидатніший твір С. - перший український соціально-психологічний роман “Люборацькі”. Написаний для “Основи” (1861-62), був опублікований І.Франком у журналі “Зоря” в 1886 (скорочений варіант). Повне видання твору з'явилося в 1901 в Києві. У романі трагедія родини Люборацьких розкривається на широкому тлі соціально-національних відносин у Правобережній Україні. Автор показує процес занепаду патріархальної родини сільського священика під тиском нових суспільно-економічних умов серед. 19 ст. У романі письменник засудив русифікаторську політику царизму, що через зрусифіковані навчальні заклади намагався знищити національно свідоме духовенство, позбавити український народ його духовних проводирів; зображено не менш згубний вплив польської шляхти на українську молодь, показано моральну звироднілість представників офіційного російського православ'я та польської “кресової культури”. “Люборацькі” знаменували новий етап розвитку української прози, її еволюцію до гостропроблемних, широкомасштабних епічних полотен.

В. Корнійчук (Львів).

СВИДРИГАЙЛО (Швидригайло; православне ім'я - Лев; р. н. невід. - 1452) - великий князь литовський (1430-32). Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом, узявши ім'я Болеслав. У 1400-02 -князь подільський, перед 1408 - князь брянський. У 1408 на чолі групи сіверських і верховських князів та бояр перебрався до Московщини. У 1409 покинув московську службу й повернувся до Литви, де був схоплений і ув'язнений у Кременці. У 1418 звільнений князем Дашком Острозьким. У 1419 отримав у володіння Чернігів, Новгород-Сіверський і Трубчевськ. Після смерті Вітовта (1430) С. проголошений великим князем литовським. У 1430 польські війська розбили загони намісників С. і захопили Західне Поділля. У 1431 виступив проти Ягайла, який влітку здобув Кам'янець, Володимир і взяв в облогу Луцьк. Воєнні дії між військами С. і Ягайла завершилися укладенням дворічного перемир'я. У 1432 внаслідок змови литовських і польських панів на чолі з Сигізмундом Кейстутовичем С. усунено з великокнязівського престолу. Вів тривалу боротьбу з Сигізмундом за владу в Великому князівстві Литовському, в якій його підтримували українські князі (відмовилися визнати верховенство Сигізмунда і, за твердженням літописця, посадили С. на “велике княжіння Руське”). Втім, ця боротьба не була суто національною, оскільки серед прихильників С. було чимало литовських князів і панів. У 1435 війська С. зазнали поразки від полків Сигізмунда у битві на р. Святій (Свента) під Вількомиром (1.9.1435). Невдовзі на боці С. залишилось тільки Східне Поділля. С. покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440), отримавши у володіння Волинь і зберігши титул великого князя. Помер у Луцьку.

О. Русина (Київ).

СВИРГОВСЬКИЙ ІВАН (Свирчовський; Сверговський р.н.невід. - п. бл. 1574) - козацький ватажок (гетьман) у першій пол. 1570 років. У березні 1574 на заклик молдовського господаря Івана Води Лютого на чолі козацького загону (бл. 1200-1400 чол.) прибув у Молдову для боротьби проти Османської імперії. 24.4.1574 молдовсько-козацьке військо у бою під Мокшанами (тепер Румунія) завдало поразки об'єднаним турецько-волоським силам (бл. 100 тис. чол, за ін. дан. - 60 тис. чол.). На поч. травня війська С. та Івана Води Лютого зайняли Бухарест, а згодом здобули добре укріплену фортецю Браїлів. Згодом козаки С. за підтримки молдовських загонів захопили турецьку фортецю Тягині (Бендери), тримали в облозі фортецю Тейну (Тейницю) і завдали значних руйнувань Білгороду (Акерману; тепер Білгород-Дністровський Одеської обл.). 9-14.6.1574 убоях біля Кагульського озера козацько-молдовські частини, через зраду хотинського баркалаба (коменданта) Ієремії Чарнавіча, були розбиті турецько-татарськими військами (за деякими дан. - бл. 200 тис. чол.). За одними відомостями, С. потрапив у полон і був страчений у Стамбулі, за ін. - зумів вибратись з оточення, продовжував боротьбу проти турків і пізніше загинув у бою поблизу Кілії.

/. Підкова (Львів).

СВИРИДОВ (рр. н. і см. невід.) - черкаський намісник князя Семена Олельковича. С. наприкінці 1450 або в 1460 було доручено розмежування Київського князівства із “землею Татарською Перекопською, Очаковом, Білим Городом (сучасний Білгород-Дністровський) і з землею Волоською”. Опис цих кордонів (здійснений бл. 1540) відомий у науковій літературі як “обвід Свиридова”.

О. Русина (Київ).

СВІДЗИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (9.10.1885-18.10.1941)- український поет і перерекладач. Н. у с. Маянові на Вінниччині у родині священика. Дитинство минуло в с. Мармолинцях на Летичівщині. Закінчив Тиврівську духовну школу, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський комерційний ін-т. Служив у земстві, працював у Житомирі, видавничому відділі Подільської народної управи. З 1925-у Харкові, у Держвидаві України, редакціях журналів, зокрема в редакції “Червоного шляху”. Літературний дебют відбувся у 1912 в журналі “Українська хата”, де опублікував вірш “Давно, давно тебе я жду”. За життя С. вийшло три збірки віршів: “Ліричні поезії” (1922; не збереглася), “Вересень” (1927), “Поезії” (1940). Збірка “Медобір” була вивезена на Захід і вийшла у 1975. Поезія С. пронизана філософією природи, якій підпорядкована не тільки пейзажна, а й інтимна лірика. За стилем поетична творчість С., в основному, символічна, причому її символіка органічно споріднена з фольклором, яким С. цікавився. Відповідальність перед словом, фразою, узгодженість думок і почуттів, повага до традиції, особливо античної, зближують поета з київськими неокласиками. Займався перекладами творів античних авторів, зокрема Гесіода, Овідія, Арістофана, перекладав “Слово о полку Ігоревім”. Восени 1941 заарештований і загинув за нез'ясованих обставин. Місце поховання невідоме.

О. Баса (Львів).

СВІДЗИНСЬКИЙ МИХАЙЛО (1824-1857)-український політичний діяч. Н. у с. Таурові (тепер Козівського р-ну Тернопільської обл.) у родині греко-католицького священика. Закінчив гімназію у Станіславі. У 1840-42-студент філософського ф-ту ун-тів у Братіславі та Львові. Згодом продовжив навчання у Львівській греко-католицькій духовній семінарії. Не завершивши навчання, змушений емігрувати. Жив у Лондоні, де працював у Британському музеї. С., будучи вихованим на творах польських письменників-романтиків із т. зв. української школи - оспівувачів давньої козацької України, вирішив прислужитися відновленню її політичної незалежності. Встановив контакти з представниками польської монархічної еміграції на чолі з А. Чарторийcь- ким, яка, шукаючи союзників у боротьбі проти Російської імперії, підтримувала ідею політичної незалежності України. Згідно з одержаною інструкцією, С. повинен був пробратися на Кубань, налагодити зв'язки з Чорноморським козацьким військом і донськими козаками та готувати з ними грунт для майбутньої боротьби спільно з кавказькими горцями, польським корпусом проти царської Росії. С. мав пропагувати серед донців ідею створення окремої держави, союзної до Польщі, а чорноморських та азовських козаків заохочувати до повернення під владу відродженої польської монархії з перспективою одержання шляхетства.

З кін. жовтня 1845 поселився в Таганрозі, працював маляром місцевого театру, викладав німецьку мову дітям багатих козаків. Під час спроби завести довірливу розмову із старшиною про необхідність визволення донського козацтва з-під влади Росії та план майбутньої війни у союзі з поляками був заарештований. Засуджений військовим трибуналом до каторжних робіт, які відбував на Нерчинському руднику в Забайкаллі. В ув'язненні тяжко захворів і незабаром помер. Похований у поселенні Брозінський пост.

Ф.Стеблій (Львів).

СВІРСЬКИЙ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (5.5.1882-12.6.1959)-військовий діяч періоду Української революції, віце-адмірал (1941). Н. у Каліші. У 1902 закінчив Морський корпус. Служив старшим офіцером на крейсері “Аскольд”, командир канонерського човна “Донец”, яхти “Колхида”. З 1908 -штурман I розряду, офіцер бригади лінкорів Чорноморського флоту, на початку Першої світової війни 1914-18- капітан I рангу, офіцер штабу командувача Чорноморського флоту. На службі в Українському військово-морському флоті - з 1918. Гетьманом П.Скоропадським призначений помічником начальника Головного Морського штабу. Очолював українську делегацію на переговорах з німцями у серпні 1918, брав участь у переговорах із представниками більшовицької Росії у Києві щодо розв'язання морських проблем. У жовтні став контр-адміралом, обійняв посаду міністра морських справ. З 1920 - на службі у збройних силах Польщі, заступник начальника морських справ військового міністерства, заступник командувача Морського побережжя. Учасник німецько-польської війни 1939. Емігрував до Франції, жив у Парижі. У 1946 виїхав до Великої Британії. Помер у Лондоні.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

“СВІТ ДИТИНИ” - ілюстрований часопис для дітей. Видавася у Львові в 1919-39, 1923-25 як додаток до журналу “Молода Україна”. Виходив щомісячно-до 1925, пізніше 2 рази на місяць. Видавець і редактор М.Таранько об'єднав навколо часопису кращих педагогів, дитячих поетів, письменників, популяризаторів історичної спадщини. Серед дописувачів були Б.Лепкий, Марійка Підгірянка, Юрій Шкрумеляк, Антін Лотоцький та ін. Видавництво “С.д.” випускало популярну в Галичині “Дитячу бібліотеку”, спочатку - неперіодично, а з 1934 щомісячно виходили книжки творів українських авторів та переклади класиків світової дитячої літератури (близько 230 кн.). Часопис ілюстрували відомі митці, зокрема О.Кульчицька, М.Фартух, А.Манастирський, М.Бутич, Я.Гніздовський, П.Андрусів та ін. “С.д.” гуртував українських дітей Галичини та сприяв їхньому національно-патріотичному вихованню. Тираж часопису - 4-5 тис. примірників. У 1994 у Львові відновлено видання часопису “С.д.” (ред. Л.Лемик).

А. Середяк (Львів).

СВІТЛИЧНИЙ ІВАН (20.9.1929 -25.10.1992)-український поет, мовознавець, літературний критик, правозахисник. Н. у с. Половинкине Старобільського р-ну на Луганщині. Після закінчення в 1947 середньої школи навчався на українському відділенні філологічного ф-ту Харківського ун-ту. У 1951-52 працював вчителем у школі, але через хворобу змушений залишити роботу. У 1952-55 - аспірант Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Шевченка, займався науковою роботою під керівництвом академіка О.Білецького. У 1955 очолював відділ критики журналу “Дніпро”. У 1957-63 обіймав посаду наукового співробітника відділу теорії літератури Інституту літератури, працював відповідальним секретарем у журналі “Радянське літературознавство”. Ще в студентські роки розпочав друкувати літ.-критичні статті у журналах “Вітчизна”, “Радянське літературознавство”, “Дніпро”. Будучи ідейно близьким до шістдесятників, С. був особисто знайомий з багатьма з них, вивчав творчість представників цього напряму в українській літературі. На його квартирі зберігалися неопубліковані твори В.Стуса, В.Симоненка, Л.Костенко, І.Драча, статті І.Дзюби, В.Чорновола, Є.Сверстюка. Виступав проти політики русифікації та захищав молодих літераторів від навішування політичних ярликів. У серпні 1965 був заарештований і 8 місяців провів в ув'язненні. Після звільнення не зміг працювати за фахом. Через переслідування змушений друкуватися під псевдонімами. Здійснював поетичні переклади з французької (Ш.Бодлер, П.Ж.Беранже, Ж.Лафонтен), чеської (В.Незвал, Й.Ганзлік), сербо-хорватської (Д.Максимович), польської (Ю.Словацький, Ц.Норвід), турецької (О.Велі) та ін. мов. С. писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми. У січні 1972 знову заарештований і засуджений “за антирадянську агітацію і пропаганду” до 7 років суворого режиму і 5 років заслання. Покарання відбував у таборах Пермської та Гірсько-Алтайської обл. Під час заслання тяжко захворів, однак не припиняв літературної роботи. У 1978-81 переклав “Слово про Ігореву січ”, писав поетичні твори, частина яких опублікована на Заході. У 1978 С. було прийнято у члени Міжнародного ПЕН-клубу. У січні 1983 звільнений. Повернувся до Києва. У кін. 1980 років було опубліковано частину праць С. і статей про нього. У 1989 став лауреатом літературної премії ім. В.Стуса. У 1990 вийшла збірка поезій “Серце для куль і для рим”. Цього ж року став членом Спілки письменників України та членом Українського ПЕН-клубу. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі. У березні 1994 за збірки поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей С. присуджено Державну премію ім. Т.Шевченка (посмертно). У 1998 видавництво “Час” випустило книгу “Доброокий. Спогади про Івана Світличного”.