2.3. Сутність і значення фактору «трудові ресурси»

Поряд із забезпеченням підприємства сировиною і матеріалами, основними й оборотними фондами, що представляють категорію матеріальних ресурсів, центральне місце все-таки належить трудовим ресурсам, тобто забезпеченню підприємств робочою силою.

Поняття «трудові ресурси» виникло на початку 20-х років минулого століття. Після перепису 1959 року поняття «трудові ресурси» стало широко застосовуватися у директивних документах, і в економічній літературі.

Під «трудовими ресурсами» розуміється працездатна частина населення, яка володіє фізичними й інтелектуальними можливостями, може виробляти матеріальні блага і надавати послуги.

Економічно активне населення - це частина населення, що забезпечує постачання робочої сили для виробництва товарів і послуг. Дана категорія включає зайнятих і безробітних.

У поняття «зайнятих» поєднуються дві великі групи працівників, що відіграють різну роль в економіці. Перша група – підприємці, друга – наймані робітники.

«Економічно неактивне населення» - це та частина населення, що не входить до складу ресурсів праці.

В Україні працездатним віком вважається в чоловіків 16-59 років включно, у жінок – 16-54 роки включно.

Термін «трудовий колектив» має соціально-політичний відтінок. Він використовується при характеристиці соціальних і моральних потреб працівників підприємства, визначених цілей і економічних інтересів.

Термін «кадри» характеризує частину фахівців і висококваліфікованих працівників підприємства, що постійно працюють на даному підприємстві. „Кадри вирішують все” – ця формула не застаріла, оскільки ринок вимагає кваліфікованих, конкурентоздатних фахівців.

Найбільш універсальним є термін «персонал підприємства».Це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності і забезпечують господарську діяльність суб’єкта господарювання.

Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, його здатність до праці. В умовах ринкових відносин « здатність до праці» робить робочу силу товаром. Але це не звичайний товар. Його відмінність від інших товарів полягає в тому, що він, по-перше, створює вартість більшу, ніж він коштує; по-друге, без його залучення неможливо здійснити будь-яке виробництво; у третіх, від нього багато в чому залежить ступінь (ефективність) використання основних і оборотних виробничих фондів, економіка господарювання. Тому для підприємства небайдуже з позиції ведення його економіки, як і на яких умовах повинне відбуватися задоволення його потреб у робочій силі і як вона повинна використовуватися в процесі виробництва товарів і послуг.

Ринок праці, як і будь-який товарний ринок, заснований на попиті та пропозиції. Попит у даному випадку виступає у формі потреби на заняття вільних робочих місць і виконання робіт, а пропозиція - наявність незайнятої робочої сили, або бажання змінити місце роботи. Попит та пропозиція здійснюються в конкурентній боротьбі, з одного боку, між працівниками за заняття того чи іншого робочого місця щодо виконання роботи, а з іншого боку, між роботодавцями за залучення потрібної робочої сили по кількісному і якісному складу.

Попит на робочу силу (надання робочих місць, величина заробітної плати) визначається граничним доходом підприємця, отриманого від продажу продуктів, зробленого в зв'язку з залученням додаткової робочої сили на одиницю продукції. Підприємець, перш ніж прийняти рішення про залучення додаткової робочої сили, повинен відповісти на запитання : «Чи треба це робити?», тобто, чи дає це йому додатковий ефект, достатній для того, щоб покрити витрати, зв'язані з їх найманням. У своєму рішенні він керується законом зменшуваних доходів при додатковому збільшенні якого-небудь фактору виробництва. Тобто, при загальному випуску продукції на кожного додаткового працівника він падає, і настає край, нижче якого невигідно залучати робочу силу.

Регулювання трудової діяльності в даний час здійснюється на основі законодавства про зайнятість, що визначає правові й організаційні основи зайнятості населення в умовах ринкової економіки і рівноправність різних форм власності, а також гарантії з боку держави в реалізації права громадян на працю. Зайнятість – це не суперечна Конституції діяльність громадян, позв'язана з задоволенням їх особистих і суспільних потреб і, як правило, що приносить їм заробіток (трудовий доход). Громадянам належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці і здійснювати будь-яку, не заборонену законодавством діяльність, у т.ч. і не зв'язану з виконанням оплачуваної роботи (виховання дітей, ведення домашнього господарства, навчання).

Зайнятість має кілька видів : повна, сумісництво, неповна і тимчасова.

Групи громадян, що вважаються зайнятими, це:

• працюючі по найму;

• тимчасово не працюючі в зв'язку з відпусткою та з інших причин;

• ті, що самостійно забезпечують себе роботою;

• обрані на оплачувану посаду;

• відбуваючи службу в армії;

• учні і студенти.

Державна політика в області зайнятості населення спрямована на :

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам у реалізації права на працю і вільний вибір форм зайнятості;

• підтримку трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їх здібностей до продуктивної праці шляхом координації діяльності в області зайнятості з іншими напрямами економічної політики;

• дотримання принципу добровільності праці, вільного вибору;

• забезпечення соціального захисту населення в області зайнятості на основі координації діяльності державних органів, профспілок, підприємців у розробці і реалізації заходів для забезпечення зайнятості населення;

• міжнародне співробітництво в рішенні проблем зайнятості населення.

Питаннями регулювання зайнятості населення займаються центри зайнятості.