2А) Самостійна робота.

Тема: Філософія Епохи Відродження.

План.

1. Характеристика епохи.

2. Гуманізм як ціннісна орієнтація філософії Епохи Відродження.

3. Основні течії філософії Епохи Відродження.

1. У другій половині ХІІІ на початку ХІV ст., у Західній Європі зароджуються нові буржуазні суспільні відносини. Буржуазне (фр.буржуа­­- мешканець міста) суспільство являло собою новий промислово-міський тип цивілізації. Відбувається ніби «повернення» речово-предметних орієнтацій античного соціуму. Помітні подібності між полісним ладом античної Греції та політичним устроєм Італії епохи Відродження: незалежні міста-республіки (Падуя, Флоренція, Неаполь) домінують на політичній арені Апеннінського півострова. Проте якщо античний світ мислиться як цілісне і гармонійне «реально-ідеальне» живе «тіло-космос», то ренесансний світ центральним ядром філософії бачить особистість (природне тіло людини), носія ідеї індивідуалізму, внаслідок чого на перший план виходить проблема свободи «самоволі» людини.

Відродження - перехідна (від середніх віків до Нового часу) історична епоха. Поділяється на 2 періоди:

1. раннє, італійське (ХІІІ – ХVст. ): головна проблема – природна людина;

2. пізнє, північне (кінець ХV – ХVІ ст. ): головна проблема – природа як джерело постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль.

2. Відродження характеризувалось швидким зростанням ролі розумової праці людей. З’явилися професії (лінгвісти, філологи, перекладачі) та сфери діяльності людей, непідконтрольні церкві. Відмінне від «божественного», «неосвященне» людське знання називалось світським (від studia humana – «людське знання»). Тому з часом це знання стали називати «гуманізм». Отже, гуманісти – це спочатку представники «нецерковного» знання.

Проте з часом у ренесансній картині світу установка на природу, як таку, замінюється природною людиною, яка співіснує у світі з Богом. Формально вона залишається незалежною від Бога, але вона наділена здатністю творити і мислити, людина починає відігравати роль «другого бога» (М. Кузанський). У даному випадку «гуманізм» набуває нового значення: культури, орієнтованої на людину як вищу цінність.

3. Основні течії філософії Епохи Відродження:

І. Гуманізм. Перші представники гуманістичного руху посідали позиції своєрідного антропологізму, який поряд з Богом звеличує людину як творця світу культури, обожнює людину як суб’єкта творчої діяльності, зближуючи її з Богом. Першим гуманістом прийнято вважати Данте Аліг’єрі (1265-1321), який проголосив людину «найвеличнішим чудом з усіх проявів божественної мудрості». Інший гуманіст Петрарка критикує Аристотеля, виправдовуючи земні устремління людини. Найповніше філософсько-онтологічна позиція представлена у творі гуманіста М. Кузанського «Про вчене незнання». Акт божественного творіння замальовується як безперервне розгортання божественної єдності у множину. Але тим самим Бог-творець виявляється іманентним своєму творінню-світу. Так формується пантеїстична точка зору: Бог «присутній скрізь», у світі «пронизує собою все буття, є живою душею», «самим буттям світу».

Проголошення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.

ІІ Натурфілософія. На другому етапі ренесансної доби в творчості її діячів починають домінувати «натуралістичні» мотиви. Пантеїстичні уявлення про світ поступаються місцем деїзму (уявлення про те, що створивши світ, Бог надалі цілком усувається від участі у земних справах, надаючи світові можливість функціонувати за власними законами).

Натуралістичне тлумачення філософських проблем представлене позицією видатного вченого і митця епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Він твердить про вищість людини щодо природи, про вищість творінь людини порівняно з природою, але людина в нього є лише «знаряддям природи», хай і «найвеличнішим».

Погляди талановитого мислителя, письменника, вченого Дж. Бруно як концепцію «натуралістичного» пантеїзму розкриває серія блискучих діалогів, в яких природа (натура), на відміну від ранньоренесансного пантеїзму постає вже як фактичне (самодостатнє і самостійне) існування, а не як простий «символ» божественного буття. І все ж природа, мислиться Бруно в контексті універсальної субстанції. Натура виявляє себе як всезагальна «одухотвореність» буття, як «світова душа» (неоплатонівського типу), як розлитий у реальності Бог.

ІІІ. Протестантизм. На початку ХVI століття під прапором відродження ідеалів первісного християнства Європою прокотилася хвиля Реформації. Справа в тому, що християнство мало власні ідеали, які перемогли античні в боротьбі за душі людей. Проте вони були вже давно поховані католицькою церквою під купою формальної обрядовості й розмиті лицемірством загрузлих у гріхах церковників.

Ідеологи реформації (М. Лютер, Ж.Кальвін, Т. Мюнцер), відкидаючи претензії католицького духовенства на керівну роль у духовному житті мирян, сформулювали теорію порятунку, в якій роль культу і різного роду «рятівних діянь» була зведена до нуля. Порятунок у вірі, «в силу однієї тільки віри» (Лютер).

Лютер робив непотрібним духівництво, позбавляв церкву політичного панування, підпорядковував її державі. Лютеранство стало ідейним прапором антифеодальних війн (Німеччина, Чехословаччина). У церковних колах виробляється серія репресивних заходів – контрреформація (створення ордену єзуїтів, список заборонених книжок, репресивна діяльність «святої інквізиції»). За оцінкою видатного філософа Київської філософської школи М. Бердяєва «…релігійна і містична свідомість протестантизму утверджує самого Бога, божественну природу і заперечує самобутність людини – онтологічну основу людської свободи».

Таким чином, природне буття виступає в конкретній формі природної людини, однак пізніше на місце природної людини стає природа взагалі. Людина ж втративши свій винятковий статус перетворюється на одну з частин природи. Відповідно «головним» знанням стає природознавство що привело в ХVII-XVIII століттях до домінування у філософії матеріалізму.