2. Класичний період розвитку соціології

Виникнення соціології як окремої науки. Концепція О. Конта

Огюст Конт (1798 – 1857 увійшов в історію суспільної думки як засновник позитивістської філософії та позитивістської соціології Основні праці О. Конта: "Курс позитивної філософії", „Дух позитивної філософії”. Категорія "позитивного" стає найбільш загальною і головною в його світогляді, тому "позитивізм" і інші слова, похідні від "позитивного", стають основними термінами для позначення контівського учення. Що ж таке "позитивне" в тлумаченні засновника позитивізму? Він указує п'ять значень цього слова:

1) реальне на противагу химерному;

2) корисне на противагу непридатному;

3) достовірне на противагу сумнівному;

4) точне на противагу абстрактному;

Сутність позитивістської соціології О. Конта яскраво виявляється у його знаменитому законі "Трьох стадій", який він запозичив у свого вчителя – К.- А. Сен – Сімона. Згідно цьому закону суспільство в цілому в своєму розвитку проходять три послідовні стадії — теологічну, метафізичну і позитивну

На теологічній стадії, що триває приблизно до 1300 р., людський розум прагне знайти або початкові, або кінцеві причини явищ, він прагне до абсолютного знання. Ця стадія була необхідною для свого часу, оскільки забезпечувала попередній розвиток людської соціальності і зростання розумових сил.

На метафізичній, або абстрактній стадії (1300 - 1800 pp.) людське мислення також намагається пояснити внутрішню природу явищ, їх початок і призначення, головний спосіб їх виникнення. Але на відміну від теології, метафізика пояснює явища не за допомогою надприродних чинників, а за допомогою суті або абстракцій.

Основна ознака позитивної або наукової стадії полягає в тому, що тут діє закон постійного підпорядкування уяви спостереженню.

Згідно закону трьох стадій, всі науки і всі суспільства неминуче завершують свою еволюцію на позитивній стадії. Саме на ній формується істинна, позитивна наука, мета якої - пізнання не фактів, а законів.

Конт класифікував науки за декількома ознаками: історичною (за часом і послідовністю виникнення), логічною (від абстрактного до конкретного), за складністю предмета дослідження (від простого до складного), за характером зв'язку із практикою. У результаті основні науки розташувалися в наступному порядку: математика — астрономія — хімія – біологія – соціологія.

Для позначення створеної ним науки Конт використовує різні терміни: "соціальна філософія", "соціальна наука", "соціальна анатомія" і "соціальна фізика", але вони несприймались вченим товариством. Вперше слово "соціологія" Конт вжив в 1838 р., в 47-й лекції "Курсу позитивної філософії"( том IV).

Людина за природою своєю соціальна, соціальність — її природний стан. Суспільство складається з індивідів, що володіють окремим і незалежним існуванням і лише думають, що вони діють згідно "своїм особистим імпульсам". Насправді вони постійно беруть участь в загальному розвитку, як правило, не замислюючись над цим. Будучи соціальним реалістом, Конт постійно підкреслює пріоритет суспільства над індивідом.В основу побудови соціології як самостійної науки, О. Конт поклав ідею "соціальної системи", тобто визнання факту існування суспільства як своєрідного організму, певної цілісності, елементи якої виконують специфічні функції й служать вимогам цієї системи. Соціологія ділиться в його доктрині на дві частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Для соціальної статики вища мета — виявлення законів соціального порядку, для соціальної динаміки — законів прогресу. Соціальна статика — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, соціальна динаміка - соціальна фізіологія, що вивчає його функціонування. Об'єкт першої з них — суспільство "в стані спокою", об'єкт другої — суспільство "в стані руху".

Предметом соціології для О.Конта є не конкретно-історичне суспільство, а суспільство в цілому як система, в її минулому і сучасності. Він розробляє також методи соціології і вважає, що основними для цієї науки є спостереження і експеримент(оперті на соціологічну науку), метод порівняння(соціальних процесів, різних суспільств, станів одного й того самого суспільства) та історичний метод(дослідження послідовних станів суспільства з врахуванням тісного зв’язку минулого, сучасності й майбутнього).

Таким чином, вчення О.Конта в історії соціології — надзвичайно важливе. Він вперше:

• обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;

• визначив соціологію як особливу науку про суспільство, яка спирається на емпіричні дослідження, що мало забезпечити її об’єктивність та неупередженість;

• розглянув суспільство як систему з її статичними та динамічними закономірностями, привернув увагу до вивчення соціальних інститутів і структури цієї системи, механізмів її змін.

Натуралістичні школи та напрямки в соціології XIX ст.

Розробивши свою соціологічну концепцію, О. Конт в більшій мірі не відійшов від традицій натуралізму. Більше того, його наукова система стала основою для його наступників і спонукала виникнення значної кількості соціологічних напрямків, побудованих на засадах натуралізму. Основними серед них були органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи.

Головним представником органіцизму, його засновником, був послідовник Конта, англійський учений Герберт Спенсер (1820–1903) автор праць ”Вивчення соціології,” ”Принципи соціології,” ”Основи соціології” та ін. Еволюція для нього — це універсальний процес, що переводить матерію з невизначеної однорідності в певну зв'язну однорідність, тобто соціальне ціле-суспільство. На величезному етнографічному матеріалі Г.Спенсер розглядає еволюцію сімейних відносин: первісні статеві відносини, форми сім'ї, положення жінок і дітей, еволюцію обрядових установ і звичаїв тощо. Соціальну еволюцію Г.Спенсер трактував як багатовекторний процес. Об'єктивним критерієм процесу еволюції він уважав ступінь диференціації й інтегрованості того або іншого явища. Із принципом еволюціонізму в спенсерівській соціології нерозривно зв'язаний принцип органіцизму - такий підхід до аналізу громадського життя, що базується на аналогії суспільства з біологічним організмом. Вчений вбачає у суспільстві і живому організмі ряд аналогій:

1) Так само, як і біологічний організм, суспільство збільшується у своїх розмірах, росте;

2) У міру росту й біологічного, і соціального організмів змінюється й ускладнюється їх внутрішня будова;

3) І у біологічному і в соціальному організмах ускладнення структури спричиняє поглиблення диференціації функцій різних їхніх органів;

4) І у суспільстві і у живому організмі розвивається й підсилюється взаємодія й взаємний вплив всіх органів, що складають їх структуру.

Сам зв'язок між складовими частинами носить у біологічному організмі чисто фізичний характер. У суспільстві ж окремі одиниці зв'язані між собою інакше, найчастіше аж ніяк не за допомогою простого фізичного контакту, а за допомогою інтелектуальних і емоційних провідників взаємодії. Органіцистична теорія Спенсера нерозривно пов'язана з його еволюційною теорією. Суспільний розвиток уподібнюється Спенсером розвитку організму – від простого й безформного до складного й структурованого. Такий розвиток проходить три стадії — аморфну, спеціалізовану і інтегровану.

Спенсер вперше із соціологів увів поняття соціальний інститут, що зараз є однією з головних категорій соціології. Спенсер виділяє три групи інститутів за їх функціями в суспільстві:

1) інститути продовження роду (до них відносяться домашні інститути — сім'я і шлюб);

2) система виробничих і розподільчих інститутів (промислові і професійні інститути і все що пов'язане з ними — поділ праці, соціальна структура суспільства, утворення класів);

3) система регулюючих інститутів (включає обрядові, політичні і церковні інститути).

Близьким до органіцизму напрямком був соціал-дарвінізм. Соціал-дарвіністська школа бере свої витоки з теорії Мальтуса про народонаселення, яка зводить соціальні взаємини людей до боротьби за виживання, "війни всіх проти всіх". Такі ж закони співвідносить до боротьби за власне існування видів у живій природі Ч. Дарвін, який доводить, що виживають ті види, які в конкретних умовах краще пристосувалися до середовища існування. Інші ж види витісняються і вимирають. Узагальнивши теорії Мальтуса та Дарвіна, представники соціал-дарвінізму роблять висновок, що такі закони еволюції спочатку виникли у природі, а так як згідно натуралістичному розумінню соціального, соціальні явища є продовженням природних, подібні закони боротьби "усіх проти усіх" переносяться і на суспільство. Найвідомішими представниками соціал-дарвінізму були Л. Гумплович, А. Смолл. Соціологічна концепція польського соціолога Людвіга Гумпловича (1838 - 1909) ґрунтується на принципах непримиренної боротьби "племен проти племен", народів проти народів, держав проти держав. Така боротьба є явищем нормальним, оскільки походить від законів розвитку природи. Предмет соціології він вбачає у дослідженні соціальних груп і їх взаємовідносин, що характеризуються нещадною боротьбою. Незважаючи на односторонність такого висновку, на заперечення соціального консенсусу, таке визначення предмету соціології є близьким до сучасного. Головною причиною боротьби між різними соціальними групами Гумплович, як і Маркс, називає матеріальні потреби. Трактування походження держави у вченого теж близьке до марксистської концепції - вона виникла для захисту інтересів, передусім майнових, правлячого класу, давала можливість здійснювати свою волю щодо експлуатованих класів. Такий закон розвитку суспільства Гумплович називає природним, вбачає суспільний прогрес у подібному протистоянні — "без боротьби немає прогресу".

Ще більш радикальною та реакційною у порівнянні з соціал-дарвінізмом стала расово-антропологічна школа. Мета її не виявляється у побудові наукової концепції, а у використання науки для обґрунтування расизму. Основний принцип концепції цієї школи — використання расового фактора для пояснення історичного процесу, намагання довести відмінності між расами.Основоположником расово-антропологічної школи вважається французький філософ Артюр Гобіно (1816 - 1882).Головною причиною суспільного прогресу Гобіно вбачає у збереженні чистоти рас. Історичною расою, расою володарів, Гобіно називає білу расу. Проте, за час свого існування вона здебільшого змішалася з іншими расами, поступово втративши свою велич. Лише одна з гілок білої раси - так звана раса аріїв, завдяки жорсткій ієрархії зберегла свою чистоту. Таким чином, теорію Гобіно використали у своїй практиці нацисти Третього рейху.

Сутність концепцій географічної школи зводиться до залежності явищ, що відбуваються в суспільстві від його географічного розміщення. Фундамент цього напрямку соціології заклав ще у XVIII ег. французький просвітник Ш. Л. Монтеск'є, представниками її були Т. Бокль, Л. Мечников, В. Ключевський. Зокрема, Томас Бокль (1821 - 1862) у своїй праці "Історія цивілізації в Англії" дослідив, що на соціальну диференціацію людей вплинули три фактори - клімат, ґрунти і їжа. Бокль вважає, що на пізніх етапах розвитку цивілізації уже не природничий, а розумовий фактор стане вирішальним у розвитку цивілізації: рівень розвитку інтелекту в тій чи іншій країні залежить від її географічного розміщення.

Соціологічна теорія Макса Вебера

Німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920) вважається засновником розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Серед його основних праць такі, як: "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904—1906), "Про категорії розуміючої соціології" (1913). Багатогранність таланту Вебера дозволила розробити йому цілий ряд концепцій у різних напрямках теорії і методології соціологічної науки. Основними з них були праці, пов'язані з розвитком методології соціологічних досліджень, аналізом капіталістичного суспільства, проблемами соціології політики і соціології релігії.

Макс Вебер вважав, що закони суспільства є принципово відмінними від законів природи. В основі його соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу, соціогуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге — у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується методопису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміннядіючих у суспільстві людей).Вебер наголошує, що не можна вивчати людську діяльність так само,як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, томуслід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, спрямовані на певну метута засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивідироблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розумінняпов’язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджуєповедінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Не всі дії людей мають соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедист у своїй поведінці орінтується на поведінку іншого.

Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

• традиційну (визначається звичкою);

• афективну(визначається емоціями і почуттями);

• ціннісно-раціональну(визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);

• цілераціональну(визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення успіху). Із цих чотирьох типів соціальної дії лише два останні є суто соціальними та раціональними, характерними для сучасного індустріального суспільства, тоді як перші два — суб’єктивно-ірраціональні й тому практично незбагненні, — вони існують у традиційних суспільствах минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в ній збігаються сенс людської діяльності та суть особистості діючої людини. У міру зменшення раціональності соціальна дія стає менш зрозумілою і недоступною для соціології.

Суб’єктом соціальної дії у М.Вебера є індивід (у кращому разі группа індивідів). Вводячи поняття соціальної дії та індивідів як її суб’єктів,. У М.Вебера саме людина перебуває в центрі суспільного життя, яке можна зрозуміти лише через індивідуальну свідомість та індивідуальну дію. Тому, прагнучи зрозуміти суспільство, соціології слід насамперед вивчати людську поведінку. Суспільні ж інститути й соціальні спільноти (право, держава, релігія, нація тощо) повинні вивчатися соціологією лише у тій формі, в якій вони є значущими для окремих індивідів, і лише тією мірою, якою індивіди на ці інститути і спільноти скеровані. Якщо ж між індивідом, з одного боку, та соціальними інститутами і спільнотами, з другого, немає зв’язку і порозуміння — то ці інститути і спільноти приречені на відмирання і занепад як такі, що стали зайвими для людини.

На ґрунті аналізу соціальних дій Вебер відштовхується від позитивізму і доводить, що завдання соціології є не лише встановити соціальний факт і описати його, а й пояснити, тобто кожна соціальна дія повинна бути "зрозумілою". Так Вебер підходить до питання "розуміючої соціології". Згідно Веберу, соціологія є наукою розуміючою, тобто такою, що розуміє соціальну дію і тим самим прагне причинно пояснити її розвиток і результати. При цьому під соціальною дією розуміється людська поведінка.

Найвище досягнення людини, яка раціональна в своїх діях, — це капіталізм з його раціональними релігією (протестантизмом), бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з погляду раціональності. М. Вебервводить в обіг поняття ідеального типу — зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Такими ідеальними типами для М.Вебера є «економічна людина», «церква», «християнство» та, зрештою, і сам «капіталізм», який ніде не існує реально: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу.

Під "ідеальним" соціолог має на увазі не той тип, до якого суспільство має прагнути, а той, який містить найбільш істотні, типові риси соціальної дійсності і може служити еталоном для порівняння із соціальною реальністю.

Завданням соціології саме і є з’ясовувати відповідність реальності до ідеальних типів, які є втіленням «інтересів епохи», проявом пануючих у цей час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства є історичними і відносними, тобто з’являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства. У своїй професійній діяльності соціолог повинен виходити з домінуючих у нинішній час цінностей епохи, обираючи предмет і об’єкт дослідження. Але в такому разі він не буде об’єктивним неупередженим дослідником, а керуватиметься існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості

М.Вебер приходить до висновку, що існує зв’язок між релігійними переконаннями та економічною поведінкою, релігійними установками та характером суспільного ладу. На його думку, існує тотожність духу капіталізму й духу протестантської етики; підґрунтям, на якому виростає капіталізм, є саме цінності протестантського віровчення: сумлінна, клопітка щоденна праця в ім’я слави Божої, скерована на отримання прибутку; аскетичне, позбавлене розкошів життя, тощо. Ця проблема була окреслена в найвідомішому творі М.Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченні Вебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватися; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох головних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:

• легальне(існує в сучасних для М.Вебера буржуазних країнах таких, як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);

• традиційне(існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; ґрунтувалося на традиційних діях, порядках та звичаях певної поведінки за відсутності формального права і законів);

• харизматичне(засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, таких якБудда, Ісус, Магомет, Александр Македонський, Цезар, Наполеон).

Соціологічна теорія Еміля Дюркгейма

Основні соціологічні праці Е. Дюркгейма (1857 - 1917) : "Метод соціології", "Про розподіл суспільної праці", "Суїцид", "Елементарні форми релігійного життя".

В основі вчення Дюркгейма — концепція соціологізму (принцип специфічності й автономності соціальної реальності). Суспільство становить особливу надіндивідуальну реальність, яка поєднує людей в єдине ціле і встановлює між ними солідарність особливого роду, а тому відмінна від звичайної механічної суми індивідів. Об'єднуючись у групи, люди відразу починають підпорядковуватися правилам і нормам, які Дюркгейм назвав "колективною свідомістю". Ця особлива соціальна реальність диктує свої установки кожному індивідові у вигляді суспільних очікувань, вимог і принципів моралі.

Дюркгейм прагнув виразити ідею моральної переваги суспільства над індивідами. Суспільство оголошувалося "композицією ідей", вірувань і відчуттів всякого роду. Як доводить вчений, колективне (соціальне) має явний пріоритет перед індивідуальним.

Соціальні явища, які породжені колективними діями індивідів і через це є якісно відмінними від того, що відбувається на рівні індивідуальної свідомості, Еміль Дюркгейм назвав "соціальними фактами".

Соціологія повинна вивчати, вважав він, соціальну реальність, елементами якої є соціальні факти, котрі в сукупності і створюють суспільство.

Найяскравіше і послідовне втілення дюркгеймівського соціологізму виявилося в його концепції релігії. Витоки і пояснення релігії соціолог пропонував шукати в суспільстві. Вивчаючи релігію первісного суспільства, вбачаючи в ньому прообраз "складних" сучасних суспільств, Дюркгейм переносив особливості тотемізму на сучасні релігії і відкидав ідею Бога, як необхідного головного елементу релігійних систем. Він стверджував, що Бог для віруючих лише "фігуральний вираз суспільства", а священний принцип - не що інше, як "суспільство, перетворене". Звідси майже безмежний вплив релігії на культуру, особу, а також основні закономірності людського мислення. Суспільство є автором і предметом релігійного культу і догматів, воно створює релігію і викликає релігійне поклоніння, воно — Бог і віруючий одночасно.

Центральною проблемою у творчості Дюркгейма була проблема соціальної солідарності, тобто з'ясування того, які ж зв'язки об'єднують людей у суспільство. У властивому для XIX ст. дусі протиставлення "нового" суспільства "традиційному", він виділяє два типи солідарності, що цементують суспільство: механічна й органічна.

Механічна солідарність — властива традиційному суспільству, характеризується тим, що особистість ніби поглинається колективом. Для такого суспільства характерний високий рівень репресивності та насильства, а також низький рівень розподілу праці і, оскільки усі займаються тими самими видами діяльності, мала різноманітність індивідів. Еміль Дюркгейм наводить вислів одного антрополога: "Хто бачив одного туземця Америки — бачив їх усіх".

Із розвитком суспільства і поглибленням розподілу праці в індустріальному суспільстві виникає органічна солідарність, яка ґрунтується на співробітництві та кооперації членів суспільства. Згідно Дюркгейму, силою, що створює суспільне ціле й сприяє його збереженню, є розподіл праці. Головна його теза полягала в тому, що розподіл праці, під якою він розумів професійну спеціалізацію, все більше і більше виконує інтегруючу роль. Як наслідок спеціалізації праці, що зростає, індивіди вимушені обмінюватися результатами своєї діяльності, виконувати взаємодоповнюючі функції, мимовільно складаючи єдине ціле.

Разом з нормальним станом суспільства Дюркгейм виділяв "ненормальні форми" розподілу праці. Однією з форм таких ненормальних станів є аномія, тобто такий стан суспільства, при якому відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивідів. Наявність нерегульованої конкуренції, класових конфліктів, і деградації робочої сили він визначав як хвороби надшвидкого зростання виробництва і розподілу праці, як побічні продукти природної еволюції. Подолання "ненормальних форм" ученому видавалось можливим лише шляхом встановлення правил, що жорстко регламентують відносини між класами, введення справедливості і рівності "зовнішніх умов", тобто рівності соціальних можливостей.

Крім теоретичних концепцій і досліджень, присвячених різним формам суспільної свідомості, широку популярність набув аналіз Дюркгеймом такого явища як самогубство (праця „Суїцид”). Дюркгейм відкинув пояснення самогубства через індивідуальні психологічні мотиви і висунув суто соціальні причини цього явища. Навіть такий чинник, як індивідуальна психічна схильність, не кажучи вже про інші, розглядався крізь призму соціальних умов. Згідно концепції Дюркгейма, відсоток самогубств (співвідношення кількості самогубств і чисельності населення) є функцією декількох соціальних змінних: відносин, що складаються в релігійних, сімейних, політичних, національних і інших групах. Велике значення Дюркгейм надавав класифікації самогубств, поділивши їх на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталістичні. Класифікація самогубств допомогла Дюркгеймові виявити деякі типові явища сучасного йому суспільства. Отже, для Дюркгейма було важливим розкриття сутності самогубства як явища, породжуваного кризовим станом суспільства.

Соціологічна концепція марксизму

Чимало сучасних науковців вважають Карла Маркса (1818 -1883) одним із найвидатніших соціологів, нарівні з О. Контом, М. Вебером та Е. Дюркгеймом. Його ідеї викладені в працях: „Капітал”, „До критики політичної економії”, „ Злиденність філософії”, „Німецька ідеологія”. Історична заслуга Маркса безумовна, проте така думка видається доволі дивною. Маркс не тільки ніколи не вживав слова "соціологія", сам ніколи не вважав себе соціологом, критично ставився до праць О. Конта і Г. Спенсера. Тому радше марксизм — це окрема філософія, окрема точка зору на суспільство, чия теорія вимагала обов'язкового поєднання з практикою.Марксистські ідеї будувалися на принципах ідеального суспільства Т. Мора і Т. Кампанелли, у якому була відсутня приватна власність, проте їхні соціалістичні ідеї Маркс вважає утопічними, у той час, як власне розуміння соціалізму він вважав «науковим». Фундаментом марксистського вчення є діалектичний підхід Г. Гегеля, який К. Маркс взяв за основну.

К. Маркс зазначає, що окрема наука про суспільство не потрібна, адже уже існує наука, що висвітлює соціальні процеси в суспільстві. Це – політекономія. Такий підхід Маркса не видається дивним, оскільки в основу соціальних відносин він, як уже зазначалося ставив матеріальне виробництво. Саме економіка (матеріальне виробництво) є основою (базисом) функціонування і розвитку суспільства, а політичні, правові, ідеологічні інститути є лише надбудовою над таким базисом. Логіка Маркса проста: найпершим і життєво необхідним для людини є задоволення не духовних чи політичних потреб, а потреб матеріальних.

Такий постулат Маркса є основою для іншого — проблеми співвідношення продуктивних сил і виробничих відносин. На його думку, продуктивні сили, завдяки промисловому перевороту, набули небаченого розвитку. Виробничі відносини ж у розвитку відстають, адже їм притаманна певна невідповідність — суспільний характер виробництва і наявність приватної власності. Це призводить до того, що суспільне багатство створюють одні особи, а привласнення його здійснюють інші, таким чином у суспільстві продовжується експлуатація людини людиною, що для такого рівня розвитку продуктивних сил, який є наявним у XIX ст., явище нехарактерне і застаріле. Це веде до неминучого протистояння між двома антагоністичними класами — буржуазією, що організовує суспільне виробництво і володіє капіталом, та робітничим класом, що здійснює матеріальне виробництво, проте не розпоряджається продуктами своєї діяльності. Підтвердженням цьому, як доводить Маркс, є революції і соціальні заворушення, характерні для різних країн Європи середини XIX ст.

Маркс неодноразово зазначав, що предметом його аналізу є не суспільство, а певна специфічна соціальна організація — суспільна формація — історичний тип соціальних відносин, підґрунтям яких є матеріальне виробництво. .Історія становлення цивілізацї, за Марксом, – це зміна первинної (докапіталістичної)вторинною або економічною (вона ж і є капіталізмом, при якому машинне виробництво спрямовується перш за все на отримання прибутку від експлуатації найманої праці), після якої постає «третинна» формація або «комунізм» – тут експлуатація людини людиною має бути ліквідованою. Ще одне позначення формацій, яке зустрічається у Маркса – відповідно: архаїчна, економічна і комуністична. Через неточність ленінського перекладу поняття «формація» з’явився новий – «суспільно-економічна формація», яку «узаконив» Сталін, придумавши виділити первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну, що йде на зміну капіталістичній і яка є вінцем суспільного прогресу. Ось ця горезвісна сталінська «п’ятичленка» і до цього часу кочує з одного підручника в інший, видаючи некритичність їх авторів. У фундаменті кожної формації, на думку марксистів, лежить певний спосіб виробництва матеріальних благ, який складається з продуктивних сил (прогресивна частина) і виробничих відносин (консервативна частина). Продуктивні сили перебувають у процесі постійних змін і вдосконалення, тоді як виробничі відносини стримують цей розвиток своїми мало гнучкими застиглими формами. Цей конфлікт всередині способу виробництва врешті#решт призводить до вибуху і заміни старих виробничих відносин новими. Своєю чергою, зміни в економічному фундаменті (базисі) неминуче викликають зміни і в надбудові — складній системі суспільних позавиробничих відносин і форм суспільної свідомості. Одна суспільно-економічна формація замінюється іншою в процесі соціальних революцій.

Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в природно-сторичному процесі об’єктивних закономірностей, сформульованих у таких законах:

• закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил;

• закон первинності базису і вторинності надбудови;

• закон класової боротьби і соціальної революції;

• закон природно-історичного розвитку людства через зміну суспільних формацій.

Історична заслуга такої концепції безумовна. Марксизм детально проаналізував вплив матеріального виробництва нарізні сфери суспільного життя, роз'яснив суть багатьох соціальних конфліктів. Взагалі, Маркса прийнято вважати одним із "батьків" конфліктології як сучасного напрямку соціології. Проте, марксизм містив ряд недоліків. Найголовніші з них — це ідеалізація значення матеріального виробництва в прогресі людства, применшення значення правових, політичних та ідеологічних інститутів, соціальна однобокість, адже, наприклад, інтелігенція і селянство вважались Марксом в капіталістичному суспільстві другорядними класами, виключеними з боротьби між буржуазією та робітниками. Марксизм також відкидав еволюційний шлях розвитку суспільства, інші наукові напрямки та теорії, вимагаючи практичного застосування власних постулатів. Некритичне сприйняття марксизму російськими більшовиками перетворило це вчення в різновид релігійної догми, що й привело до трагедії мільйонів людей так званої «соціалістичної системи». Маркс виявився лжепророком, вважав К. Поппер, але його ідеї виявилися занадто живучими.