Розлади пам'яті

Розлади пам'яті при психічних захворюваннях виявляються у порушенні здатності запам'ятовувати, утримувати і відтворюва­ти засвоєний матеріал. Найчастіше спостерігаються і максимально виражені вони при гострих екзогенних психозах (наприклад, ін­фекційної і травматичної природи) і при ендогенно-органічних за­хворюваннях головного мозку (епілепсія, старече слабоумство, хвороба Альцгеймера).

Гіпермнезія — різке загострення пам'яті, спостерігається най­частіше при маніакальних станах, іноді — при синдромах поруше­ної свідомості. Гіпермнезія виникає у випадках полегшеного, іноді безладного перебігу асоціацій. В основі загострення пам'яті, що спостерігається за цих станів, лежать примітивні асоціації за по­дібністю, що зумовлює посилення механічної, а не логіко-смисло- вої пам'яті.

Гіпомнезія — поступове ослаблення пам'яті, спостерігається у разі безінсультного перебігу церебрального атеросклерозу й при епілепсії. Спочатку такі хворі зазнають труднощів при необхідно­сті згадати потрібне слово чи ім'я, причому зосереджування уваги лише погіршує результати пошуків забутого слова. Через деякий час, коли це слово чи ім'я вже втратило для хворого своє значення, воно ніби саме по собі спливає у пам'яті. Таке явище має назву ослаблення мимовільної репродукції. Наступний етап гіпомнезії — ослаблення утримання в пам'яті. Потім виявляється наростання недостатності запам'ятовування. Крім того, для гіпомнезії харак­терне зниження спочатку механічної пам'яті і більш тривале збе­реження смислової, асоціативної пам'яті.

Амнезія — випадіння з пам'яті певного відрізка часу. Спостері­гається головним чином після порушення свідомості або в резуль­таті грубих органічних уражень головного мозку.

Розрізняють кілька видів амнезії. При ретроградній амнезії хворий забуває період, що безпосередньо передував захворюван­ню. Такий вид амнезії спостерігається, наприклад, після реаніма­ції у зв'язку з самоповішенням.

Антероградна амнезія характеризується втратою пам'яті на по­дії, що відбулися, і відбуваються вже після початку захворювання.

У ряді випадків, звичайно при інтенсивності зовнішнього по­дразника, у хворого одночасно спостерігаються антеро- і ретро­градна, тобто антероретроградна амнезія.

161

У випадку втрати здатності запам'ятовування, що характери­зується відсутністю пам'яті на поточні події, говорять про фікса­ційну амнезію. Вона спостерігається при старечому слабоумстві, хворобі Альцгеймера, а також при корсаковському синдромі ін­фекційного, інтоксикаційного чи травматичного походження. Хво­рому називають ім'я та по батькові співбесідника, ставлять якесь стороннє питання, а потім просять повторити ці ім'я та по батькові. Якщо хворий не може повторити, то це свідчить про наявність фік­саційної амнезії. Нерідко у таких хворих спостерігається й амне-

6 2-344

стичне дезорієнтування — вони не можуть назвати число, місяць; рік, місто, в якому вони живуть, не можуть знайти свою палату, ліжко.

При старечому слабоумстві спостерігається загальна прогре­суюча амнезія, яка виявляється у втраті здатності запам'ятову­вання і поступовому збіднінні запасів пам'яті. Спочатку з пам'яті зникають нещодавно набуті відомості, забуваються події поточні або недавнього минулого, а спогади про події далекого минулого зберігаються порівняно довше. Амнезія (відповідно до закону Рі- бо) поширюється від нового до старого, від недавно набутого до давно набутого.

Іноді амнезія виникає в результаті психічної травми. При цьо­му звичайно хворий забуває тяжкі для нього події, неприємні пере­живання. Така амнезія називається афектогенною (афект V ко­роткочасна, різко виражена емоційна реакція). Спостерігається ніби активне небажання людини пам'ятати про події, що спричи­нилися до захворювання, вони витискаються з її свідомості.

До розладів пам'яті належать і парамнезії, обмани пам'яті. Розрізняють два види парамнезій — псевдоремінісценції і конфа- буляції.

Псевдоремінісценції — спогади про те, чого насправді не було, які заповнюють прогалини пам'яті. Вони відносно стабільні, по­вторно переказуються хворими. Здебільшого ці переживання на­справді мали місце в минулому.

Конфабуляції — вигадані події, які, на думку хворого, він дій­сно пережив. Конфабуляції, порівняно з псевдоремінісценціями, більш яскраві, аморфні, мінливі. У деяких випадках конфабуляції досягають великого ступеня вираженості і ніби визначають клініч­ну картину захворювання. Це явище називається конфабульозом і спостерігається при гострих екзогенних (симптоматичних) психо­зах, у періоді зворотного розвитку їх.

До розладів пам'яті належить корсаковський амнестнчний синдром. Він характеризується порушенням пам'яті на поточні по­дії і парамнезіями — псевдоремінісценціями і конфабуляціями. Го­ловним його симптомом є фіксаційна амнезія, яка свідчить про по­рушення короткочасної пам'яті (здатність до запам'ятовування, зберігання і відтворювання інформації через небагато часу після її надходження). її супроводжує антероградна амнезія. Вира­жене порушення пам'яті позначається на стані орієнтування у часі і просторі. С. С. Корсаков, який уперше описав цей синдром, за­значав, що у хворих з проявами фіксаційної і антероградної амне­зії давні враження згадуються досить добре, при цьому значною мірою зберігаються кмітливість, дотепність, винахідливість хворо­го. Так, хворий не може згадати, чи обідав він сьогодні, чи ні, хоча щойно прибрали зі столу, проте добре грає у преферанс, у шахи.

Здебільшого корсаковський синдром спостерігається при ін­фекційних, інтоксикаційних і травматичних захворюваннях цент­ральної нервової системи. Спочатку його описали у хворих на ал­коголізм, у яких він виявляється у поєднанні з поліневритами

(хвороба Корсакова). Подальші дослідження показали, що він спостерігається майже при всіх формах органічних захворювань головного мозку, у тому числі при церебральному атеросклерозі і старечому слабоумстві.

РОЗЛАДИ МИСЛЕННЯ

Мислення — притаманна людині властивість відображення об'єктивної реальності у поняттях і судженнях. Мислення є вищою фазою пізнавальної діяльності і розвивається на основі її чуттєвих форм. У процесі мислення людина узагальнює, порівнює, зістав­ляє, аналізує те, що знайшло своє відбиття у сприйманнях і уявлен­нях. Якщо відчуття і сприймання мають явно чуттєвий характер, то уявлення — це мисленний образ предмета чи явища. У процесі мислення людина абстрагується від конкретних ознак об'єкта ви­вчення і пізнає зовнішні і внутрішні закономірності явищ навко­лишнього світу.

Знання клінічних проявів розладів мислення має велике зна­чення для діагностики психічних хвороб.

Розлади мислення відзначаються великим розмаїттям.

Прискорене мислення характеризується швидким, полегшеним виникненням асоціацій. Судження хворих при цьому поспішні, не­обдумані, здебільшого поверхові. Прискорене мислення спостері­гається на фоні піднесеного настрою і недостатньої уваги. Цим по­яснюється те, що, незважаючи на прискорення темпу мислительної діяльності, результативність її невисока. У разі значного приско­рення мислення говорять про «скакання ідей» — думки так швид­ко змінюють одна одну, що збоку це сприймається як словесний потік. Прискорене мислення спостерігається головним чином при маніакальних станах.

Уповільнене мислення характерне для депресивних станів і виявляється в утрудненні, загальмованості перебігу мислитель­ної діяльності, зменшенні кількості думок (ідей). Хворі при цьому скаржаться, що в них мало думок, що їм важко думати і доводити свої міркування до кінця.

В'язке мислення спостерігається при епілепсії. Для нього характерні докладність, невміння відокремити основне від друго­рядного, тупцювання на місці, неможливість вийти з кола пев­них уявлень і переключитися на щось інше. При цьому часто спостерігається збідніння словникового запасу мови (оліго- фазія).

б*

163

Незв'язне мислення характеризується відсутністю логічного зв'язку між окремими уявленнями: окремі сприйняття, образи, по­няття не пов'язані між собою. У цих випадках мислення втрачає своє основне завдання і не є формою відображення навколишньо­го. Хворий абсолютно не усвідомлює того, що відбувається навко­ло нього, дезорієнтований у часі і місці. Мова хворого складається з окремих уривків спогадів минулого, між якими неможливо встановити зв'язок. Характерний випадковий, хаотичний набір

слів, не пов'язаних ні граматично, ні за змістом. Незв'язне мислен­ня спостерігається при гострих екзогенних психозах.

Резонерське мислення відрізняється схильністю до безплідного мудрування. Часто хворий, ведучи розмову з будь-якого незнач­ного приводу, користується складними філософськими чи матема­тичними поняттями, доказами. Спостерігається такий вид мислен­ня головним чином при шизофренії.

Паралогічне мислення характеризується наявністю неправиль­них, хибних висновків, логічними помилками, що є наслідком по­рушення законів і правил логіки. При цьому хворі ототожнюють поняття, які збігаються лише частково. Наприклад, хворий на запитання про яку-небудь подію відповідає так: «Не пам'ятаю, от якби мені дали окуляри, я б згадав, бо зорова пам'ять у мене добра».

Аутистичне мислення характеризується відривом від реально­сті. Воно грунтується не на реальній дійсності, а на особистісних настановах і прагненнях, які нерідко суперечать дійсності. У пси­хіатричній практиці таке мислення найчастіше спостерігається при шизофренії, однак може виникати і при деяких формах психопатій і навіть у певні періоди життя у психічно здорових людей, напри­клад у дітей, які фантазують.

Розірване мислення є типовим для шизофренії і виявляється в неправильному, незвично парадоксальному поєднанні уявлень. Окремі поняття без будь-якого логічного зв'язку нанизуються одне на одне. Розірвана мова позбавлена змісту, хоч зовні може здава­тися впорядкованою, оскільки граматичні зв'язки зберігаються. Лише у разі дуже вираженої розірваності порушуються і граматич­ні зв'язки між словами, і тоді мова хворого являє собою безладний набір слів, словесну мішанину. Мова хворих з розірваним мислен­ням незрозуміла для оточуючих. Приклад розірваної мови: «Опти- мум.-песимум навантаження і настрою переконливо малюється харчовим отруєнням і способом існування у космосі і на землі, а також військово-трудовими вправами».

Надцінні ідеї як досить емоційно насичені посідають централь­не місце у психіці людини і заважають їй бути об'єктивною у своїх судженнях. Мислення стає однобічним, усе, що не має відношення до надцінної настанови або суперечить їй, ігнорується. Надцінні ідеї, наприклад ревнощів, можуть штовхати людину на надзвичай­ні дії. З'являються ці ідеї звичайно на основі реальної ситуації, але набувають значення, яке не відповідає справжній значущості їх. На відміну від маячення, надцінні ідеї хоч і важко, але можна коригувати за допомогою вагомих логічних доказів; у разі зміни життєвих обставин вони також можуть втрачати ефективну наси­ченість і актуальну значущість. За несприятливого перебігу захво­рювання вони можуть переходити в маячення, а за сприятливо­го — з часом відбувається зворотний розвиток. Спостерігаються надцінні ідеї здебільшого у психопатичних індивідів, але у ряді випадків виявляються при шизофренії та інволюційних психозах на початковому етапі формування маячення.

Нав'язливі ідеї — це уявлення і думки, які виникають мимо­вільно і які хворий дуже тяжко переживає. Хворий розуміє без­глуздість нав'язливих ідей, але боротися з ними, протидіяти Тм у більшості випадків не може, хоч і намагається від них звільнитися. Нав'язливі ідеї спостерігаються здебільшого при неврозах (невроз нав'язливих станів), психопатії (психастенія), іноді у хворих на шизофренію. Розрізняють такі види нав'язливих станів.

Нав'яаливі страхи (фобії) надзвичайно різноманітні: страх пе­рейти площу чи широку вулицю — агорафобія; страх перед закри­тими тісними приміщеннями — клаустрофобія; боязнь забруднити­ся — мізофобія\ страх смерті — танатофобія; боязнь почервоні­ти — еритрофобія тощо. Дуже тяжко хворі переживають нав'язли­вий страх, боязнь захворіти на якусь тяжку і невиліковну хворо­бу — нозофобія. Розрізняють також канцерофобію (боязнь захво­ріти на рак), кардіофобію (страх перед тяжкою хворобою серця), сифілофобію (боязнь захворіти на сифіліс).

Нав'язливі сумніви виявляються у тому, що хворого постійно мучать сумніви в своїх діях, наприклад, чи замкнув він двері, вихо­дячи з дому, чи вимкнув світло, чи перекрив воду і газ. Незважаю­чи на те, що хворий розуміє необґрунтованість своїх сумнівів і їх хворобливий характер, він неодноразово перевіряє свої дії.

Нав'язливе мудрування характеризується безглуздими, не­розв'язними питаннями, що постійно виникають у свідомості хво­рого, наприклад, кого сьогодні буде більше на вулиці — чоловіків чи жінок, що відбувалося б у світі, якби хворого не існувало.

Нав'язлива лічба полягає у нав'язливому перелічуванні пред­метів, що потрапляють у поле зору, у виконуванні арифметичних дій з цифрами, які хворий випадково побачив.

Контрастні нав'язливі думки не відповідають ситуації, обста­новці. Хворий, культурна і вихована людина, відчуває обтяжливе для нього бажання вилаятися уголос в театрі, розсміятися під час урочистої промови на ювілеї. Подібні нав'язливі бажання, як пра­вило, ніколи не реалізуються.

З нав'язливими ідеями часто поєднуються нав'язливі дії, на­приклад, нав'язливе миття рук при мізофобії. Іноді нав'язливі дії мають характер захисного ритуалу, наприклад, хворий певним чи­ном і певне число разів доторкається до дверей для того, щоб не сталося нещастя з кимось із його близьких.

Маячні ідеї — це хворобливі, неправильні міркування і виснов­ки, що викривлено відображують дійсність і оволодівають свідо­містю хворого. Вони відрізняються сталістю і зовсім не піддаються корекції. Спроби переконати хворого, довести йому неправильність його маячних побудов, умовиводів призводять, як правило, лише до посилення маячення. Характерна суб'єктивна переконаність, упевненість хворого у* повній реальності, достовірності хворобли­вих переживань.

Маячні ідеї бувають різні. Маячення величності виявляється у тому, що хворий твердить, ніби він володіє незвичайним розумом, силою (рис. 23). При маяченні високого походження хворий на­

зиває себе позашлюбним сином ві­домого політичного діяча, вважає себе нащадком імператорської ди­настії. При маяченні багатства хворий запевняє, що він володіє незчисленними скарбами. Хворі з маяченням винахідництва розпові­дають про свій винахід різних апа­ратів, приладів, які мають зроби­ти кращим життя людства, озна­чають новий напрям у науці (особливо часто хворі запевняють, що вони винайшли нарешті вічний двигун). Хворий з еротичним мая­ченням убачає зацікавленість у ньому окремих осіб протилежної статі.

У ряді випадків для маячних пе­реживань характерні почуття стра­ху, побоювання за своє життя, не­довіра до оточуючих, думки про сторонній вплив. Так, маячні ідеї відношення виявляються в тому,

що будь-які події або вчинку оточуючих набувають в очах хворого особливого значення. Варто хворому зайти у трамвай, як він помічає, що всі починають на ньо­го оглядатися, перешіптуватися. Хворий з маячними ідеями пере­слідування запевняє, що він став об'єктом переслідування окреми­ми особами чи групою осіб, що об'єдналися з метою вбити його. Слід пам'ятати, що такі хворі соціально небезпечні, бо нерідко во­ни з «переслідуваних» стають переслідувачами і завдають тяжких ушкоджень €воїм вигаданим кривдникам. При маяченні впливу хворі впевнені у тому, що зазнають впливу за допомогою різних апаратів, променів (маячення фізичного впливу), гіпнозу, телепа­тичної дії на відстані (маячення психічного впливу). Хворі з ідея­ми отруєння запевняють, що в їжу їм підсипають отруту, в квар­тиру впускають смертоносний газ тощо.

Маячення ревнощів характеризується твердженнями про подружню зраду партнера. Постійно вишукуються докази зради, хворий стежить за своєю дружиною (чи хвора за своїм чолові­ком). Хворі з маяченням ревнощів теж соціально небезпечні, оскільки на висоті афекту вони роблять спроби вбивства невірного чоловіка або дружини і вигаданих коханців.

Рис. 23. Гордовита поза хворого на шизофренію з маячними ідея­ми величності.

У тих випадках, коли маячення виникає в результаті сприйнят­тя переробки маячних ідей іншого психічного хворого (наприклад, сусіда по палаті), говорять про індуковане маячення. У таких ви­падках відбувається ніби «зараження» маяченням — індукований починає висловлювати ті ж самі маячні ідеї і в тій самій формі, що й психічно хворий-індуктор. Звичайно індукуються маяченням ті

індивідууми з оточення хворого, які особливо близько з ним спіл­куються, пов'язані сімейно-родинними відношеннями.

Маячення, що розвивається на основі епізодичних галюцина- торно-маячних переживань, які виникають, наприклад, під час присмеркових розладів свідомості, називають резидуальним (за­лишковим).

При іпохондричному маяченні хворі вважають, що в них тяжка недуга. Вони часто скаржаться на різні болісні відчуття у різних ділянках тіла і внутрішніх органах (сенестопатії). Нерідко хворі вважають, що їхній організм зовсім зруйнований, не діють серце, легені, органи травлення. Характерна перебільшена увага хворих до свого здоров'я, найчастіше — соматичного (тілесного). У де­яких випадках хворі з іпохондричними переживаннями становлять небезпеку для себе і для оточуючих. При вираженій депресії і афективній насиченості маячення такі хворі здатні на суїцидальні спроби, можуть завдати собі тяжких ушкоджень. Так, хворий на шизофренію, що перебігала з вираженим іпохондричним маячен­ням, багато разів звертався до хірургів з проханням про операцію на шлунку, але йому відмовляли. Оскільки його вчасно не госпіта­лізували до психіатричної лікарні, цей хворий прийшов у прий­мальне відділення хірургічної клініки і складаним ножем розітнув собі черевну порожнину, щоб у такій спосіб змусити хірургів зро­бити йому операцію. Відомі випадки агресивних дій хворих з іпо­хондричним маяченням, спрямованих проти медичних працівників, які, на думку таких хворих, не досить старанні.

Маячні синдроми дуже розмаїті за змістом, тематикою хвороб­ливих переживань. Всі вони поділяються на дві основні групи — маячення уривчасте і систематизоване. Про систематизоване мая­чення говорять у тих випадках, коли маячні переживання система­тизовані, взаємозв'язані, тобто коли існує певна система маячних побудов. Уривчасте маячення більш безглузде, менш афективно на­сичене, маячні переживання при ньому не мають єдиного стрижня.

Маячні ідеї спостерігаються при різних психічних захворюван­нях, однак при кожному з них вони мають специфічний характер. Так, маячні ідеї відношення, впливу, переслідування, отруєння здебільшого спостерігаються при шизофренії; резидуальне мая­чення -г- при епілепсії; ідеї самозвинувачення, самоприниження, гріховності — при циркулярній депресії, ідеї самозвинувачення, зубожіння на фоні тривожно-тужливого афекту — при інволюцій­ній меланхолії.

Часто в клінічній картині захворювання маячні ідеї супровод­жуються галюцінаціями, у цих випадках говорять про галюцина- торно-параноїдний синдром.

До розладів мислення належить також слабоумство, під яким розуміють стійке, необоротне зниження рівня психічної діяльності, у першу чергу — інтелектуальної. Хворий, який страждає слабо­умством, не здатний вловити зв'язок між явищами, некритичний до своїх висловлювань і вчинків, не може відрізнити основне від другорядного. Характерним є зменшення запасу знань, труднощі

у набутті нового життєвого досвіду і засвоєнні нових знань. При цьому часто виявляється недостатність пам'яті й уваги.

Розрізняють два основних види слабоумства — природжене, або олігофренію, і набуте, або деменцію.

Деменція виникає в результаті психічного захворювання. За­лежно від ступеня вираженості та характеру психічних змін роз­різняють лакунарну і глобарну деменцію.

Лакунарна деменція характеризується зниженням розумової працездатності, прогресуючою втратою знань, ослабленням пам'яті, афективною неврівноваженістю (дратівливість, гнівли­вість, слабодухість). Однак ставлення хворого до навколишнього, до близьких йому людей майже не змінюється, коло інтересів від­носно зберігається, залишаються усталені переконання. Особи­стість зберігає основні, притаманні їй до хвороби морально-етичні властивості. Лакунарна деменція спостерігається при церебраль­ному атеросклерозі та.інших органічних захворюваннях головного мозку, що перебігають з вогнищевою симптоматикою.

При психічних захворюваннях, що розвинулися на фоні дифуз­ного ураження кори головного мозку (старече слабоумство, про­гресивний параліч), деменція має характер глобарної (тотальної, дифузної, паралітичної). У цих випадках на перший план виступає груба деградація особистості хворого, він не усвідомлює, що хво­рий, не здатний критично і розсудливо ставитися до свого стану і своїх вчинків. Відбувається загальний, глобарний розпад осо­бистості. Різко виражене звуження кола інтересів спричинюється до того, що хворий прагне головним чином задовольняти свої еле­ментарні біологічні потреби. Помічаються порушення самосвідо­мості. Характерне грубе ураження інтелекту, у першу чергу його найбільш складних і диференційованих функцій.

Олігофренія (с. 210)

РОЗЛАДИ ЕМОЦІЙ

Емоції — це почуття людини, переживання нею свого ставлен­ня до об'єктивної дійсності і до самої себе. Радість і печаль, любов і ненависть, страх і гнів, задоволення і смуток — усе це приклади різних емоцій. Сукупність емоцій утворює загальний почуттєвий фон, відносно стабільний емоційний стан, який називається на­строєм. Настрій залежить від багатьох причин — самопочуття, успіхів чи невдач тощо. В одних людей стійкий настрій, в інших — мінливий; особливо виражена лабільність настрою при деяких формах психічних захворювань.

Під афектом розуміють короткочасну емоційну реакцію, яка пе­ребігає швидко і бурхливо. Приклади афекту — гнів, жах, лють, страх. Афекти спостерігаються і в здорових людей під впливом пси- хотравмуючих, стресових факторів. Під патологічним афектом розуміють такий вибух почуттів, який відбувається при порушеній свідомості і часто спричинюється до агресивно-руйнівних дій.

У цих випадках розрядка в ди не підвладна свідомому контролю. Звичайно зроблене у стані патологічного афекту забувається.

Емоції невіддільні від усієї психічної діяльності людини — її мислення, свідомості, переконань, світогляду. Формування емоцій різного рівня і складності відбувається внаслідок розвитку певних форм зв'язку з навколишнім середовищем. І. П. Павлов розрізняв два види емоцій: найпростіші, пов'язані з безумовними рефлекса­ми, і власне почуття, спричинені тимчасовими зв'язками (умовни­ми рефлексами). При цьому мова йде про емоції найпростіші, пов'язані з біологічними потребами організму, і соціальні, зумо­влені життєдіяльністю людини в суспільстві.

Для всіх психічних захворювань характерна невідповідність емоційної реакції хворого тим зовнішнім причинам, що зумовили її, а також невмотивованість або недостатня умотивованість цієї реакції.

Ейфорія (гіпертимія) — це хворобливо піднесений настрій, що виникає без будь-якої причини і характеризується станом блажен­ства, вдоволення. Усе навколо сприймається хворим як прекрасне, чудове, чарівне. Як правило, ейфоричні хворі схильні до переоцін­ки свого фізичного здоров'я і сил, своїх можливостей.

Д^діммія (гіпоти^м|Чв), навпаки, характеризується пригніченим настроєм. Вона часто супроводжується почуттям туги, тривогою, страхом. Усе навколишнє хворому бачиться похмурим. Виражена депресія зумовлює появу глибокого пригнічення і думок про само­губство.

Ці два контрастно-протилежних симптоми (ейфорія і депресія) визначають клінічну картину синдромів порушення емоцій, що трапляються найчастіше,— маніакального і депресивного.

Маніакальний синдром (рис. 24) містить три основних симпто­ми (маніакальна тріада) V-7гідвищений настрій, прискорення мис­лення, рухову розгальмованість. Маніакальні хворі відрізняються переоцінкою своїх можливостей і здібностей, підвищеними потяга­ми. Нерідко вони ставлять до оточуючих непомірні вимоги, що спричинюється до конфліктів. Прагнення до діяльності у таких хворих непомірне, а сама діяльність часто надто метушлива. Ма­ніакальні хворі сплять мало, але не відчувають дефіциту сну. Якщо ці симптоми виявляються у більш легкому ступені, говорять про гіпоманіакальний синдром.

Депресивний синдром (рис. 25) характеризується депресивною тріадою симптомів — пригніченим настроєм, сповільненим мислен­ням, руховою загальмованістю. Хворі пригнічені, відчувають тугу. Спостерігається збідніння думок, неможливість довести міркуван­ня до кінця. Нерідко хворі висловлюють маячні ідеї самозвину­вачення, гріховності, самоприниження. Такі хворі у думці знову переживають усе своє життя і «знаходять» у ньому різні негарні, аморальні вчинки. В усіх бідах і нещастях, що трапляються з ото­чуючими, вони звинувачують себе, підкреслюють свою нікчемність. Обличчя депресивного хворого скорботне, сумне, голос тихий, рухи сповільнені. При глибоких депресіях може спостерігатися рухове

заціпеніння (ступор). Проте іноді депресія перебігає з руховим збудженням. Такі хворі надзвичайно небезпечні, бо вони здатні до суїцидальних вчинків. Легкий ступінь депресивних виявів нази­вають субдепресивним синдромом.

Маніакальний і депресивний синдроми насамперед характерні для маніакально-депресивного психозу, однак вони можуть спосте­рігатися і при шизофренії, екзогенно-органічних захворюваннях головного мозку. Субдепресії бувають при невротичних станах; де­пресивний синдром визначає клінічну картину інволюційної мелан­холії. У цих випадках вони набувають особливостей, зумовлених основними симптомами захворювання.

Дисфорія — це тужливо-злобний настрій, що виникає, як пра­вило, без зовнішньої причини. Характерні почуття незадоволення собою й оточуючими, дратівливість, похмурість. У стані дисфорії хворі здатні на агресивні вчинки, нерідко мстять за дуже давні, всіма забуті і явно перебільшені образи. Дисфорія найчастіше спо­стерігається при епілепсії, а також при деяких формах психопатії.

Рис. 24. Хвора на маніака^іьно-де- пресивний психоз у маніакальному стані.

Рис. 25. Хвора на маніакально-де­пресивний психоз у депресивному стані.

Апатія — одна з основних ознак шизофренії. Нерідко ступінь вираженості апатії дає змогу визначити давність шизофренічного процесу. Наростання емоційного отупіння, апатії при шизофренії відбувається поступово. Втрачаються емоційні зв'язки з сім'єю, то­варишами, роботою, суспільством. Росте хвороблива байдужість до навколишнього і до власної долі. З'являється типова емоційна нерухомість. Про що б не йшлося — настрій хворого на шизофре­нію при цьому не змінюється. У випадку значної вираженості апа­тії говорять про емоційну тупість. Однак іноді у хворих на шизо-

френію на фоні емоційного отупіння спостерігаються вияви пара­доксальної емоційності: з приводу важливих подій афективна реакція у хворого відсутня, а на незначну подію він реагує силь­ним афектом.

Слабодухість — симптом вираженої емоційної лабільності, нетримання емоцій. На запитання про дім хворий починає не­стримно ридати. Слабодухість спостерігається при судинних ура­женнях головного мозку і станах сильного нервового виснаження (астенії).

Страх — симптом, що дуже часто спостерігається при психіч­них захворюваннях. Він звичайно супроводжується блідістю, трем­тінням тіла, холодним липким потом, швидким диханням, позива­ми до сечовипускання і дефекації. Іноді у стані страху хворий втрачає рухливість, впадає у ступор, в інших випадках страх су­проводжується метушливо-руховим збудженням. При цьому на обличчі хворого з'являється вираз жаху. У такому стані хворі не­рідко бувають небезпечні для себе і для оточуючих, їхні вчинки не завжди можна передбачити. Будь-які навіть незначні подразники ззовні, наприклад тихий шерех, значно підсилюють почуття страху. Страх спостерігається при гострих психозах, зумовлених гострими інфекційними та інтоксикаційними ураженнями головного мозку, на початку шизофренії або у разі різкого загострення перебігу її, у гострій стадії інволюційних психозів.