Організація психіатричної допомоги

Організація психіатричної допомоги у нашій країні грунтуєть­ся на таких принципах, як загальнодоступність, наближеність до населення, безплатність, профілактична спрямованість. Питання організації психіатричної допомоги в Україні належить до компе­тенції спеціалізованого відділу Міністерства охорони здоров'я. В обласних, міських і районних відділах охорони здоров'я пра­цюють висококваліфіковані спеціалісти, які виконують функцію го­ловного психіатра і головного нарколога.

У системі охорони здоров'я функціонують три взаємодіючі служби — психіатрична допомога для дорослого населення, пси­хіатрична допомога для дітей і підлітків, наркологічна служба.

Психіатрична допомога складається з лікарняної (стаціонар­ної) і позалікарняної.

Основною ланкою стаціонарної психіатричної допомоги є пси­хоневрологічна лікарня. За даними ВООЗ, достатнім показником забезпеченості населення стаціонарною психіатричною допомогою вважають наявність 1 —1,5 ліжка на 1000 населення.

Психоневрологічні лікарні містять відділення, профілізація яких здійснюється відповідно до характеру психічних захворювань і віку хворих (для дітей, підлітків і осіб літнього віку). Останнім часом у ряді лікарень профілізацію відділень здійснюють за прин­ципом районування з метою зміцнення послідовного зв'язку між стаціонаром і лікувальним закладом, що подає позалікарняну до­помогу.

У багатьох психоневрологічних лікарнях існують такі спеціалі­зовані відділення: соматичне, дитяче, геронтологічне, інфекційне, туберкульозне, для інвалідів Великої Вітчизняної війни. У найбіль­ших, добре оснащених і з відповідними кадрами лікарнях ство­рюють відділення для лікування хворих на епілепсію та судово- психіатричні.

За відсутності у місті спеціального стаціонару для лікування хворих, які страждають пограничними нервово-психічними розла­дами, їм подають допомогу в одному з відповідно профільованих відділень лікарні.

Очолює лікарню головний лікар. До керівного складу входять також заступники головного лікаря з медичної частини, експерт­ної роботи і, в деяких лікарнях, з позалікарняної допомоги.

Роботою відділення керує завідуючий. До штату відділення входять лікарі-ординатори, старша медична сестра, медичні сестри (чергові і маніпуляційні), санітарки.

Хворі приходять на стаціонарне лікування головним чином за направленням дільничного психіатра, проте за його відсутності і при наявності екстрених показань (небезпечність хворого для себе чи оточуючих, можливість суїцидальних дій, психомоторне збуд­ження) направлення може виписати будь-який лікар чи медична сестра. У направленні мотивують причини госпіталізації; діагноз вказують відповідно до кодування психічних захворювань за спе­ціальною номенклатурою. Обов'язково слід вказати особливості нагляду за хворим, що випливають з причин госпіталізації.

У приймальному відділенні заповнюють медичну карту стаціо­нарного хворого (історію хвороби). У карту заносять короткі дані анамнезу, особливо ті, що повідомляють родичі, відомості про час появи психотичної симптоматики і можливий зв'язок її із зовніш­німи факторами. Далі описують психічний стан хворого, детально характеризують виявлені черговим лікарем порушення функції не­рвової системи і соматичного стану хворого. Зазначають темпера­туру і масу тіла, зріст, артеріальний тиск. Якщо хворий приходить у нічний час, виконують екстрені медикаментозні призначення чер­гового лікаря.

В історії хвороби зазначають також дані епідеміологічного анамнезу (можливість контакту з інфекційними хворими, наяв­ність чи відсутність диспепсичних явищ, перенесений інфекційний гепатит). Після санітарної обробки хворий надходить у відділення.

У відділенні середній медичний персонал фіксує його надход­ження у спеціальному журналі, в якому щодня складають список хворих у палатах, зазначають хворих, які потребують особливого нагляду і догляду (ослаблених, тих, що відмовляються від їжі, з суїцидальними намірами, схильний до агресивно-руйнівних вчин­ків, до втечі).

Крім відділень у лікарні є кабінети і лабораторії для досліджен­ня хворих (рентгенологічний, гінекологічний, фізіотерапевтичний кабінети; клінічна, біохімічна, електроенцефалографічна, патопси­хологічна лабораторії). Для залучення хворих до трудових проце­сів з метою реабілітації їх у лікарні є спеціальні лікувально-трудо­ві майстерні.

На території лікарні створюють зони відпочинку, де для хворих організовують прогулянки, звичайно у супроводі медичних пра­цівників.

Крім психоневрологічних лікарень стаціонарну допомогу пси­хічно хворим подають у стаціонарних відділеннях міських і облас­них психоневрологічних диспансерів і в спеціалізованих психосо­матичних відділеннях лікарень широкого профілю.

Стаціонарні відділення диспансерів призначені головним чином для лікування хворих з так званими пограничними нервово-психіч- ними захворюваннями (неврози, неврозоподібні стани, легкі фор­ми психічних захворювань, наприклад циклотимія). До психосома­тичних відділень кладуть хворих з психічними розладами, зумо­вленими соматичним захворюванням. Переводити таких хворих до психоневрологічної лікарні небажано через короткочасність пси­хічних порушень (наприклад, у випадках виникнення делірію при пневмонії) або тому, що ці хворі потребують продовження вже розпочатого лікування з приводу соматичного захворювання, а пе­реведення їх у психосоматичне відділення тієї ж лікарні не пору­шує наступності терапії.

Нині значну увагу приділяють розширенню мережі позалікар- няних психіатричних закладів. Це дає змогу скоротити строки пе­ребування хворих у стаціонарі і сприяє проведенню з ними реабі­літаційних заходів, введенню їх в умови, близькі до звичайних життєвих. Центральні диспансери (міські, обласні) мають стаціо­нарне і поліклінічне відділення. Останнє здійснює консультативно- діагностичну і організаційно-методичну діяльність. Основна ланка позалікарняної психоневрологічної допомоги — районний диспан­сер. Він подає хворим лікувально-профілактичну допомогу, вико­нує функцію соціально-правової консультації, проводить серед на­селення велику психопрофілактичну і санітарно-освітню роботу.

Районні психоневрологічні диспансери підтримують тісний зв'язок з психоневрологічною лікарнею. На стаціонарне лікування хворих направляють, як правило, дільничні психіатри районних диспансерів. Після виписки хворого із стаціонару в диспансер на­правляють повідомлення-епікриз, що містить основні відомості про перебіг захворювання, проведене лікування, характер ремісії, а також рекомендації щодо подальшого лікування його і дані со- ціально-правового порядку: чи встановлено у Хворого групу інва­лідності чи його треба направити на ЛТЕК амбулаторно.

Амбулаторна психіатрична допомога, в тому числі динамічне спостереження, здійснюється за проханням або за згодою хворого. Якщо хворому ще не виповнилося 16 років або якщо психічний стан хворого не дозволяє йому вільно висловлювати свою волю, диспансерне спостереження призначається за згоди його родичів або законних представників. Особам, у яких перебіг хронічного психічного захворювання несприятливий, амбулаторна психіат­рична допомога надається без їхньої згоди, а також без згоди їх родичів. Рішення про необхідність обов'язкового динамічного диспансерного спостереження за хворим та припинення такого спостереження приймається комісією лікарів-психіатрів, а у складних та спірних випадках — комісією на чолі з головним психіатром.

Хворих, які стоять на обліку в диспансері, розподіляють на гру­пи відповідно до ступеня потреби для них лікувально-профілактич- ної і соціально-правової допомоги.

У штаті районного диспансеру є лікарі-психіатри і психотера­певти, юристи, трудотерапевти і трудінструктори. Значну допомогу дільничним психіатрам подають медсестри-обслідувачки, які мають пильно стежити за психічним станом хворого і вчасно помі­тити його погіршення.

При диспансерах є спеціальні лікувально-трудові майстерні для хворих, яких не можна повернути до попередньої праці, тобто головним чином для тих з них, кому встановлено ЛТЕК групу інва­лідності.

У лікувально-трудових майстернях хворі працюють під медич­ним контролем, що дає змогу дозувати працю і, обираючи спеціальність, по можливості враховувати особливості перебігу захворювання. При цьому має значення також специфіка даної місцевості у виробничому відношенні, можливість встановлювати зв'язки між лікувально-трудовими майстернями і розміщеними поблизу підприємствами, яким потрібна робоча сила. Хворі, які працюють у майстернях, одержують медикаментозну допомогу і харчування.

Більшість диспансерів мають спеціальні денні і нічні стаціона­ри. Це напівстаціонарні лікувальні заклади. У денних стаціонарах хворі одержують кваліфіковану медичну допомогу і харчування. На час лікування в денному стаціонарі видають листок непрацез­датності. У денний стаціонар направляють головним чином пацієн­тів, виписаних з лікарні. Нічні стаціонари організовують для по­дання переважно профілактичної допомоги (підтримуючого ліку­вання) працюючим хворим. Удень ці хворі працюють на вироб­ництві.

У містах, де є психіатричні стаціонари (обласні, деякі районні центри), у структурі станцій швидкої і невідкладної допомоги створено спеціалізовані психіатричні бригади. До складу кожної з таких бригад входять лікар-психіатр, медична сестра і санітари, їх забезпечено наборами потрібних медикаментів, що передбача­ють купірування збудження, а також звичайними засобами для по­дання швидкої допомоги. Психіатрична бригада оглядає хворого вдома. Якщо є медичні показання, хворого непланово госпіталізу­ють у психіатричну лікарню, навіть за відсутності направлення діль­ничного психіатра. Госпіталізація психічно хворого без його згоди і згоди його родичів неправомірна, за винятком випадків невідклад­ної госпіталізації, коли хворий є небезпечним для себе чи оточую­чих. На протязі 24 годин після надходження у психіатричний ста­ціонар хворого, який не давав згоди на госпіталізацію, спеціальна комісія повинна перевірити обгрунтованість рішення лікаря прий­мального відділення.

У разі відмови в госпіталізації хворого лікар-психіатр повинен мотивувати своє рішення і пам'ятати, що він нестиме відповідаль­ність, якщо хворий ближчим часом вчинить соціально небезпечні чи небезпечні для себе дії.

Для стаціонарного лікування хворих на алкоголізм органі­зують наркологічні лікарні, а в психоневрологічних лікарнях — спеціальні наркологічні відділення. Крім того, в містах і районних центрах для амбулаторного лікування хворих на алкоголізм і тих, хто страждає наркоманією, є наркологічні диспансери.

Для максимального наближення наркологічної допомоги до обслуговуваних контингентів хворих при медсанчастинах промис­лових підприємств організовано лікарські і фельдшерські нарколо­гічні пункти. Функції фельдшера-нарколога полягають у виявленні (за допомогою адміністрації, громадськості, медичних працівників здоровпункту, на підставі відомостей, що надходять з витверезни­ка, тощо) осіб, схильних до зловживання алкогольними напоями і наркотиками, в інформуванні про них дільничного психіатра або нарколога, а також в організації і проведенні під керівництвом лі­каря активного підтримуючого лікування цих хворих у наркологіч­ному кабінеті. Фельдшер-нарколог залучає до лікування виявле­них хворих громадськість, бере участь у роботі комісії по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, веде планову профілактичну і санітар- но-освітню роботу. Примусове лікування хворих на алкоголізм здійснюється у спеціальних лікувально-трудових профілакторіях.