ПСИХІЧНІ ХВОРОБИ

ВСТУП

Психіатрія — це медична наука, яка вивчає психічні хвороби. Як самостійна галузь медицини вона розробляє власні методи клі­нічного дослідження і все ширше використовує для розв'язання своїх завдань методи лабораторного дослідження. Об'єктом вив­чення психіатрії є людина, яка страждає психічним захворюван­ням.

Психічне захворювання — це зміна діяльності головного мозку, для якої характерна невідповідність психічних реакцій навко­лишній дійсності, викривлене відображення її, про що й свідчить порушення психіки і поведінки людини.

При вивченні психічних хвороб особливу увагу приділяють при­чинам виникнення їх, закономірностям перебігу, клінічним озна­кам (симптомам і синдромам), які мають діагностичне значення, розробці заходів лікування, реабілітації і профілактики. У зв'язку з цим стає зрозумілим, що Для успішного розв'язання завдань, які стоять перед нею, психіатрія має вивчати не лише психічно хворо­го, але й середовище, в якому він живе.

У своєму розвитку психіатрія використовує досягнення біоло­гічних і соціальних, а також деяких точних наук, що допомагають розробляти нові методи дослідження і лікування.

Метод психіатричного дослідження включає в себе збирання анамнезу і клінічне спостереження. Відомості про хворого і хворо­бу лікар одержує під час розпитування самого хворого (суб'єктив­ний анамнез) і його близьких, родичів, товаришів по службі (об'єктивний анамнез). Порівнюючи ці дані, дістають досить пов­ну картину того, як ріс і розвивався хворий, що передувало по­чаткові хвороби, як перебігало психічне захворювання від перших проявів його до звернення хворого до лікаря.

Клінічне спостереження у психіатрії включає в себе передусім бесіду з хворим. Уміння правильно вести бесіду вимагає від медич­ного працівника знань у галузі психіатрії і великого такту. Треба знати, про що розпитувати хворого і $ якій формі ставити запи­тання.

Нині для діагностики психічних захворювань усе ширше вико­ристовують лабораторні дослідження. Важливе значення мають дані, одержувані в результаті біохімічного і серологічного до­сліджень. Результати лабораторних досліджень доповнюють ре­зультати клініко-психопатологічного дослідження.

За допомогою електроенцефалографії можна виявити ха- характерні для деяких захворювань зміни біострумів головного мозку і навіть визначити чітку локалізацію органічного ура­ження.

Локалізацію органічного ураження в корі головного мозку встановлюють також за допомогою методів нейропсихологічного дослідження.

При патопсихологічному дослідженні одержують дані, що ха­рактеризують особливості пам'яті, мислення, тип зміни особистіс- них властивостей хворого. Ці дані допомагають визначити діагноз і спостерігати за лікуванням. Окуліст вивчає зір хворого, стан очного дна.

Основну роль у клінічному дослідженні психічно хворих вико­нує психопатологічний метод, який полягає у одержанні даних при спостереженні за хворим і під час бесіди з ним.

Знання психопатології потрібне не лише лікарям, а й медичним сестрам. Щоб з успіхом лікувати хворого, треба правильно діагно­стувати захворювання і стежити за зміною стану хворого у процесі лікування і проведення соціально-реабілітаційних заходів. А це можливо лише за умови знання основних ознак психічних захво­рювань і особливостей перебігу їх. У першу чергу такі знання не­обхідні персоналу, який працює у психіатричних лікувальних за­кладах.

Медичні сестри психіатричних лікарень, диспансерів та інших лікувальних закладів цього профілю повинні вміти правильно, пси­хіатрично грамотно оцінити стан хворого, помітити зміни, що ста­лися в ньому, знати можливі особливості поведінки того чи іншого хворого, щоб не залишити його у потрібний момент без нагляду. Середній медичний працівник має розуміти характер і мету при­значень лікаря, бути його помічником.

Не меншою мірою знання психіатрії потрібне медичним сест­рам, які працюють у соматичних лікарнях, бо деякі соматичні за­хворювання можуть супроводжуватися порушенням психічної діяльності хворого. Як правило, будь-яка соматична хвороба від­бивається на психіці хворого. Отже, середні медичні працівники, які не працюють безпосередньо у психіатричних закладах, повинні знати особливості психозів, неврозів і неврозоподібних станів, що виникають у соматично' хворих.

Розвиток вітчизняної психіатрії пов'язаний з іменами ряду ви­датних учених, які визначили основні напрями цієї науки.

І. М. Балинський (1827—1902) уперше в Росії у 1857 р. почав читати самостійний курс психіатрії у Медико-хірургічній академії в Петербурзі. У 1858 р. він відкрив при академії психіатричну клініку й амбулаторію. Його клінічні лекції з психіатрії, видані у 1859 р., і нині вражають читача глибиною наукового змісту. І. М. Балинському належить пріоритет у розробці вчення про пси­хопатії, він запропонував термін «нав'язливі ідеї», описав зіничні симптоми прогресивного паралічу і стадії розвитку маячення. І. М. Балинський був ініціатором створення першого в Росії науко­вого товариства психіатрії» Він відзначався винятково гуманним і чуйним ставленням до психічно хворих.

І. П. Мержеєвський (1838—1908) —учень І. М. Балинсько- го — розробив спеціальну програму для викладання психіатрії майбутнім лікарям. Він вивчав патологічну анатомію і гістологію психічних захворювань.

Судовий психіатр В. X. Кандинський (1849—1889) вивчав клініку психічних захворювань. Йому належить вичерпний опис псевдогалюцинацій. Іменем Кандинського і французького психіат­ра Клерамбо названо синдром психічного автоматизму.

В. М. Бехтерєв (1857—1927) був видатним психіатром, невро­патологом, анатомом нервової системи. Він додав багато нового до опису провідних шляхів головного і спинного мозку, описав ряд дуже важливих у діагностичному відношенні ознак окремих нерво­вих і психічних захворювань, виділив деякі невідомі до нього за­хворювання. В. М. Бехтерєв вважав, що велике значення для пси­хіатрії має розвиток клінічної психології. Він організував у Казані першу в Росії психологічну лабораторію у психіатричній клініці. В. М. Бехтерєв та його учні розробляли і застосовували для ліку­вання психічних захворювань методи психотерапії. У 1908 р.

2. М. Бехтерєв створив у Петербурзі перший в Росії Психоневроло­гічний інститут, названий нині його ім'ям.

Особливо велика роль у розвитку російської психіатрії нале­жить С. С. Корсакову (1854—1900). Він створив московську шко­лу психіатрів, серед його учнів були В. П. Сербський, П. Б. Ган- нушкін, А. Н. Бернштейн, А. А. Токарський та ін. С. С. Корсаков запровадив у психіатричних лікарнях Росії систему неутиснення, яка передбачає гуманне ставлення до психічно хворих. Ім'ям

2. С. Корсакова названо особливий психоз, що спостерігається у хворих на алкоголізм, і синдром розладу пам'яті. С. С. Корса­кову належить докладний опис особливого психозу — дизнойї, що є характеристикою клініки гострої шизофренії. Передові погляди С. С. Корсакова знайшли відображення в його працях з організації психіатричної допомоги, пройнятих піклуванням про хворих.

Учень С. С. Корсакова П. Б. Ганнушкін (1875—1933) розробив оригінальну концепцію,динаміки психопатій. Учні П. Б. Ганнушкі- на О. В. Кербиков, Я. П. Фрумкін, А. Н. Молохов, Ф. Ф. Детенгоф, Б. Д. Фрідман та інші очолили вузівські кафедри психіатрії. Ці вчені успадкували від провідних психіатрів минулого матеріалі­стичну спрямованість досліджень. Успіхи нашої сучасної пси­хіатрії пов'язані з іменами В. О. Гіляровського, Т. І. Юдіна, О. В. Кербикова та інших учених.

У наш час у центрі уваги провідних психіатрів країн СНД сто­ять проблеми нозології у психіатрії, розробка важливих для роз­витку науки філософських питань, пошуки нових методів лікуван­ня психічних хвороб.

У розвитку психіатрії України велике значення мають постійні зв'язки з наукою Росії.

В. М. Гаккебуш (1881 —1931) відомий як організатор психіат­ричної допомоги. Багато уваги він приділяв питанням патронажу психічно хворих, трудовій терапії, психотерапії, особливо гіпноте­рапії. Разом з Т. О. Гейєром і О. Й. Геймановичем він описав особ­ливу форму психічної патології пізнього віку, названу хворобою Гаккебуша — Гейєра — Геймановича. В. М. Гаккебуш активно розробляв питання судової психіатрії.

В. П. Протопопов (1880—1957) —учень і співпрацівник В. М. Бехтерєва— започаткував патофізіологічний напрям в українській психіатрії. Йому належать важливі дослідження ви­щої нервової діяльності при психічних захворюваннях; він вивчав особливості патогенезу шизофренії і маніакально-депресивного психозу. Психіатрам усього світу відома виділена В. П. Протопо- повим тріада симпатико-тонічних симптомів, що спостерігаються при маніакально-депресивному психозі.

Є. О. Попов (1899—1961) до 1951 р. працював у Харкові. Він також розробляв патофізіологічний напрям у психіатрії. Широко відомі його праці з клініки і патогенезу галюцинацій, розладів свідомості, він запропонував спосіб купіруючої терапії алкоголь­ного делірію.

Т. І. Юдін (1879—1949) — учень В. П. Сербського, співпраців­ник П. Б. Ганнушкіна. Протягом багатьох років працював в Україні, був одним з фундаторів Всеукраїнського психоневро­логічного інституту. Т. І. Юдін написав книгу нарисів з історії вітчизняної психіатрії.

А. Л. Абашев-Константинівський (1902—1977)—автор до­сліджень з клініки шизофренії, старечих психозів, пухлин головно­го мозку, розладів свідомості при органічних ураженнях головного мозку.

В українській психіатрії з успіхом працювали такі відомі клініцисти, як Я. П. Фрумкін (1902—1978), І. Я. Завілянський (1901 — 1979), І. А. Поліщук (1907—1978), П. В. Бірюкович, К. І. Платонов (1878—1969) був фундатором харківської школи психотерапевтів.

Характерною рисою нашої наукової психіатрії є нерозривний зв'язок її з практикою охорони здоров'я. Саме практичними потре­бами пояснюється вибір напрямків наукових досліджень.

Загальна частина

ВІДОМОСТІ ПРО ЕТІОЛОГІЮ, ПАТОГЕНЕЗ,

КЛАСИФІКАЦІЮ І ПЕРЕБІГ ПСИХІЧНИХ

ЗАХВОРЮВАНЬ

Для того щоб правильно лікувати хворого, який страждає пси­хічними розладами, треба визначити характер його захворювання. Діагностика психічних захворювань грунтується на вивченні при­чин виникнення їх (етіології), механізму розвитку (патогенезу), а також на класифікації цих хвороб.

Виникнення психічних захворювань зумовлене дією зовнішніх (екзогенних) і внутрішніх (ендогенних) факторів. Роль їх при кожному конкретному психічному захворюванні може бути різною. Різноманітні ці фактори і за своєю природою.

Серед зовнішніх етіологічних факторів розрізняють соматогенні і психогенні. Соматогенні фактори більш розмаїті: до них нале­жать всілякі захворювання внутрішніх органів, інфекції, інтокси­кації, пухлини, черепно-мозкові травми. Психогенними факторами є тяжкі психічні переживання (конфлікти в сім'ї, з друзями, на ро­боті, стихійні лиха).

До внутрішніх (ендогенних) факторів у першу чергу належать спадково-конституціональні особливості. Відомо, що в роду у осіб, які страждають психічними захворюваннями, патологічна спадко­вість спостерігається набагато частіше, ніж у психічно здорових. Це насамперед стосується таких захворювань, як шизофренія, ма- ніакально-депресивний психоз, епілепсія. Іноді під час розпитуван­ня з'ясовується, що батьки хворого чи представники попередніх поколінь у цій сім'ї не страждали вираженим психічним захворю­ванням, але в них помічалися деякі особливості психічної діяльно­сті, які оточуючі розцінювали як дивацтва і які були у не повністю розгорнутому (рудиментарному) вигляді проявами деяких ознак захворювання, що притаманні хворому. З цього аж ніяк не випли­ває, що спадкова схильність є чимось фатальним і нащадки у ро­динах, де були психічно хворі чи особи з видхиленням у психічній сфері, які не досягали вираженості справжнього захворювання, також приречені на хворобу. Спадкові взаємовідношення дуже складні, велика роль у розвитку психічного захворювання нале­жить збігові патологічної спадковості по лінії обох батьків, а та­кож впливові факторів навколишнього середовища, які можуть сприяти прояву генетично зумовлених ознак. Тому, збираючи анамнез у хворого, лікар-психіатр обов'язково розпитує його про випадки психічних захворювань у роду.

За останні роки в країні розширилася мережа медико-генетич­них консультацій, у яких вивчають спадковість подружжя і дають рекомендації про бажаність чи небажаність народження дітей з урахуванням ризику спадкових захворювань, у тому числі й пси­хічних.

Із спадковістю тісно пов'язані конституціональні особливості людини. Конституцію людини визначає сукупність природжених біологічних особливостей її, до яких належать будова тіла і внут­рішніх органів, розміри їх, ряд функціональних особливостей ор­ганізму, темперамент, тип вищої нервової діяльності за І. П. Пав- ловим. Одні конституціональні особливості (будова тіла) відносно більш стабільні, мало змінюються протягом життя, інші (темпера­мент) більш піддаються впливові зовнішнього середовища. Між типом соматичної конституції і деякими особливостями психіки у більшості випадків виявлено певну відповідність.

Темперамент — одна з найважливіших складових особистості, динамічна характеристика її, грунтується на типі реагування інди­відуума на навколишнє і на деяких особливостях його емоційної сфери. З часів Гіппократа розрізняють чотири види темпераменту.

Для сангвініків характерними рисами є жвавість, рухливість, емоційність, чуйність, вразливість. їхні реакції на навколишнє від­різняються швидкістю, вони досить виражені. Сангвініки рішучі, життєрадісні.

Флегматики спокійні, з дещо млявими психічними реакціями, незворушні. Реакції їх більш стійкі, ніж у сангвініків, хоч і дещо уповільнені.

Холерики — неврівноважені, схильні до бурхливих реакцій, для них характерні велика активність, нестримні, імпульсивні реакції, нетерпеливість.

Меланхоліки звичайно сумні, у них переважає пригнічений, пе­симістичний настрій. Меланхолікам властива підвищена стомлю­ваність, вони не досить наполегливі у досягненні своїх цілей, не обстоюють своїх поглядів і намірів.

Основні типи темпераменту людини дістали своє пояснення у зв'язку з дослідженнями вищої нервової діяльності, проведени­ми І. П. Павловим і його учнями. Так, сангвініка характеризує сильний, урівноважений, рухливий тип вищої нервової діяльності, флегматика — сильний, урівноважений, але інертний, холерика — сильний, але неврівноважений, меланхоліка — слабкий тип.

До внутрішніх факторів, що мають значення для розвитку пси­хічних хвороб, належать стать і вік. Існує ряд психічних захворю­вань, які розвиваються переважно в осіб однієї статі, наприклад, хвороба Альцгеймера і старече слабоумство спостерігаються пере­важно в жінок. Деякі психічні захворювання, наприклад алкого­лізм, у чоловіків і жінок перебігають неоднаково. Специфіка жіно­чого алкоголізму зумовлена як зовнішніми факторами, так і біоло­гічними особливостями організму жінки. Ряд психічних захворю­вань спостерігається тільки в дитячому чи, навпаки, у похилому і старечому віці.

Клінічну картину психічного захворювання визначають симп­томи його, що групуються у синдроми. Синдром — це не просто поєднання симптомів, що спостерігаються у хворого. Синдром складають симптоми, тісно взаємозв'язані і взаємозумовлені меха­нізмом розвитку захворювання (патогенезом). Окремі симптоми мають значно менше діагностичне значення, ніж синдроми, які у своєму перебігові відбивають особливості хвороботворних факто­рів і патогенезу, що зумовили їх.

Сучасна класифікація психічних захворювань грунтується на нозологічному принципі. Нозологія — вчення про окремі захворю­вання, систематику їх. Раніше (до кінця XIX ст.) класифікації психічних захворювань грунтувалися на симптоматичному прин­ципі, але з розвитком загальної психопатології, яка вивчає особ­ливості перебігу синдромів і хвороб у динаміці, його було замінено на нозологічний принцип.

Розрізняють три основні групи психічних захворювань. Екзоген­ні психози зумовлює вплив несприятливих зовнішніх факторів. У тих випадках, коли причиною захворювання є фізичний і біоло­гічний вплив на організм, його внутрішні органи, говорять про со­матогенні психози. Психози, спричинені психічною травмою, нази­ваються психогенними, реактивними. До другої групи належать ендогенні психози, пов'язані із внутрішніми патологічними факто­рами (спадковими, конституціональними тощо). Олігофренії і пси­хопатії — захворювання, зумовлені порушенням психічного розви­тку. При олігофреніях спостерігається відставання в інтелектуаль­ному розвитку, а психопатії пов'язані з дисгармонійним розвитком особистості.

На сьогодні немає єдиної, прийнятої у всіх країнах світу класи­фікації психічних хвороб. Розроблену всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) Міжнародну класифікацію хвороб (МКХ) створено головним чином для уніфікації статистики пси­хічних захворювань і в основу її покладено симптоматичний прин­цип. У нашій країні розроблено і прийнято таку класифікацію пси­хічних захворювань: І. Ендогенні: шизофренія;

маніакально-депресивний психоз; функціональні (інволюційні) психози пізнього віку. II. Ендогенно-органічні: епілепсія;

психічні розлади при атрофічних процесах головного мозку (сенильна деменція, хвороба Альцгеймера, хвороба Піка, хорея Гентінгтона, хвороба Паркінсона); спадкові органічні захворювання (міоклонус-епілепсія, гепатолентикулярна де­генерація, амавротична ідіотія та ін.). III. Екзогенно-органічні:

судинні захворювання головного мозку;

психічні розлади при травмах головного мозку;

психічні розлади при пухлинах головного мозку;

психічні розлади при інфекційно-органічних захворюваннях

головного мозку (енцефаліти, сифіліс мозку, прогресивний

параліч, абсцеси мозку); психічні розлади при ендокринних

захворюваннях;

періодичні органічні психози;

особливі форми психозів пізнього віку (гострі психози, галю- цинози). IV. Екзогенні:

симптоматичні психози (при соматичних та інфекційних захво­рюваннях, при інтоксикаціях лікарськими, побутовими і про­мисловими хімічними речовинами); токсикоманії (алкогольні, неалкогольні).

V. Психогенні: неврози;

реактивні психози. VI. Патологія психічного розвитку, психопатії; олігофренії.

Наведена вище класифікація психічних хвороб е клінічною. Од­нак питання психіатрії розробляються і в клініко-статистичному плані. Зокрема, так вивчаються питання психіатричної епідеміоло­гії, в основі яких лежить порівняльний аналіз захворюваності з проявом психічних розладів при зіставленні різних регіонів земної кулі, хронологічних періодів. Для такого вивчення слід користува­тися уніфікованою Міжнародною класифікацією хвороб. Нині діє така класифікація дев'ятого перегляду (МКХ-9), незабаром буде завершено підготовку МКХ-10.

Визначення особливостей перебігу психічних захворювань до­помагає не лише правильно поставити діагноз, але й оцінити про­гноз хвороби.

Розрізняють такі типи перебігу психічних захворювань. Процесуальний тип перебігу характеризується поступовим роз­витком, прогредіентним (прогресуючим) перебігом і утворенням психічного дефекту, під яким розуміють стійке зниження інтелекту, збіднення емоцій, що значно ускладнює пристосування хворого до життя в суспільстві. Типовим прикладом процесуального перебігу захворювання є шизофренія. Спостерігаються різні варіанти про­цесуального типу перебігу, наприклад неперервно-прогредієнтний або ремітуючий, тобто з ремісіями.

Для циркулярного типу перебігу психозу характерною є наяв­ність психотичних фаз, відокремлених одна від одної періодами практичного здоров'я (світлими проміжками). Він спостерігаєть­ся при маніакально-депресивному психоз^ який називають також циркулярним. При цьому психотичні фази мають характер маніа­кальних і "депресивних і відокремлені різної тривалості світлими проміжками.

Перебіг психічного захворювання за типом реакції відрізняєть­ся прямою залежністю гострого виникнення психотичної симпто­матики від наявності зовнішньої причини, що зумовила її. При цьому на формування психотичної реакції впливають такі факто­ри, як стан організму хворого, його бсобистісні особливості, вік.

У випадку перебігу захворювання за типом розвитку психопа­тологічна симптоматика наростає повільно у зв'язку з тривалою дією на хворого нерізко виявлених психотравмуючих факторів і певною особистісною уразливістю. За цих обставин захворювання, що спочатку проходило за типом реакції, набуває характеру стій­кого розвитку (іпохондричного, астенічного, паранойяльного). Значною мірою цьому сприяє наявність органічних захворювань головного мозку. Так, паранойяльний розвиток з маячними ідеями ревнощів особливо часто виникає і має дуже стійкий характер в осіб підозріливих, недовірливих, зловживаючих алкоголем, а та­кож у таких, що зазнали в минулому черепно-мозкові травми.

Психічне захворювання, що. перебігає за типом епізоду,— це здебільшого гострий психотичний стан (розлад свідомості, судо­рожний припадок), який виникає при наявності інтенсивних екзо­генних впливів, наприклад при високій температурі тіла чи при алкогольному сп'янінні на фоні астенізації організму.

Певним нозологічним формам відповідають ті чи інші типи пе­ребігу захворювання і різні варіанти виходу з психотичного стану, які залежать також від методів лікування.

Вихід з психічного захворювання можна оцінювати як одужан­ня у разі повного відновлення психічних властивостей і можливо­стей хворого, що передували хворобі.

У тих випадках, коли відбувається зворотний розвиток лише частини психопатологічної симптоматики, звичайно — продуктив­ної (маячення, галюцинацій), але залишаються негативні симпто­ми інтелектуально-мнестичної і особистісної втрати (наприклад, збіднення емоцій у хворих на шизофренію), говорять про ремісію. Ремісії оцінюють за ступенем їх виявлення і тривалістю (залежно від строків настання рецидиву), строками появи і за глибиною психічного дефекту. Розрізняють ремісії спонтанні, тобто такі, що настають без лікування, і терапевтичні. Після кожного наступного рецидиву процесуального психічного захворювання ступінь виявлення психічного дефекту в періодах ремісії підси­люється.

Таким чином, завершення захворювання залежить від його но­зологічної належності, типу перебігу і характеру проведеного ліку­вання. За клінічними особливостями можна назвати такі варіанти: видужання, видужання з дефектом і формування кінцевого (вихід­ного) стану. Якщо при дефектному стані, характерному для шизо­френії, можливі нові загострення і ремісії з усе більше виявленим дефектом, то кінцеві стани мають стабільний, непроцесуальний ха­рактер і свідчать про глибоке руйнування особистості хворого. Прикладом такого, особливо несприятливого, перебігу психічного захворювання є синдром руйнування у кінцевій стадії шизофренії і стан психічного маразму при деяких неухильно прогресуючих ор­ганічних психозах (старече слабоумство, прогресивний параліч). Знання особливостей перебігу психічних захворювань особливо важливе при проведенні трудової експертизи і організації соціаль­ного забезпечення та обслуговування психічно хворих.