Тема: Культурне і духовне життя України 1917 – 1920рр.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

• Визначати причини та характерні риси відродження української культури 1917 -1920 рр.;

• Давати оцінку діяльності видатних діячів культури та науки,змінам які відбувалися в цій галузі.

План.

1. Освіта і наука України 1917-1920 років.

2. Українське мистецтво і церковне життя.

1. Національна революція в Україні призвела до колосального злету національного самоусвідомлення народу, духовного піднесення її інтелігенції, посіяла надіїна краще майбутнє, відновлення української державності, розквіт української культури.

Українські уряди, які виникли в цей час (УНР, Гетьманської Держави, УНР-

Директорії), послідовно провадять політику українізації, яка полягала у

підтримці української мови, розвитку української середньої та вищої освіти,

книгодрукування, наукових закладів, музейних установ, бібліотек, мистецьких

об'єднань тощо.

Але малий строк діяльності цих урядів та брак коштів не дали відновити

загублені традиції та створити міцну основу для культурного розвитку нації.

За 4 місяці своєї влади (28 листопада 1917 - 29 квітня 1918), в умовах

жорстокої політичної та військової боротьби Центральна Рада спромоглася лише

створити українське Міністерство освіти (міністр В.Прокопович), яке склало

плани українізації школи, нові навчальні плани для них, проекти створення

українського університету в Кам'янець-Подільському, народних університетів у

Києві, Харкові та Одесі, Педагогічної Академії та Академії Мистецтв в Києві.

Деякі з цих проектів почали втілюватися в життя. Створено перші українські

гімназії (восени 1917 р. - 53), відкрито українські видавництва, видано майже

700 назв українських книжок, виходило 63 українських періодичних видань

Українізація державних установ та школи зустріла відчайдушну протидію старого

чиновництва, викладачів гімназій та вузів, деяких батьків, обіжники

міністерства викликали саркастичні відповіді провінційних установ. Це також

затримало реалізацію планів уряду та міністерства. Але саме в цей час було

закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду,

а також, зрештою, основні засади радянської українізації.

За 7,5 місяця гетьманської влади (29 квітня - 14 грудня), власне, була далі

продовжена культурницька політика Центральної Ради. Восени 1918 р. в Україні

вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито українські університети

у Києві та Кам'янець-Подільському, покладено початок створенню Державного

українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного

музею, Української національної бібліотеки, Українського театру драми та

опери, Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Українського Державного

Симфонічного Ансамблю під керівництвом композитора та диригента О.Горілого

(Горелова). Було проголошено створення Української Академії

Наук. Її попередницею було НТШ у Львові (1973-1893). Урочисте відкриття

Академії відбулося 24 листопада 1918. На посаду президента Академії гетьман

П.Скоропадський запросив М.Грушевського, але той з політичних міркувань

відмовився. Тоді наказом гетьмана президентом був призначений В.Вернадський,який в цей час перебував в Україні, рятуючись від більшовицької революції, ідав згоду очолити першу в Україні наукову академічну установу. Створено 3 відділу Академії: фізико-математичний, соціально-економічний та історико - філологічний. Уряд призначив президію Академії та перших академіків (по три на кожне відділення: М.Василенко, А.Кримський, О.Левицький, Д.Багалій,

М.Петров, С.Єфремов, М.Туган-Барановський, М.Сумцов та ін.), інших академіків

мала обирати сама Академія.

Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії. Цю роботу координував утворений на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай. Політико-освітньою роботою займався також позашкільний відділ Наркомату освіти УСРР. Під контролем цих органів працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування - клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Прагнучи якнайширше охопити своїм впливом населення, особливо селянство, більшовики створювали мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати.

У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР», який передбачав: «З метою надання всьому населенню республіки можливості свідомої участі в політичному житті... все населення республіки віком від 8 до 50 років, що не вміє читати, писати, зобов'язане вчитися грамоти рідною чи російською мовою за бажанням». Робочий день тих, хто навчався в школах для неписьменних, скорочувався на 2 години зі збереженням заробітної плати. Відповідно до цього декрету розгорнулася робота в Україні. В серпні 1920 р. була утворена Республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. На місцях утворювалися губернські, повітові й волосні комісії. Наркомат освіти і губернські відділи народної освіти видавали підручники, розробляли програми для лікнепів. У 1920 р. в Україні діяло близько 7 тис. таких шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. чоловік. Частина неписьменних опановувала грамоту самостійно.  Результати роботи щодо ліквідації неписьменності підсумовано демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед жителів України налічувалося 27,9% письменних, то наприкінці 1920 р. — вже понад третину.

2. Літературний процес в Україні 1917 -1921 рр. пов’язаний як з іменами вже відомих письменників і поетів, так і з новими іменами літераторів, талант яких почав розкриватися в умовах революції і визвольних змагань. Політичні симпатії більшості з них були на боці українських національних партій,ЦР, а пізніше Директорії (О.Олесь, О.Вишня, В.Сосюра та інш.). Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, що його представляли В.Сосюра, В.Чумак,В.Еллан – Блакитний та інш. Гурток молодих українських літераторів, які об’єдналися навколо журналу «Книгар», започаткував знамените літературне угрупування «неокласиків». Це – М.Зеров,П.Филипович, М.Рильський,М.Драй – Хмара. Частина молодих митців приєдналася до символістів. Серед них – П.Тичина,Я.Савченко,Д.Загул та інш. Відомим представником ще одного оригінального літературного напряму тих часів – « пан футуризму » - був М.Семенко.

У 1917 -1921 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, у серпні 1919 р. був реорганізований у Перший театр УРР ім. Шевченка, виник ряд інших творчих колективів. Найпомітнішим явищем став новаторський театр Леся Курбаса. 1919р.засновано Новий драматичний театр ім. І.Франка, на чолі якого став Гнат Юра. У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів народних інструментів, державних,професійних хорів,хорових капел. У 1920 р. на базі музично – драматичної школи ім..М. Лисенка було створено Київський музично - драматичний інститут. В Україні в цей час плідно працювали видатні композитори М.Леонтович, Я.Степовий, Л.Ревуцький, Г.Верьовка,Б.Лятошинський та інші.

У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу. Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення Української академії мистецтв. Видатні українські художники М.Бойчук (ректор),В. та Ф.Кричевські, А.Маневич, О.Мурашко,Г.Нарбут стали першими членами Академії мистецтв. У жовтні 1918 р. в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам’ятник Т. Шевченку (скульптор І.Кавалерідзе ).

Події української революції і боротьби за збереження державної незалежності справили істотний вплив на релігійне життя України. Російська православна церква (РПЦ), в лоні якої перебувала більшість віруючих України, відреагувала на крах самодержавства відновленням Московського патріархату, скасованого ще Петром І, і спробами зберегти свій контроль над усіма єпархіями колишньої імперії. У свою чергу, в середовищі духовенства і віруючих України стало поширюватися прагнення до демократизації церковного життя і повернення до статусу незалежності (автокефалії) Української православної церкви. Цей статус московські церковники за допомогою царату знищили в XVII ст., перетворивши православ'я на знаряддя русифікації і зміцнення імперського контролю над Україною. Вперше бажання мати цілком незалежну від РПЦ Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) було висловлене на Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах, що відбулися навесні 1917 р. Наприкінці весни 1917 р. з ініціативи протоієрея Василя Липківського було засновано «Братство воскресіння», яке очолило рух за утворення УАПЦ. З часом воно перетворилося на Всеукраїнську православну церковну раду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору. Собор розпочав роботу в січні 1918 р. Але зміна політичної ситуації і захоплення Києва більшовиками не дозволили делегатам дійти логічного рішення - проголошення автокефалії. У червні 1918 р., за гетьмана П. Скоропадського, Всеукраїнський православний собор відновив роботу. Тепер у його складі переважали делегати промосковської орієнтації, які ухвалили, що православні єпархії в Україні залишаються під юрисдикцією Московського патріархату. Після приходу до влади в Україні Директорії ідея автокефалії, нарешті, стала перетворюватися в реальність. 1 січня 1919 р. Директорія УНР, виходячи з принципу, що в незалежній державі повинна бути і незалежна церква, проголосила автокефалію Української православної церкви. Установивши в 1919 р. контроль над Україною, більшовики повернулися до антицерковної політики. Наприкінці січня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Цей закон передавав у руки держави храми: і все церковне майно, надавав органам влади право закривати небажані їм храми. Атеїстичне керівництво більшовицької партії повело наступ на релігію і церкву. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частину храмів і монастирів було закрито, релігія оголошувалася «опіумом для народу», віруючі ставали неповноправними громадянами.. Таким чином, у 1917-1920 рр. відбулися глибокі зміни в становищі церкви в суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об'єкт переслідувань і репресій.

Поміркуємо разом:

*Як вплинула національна революція в Україні на українське національно-

культурне відродження?

*В чому суть політики українізації Центральної Ради та уряду гетьмана

П.Скоропадського? Які заходи були вжиті?

*Коли і ким була заснована Всеукраїнська Академія Наук? Хто був її першим президентом?

*Який внесок в науку зробив Володимир Вернадський?

**Чому, на твій погляд, важкий і драматичний період Української революції і боротьби за національну державність супроводжувався бурхливим розвитком музично-хорового мистецтва?

**Кого, на вашу думку, слід включити до плеяди кращих представників української культури 1917-1920 рр.?

***Охарактеризуй релігійне життя України в 1917-1921 рр. Які чинники справляли на нього вплив?

До наступного заняття: - творче завдання: «У чому суть політики українізації? Чим на ваш погляд можна пояснити труднощі її втілення у життя 1917 – 1920рр?»