Лабораторна робота № 6.
Тема: Системи технологій підприємств, галузей та міжгалузевих комплексів.
Мета лабораторної роботи: закріплення лекційного матеріалу за темою «Технологічні системи та їхня характеристика» та застосування на практиці отриманих знань.
Теоретичні відомості
Виробнича система.
Виробничі системи ─ особливий клас систем, що складаються із працюючих (трудящих), знарядь і предметів праці й інших елементів, необхідних для функціонування системи, у процесі якого створюється продукція або послуги.
Виробнича система на первинному рівні може розглядатися як група механізмів, що обслуговуються працівниками, тобто система людина-машина. Якщо йти по шляху інтеграції первинних систем, то прийдемо до виробничої ділянки, тобто вже до складної системи, що складає з основних і допоміжних робочих, основного й допоміжних устаткувань зі складною системою взаємин.
Виробничими системами більше високого рівня будуть корпуса, цехи, підприємства, галузі.
Ці системи мають ряд особливостей, які відрізняють їх від систем інших класів:
Цілеспрямованість виробничих систем, тобто здатність робити необхідну продукцію або робити послуги;
Поліструктурність ─ одночасне існування в них взаємно, що переплітаються підсистем, де кожний елемент системи одночасно входить у кілька підсистем і функціонує відповідно до їх вимог.
Відкритість виробничих систем, що проявляється не тільки у матеріальному, енергетичному обміні, але й в обміні інформацією із зовнішнім середовищем;
Складність виробничих систем, що обумовлює її основними елементами й більшою кількістю процесів, що відбуваються в системі;
Розмаїтість виробничих систем, що характеризується поняттями спеціалізація, концентрація, пропорційність окремих частин системи;
Здатність і прагнення до цілеутворення, тобто формуванню цілей усередині системи.
У процесі проектування й удосконалювання виробничих систем їм надаються певні властивості:
а) результативність, тобто здатність створювати продукцію або послуги, необхідні для споживачів. Вона забезпечується організацією виробничого процесу;
б) надійність, тобто стійке функціонування, здатність до локалізації в порівняно невеликих частинах системи негативних наслідків, що відбуваються як усередині, так і поза виробничою системою.
Надійність системи забезпечується внутрісистемними резервами, системою керування й кооперацією з іншими виробничими системами;
в) гнучкість - можливість пристосовувати виробничу систему до умов, що змінюються, зовнішнього середовища через поліпшення якості випускається продукції, що;
г) тривалість - здатність виробничої системи протягом тривалого часу зберігати результативність.
Виробнича інфраструктура підприємства.
Виробнича інфраструктура підприємства ― комплекс допоміжних виробництв і обслуговуючих підрозділів, які забезпечують основний виробничий процес інструментами й оснащенням, паливом і енергією, сировиною й матеріалами, а також підтримуване технологічне встаткування в працездатному стані й здійснюючих усередині й міжцехові перевезення.
Виходячи з вимог сучасного виробництва інфраструктура підприємства повинна задовольняти наступним основним вимогам:
• попереджати можливі порушення нормальний і безперебійний ходи основного виробництва; мати профілактичний характер;
• забезпечувати гнучкість, наступність і мінімальну перебудову при переході в основному виробництві з однієї продукції на іншу
сприяти впровадженню технологічної й організаційної регламентації допоміжних процесів;
сприяти випуску високоякісної продукції з найменшими витратами.
До складу підрозділів виробничої інфраструктури підприємства, як правило, входять допоміжні цехи (інструментальний, ремонтно-механічний і ін.); обслуговуючі господарства (складські, транспортні й ін.); служби й ділянки в основних виробничих цехах (інструментальні комори, заточувальна й інструментальна ділянки, ремонтно-експлуатаційний персонал).
Состав і розмір цих підрозділів залежать від виду й характеру випускається продукції, що, типу й обсягу виробництва, спеціалізації цехів основного виробництва, наявності в даному регіоні сервісних підприємств по проведенню ремонтів технологічного встаткування, виготовленню оснащення й т.п.
Однак на багатьох підприємствах майже всі допоміжні роботи виконуються власними силами, у невеликих цехах, розрахованих на задоволення тільки власних потреб. Тому великого значення здобуває вдосконалення виробничої інфраструктури шляхом проведення технічних, економічних і організаційних заходів. До останнього ставляться:
спеціалізація й централізація на підприємствах найважливіших функцій обслуговування, які можуть бути відділені від процесу основного виробництва;
технологічне регламентування виконання транспортно-складських і навантажувальних робіт на основі комплексної технології й технічного переоснащення підприємства;
відокремлення інструментальних цехів і створення на їхній базі підприємств-філій (дочірніх підприємств) по виробництву спеціального інструмента й технологічного оснащення;
проведення ремонтів і реконструкція промислових будинків і споруджень спеціалізованими підрядними ремонтно-будівельними підприємствами.
Виробничий комплекс України та його особливості.
Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого напрямку, об'єднаних між собою елементами виробничої інфраструктури й організаційною системою керування господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а також беруть участь у їхньому обміні, розподілі й споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), що характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих областей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. У регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, що виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах - переважну частку послуг.
Національна економіка характеризується організаційно-економічної, соціально-економічної (інституціональної) і виробничо-технологічної структурами, які відображають внутрішні співвідношення її складових з погляду організації виробництва, розподілу форм власності й існуючих його технологічних циклів. Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними й виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура стягує помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.
Виробничий комплекс характеризується структурою виробництва — співвідношенням між його областями, що виражає господарські пропорції й стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальними, відтвореними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарства являє собою цілісну сукупність організацій і підприємств, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Територіальна структура виробництва відображає виробничі пропорції в певних областях виробництва між різними територіями країни.
Залежно від ролі областей у національній економіці виділяють сфери виробництва товарів і виробництва й надання послуг.
Виробничий комплекс є складової сфери виробництва товарів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість і сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука й наукове обслуговування, будівництво із супутніми областями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва).
Інші області, пов'язані з товарним виробництвом (торгівля, побутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність областей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово-комунальне господарство, суспільний транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення, утворення, охорона здоров'я, культура й мистецтво ставляться до соціального комплексу країни.
Окремо виділяються за функціональними ознаками державна організаційно-управлінська інфраструктура (органи керування, судової влади, внутрішніх справ і оборони), а також ринкова інфраструктура, як сукупність областей, які обслуговують ринкові відносини й поєднують установи кредитування, фінансування й страхування підприємств і населення. Теорію й практику функціонування цих областей вивчають відповідно наука державного керування, юриспруденція й наука про фінанси.
По галузевих ознаках виробничий комплекс структурно ділиться на:
промисловість;
аграрно-промисловий комплекс;
виробничу інфраструктуру.
Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість — найважливіша область виробництва, що включає підприємства, які здійснюють видобуток і заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й предметів споживання. Промисловість є основною працепоглинаючою областю товарного виробництва, її розвиток взагалі зобов'язаний розвитку інших галузей господарства. По характері виробництва й предметів роботи промисловість, у свою чергу, ділиться на добувні й обробні галузі. Добувна промисловість поєднує галузі, зайняті видобутком сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства яких обробляють і переробляють сировина й матеріали, містить у собі більшість виробництв, які створюють товари. Добувна промисловість іноді називається сировинний. Структура промисловості України може бути представлена чотирма більшими міжгалузевими комплексами - паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним і хімічним.
Особливе місце займає промислове виробництво товарів із сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають:
Промисловий (агропромисловий) район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної області виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я й ін.)
Промисловий (агропромисловий) вузол — зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального об'єднання підприємств, що зложилося історично або формується й на даний час. В Україні розвиваються понад 70 промислові вузли. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли.
Агропромисловий блок — специфічна локальна форма організації аграрно-промислового виробництва, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їхніми сировинними зонами (наприклад, Ніжинський агропромисловий блок м'ясомолочної й овочеконсервної спеціалізації).
Промисловий (агропромисловий) центр — місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових.
Промисловий (агропромисловий) пункт — поселення разом із промисловим підприємством, що виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством).
Становлення й розвиток національної економіки є історичним процесом, що відбувається в певнім оточенні.
По-перше, національна економіка є елементом ноосфери — надскладної системи універсального типу як суперечливої єдності суспільства й природи. Вона може бути структурована по головних сферах людської життєдіяльності - екологічної, економічної, соціальної, духовної й політичної. Кожна із цих сфер є відповідним середовищем існування національної економіки.
Екологічне середовище охоплює такі складові, як географічні й кліматичні умови, покладу корисних копалин, фауна й флора країни.
Економічне середовище формують всі економічні об'єкти, суб'єкти, процеси і явища, у їхніх взаємозв'язках, протиріччях і русі. Умовно в ньому виділяють 5 ієрархічних рівнів: мега-, макро-, мезо-, мікро- і нано-.
Мегарівень (мегаекономіка) представлений глобальною або міжнародною економікою - системою економік окремих країн, національних, між- і наднаціональних економічних процесів і явищ.
Макрорівень (макроекономіка) - рівень економік окремих країн з відповідними економічними об'єктами, суб'єктами, процесами, явищами, інститутами, взаємозв'язками й т.п.
До мезорівня (мезоекономіка) відносять такі утворення, як економіка регіону, економіка міжгалузевого народногосподарського комплексу, економіка галузі.
Мікрорівень (мікроекономіка) - це рівень економіки окремих підприємств, домашніх господарств, а також відповідним їхнім взаємодіям ринків. Нанорівень (наноекономіка) представлений економікою кожної окремої людини (фізичної особи).
По-друге, зовнішнє середовище й процеси самоорганізації національної економіки визначають її внутрішню будову. Виділяють кілька економічних структур і відповідних їм складових:
структура ієрархічних рівнів національної економіки (мезо-, мікро, макро- і наноекономіка);
відтворна структура охоплює співвідношення, по-перше, фаз (стадій) суспільного відтворення - виробництва, розподілу, обміну й споживання; по-друге, первинного (виробництво засобів виробництва) і вторинного (виробництво предметів споживання) підрозділів; по-третє, між проміжним і кінцевим продуктом, споживанням і заощадженнями;
галузева структура представлена співвідношенням різних видів економічної діяльності й галузей економіки, зокрема: традиційних, індустріальних і постіндустріальних; праце-, капітало- і наукомістких;
технологічна структура - співвідношення між технологічними способами виробництва, а також між технологічними укладами національної економіки;
соціально-економічна структура є співвідношенням соціально-економічних укладів: приватнопідприємницького, колективного, дрібнотоварного, державного;
в інституційній структурі найбільш значимими є співвідношення:
1) інституційних секторів (не фінансових корпорацій, фінансових корпорацій, домашніх господарств, загального державного керування, некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства) і одиниць;
2) ринкових і неринкових інститутів;
3) національних ринків, ринкових структур і інфраструктур;
зовнішньоекономічна структура - це співвідношення експортно-імпортних операцій з товарами й послугами, капіталом, фінансовими активами між національною економікою й економіками інших країн.
Внутрішня будова національної економіки представлено також процесами і явищами (нестабільність, циклічність, розвиток, ріст, капіталізація, соціалізація, агрегати, шоки, кризи), факторами (праця, земля, капітал, підприємницькі здатності) і результатами (національний продукт, людський капітал, природне середовище).
Технологічний (техніко-економічний) уклад – це комплекс технологічних процесів, які являють собою відтворену цілісність і охоплюють різні галузі й об'єднані у виробництва.
У його рамках здійснюється замкнутий виробничий цикл, що включає видобуток і одержання первинних ресурсів, всі стадії їхньої переробки й випуск кінцевої продукції, що відповідає типу суспільного споживання. Розвиток будь-якого технологічного укладу починається з виробничого впровадження базисної інновації, що згодом супроводжується іншими інноваціями, які неї доповнюють.
За концепцією технологічних укладів російського економіста, члена-кореспондента РАН З. Глазьєва, історія міжнародної економіки останніх трьох століть демонструє становлення й заміщення п'яти технологічних укладів. Головним фактором і ознакою першого технологічного укладу, з якого почалася епоха сучасного економічного росту й твердження його ритму, є механізація текстильної промисловості. Ключовою інновацією другого став паровий двигун. Головні особливості третього технологічного укладу - широке використання електричних двигунів і розвиток електротехніки; домінування як енергоносій - вугілля, а як конструкційний матеріал - стали; пріоритетний розвиток універсальних технологій обробки конструкційних матеріалів, верстатного машинобудування; залізниця як базова інфраструктура.
У структурі четвертого технологічного укладу домінують хімічна промисловість, автомобіле- і тракторобудування, виробництво озброєнь. Для цього укладу характерна також комплексна автоматизація виробництва багатьох технологічних процесів, широке використання кваліфікованої робочої сили, нафти, як базового енергоносія, автомобільного транспорту як пріоритетної інфраструктури. У розвинених країнах до середини 70-х років минулого століття четвертий технологічний уклад досяг межі своєї експансії. Із середини 80-х років головним носієм економічного росту стає п'ятий технологічний уклад - уклад інформаційних і комунікаційних технологій, аерокосмічної техніки, наукомістких виробництв, нових джерел енергії. На думку деяких учених, у розвинених країнах на рубежі ХХ-ХХ століть чітко визначилися такі складового майбутнього шостого технологічного укладу, як біотехнології, генна інженерія, штучний інтелект.
Будь-яка економіка є технологічно багатоукладної, тобто в ній одночасно існують і взаємодіють різні технологічні уклади. У розвинених країнах це треті, четверті й п'ятий технологічні уклади, при безумовному домінуванні п'ятого й появі елементів шостого. В Україні домінуючої є симбіоз третіх і четвертого технологічних укладів з досить розвиненими елементами п'ятого в аерокосмічній галузі, танкобудуванні, атомній енергетиці. Світовий досвід показує, що головною умовою випереджального росту виробництв п'ятого технологічного укладу є потужна державна підтримка, насамперед інвестиційна, пошук і реалізація адекватних форм руху техніко-економічних протиріч між:
- технологічними укладами (третім, четвертим і п'ятим);
факторами виробництва (між земельними ресурсами й капіталом);
результатами виробництва (між матеріальним і соціальним продуктом);
факторами й результатами виробництва;
- різними складовими окремих факторів або результатів виробництва.
Соціально-економічний (економічний) уклад характеризується історично певною формою присвоєння процесу, умов і результатів виробництва. Технологічна багатоукладність національної економіки України визначає процеси формування дрібнотоварного й приватнопідприємницького укладів, де домінують відповідно приватна власність без використання й з використанням найманої праці, а також колективного й державного укладів (секторів), із властивої ним колективною й державною формами власності відповідно. Рушійною силою суспільних змін є протиріччя між різними соціально-економічними укладами (наприклад, між приватнопідприємницьким і державним), між процесами присвоєння й відчуження в межах кожного укладу.
З огляду на технологічну, економічну й соціально-економічну багатоукладність національної економіки, стає зрозумілої складність системи її протиріч. Це у відомій мері необхідно враховувати при формуванні організаційного економічного механізму їхнього руху й рішення. Зокрема, він виявляє собою суперечлива єдність трьох рівноцінних сторін - ринкового саморегулювання, державного й цивільного економічного регулювання.
Система - це сукупність певних елементів або підсистем і зв'язків між ними, якої властиві такі ознаки цілісності, як організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, саморух і загальна мета. Виходячи із цього, економічну систему можна визначити як сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їхньої взаємодії, спрямованих на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.
Основними елементами економічної системи, її підсистемами є:
1) продуктивні сили;
2) техніко-економічні відносини;
3) організаційно-економічні відносини;
4) виробничі відносини, або відносини власності (економічний аспект);
5) господарський механізм, оскільки регулювання економічної діяльності здійснюється при його допомозі.
Виробничі відносини, або відносини власності в економічному розумінні цього поняття, - найбільш складна підсистема економічної системи. Їхніми окремими елементами є відносини між людьми в сфері безпосереднього виробництва, сфері обміну, розподілу й споживання. Серед них домінують відносини в сфері безпосереднього виробництва. Якщо розглядати відносини економічної власності з погляду об'єктів присвоєння, то їхніми елементами виступають відносини між людьми із приводу присвоєння:
а) робочої сили;
б) засобів виробництва;
в) досягнень науки (насамперед у формі патентів, ліцензій, інших видів інтелектуальної власності);
г) інформації;
д) результатів впровадження передових форм і методів організації виробництва; е) послуг та ін.
Технологічний уклад - це комплекс технологічних процесів, цілісне, постійне утворення, у рамках якого здійснюється замкнутий виробничий цикл, що охоплює видобуток і одержання первинних ресурсів, всі стадії їхньої переробки й випуск кінцевої продукції, що відповідає сформованому типу суспільного споживання.
В Україні виділяють такі галузі промисловості в розрізі технологічних укладів:
третій технологічний уклад - теплові електростанції, паливна промисловість, вугільна промисловість, чорна металургія, промисловість будівельних матеріалів, скляна й фарфоро-фаянсова промисловості;
четвертий технологічний уклад - кольорова металургія, хімічна й нафтохімічна промисловості, машинобудування, виробництво сантехнічного й газового встаткування, суднобудівна промисловість, ремонт машин і встаткування, легка промисловість, харчова, борошномельно-круп'яна й комбікормова промисловості;
п'ятий технологічний уклад - електротехнічна промисловість, верстатобудівне й інструментальна, приладобудування, виробництво побутових приладів і машин, авіаційна й космічна промисловість, хіміко-фармацевтична й поліграфічна;
шостий технологічний уклад - мікробіологічна промисловість, виробництво медичної техніки.
Найбільш передові технологічні уклади - п'ятий і шостий - у структурі національної економіки України займають відповідно 5% і 1%.