1.6. Особливості становлення вітчизняної соціальної психології

 

Вітчизняна соціальна психологія розвивалась як складова пси­хології колишньої Російської імперії пізніше - Радянського союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Само­стійний її розвиток помітний з останнього десятиліття XX ст.

В зародженні та розвитку цієї науки Л. Орбан-Лембрик, соліда­ризуючись з іншими дослідниками, виокремлює такі етапи:

-                      зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та при­родничих науках;

XIX            відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець ХІХ ст. - початок 30-х років XX ст.);

-                      стагнація соціальної психології (друга половина 30-х - 50-ті ро­ки XX ст.);

-                      відродження соціальної психології та її розвиток на основі со­ціалістичної орієнтації (друга половина 50-х кінець 90-х років

XX               ст.);

-                      розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських ді­ячів збагатили соціальну психологію. Проте у 20-ті - 30-ті роки ХХ ст. активно відбувався процес її перетворення на самостійну галузь знання. Пошук власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Авторами публікацій, які сто­сувалися соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідношення індивідуальної і соціаль­ної психології, соціології і соціальної психології, у 20-ті роки були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Беляєв, не­вропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г.Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.).

Особливо активним у дискусії про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, був Г. Челпанов, який обстоював не­обхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, со­ціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що необов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вважав природничо-науковою. Формально така позиція засвідчувала визнання соці­альної психології як самостійної науки. Багато дослідників запе­речували Г. Челпанову. Наприклад, В. Бехтєрев висунув ідею "ко­лективної рефлексології", включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індиві­дів у них. Усі проблеми колективів він тлумачив як співвідношен­ня зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакці­ями індивідів. Предметом колективної рефлексології було прого­лошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки взаємному спілкуванню індивідів, які до них належать.

Учасники дискусії переважно орієнтувалися на марксистську методологію дослідження суспільних явищ. Однак механічне по­єднання положень марксизму з панівними на той час у психології теоріями не відповідало завданням розвитку соціальної психології. Бажання створити марксистську соціальну психологію не було ре­алізованим з багатьох причин, передусім через нечітке розуміння її предмета.

Взагалі соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним. В межах психотехніки інтенсивно розробля­лися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми про­фесійної придатності, стомлюваності, аварійності, травматизму, гуманізації техніки у системі "людина - машина".

Соціально-психологічні дослідження психології праці торка­лися проблем керівництва трудовими колективами, змагання, кон­флікту, безробіття. Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва була присвячена про­блемам організації праці, фізіології і психології праці. Професор Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) Федір Дунаєвський відомий як автор концепції "адміністративної місткості". На йо­го думку, якість керівництва залежить від обдарованості керівни­ка, його характерологічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня необхідні ретельний добір, ефективна підготовка персона­лу, раціональні методи планування і стимулювання праці. Пред­ставник концепції людських відносин Микола Вітке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раціоналізацію трудового процесу і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення сис­теми управління. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-пси­хологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педоло­гії. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888-1939), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування вза­ємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втра­тило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у пере­вихованні неповнолітніх правопорушників. Це стало основою для розробки теорії і методики виховання в колективі. Головну його ме­ту А. Макаренко вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю, що відповідало тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на соціальну психологію.

Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, за­бороною рефлексології, педології, психотехніки (наприклад, відо­мий сумнозвісний документ - Постанова ЦК ВКП(б) 1936 р. під назвою "Про педологічні спотворення в системі наркомпросів", внаслідок якого заборонялися будь-які прикладні дослідження в закладах освіти). Думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна нау­ка - соціальна психологія - не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у руслі загальної психології, стала провідною до кінця 50-х років. Вважалося також, що соціальна психологія і деякі ін­ші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням існуючої системи. Результати соціально-психологічних досліджень стали незатребуваними. Критиці піддавалася західна соціальна психологія.

Однак повного припинення соціально-психологічних дослі­джень не сталося. Попри перерву в самостійному існуванні соці­альної психології, розроблення соціально-психологічної проблема­тики тривало у межах інших наук, зокрема загальної, педагогічної психології та психології праці. Так, Лев Виготський (1896-1934), почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функ­цій, дійшов висновку про культурно-історичну детермінацію їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередко­ваний характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію роз­робляв і Олексій Леонтьєв (1903-1979), який працював тоді у Все­українській психоневрологічній академії (м. Харків).

Предметом спеціальних досліджень були різноманітні ас­пекти соціальної психології колективу. Ці розвідки стосувалися: особливостей дитячого колективу та шляхів його формування; соціально-психологічних механізмів, які зумовлюють процес ви­ховання особистості в колективі (наслідування, змагання, особис­тий приклад); соціально значущих рис особистості дитини та їх вироблення в колективі; впливу взаємин у сім'ї на розвиток осо­бистості дитини; процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця). Дослідження базувалися перед­усім на вченні Макаренка про колектив і позитивно позначилися на розвитку дитячої та педагогічної психології. Сформульоване

Макаренком визначення колективу стало базовим в освоєнні соціально-психологічної проблематики протягом наступних деся­тиліть. Проте обмеженість методичного апарату (бесіди, спосте­реження, аналіз документів) не могли забезпечити ефективного дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Певної системи набували дослідження виробничої проблемати­ки в соціальній психології, зокрема психології виробничих бригад, колективної стаханівської праці, розвитку індивідуального і ко­лективного трудового змагання. Об'єктами досліджень були проб­леми ініціативності, впливу оцінок учасників групи на розвиток творчості, на продуктивність праці. У процесі вивчення питань, що стосувалися підвищення продуктивності праці, психологічної і фізіологічної основ трудової діяльності, використовували мето­дичні прийоми, властиві соціальній психології (тестування, анкет­ні опитування та ін.). Це ще раз підтверджує, що абсолютної "пере­рви" у розвитку вітчизняної соціальної психології не було.

Наприкінці 50-х рр. XX ст. постало питання про відродження соціальної психології, що було зумовлено практичними потреба­ми суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпочався цей процес дискусією про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, про методи дослід­ження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та акту­альні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміні­стрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. Її було визнано самостій­ною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. До­ступними для вітчизняних учених стали надбання світової соці­альної психології.

Відродження соціальної психології завершилося у другій по­ловині 70-х рр. XX ст. В Україні було створено різноманітні цен­три соціально-психологічних студій: кафедру соціальної та педа­гогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, відповідні кафедри у вузах Харкова, Оде­си, інших міст.

Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології харак­теризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публі­кацією наукових праць і навчальних видань, відкриттям спеціаль­них наукових закладів, лабораторій і кафедр. Учені, що спеціалі­зуються у галузі соціальної психології, досліджують різноманітні методологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосуються взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільнотах, ре­гуляції поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх вза­ємин, взаємовпливу тощо.

Предметом наукового пошуку є особливості поведінки людей на етапі соціально-економічної, політичної трансформації суспіль­ства. Пожвавилися дослідження в галузі історії соціальної психо­логії, комунікативного потенціалу особистості, міжгрупової вза­ємодії, лідерства і керівництва, психології спілкування, соціальної психології управління, соціальної психології організацій, масо­вої комунікації, масових явищ, соціально-психологічного тренін­гу, соціально-психологічного прогнозування. Динамічними стали міжнародні зв'язки вітчизняних соціальних психологів. Набува­ють неабиякої актуальності соціально-психологічні дослідження проблем, пов'язаних з переорієнтацією мислення особистості, формуванням у нових умовах навичок взаємодії індивіда із соці­умом, що постійно змінюється, самоактуалізацією особистості, запобіганням невдачам, стресам, хвилюванням в екстремальних умовах, розв'язанням конфліктів тощо.

Потребують відповідного осмислення реальність, пов'язана з поняттями "моральний", "духовний", такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра, заздрість та ін. Активізується ви­вчення взаємин "суспільство - індивід", "група-суспільство", про що свідчить зростання кількості досліджень у галузі прав людини, різноманітних меншин, етики управління і бізнесу (взаємини "під­приємці - суспільство", "керівник - організація"), взаємної відпо­відальності суспільства і особистості, суспільства та різних соці­альних груп, спільностей, соціальної психології релігії. Предметом вивчення соціальної психології стають великі соціальні групи.

Концептуальні методологічні проблеми соціальної психології ще не повністю розв'язані. Нині приділяється увага проблемам суспільного розвитку, управління процесом виробництва, психо­логії політики, політичних лідерів, механізмів влади тощо. Сучас­ними є панування влади особистості над ситуацією, значущість певних особистісних утворень, приміром, відповідальності, пану­вання ситуації над особистістю (важливість певних умов, зокрема натовп, в'язниця тощо).