1.5. Розвиток соціальної психології за рубежем

 

Сучасні вітчизняні дослідники (Г. Андрєєва, Л. Орбан-Лембрик, М. Савчин) визначають такі етапи розвитку зарубіжної соціальної психології:

XIX            Виділення соціальної психології із філософії, соціології, пси­хології та оформлення її як самостійної галузі знання (кінець ХІХ - початок XX ст.);

1.                  Експериментальний період (до 60-х років XX ст.);

2.                  Формування і розвиток основних напрямів сучасної соціальної психології.

Етап відмежування соціальної психології від філософії, соціо­логії, психології та оформлення її як самостійної галузі знання розпочався обґрунтуванням перших соціально-психологічних кон­цепцій, розвивався у процесі створення підручників із соціальної психології, першими з яких були "Соціальна психологія"" амери­канського соціолога Е. Росса та "Вступ до соціальної психології" В. Мак-Дугалла, що вийшли у 1908 р. Ці підручники показали, що на кінець XIX - початку XX ст. існували два підходи до розв'язання соціально-психологічних проблем: індивідуалістський (теорія ін­стинктів) і колективістський (психологія мас).

Експериментальний період розвитку соціальної психології невіддільний від теорії наукового управління. Класична теорія управління вперше звернула увагу на дві функції управління - пов'язані з регуляцією технологічного процесу і регуляцією люд­ської діяльності. Якщо "психологія мас" пояснювала проблему управління як суб'єкт-об'єктне відношення (суб'єктом вважався той, хто керував, - лідер, вождь, еліта, а об'єктом - той, ким керу­вали, тобто маси), то розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а отже з'являється змога вибира­ти місце роботи, змінює і відносини між учасниками управління. Державний апарат вже не може діяти за схемою "сила - підпоряд­кування". Конкуренція, постійне впровадження винаходів у вироб­ництво, гонитва за максимальним прибутком спонукала до постій­ної раціоналізації виробництва і відтворення робочої сили з міні­мальною вартістю. А це вимагало зміни сутності самої концепції управління. Представники нового напряму вважали, що свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві. У цей час було розпочато пошук нових джерел підвищення про­дуктивності праці та нових засобів регуляції соціальної поведінки. Першими роботами, що розгорталися в межах концепції людських відносин, були праці американських соціологів, психологів Мері-Паркер Фоллетт (1868-1933) і Елтона Мейо (1880-1949).

М.-П. Фоллетт особливу увагу приділяла аналізу динаміки гру­пових процесів - спільній діяльності людей, спрямованій на розро­блення і практичну реалізацію планів; вияву ініціативи індивідів, їх уміння приймати і втілювати у життя рішення; використання по­тенціалу всіх громадян суспільства. Цікавилася вона і проблемами управління, зокрема дослідженням групових конфліктів. Дослід­ниця критикувала представників наукового управління, які обсто­ювали жорсткий розподіл праці, вважала, що виконання робітни­ком в умовах суворого контролю монотонних, часто повторюваних завдань знецінює творче людське начало. На її думку, керівники повинні надавати працівникам шанс для розвитку і вияву власних умінь. Вчена вважала, що роль лідера має виконувати індивід, який найкраще розуміє проблеми управління і пропонує раціональні ви­ходи з проблемної ситуації.

Професор Гарвардської школи бізнесу Е. Мейо також намагав­ся привернути увагу вчених до специфіки людської поведінки в управлінській діяльності. Вивчаючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах, дослідник дійшов висновку, що головною її причиною була відсутність контактів між робітницями під час зміни, а це істотно впливало на їх задоволеність роботою. Для виправлення ситуації було вирішено запровадити впродовж робочого дня обов'язкові перерви для відпочинку, що дало змогу робітницям спочатку перезнайомитися, а відтак спілкуватися і дружити.

Е. Мейо відомий також своїми "Хотторнськими експериментами". Перша група експериментів стосувалася впливу освітленості робочих місць на обсяги виробництва. Виявилося, що з поліпшенням освітленості приміщення продуктивність праці підвищувалася, але підвищувалася вона і з погіршенням освітленості. Зростала продуктивність праці і в контрольній групі, де умови взагалі не змінювалися. Дослідник зробив висновок, що на продуктивність праці впливають інші, невідомі, але набагато вагоміші, чинники, ніж фізичне середовище. Коли в організацію праці внесли певні зміни, які стосувалися тривалості роботи і перерв, можливості відпочити, а також унеможливили дію зовнішніх чинників відбулася стабілізація соціальної ситуації у групі. З перетворенням її на команду суттєво поліпшилися і результати її роботи. Це засвідчило, що такі чинники, як монотонність, втомлюваність, збільшення платні, хоч і впливають на ефективність праці, але не є основними. Головне - згуртованість групи, її високий корпоративний дух. Було доведено, що поведінка людей зумовлюється не стільки змінами фізичного середовища, скільки його соціальним сприйняттям. Тому керівники повинні більше уваги звертати на задоволення емоційних і соціальних потреб та інтересів підлеглих, адаптацію до зміни ситуації.

Науковим результатом Хоторнських експериментів стало обґрунтоване Е. Мейо поняття "соціальна людина" на противагу поняттю "економічна людина", яке визначало ідею теорії наукового управління. Якщо для "економічної людини" стимулом є фінансова винагорода, то для "соціальної людини" - взаємини у виробничій групі. Отже, управління не повинно ігнорувати той факт, що найважливішою характеристикою людини у системі управління є прагнення бути свідомо пов'язаною з колегами по роботі.

Американський соціолог Чарльза-Хортена Кулі (1864-1929) запровадив у соціологію та соціальну психологію поняття «первинна група»  Він одним із перших довів, що група здатна жорстко контро­лювати трудову поведінку індивідів. Це зумовлюється психічною природою людини, тому суспільство не може існувати без психіч­них реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Ч.-Х. Ку­лі першим запровадив у науковий обіг поняття "комунікації", трак­туючи його як механізм існування та розвитку людських відносин.

Подальші експерименти в галузі соціальної психології пов'язують з іменами американського психолога Ф. Олпорта та ні­мецького психолога В. Меде, які вивчали вплив групи на індивідів під час конкретної діяльності. Йдеться про соціальну фасилітацію (з англ. - "полегшувати") та соціальну інгібіцію (з лат. - "стриму­вання, придушення"). Так, присутність інших людей (спостеріга­чів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно - на якісні. За таких умов підвищується результативність простих різновидів діяльності й знижується - складних.

Особливості експериментальних досліджень у західній соціаль­ній психології були пов'язані з вивченням ефекту впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу, групи на індивіда. Саме то­му Ф. Олпорт вважав соціальну психологію наукою, яка вивчає по­ведінку індивіда у ситуаціях, коли вона стимулює інших людей або є реакцією на таку поведінку.

Після Першої світової війни соціальний та науковий клімат США найбільше сприяв перетворенню соціальної психології на науку про людину. Вона в основному відійшла від широкого со­ціального контексту і перемістилася у лабораторію. Були сфор­мульовані вимоги до експерименту, які передбачали зведення до мінімуму сторонніх подразників з метою виявлення зв'язку між залежними та незалежними змінними; можливість експеримента­тора контролювати поведінкові реакції піддослідного та впливати на них; точне вимірювання реакцій та перевірку їх у повторних експериментах з обов'язковим застосуванням методів математич­ної статистики.

Організація експерименту підпорядковувалася жорстким про­цедурним стандартам, що передбачають чітке формулювання гі­потези, на перевірку якої він був спрямований. При цьому гіпотезу нерідко запозичували з інших галузей психології. Здебільшого екс­перимент був потрібен не стільки для перевірки гіпотези, скільки для її підтвердження, а сам він перетворювався на міжособистісну взаємодію експериментатора і піддослідного.

Така організація експерименту спричинила появу різноманіт­них ефектів, один з яких відомий як ефект експериментатора (його очікування, знайомство з людьми, стать). Експериментатор може безпосередньо впливати на результати дослідження, внаслі­док чого виявляється ефект передбачуваної оцінки, який виникає у піддослідного щодо експериментатора і змушує його діяти разом із ним. Поступово експериментування стало масовим традиційним процесом, особливо в університетських центрах, що сприяло ство­ренню своєрідної лабораторної культури, тобто комплексу не де­кларованих правил поведінки експериментатора і досліджуваного під час експерименту. Паралельно з ефектом експериментатора ви­явився ефект піддослідного - свідома адаптація своєї поведінки до норм, які здаються прийнятними.

Вагомим результатом експериментальних досліджень наприкінці 20-х років XX ст. стала праця "Польський селянин у Європі і Аме­риці" соціологів Вільяма-Айзека Томаса (1863-1947) і Флоріана-Вітольда Знанецького (1882-1958). Вивчаючи адаптацію польських селян, які емігрували до Америки, вони встановили залежності, без яких не можна було описати процес адаптації: залежність індиві­да від соціальної організації і залежність соціальної організації від індивіда. Автори запропонували характеризувати два аспекти взає­мин між особистістю і суспільством за допомогою понять "соціаль­на установка", "атитюд". З тих часів вивчення установок увійшло до основної проблематики західної соціальної психології.

Німецько-американський психолог Курт Левін (1890-1947) звернув увагу на соціальну психологію у зв'язку із застосуванням розробленої ним "теорії поля" до груп, вважаючи, що індивід і ото­чення становлять єдине динамічне ціле. Разом зі своїми послідов­никами він працював над проблемою зміни групової поведінки. Дослідник вивчав такі соціально-психологічні явища, як ефектив­ність групової взаємодії, стиль лідерства, групова згуртованість, конформізм, прийняття групового рішення. К Левін не перетворю­вав лабораторний експеримент на самоціль, а використовував як засіб практичного розв'язання соціальних і політичних проблем. Особливість його практичних досліджень полягала в дотриманні єдиної теоретичної концепції.

У західній соціальній психології в теоретичному аспекті вио­кремлюють такі основні підходи: психоаналіз (наголошується на джерелі енергії, а не на її спрямованості; прагнення завдяки ви­вченню глибинних процесів психіки пояснити причинність вза­ємодії індивідів); біхевіоризм (вказується на залежність поведін­ки людини від зовнішніх стимулів; спрямованість пояснюється звичками; досвід має другорядне значення); когнігивізм (соціаль­на поведінка розглядається з точки зору пізнавальних процесів ін­дивіда); інтеракціонізм (людська поведінка аналізується на основі суб'єктивного світу особистості, внутрішньої мотивації її дій та зовнішніх реакцій; головна увага приділяється проблемам комуні­кації за допомогою символів, мови).

Європейську соціальну психологію в довоєнний період пред­ставляли різні вчені. У Швейцарії працював психолог Жан Піаже (1896-1980), праці якого справили вплив на формування сучасної концепції соціалізації. У Німеччині соціально-психологічна про­блематика розвивалася завдяки старанням В. Меде. Оскільки три­валий час Сполучені Штати Америки були для вчених Західної Європи взірцем, тому всі напрацювання американської соціальної психології запозичувалися і засвоювалися, а власні дослідження розглядалися через призму американських наукових традицій.

У розвитку європейської соціальної психології переломними стали 60-ті, особливо 70-ті роки. У 1966 р. було засновано Європей­ську асоціацію експериментальної соціальної психології, яка своїм завданням проголосила орієнтацію на реальні соціальні проблеми, забезпечення соціального контексту досліджень. Вагомий внесок в її розвиток зробили Генрі Теджфел (1920-1982), Є. Московічі та ін. Вони доводили, що соціальній психології не потрібно продовжува­ти експерименти і перетворюватися на природничо-наукову дисци­пліну. Вона повинна функціонувати у контексті реальної соціокультурної ситуації. Московічі вважав соціальне життя основою і спіл­кування, й ідеології. Оскільки принципи спілкування відтворюють суспільні взаємини, то їх вивчення має бути головним завданням соціальної психології. Теджфел стверджував, що соціальна пси­хологія є наукою про соціальну поведінку людини. Вона повинна враховувати взаємозв'язок поведінки індивіда та його соціального оточення; не претендувати на удавану об'єктивність; підпорядкову­вати метод дослідження теорії цілям дослідження; усвідомлювати і враховувати суспільну значущість та відповідальність соціально-психологічних досліджень і теоретичних висновків.

Починаючи з 70-х років XX ст. у США, Західній Європі (Фран­ція, Англія, Німеччина та ін.) відбувається переосмислення зро­бленого у першій половині XX ст. американськими соціальними психологами, а також досліджуються нові теоретичні парадигми, які дали б поштовх розвиткові соціальної психології, зробили б її істинно соціальною, а не індивідуальною.

Сучасна зарубіжна соціальна психологія у своїх дослідженнях найчастіше звертається до процесів атрибуції, групових процесів, атракції та афіліації, агресії, установок, соціального пізнання, со­ціалізації, кроскультурних аспектів. Теоретико-методологічний розвиток відбувається як у руслі традиційних загальнопсихологічних напрямів (біхевіоризму, фройдизму), так і нових, власне соціально-психологічних шкіл і напрямів: необіхевіоризму, неофройдизму, гуманістичної психології та ін.