Тема 1.1 Екологічне право України - комплексна галузь права: загальна характеристика. Джерела екологічного права.

План лекційного заняття

1. Поняття, предмет та методи екологічного права.

2. Принципи та функції екологічного права.

3. Поняття та види об’єктів екологічного права

Завдання для самостійної роботи

1. Поняття та ознаки екологічного права.

2. Екологічне право України як навчальна дисципліна

3. Поняття джерел екологічного права, їх загальна характеристика та класифікація

1. Поняття, предмет та методи екологічного права.

Екологічне право України — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються з приводу використання, відтворення природних ресурсів в їх неподільному стані з природним середовищем, охороною навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, метою яких є досягнення гармонійного співвідношення між природою і суспільством.

Предмет правового регулювання екологічного права складають екологічні правовідносини, що виникають у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, які базуються на різноманітності форм права власності, природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище. Виходячи з цього визначення, зміст предмета екологічного права складають відносини стосовно використання природних ресурсів (природоресурсні правовідносини) та правовідносини в галузі екології (природоохоронні правовідносини). Таким чином, норми, що регулюють дані правовідносини, формують окремі підгалузі екологічного права, яке, в свою чергу, є комплексною галуззю права.

Як галузь права екологічне право є системою еколого-правових норм, що регулюють і забезпечують суспільні відносини з приводу вивчення, збереження і відтворення навколишнього природного середовища, в тому числі усунення і попередження негативних наслідків господарської діяльності на природу і людину (природоохоронне, антропоохоронне право), а також раціонального використання природних ресурсів, задоволення потреб і забезпечення екологічних прав природокористувачів (природноресурсове право — водне, земельне і т. ін.). Саме тому екологічне право є комплексною галуззю права, яка має складну, досить розгалужену структуру.

Природноресурсове право включає:

— земельне право;

— гірниче право;

— лісове право;

— водне право;

— фауністичне право;

— атмосферне право.

Природоохоронне право включає природно-заповідне, курортне, рекреаційне, ландшафтне право. Крім того, в його структуру входять комплексні міжгалузеві правові інститути з правової охорони навколишнього природного середовища, природних ресурсів, екосистем і комплексів, які в той же час є інструментом природоресурсового права.

Виходячи із об'єктної спрямованості суспільних відносин, що регулюються екологічним правом, завданням екологічного права є наступне:

1. Регулювання і забезпечення ефективного використання природних ресурсів.

2. Забезпечення якості навколишнього природного середовища.

3. Гарантування екологічної безпеки, реалізації і захисту екологічних прав громадян.

В зв'язку з цим наукою екологічного права визначено два види його функцій:

— загальноправові — регулятивна, охоронна, виховна, превентивна (упереджувальна);

— спеціальноправові — екологічна, природоохоронна та атропоохоронна.

Зауважимо, що під природоресурсним правом слід розуміти сукупність правових норм, які регулюють природоресурсні правовідносини на основі державної власності на природні ресурси з метою раціонального їх використання і відновлення, охорони прав природокористувачів і держави, а під природоохоронним правом — сукупність правових норм, які регулюють природоохоронні правовідносини в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Антропоохоронне право включає правову екологію людини — комплексний міжгалузевий правовий інститут, основна функція якого — правове забезпечення екологічної безпеки громадян.

Під методами правового регулювання екологічного права розуміють способи і прийоми, спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов’язків суб’єктами цих правовідносин у галузі використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища. Розрізняють імперативні (адміністративно-правові) та диспозитивні методи.

Перші ґрунтуються на засадах підпорядкування. За характером дії вони можуть класифікуватись, як дозвільні, обмежувальні та упереджувальні. Диспозитивні методи базуються на засадах юридичної рівності сторін. Вони можуть поділятися на альтернативні, рекомендаційні та стимуляційні.

Імперативний метод передбачає владний вплив на учасників суспільних відносин без права вибору1. Він ви­ражається у встановленні обов'язкових приписів і заборон. Встановлення обов'язкових приписів становить значну питому вагу в екологічному праві, оскільки інтереси при- родокористувачів не завжди збігаються з екологічними інтересами держави. Тому законодавством для природо- користувачів закріплені відповідні обов'язки залежно від цільового використання природних ресурсів.

Диспозитивний метод навпаки передбачає варіанти поведінки учасників суспільних відносин як рівноправних сторін2. Диспозитивний метод правового регулювання, у свою чергу, поділяють на рекомендаційний, санкціонуючий і делегуючий.

Рекомендаційний метод передбачає надання можливості альтернативної поведінки суб'єктам екологічних правовід­носин залежно від поставленої мети. Зокрема, у ст. 140 Зе­мельного кодексу України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку закріплено добровільну від­мову від цього права власника ділянки, тобто власник має право вибору: використовувати земельну ділянку за при­значенням або відмовитися від неї.

Санкціонуючий метод виявляється у тому, що рішення про реалізацію повноважень суб'єкт екологічних право­відносин приймає самостійно, але воно набуває юридичної сили лише після затвердження його відповідним компе­тентним органом. Наприклад, у ст. 100 Земельного кодек­су України передбачено порядок встановлення земельних сервітутів і зазначено, що сервітут встановлюється за до­мовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на основі договору чи рішення суду, але право сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, вста­новленому для державної реєстрації прав на земельну ді­лянку.