3» О. Оглоблин. Ukrainian Historiography 1917-1956. «The Annals of the Ukrainian Academy», V. V-VI, 1957, стор. 348-352.

Шевченка, він широко розгорнув його діяльність і перетворив на фактичну академію наук, хоч і без цього титулу. Товариство вида­вало «Записки», в яких публікувалися наукові статті, «Джерела історії України». При Товаристві було засновано бібліотеку, музей. За висловом М Грушевського, воно «створило українську науку в очах і поняттях культурного світу». Разом з Іваном Франком Гру­шевський заснував «Літературно-Науковий Вісник», який гуртував кращі українські літературні сили.

М. Грушевський багато¹ працював сам. Крім статтей та розвідок з історії, етнографії, літератури, археології (1800 назв), він написав кілька загальних курсів історії України, як от «Очерк истории украинского народа», «Ілюстровану історію України», що мала по­над 10 видань, а головне — «Історію України-Руси». У цій капі­тальній праці він дав першу систематичну історію України. По­чинаючи з археології, він довів її до Хмельниччини (X том), спер її на документальних даних, об'єднаних провідною думкою про тяглість і безперервність історичного процесу.³¹

У своїх наукових працях і, зокрема, в «Історії України-Руси» М. Грушевський стояв на позиціях українського народництва, яке надавало більше значення соціяльним та економічним питанням, ніж національно-політичним. Пояснення цьому дав сам М. Грушев­ський: «Я був вихований в строгих традиціях радикального укра­їнського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-методіїв-ських братчиків і твердо стояло на тому, що в конфліктах народу і власти вина лежить по стороні власти, бо інтерес трудового на­роду — се найвищий закон власної громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народу не добре, се його право обраху­ватися з нею.»³²

У цій ідеології М. Грушевського лежала причина того, що з його досить численних учнів значна частина відійшла від нього, й при­єдналася до іншого напряму української історіографії — держав­ницького (як от С. Томашівеький).

Велике значення має записка М. Грушевського, подана ним на запрошення Російської Академії Наук — «Звичайна схема „русской істории" та справа раціонального укладу історії східнього слов'ян­ства».³³ У цій статті він писав, що «звичайна схема» бере початок від історіографічної схеми московських книжників, і в основі її ле­жить генеалогія московської династії. її використано в історії ро­сійського права. До цієї схеми всі звикли зо шкільної лави. Але

³¹ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 193.

³² Українська партія соціял-революціонерів та її завдання. «Борітеся — поборете». Відень, 1920, ч. І, стор. 12.

³³ Сборник статей по славяноведению. Вид. Имп. Академии Наук, СПБ. 19(И, т. І.

в она неправильна. Київська держава була витвором української народности, а не володимиро-московсько-великоруської. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-во­линський XIII ст., а пізніше — литовсько-польський XIV-XVI ст. Уживання цієї схеми вносить плутанину. Великоруський народ зо­стається без свого початку, без початку залишається й історія Укрїни. Пропадає зовсім історія Білоруси, яка зробила більший вплив на Литовське князівство, ніж Україна. «Русской истории», писав він, не може бути, як нема «русской» народности. Може бути історія «русских народностей», «історія Російської держави», «істо­рія Росії», себто всього, що відбувалося на її території. Найраціо-нальніше представлення історії кожної народности зокрема — в її генетичному зв'язку від початків аж донині.

Така схема дістала загальне визнання не тільки істориків України, але й частини російських, як от О. Преснякова.

Великою заслугою М. Грушевського було створення у Львові історичної «школи», головними представниками якої були С. То-машівський, М. Кордуба, І. Крип'якевич, І. Кревецький, І. Джи-джора, В. Герасимчук, Б. Барвінський, О. Терлецький та інші. У виданнях НТШ брали участь видатні історики Наддніпрянської України О. Грушевський, М. Василенко, О. Лотоцький, В. Липин-ський, В. Доманицький, М. Слабченко та інші.

Після 1905 року М. Грушевський повертається до Києва і пе­реносить сюди «Літературно-Науковий Вісник». Року 1908 засно­вано було в Києві «Українське Наукове Товариство», головою якого обрано М. Грушевського. Товариство' об'єднало істориків України, археологів, істориків мистецтва, літератури і ін., видавало свої праці, поки війна 1914-1917 pp. не перервала наукові студії.

Всупереч панівному становищу народницького напряму, голов­ним представником якого був М. С Грушевський, поволі почав ви­являтися в українській історіографії інший напрям — держав­ницький. Значною мірою він виріс на ґрунті схеми М. Грушев­ського, на блискучо доведеному факті тяглости історичного процесу від Княжої доби до XX сторіччя.

Перші спроби державницького підходу до історії України, які зробив Ф. Уманець у монографії «Гетьман Мазепа» в 1897 році, не мали успіху. Народницький напрям захитали щойно праці Д. До­рошенка, який дав огляд історії України з державницького погля­ду, С. Томашівського, який під кутом державницької ідеології дав синтезу історії Княжої доби, та В. Липинського, який провів аналізу доби Козаччини.

Від 1920 року Україна опинилася під совєтською окупацією. Перші 10 років, не зважаючи на тяжкі умови підсовєтеького життя, українські історики продовжували працю, розвиваючи схему укра-

їнського історичного процесу, яку встановив М. Грушевський. Зас-iiim.iiia і) 1918 році Українська Академія Наук стала осередком цієї ПрвЦІ. Приїзд М. Грушевського у 1924 році дав новий поштовх

чин НЄЇ,

В Академії Наук М. Грушевський створив «історичні установи». Тім було скупчено багато комісій, які мали метою всебічно дослі-і;ати історію України. М. Грушевський поновив старі видання Українського Наукового Товариства» і розпочав серію нових: ча-іііііис «Україна», періодичні збірники «За сто літ», «Український ;ірхів», «Первісне громадянство», окремі збірники «Київ», «Черні-і іі>» і ін. В «історичних установах» працювало близько 100 осіб, одні игс постійні штатні співробітники, інші —як нештатні. Серед штат­них були проф. О. Ю. Гермайзе, О. С Грушевський, П. В. Климен­ко, В. Ю. Данилевич, В. І. Щербина, К. О. Лазаревська, О. І. Бара-нович, С В. Шамрай, В. Д. Юркевич, М. М. Ткаченко та інші.

Другим осередком Академії Наук, в якому об'єднувалися вчені Києва та Харкова, була катедра Д. Т. Багалія. Там працювали О. П. Оглоблин, В. М. Базилевич, Н. Д. Полонська-Василенко, О- Д-Багалій-Татаринова, В. О. Романовський, В. В. Дубровський, Н Ю Мірза-Авакіянц, М. В. Горбань та інші.³¹ В ВУАН працював третій осередок — Комісія для вивчення історії українського права під проводом М. П. Василенка. Члени її: Л. О. Окіншевич, І. Ю. Чер­каський, М. О. Максимейко, М. Є. Слабченко, С М. Іваницький-Василенко, С. Г. Борисенок, В. Т. Гришко. Вони зробили багато у справі дослідження історії права України.

Праця провадилася і в інших осередках України: у Харкові, Одесі (М. Є. Слабченко, Є. О Загоровський, О. О. Рябінін-Склярев-ський), у Чернігові (П. К. Федоренко), Дніпропетровську (Д. І. Явор-ницький, В. О. Пархоменко), Полтаві (П. Клепатський), Ніжині (М. Н. Петровський, А. Єршов), Вінниці (В. Д. Отамановський), Ка-м'янці-Подільському (Є. Ю. Сіцинський).

Ця плідна праця була обірвана у 1930 році, коли почалося ни­щення культурних установ. Першим кроком у цьому напрямі був процес СВУ, який позбавив Українську Академію Наук значного числа її співробітників, з академіками С О. Єфремовим та М. Є. Слабченком на чолі. Далі пішла «реформа» Української Академії Наук: знищення гуманітарних установ, заслання М. С Грушевсь­кого, заслання до концтаборів видатних істориків Києва, Харкова,

*■ О. М. Українська історична наука в 1920-х роках. «Сучасник», 1948, стор- 7б~84. — О. ОГЛОБЛИН. Українські гзтианітарні науки під Советами в 1920-1930-х раках. Альманах-Календар «Гомону України» на 1956 рік-Торонто, 1956. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Українська Академія Наук, т. І, Мюнхен, 1955; т. II, 1957. —■ О. OHLOBLYN Ukrainian Historiography in the Dnieper Ukraine. «The Annals of the Ukrainian Academy» vol- V^і-VI. стор. 309-362.

О деси, Дніпропетровська. Разом з людьми нищено й видання Ака­демії Наук, рукописи ще не надрукованих праць, матеріали, зіб­рані в комісіях Академії Наук і т. п.³⁵

Лише в 1936 році почався новий курс. Серед наукових інститу­тів, з яких складалася нова, «реформована» Академія Наук, був Інститут Історії України, до якого запрошено «старих фахівців», професорів Є. Д. Сташевського (незабаром заарештованого й за­гиблого у в'язниці), О. П. Оглоблина, Н. Д. Полонську-Василенко. Завдання Інституту обмежувалося підготовок) підручників та книг для читання у школах різних ступенів. Уся праця співробітників була підкорена директивам партії, головною з яких було — вияв­ляти єдність українського та великоруського народів, благодійний вплив на українську культуру «старшого брата».

Інститут видав небагато: «Курс історії України» для середніх шкіл, «Нариси історії України» — кілька випусків та кілька окре­мих видань, — «Хронологія історії України», «Полтавська битва» тощо. Друга світова війна 1941 року обірвала наукову працю України."

У Галичині в 1920-1930-х роках, не зважаючи на, тяжкі полі­тичні та матеріальні умови, провадилася велика ірторична праця, осередком якої було НТПІ. Там працювали С. Томашівський, І. Крип'якевич, О. Терлецький, В. Герасимчук, Т. Коструба_; М. Чу­батий, о. Й. Скрутень та інші, здебільшого учні М. С. Грушєвського. Вони видавали «Записки НТПІ», «Записки ЧСВВ», «Богослов» і інші.³⁷