З МІСТ

НАРИС ІСТОРІОГРАФІЇ УКРАЇНИ 13

Княжа доба (13) — Литовсько-польська й козацька доба (15) — Історіографія ХІХ-ХХ століття (17) — Українська історія на еміграції (26) — Історична наука під советами після II світової війни (29).

ШКОЛА ІСТОРИКІВ УКРАЇНИ В. АНТОНОВИЧА .... 32 ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА ДО ІСТОРІОГРАФІЇ УКРАЇНИ . . 35

ЧАСТИНА ПЕРША: ДОІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНИ . . 39 Кам'яний вік (41) — Палеоліт (41) — Мезоліт (45) — Неоліт (46)

• Трипільська культура (49) — Вік міді та бронзи (54) — Ки-мерійці (55)— Залізний вік (56) — Грецькі колони (56) — Ски­ти (57) — Боспорська держава (60) — Сармати (60) — Алани (60)

• Ґоти (61).

РУХ НАРОДІВ З АЗІЇ НА УКРАЇНСЬКІ СТЕПИ 62

Авари (62) — Волгари (63) — Хозари (64) — Угри (мадяри) (65)

— Печеніги (65).

ПОСЕЛЕННЯ ПРЕДКІВ УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН .... 66 Поселення антів або венедів та їхня громадська і державна організація (67) — Розміщення слов'янських і українських пле­мен (69) — Побут українців переддержавної доби (72) — Релі­гійний світогляд українців (75) — Перші спроби державного об'єднання українців (77) — Назва «Русь» (79).

ДЖЕРЕЛА І БІБЛІОГРАФІЯ ПЕРЕДІСТОРИЧНОГО

МИНУЛОГО УКРАЇНИ ЭЙ

ЧАСТИНА ДРУГА: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА X-XIV століть . 87 Початок української держави (89) — Олег (95) — Ігор (98) — Ольга (99) — Святослав (105) — Ярополк (107).

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ 110

Святий Володимир І Великий (110) — Боротьба за Київ (122) — Святополк (123) — Ярослав І Мудрий (124) — Сеньйорат (133)

— Ізяслав І (134) — Святослав II (137) — Ізяслав (138) — Все­ волод (139).

П ОЧАТОК РОЗКЛАДУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ .... 144 Святополк-Михаїл (144) — Володимир Мономах (147) — Мсти-слав-Федір-Гаральд (149)—Ярополк II (150)—Вячеслав (151) — Всеволод II (151) — Ігор II (151) — Ізяслав II (152) — Юрій Дов­горукий (153) —- Ростислав І — (154) — Мстислав II (354) —» Святослав ПІ (155) —■ Рюрик — (155).

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ 156

Київська земля (156) — Полоцька земля (162) — Галицька зем­ля (163) — Володимир (або Володимирко) (164) — Ярослав Ось-момисл (165) — Володимир II (166) — Чернігівська земля (166)

— Муромська земля (168) — Новгородська земля (169) — Смо­ ленська земля (171) — Турово-Пинська земля (171) — Переяс­ лавська земля (172) — Волинська земля (173) — Роман (174) — Ростово-Суздальська земля (175) — Андрей (177) — Всеволод «Велике Гніздо» (178).

ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ ... 179 Татарська навала (183).

ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛО- .

ДИМИРСЬКИМ КНЯЗІВСТВОМ 192

Роман (192) — Данило та Василько (194) — Василько (207) — Лев І (208) — Володимир (209) — Мстислав (209) — Юрій І (210) — Андрій І і Лев II (210) — Юрій II Болеслав (211) — Лю-барт- Дмитро (212) — Владислав (214).

ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ-РУСИ ЗА КНЯЖОЇ ДОБИ . 214 Політичний устрій українських земель Х-ХП століть (214) — Суспільний устрій українсько-руських земель ХІ-ХІІ століть (220) — Торгівля (228) — Духове життя (233) — Церква (233) — Освіта (239) — Письменство (244) — Право (250) — Мистецтво (255).

ГЕНЕАЛОГІЧНІ ТАБЛИЦІ КНЯЗІВ РУСИ-УКРАЇНИ .... 270

СИНХРОНІСТИЧНІ ТАБЛИЦІ КНЯЗІВ І МИТРОПОЛИТІВ . . 281

ДЖЕРЕЛА І БІБЛІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ КНЯЖОЇ ДОБИ РУСИ-УКРАЇНИ 291

ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ

КНЯЗІВСТВО 303

Литовські племена (305) — Мендовг (306) — Ґедимін (1316-1341)

(307) — Ольґерд (1341-1377) (309).

ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ

МІЖ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ ,313

Яґайло-Яків-Владиелав (313) — Вітовт (316) — Свидригайло Болеслав-Олександер (325) — Сіґізмунд та Свидригайло (326)

— Казімір (328) — Олександер (331) — Повстання князя Ми­ хайла Глинського (335) — Повстання Мухи (336).

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ З ТАТАРАМИ . ... . 337 Сіґізмунд І Старий (340) — Сіґізмунд Авґуст (341).

УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ 343

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО- ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ 346

Еволюція українських земель в XV-XVI століттях (346) — Дер­жавний лад (348) — Військо (351).

СОЦІЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО- ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ 352

Князі та пани (352) — Міщанство (355) — Селянство (356) —

Козацтво (361).

ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО- ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ . 366

Господарство (366) — Торгівля (368).

ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ 373 Національне життя (373) — Церковне життя (376) — Берестей­ська унія (387) — Україна після Берестейської унії (392).

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА 394

Шкільництво (394) — Друкарство (401) — Література та пись­менство (402).

ПРАВО 406

Міждержавні й міжнародні договори (407) — Привілейні гра­моти (407) — Земські устави (408) — Збірники законів (409) — Суд (410).

МИСТЕЦТВО . 413

Архітектура (413) — Різьба (415) — Малярство (416) — Графіка (419) — Золотникарство (419) — Геральдика та сфрагістика (420).

ПІДСУМКИ 421

ГЕНЕАЛОГІЧНІ ТАБЛИЦІ ЛИТОВСЬКИХ КНЯЗІВ .... 423

БІБЛІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ' . . 429

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ . . 437

Козацькі повстання (439) — Гетьман Петро Конашевич-Сагай-дачний (440) — Наступники Сагайдачного (445) — Буковина та Закарпаття (551).

ВНУТРІШНІЙ ЛАД В УКРАЇНІ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ . 455 Соціальний стан України (455) — Магнати (455) — Шляхта (457) — Духовенство (459) — Міщанство (459) —• Козацтво (460) — Селянство (463).

Е КОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ 466 Господарство і торгівля (466).

ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ XVII СТОЛІТТЯ 469 Церква (469)— Православна Церква (469) — Уніятська Церква (475) — Спроби «об'єднати Русь з Русю» (481) — Легалізація Православної Церкви (486) —Могилянська доба (488) — Укра­їнський патріярхат (493) — Православна Церква на Україні (495) — Церква на Буковині (495) — Церква на Закарпатській Україні (497).

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА 499

Школа (499) — Друкарство (503) — Наука (504/ — Література (509) — Мистецтво (512) — Архітектура — (512) — Різьбарство (514) — Малярство (514) — Ґраверство (515) — Геральдика та сфрагістика (516).

ПІДСУМКИ 518

ГЕТЬМАНИ І МИТРОПОЛИТИ 523

ДЖЕРЕЛА І БІБЛІОГРАФІЯ ДО ІСТОРІЇ ПОЧАТКІВ

КОЗАЧЧИНИ 525

ПОКАЖЧИКИ ІМЕННИЙ ТА ГЕОГРАФІЧНИЙ 532

НАРИС ІСТОРІОГРАФІЇ УКРАЇНИ

КНЯЖА ДОБА

Перші спроби дати наукове дослідження історії України зна­ходимо в літописах.

Спочатку літописи мали характер коротких записів про різні події, які вели спершу при дворі князя, а потім у манастирях. Такі записи почалися в X сторіччі. У XI сторіччі з'являються лі­тописні зведення, автори яких ставили вже собі певну мету — пов'язати ці записи з політичним життям.¹

Перше таке зведення було докладно складене за 1037-1039 pp. у Києво-Печерському манастирі. Продовженням цього зведен­ня був літопис, автором якого вважають ченця (згодом ігумена) Києво-Печерського манастиря Никона Великого, який довів літо­пис від 1060 до 1073 року. Никон Великий перебував від 1061 року у Тьмуторокані, тому в його літописі нема точних дат київських подій після 1061 p., але зате введено відомості про події в Тьмуто­рокані. Він вніс багато нового матеріялу: легенди, оповідання, антигрецьку тенденцію.

1093-1095 року постало Ш літописне зведення, відоме під наз­вою «Начального (Початкового) літопису». Літописець провадив ідею єдности Руси: «Почто вы распри имате межи собою?» — звертався він до князів.²

Року 1113 було закінчене ченцем Києво-Печерською манастиря Нестором IV зведення літопису, назване ним «Повість временных літ». Він використав грецькі хроніки, місцеві оповідання і зв'язав історію Руси з світовою, дав їй центральне місце в історії всіх країн. Він перший висунув питання про норманське походження Руси та початок держави — договір народу з варягами. Це вик­ликано' було антигрецькими тенденціями Нестора: нормани не

¹ Д. ДОРОШЕНКО. Огляд української історіографії. Прага, 1923, стор. 8-10; 24-26. — D. DOROSCHENKO. A survey of Ukrainian Historiography «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.». Vol. V-VI, 3957.

² Б. Д. ГРЕКОВ. Первый труд по истории России. Избранные труды, т. II, М., 1958, стор. 514-518.

я вляли в XII ст. жадної небезпеки, але Візантія прагнула через Церкву посилити свій вплив.³

Нестор був справжній історик-дослідник. Він виявив вийнятко-вий літературний хист, ерудицію, вміння оперувати матеріялом.⁴ «Повість временних літ» мала величезний вплив на історію Укра­їни. Б. Д. Греков назвав її «одним з виявів людського генія, якому доля дала невмирущий інтерес протягом віків».⁵ Він не перший так оцінив «Повість». Перші її дослідники, Ґ. Ф. Міллер та А. Шле-цер, цінували її так само високо. Вони писали, що «жадна нація не може пишатися таким скарбом».⁶

Дослідженню «Повісти временних літ» присвячено сотні праць. Жаден з дослідників історії України не може обійтися без неї. Але значення «повісти» ширше. Вона перекладена на німецьку (1774 p.), французьку (1834 та 1884 pp.), шведську (1849), латинську (1860), польську (1864), чеську (1867), донську (1869), англійську (1930) мови.⁷

«Повість» не збереглась у своему первісному вигляді. Вже в 1116 році Володимир Мономах наказав ігуменові Видубицького ма-настиря Сильвестрові її перередагувати. Цей поставив на ній своє ім'я. Ім'я Нестора випадково збереглося лише в одній з редакцій його твору.

Перероблялася й переписувалася «Повість» багато разів. До на­ших часів збереглася вона в кращому вигляді у Лаврентіївському літописі року 1376 та в Іпатіївському початку XV ст.^а

З переробок та додатків до «Повісти» найважливішим був Ки­ївський літопис, доведений до 1200 року.

З зростанням окремих князівств у багатьох з них стали писати власні літописи. Найвидатнішим є тут Галицько-Волинський, 1201-1292 pp., який теж складається з кількох частин. Деякі части­ни його написані по-мистецькому, з поетичним хистом."

Взагалі українські літописи свідчать про висоту культури, про ерудицію їхніх творців, про національну свідомість. «Можливо, ніде в середньовічній Європі літописання не було на значній тери-

³ В. И. АСТАХОВ. Курс лекций по русской историографии. В. I. Изд. Харьк. Госуд. университета, 1959, стор. 35.

* Д. С. ЛИХАЧЕВ. «Повесть временных лет». М.-Л. Акад. наук СССР, т. П, 1950, стор. 122-124.

⁸ Б. Д. ГРЕКОВ. Там же, стор. 515.

* А. Л. ШЛЕЦЕР. Нестор, ч. I, СПБ., 1809. Введение, отд. V, § 33.

⁷ В. И. АСТАХОВ. Там же, стор. 38.

⁸ Д. I. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 10; англ. вид., стор. 26. — Д. С. ЛИ­ ХАЧЕВ. «Повесть временных лет», т. II, М., 1950, стор. 241-242.

» Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. II, англ. вид., стор. 27. — В. Т. ПА-ШУТО. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Акад. Наук СССР, 1950, стор. 17-134.

торії в багатьох місцях і протягом багатьох віків так міцно зв'я­зане, зцементоване, як літописання руське», — пише А. Н. Насо­нов.¹⁰

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА Й КОЗАЦЬКА ДОБА

За часів Великого Князівства Литовського до складу його вхо­дили українські та білоруські землі, тому йГлітописи відбивали життя і України, і Білоруси. Головніші з літописів Литовської до­би: Супрасльський (1520 р.; до нього включено Київський літопис та Смоленський), Літопис Авраамки (писаний у 1495 році в Смолен­ську). Варкулабовський літопис (укладений священиком Филипо-вичем в с Баркулабові біля Орші на переломі XVI та XVII вв.). Цей останній містить важливі матеріали про діяльність правос­лавних братств та унії. Літопис Биховця — кінця XVI ст. — най­повніший з усіх."

В XVII ст. розгортається історична праця. Вона виходить з вузьких рамок літописів і набуває характеру прагматичної історії, зогрітої українським патріотизмом. Важливіші пам'ятки цієї доби: Густинський літопис (компіляція з українських та польських лі­тописів, доведена до 1597 року), Межигірський літопис 1393-1620 pp., Львівський літопис 1498-1649 (оповідає про цікаві події на Ки­ївщині, Поділлі, у Галичині), Хмельницький 1636-1650 pp. (важ­ливий для історії перших років Хмельниччини). Крім того, в бага­тьох манастирях писали літописи, що обмежувалися подіями цих манастирів.¹²

З другої половини XVII ст. ширяться «хроніки», складеш на зразок польських. Вони були компіляціями з різних джерел-літо­писів, чужоземних хронік тощо.'Значніша з них була Теодосія Са-фановича р. 1672. Основна ідея автора — соборність України. Іно-кентій Гізель, німець походженням, професор та ректор Київської колегії, пізніше архимандрит Києво-Печерського манастиря, мож­ливо, був автором «Синопсиса» — систематичної історії України. «Синопсис» став улюбленим підручником історії не лише на Укра­їні, а й у Великоросії. Виданий уперше в 1674 році, він витримав багато видань до початку XIX ст. У 1699 році написав «Летописець си есть Кроніка» ієромонах Іллінського Чернігівського манастиря Леонтій Боболинський.

Окремо стоять «козацькі літописи», які передають події доби

" Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 13-14; англ. вид., стор. 31-Э2.

¹⁰ А. Н. НАСОНОВ. О русском областном летописании. «Известия Акад. Наук СССР, серия истории и филососЬии», 1945, т. II, ч. 4, стор. 291. (Цитую за В. І. АСТАХОВИМ, там же, стор. 46.)

^1£ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 19-20; англ. вид., стор. 33-40.

Х мельниччини. З-поміж них літопис «Самовидця» («О началі войны Хмелницкого») охоплює час від 1648 до 1707 року. Автор його, мож­ливо, священик Роман Ракушка.

Найцікавіша праця канцеляриста Війська Запорозького Са-мійла Величка під назвою «Сказаніе о.войнЬ козацкой з полякамі чрезъ Зіновія Богдана Хмельніцкого Гетмана Войск Запорожскіхь в осмі лвтех точівшойся». Доведено її до 1700 року- Ця праця була вже спробою прагматичної історії, з бажанням дати художній вик­лад. До тексту включено багато документів, грамот, універсалів, до­говорів, що надає праці неоціненну наукову вагу.

Третій видатний твір — Двйствія през-вльной и от начала поля­ков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана за­порожского, с поляки». Григорія Граб'янки. Літопис охоплює час від 1648 до 1708 року.

У XVIII ст., здебільшого на Лівобережжі, виходять твори, які генетично зв'язують історію гетьманської доби з княжою. Так, у 1730-х роках складено «Краткое описание Малоросии», в 1751 році — «Описание о Малой России» Григорія Покаса, «Краткое опи­сание о козацком малороссийском народе» Петра Симоновського (1765), «Собрание историческое» Степана Лукомського, «Летопис­ное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще» Олександра Ріґельмана (1785-1786), «История о Малой России» Ми-хайла Антоновського (1799 р.), «Записки о Малороссии» Якова Марковича (1798)."

Тут подається лише частина назв історичних творів XVIII ст. У цілому вони дуже цікаві. За часів, коли Україна втратила свою незалежність, а поволі втрачала й автономію, мала місце велика й глибока праця. Найбільш національно свідомі представники укра­їнського народу намагалися довести в своїх історичних творах зв'язок між становищем України часів Київської держави та су­часним становищем, в якому Україна опинилася. Вони доводили, що українське козацтво — прямі нащадки тих «русів», які ство­рили могутню та славну Київську державу. Недоля українського народу, його пригноблення — явища тимчасові, і він знову стане вільним і могутнім.

Завершення цього процесу являє собою на межі двох століть «Історія Русів», загадковий твір, автора якого не можуть знайти протягом майже двох століть. Не можуть докладно розшифрувати також і дати, коли було його написано.

Історію України подано тут у певному освітленні, щоб довести основні засади: право народу на самостійний державно>-політичний розвиток та на його боротьбу за свободу й незалежність. Автор

15 О. Оглоблин. Люди старої України. Мюнхен. 1959. Passim.

доводить на прикладі цілої історії, що в Україні шанувалися полі­тичні права.

Автор «Історії Русів», з політичних міркувань, заховався за ім'я Георгія Кониського, і ціла плеяда істориків не може встано­вити, хто він. Висувають різні гіпотези про його особу. Проф. О. П. Оглоблин довів, що автор походив з Новгород-Сіверського та нале­жав до тамтешнього патріотичного гуртка.¹⁴ Патріотичні тенденції «Історії Русів» роблять її найвизначнішим твором української на­ціонально-політичної думки кінця XVIII і початку XIX ст.¹⁵ Вона мала великий вплив на історіографію XIX ст.

Історіографія хіх-хх століття

У першій половині XIX ст. виступають в Україні кілька видат­них істориків, які інтерпретують далі державницькі традиції козаць­ко-гетьманської доби та «Історії Русів». Так, Дт М.Бантищ-Каменсь-кий видає «Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству» (два видання ;— 1822 та 1842 року), в 4 томах. В основу капітальної праці Бантиш-Каменського було покладено літописи та архівні джерела: це перший випадок при­тягнення архівних джерел, хоч, правда, Бантиш-Каменський їх не досить критично використовував."

Інший характер мала «История Малороссии» М. М. Маркевича, видана в Москві в 5 томах у 1842-1843 роках. Два томи — текст історії, а три томи — «додатки»: історичні документи та примітки. Крім козацьких літописів, великий вплив на М. М. Маркевича мала «Історія Русів». Подібно до «Історії Русів», історія Маркевича про­низана глибоким патріотизмом."

Велике значення для дальшого розвитку історії України мали етнографічні студії. Вони почалися в XVIII ст. У 1777 році Г. Ка-линовський надрукував у Петербурзі «Описание свадебных про­стонародных украинских обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии», що викликало інтерес до українського по­буту. Але справжні етнографічні досліди почалися з того часу, ко­ли князь Микола Цертелєв видав в 1819 році у Харкові «Опыт собрания старинных малороссийских песней». В передмові до них

" О. ОГЛОБЛИН. Етичні й політичні засади «Історії Русів». «Вісник», Нью-Йорк, 1953, ч. 2, стор. 16-20. — О. ОГЛОБЛИН. Списки «Історії Русів». «Науковий Збірн. Україн. Вільн. Ун-ту», т. VI, Мюнхен, 1956, стор. 167-180. — О. ОГЛОБЛИН. Передмова до «Історії Русів», у перекл. Вяч. Давиденка. Вид. «Вісник ООЧСУ», Нью-Йорк, 1956, стор. V-XXIV.

^и Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. До ідеології «Історії Русів». «Вісник», 1956, ч. 12; 195V, ч. І.

¹⁶ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 75-76; англ. вид., стор. 109-110.

¹⁷ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 78-80; англ. вид., стор. 113-115.

в ін висловлював думку, що в цих піснях «видно поэтический гений украинского народа, дух его, обычаи... и наконец — та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне и кото­рую тщательно сохраняют по сие время, как единственное насле­дие предков своих, уцелевшее от жадных народов, их окружаю­щих».

У 1827 році професор Московського університету Михайло Мак­симович надрукував збірник «Малороссийские песни», з ентузія-стичною передмовою про- характер і вагу української народньої по­езії.¹⁸ Тим він став основоположником народницького напряму в історії України, який висував народ на чоло українського історич­ного процесу.

Від етнографії М. О. Максимович перейшов до історії. Вміщу­ючи свої писання в російських часописах, Максимович популяри­зував питання української історії серед широкого громадянства. Зокрема, велике значення має його стаття «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыя», в якій він (в 1857 році) спростовував теорію російського історика М. П. Погодіна про нібито великоросій­ське населення Київщини перед татарами, повне запустіння краю по татарській руїні й нову іміграцію з Західньої України.¹⁹

Яскравим представником народницького напряму в історії Укра­їни був М. І. Костомаров. Наукова діяльність його була перервана на 12 років тюрмою та засланням за участь у Кирило-Методіївсь-кому Братстві. Він написав «Книгу битія українського народу». В цьому творі він дав стислий огляд історії українського народу та проект федерації слов'янських народів. У федерації він відводив Україні перше місце: «камень, его же небрегоша зиждущіе, той бысть во главу угла».²⁰ По закінченні кари, М. І. Костомаров ді- -• став катедру історії в Петербурзькому університеті й розгорнув велику наукову діяльність.

На історичних поглядах Костомарова відбилося його> захоплен­ня етнографією Він вважав, що мета історії — з'ясувати «психо­логію минувшини», поєднувати працю історика та етнографа. Етно­графію розумів широко — як дослідження не лише зовнішнього побуту, а й усього життя, усіх станів суспільства. «Етнограф по­винен бути сучасним істориком, а історик — у своїх працях викла­дати стару етнографію.»

Давню історію Руси він уявляв, як федерацію 6-ох основних племен. У статті «Две русских народности» Костомаров розмежо­вує два племені. Великороси — дисципліновані, матеріялісти, які

¹⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, crop. 81; стор. 86-90.

¹⁹ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 83-86; англ. вид., стор. 119-121.

²⁰ Вперше надрукував П. І. ЗАЙЦЕВ в «Нашому Минулому^, Київ, 1918, ч. І. Перевидав ЇЙ. ВОЗНЯК у Львові, окремим виданням, у 1920 р.

самовіддано будували державу і уявляли її як міцну монархію. Українці прагнули до федерації" в них багато поезії, ідеалізму. Вони прагнули до волі, і примусова спільність землі — великорусь­кий «мир» — незрозуміла для українця. Усе це стверджує, що ве­ликороси та українці — цілком різні народи.

У «Чертах народной южнорусской истории» Костомаров «звів докупи нитки історії Київської Руси і України козацької», як це характеризував М. Драгоманов. У статті «Україна», надрукованій у «Колоколі» О. Герцена за 1860 p., Костомаров аналізує взаємини трьох народів: українського, польського та великоруського. Май­бутнє бачить він у всеслов'янській федерації, в якій український народ збереже свою мову та рівноправність з іншими.

У своїх працях Костомаров був яскравим представником народ­ницького напрямку, в центр уваги ставив народ, головним чином селянство, народні рухи. Його монографії про Хмельниччину, Ру­їну, сперті на багатому джерельному матеріялі, написані худож­ньо, і це придбало йому, широку славу серед читачів. Але великою хибою Костомарова було недоцінювання державних діячів, у тому числі й Хмельницького. Д. І. Дорошенко вважав, що «з погляду ясности державної національної традиції історіософія Костомарова була кроком назад у порівнянні хоча б з «Історією Русів» ... З пог­ляду розвитку української національної свідомости вона принесла певну шкоду, затемнивши ту ясну традицію державної відрубно-сти, яка держалася ще в представниках української історіографії початку XIX ст.²¹

З середини XIX ст. до української історіографії входять пращ, присвячені історії окремих частин України. Так, для Києва цінні праці М. Закревського «Очерк Истории Киева» (Ревель, -1858) і, особливо «Описание Киева» —■. двотомова праця, видана в Москві i860-] 861. Д. Дорошенко характеризує її як «найважливішу пра­цю, яка тільки досі існує по історії й археології Києва».²² Історії Слобідської України присвячені праці архиеп. Філарета Гумілев-ського «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» (1859) та «Описание Черниговской епархии» (1871-72), Г. Квітки —■ «Историко-статистическое описание Слобожанщины» (1838), Г. П. Данилевського — «Украинская старина» (1863).

Південній Україні та Запоріжжю присвятив свої праці А. О. Скальковський: «Хронологическое обозрение истории Новороссий­ского края», в двох томах (1836, 1837); «Очерк Запорожья» (1840); «История Новой Сечи», в 3 томах (1840, II видання 1885-1386) і ба­гато окремих видань та статтей у часописах.

²¹ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 94-104; англ. вид., стор. 132-137.

²² Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 116-117; англ. вид., стор 159.

У другій половині XIX ст. центральне місце серед істориків України належить професорові Київського університету ев. Воло­димира Володимирові Воніфатійовичу Антоновичу. Поляк похо­дженням, він з молодих літ включився в рух т. зв. «хлопоманів». Так називали польську молодь, яка прагнула звільнення селян, де­мократичного ладу, а головне — стала виразно на українському національному ґрунті. В Київському університеті вони заснували «Українську Громаду», до якої входили Кость Михальчук, Тадей Рильський, Борис Познанський і Володимир Антонович.

У цих особах українська культура мала видатних діячів, зокре­ма в особі В. Антоновича. Протягом майже трьох десятків років він був професором Київського університету, головним редактором видань «Временной Комиссии для разбора древних актов», фунда­тором Історичного товариства Нестора-літописця та журналу «Ки­евская Старина», організатором археологічного дослідження Укра­їни.

Антонович працював переважно над історією Правобережної України і соціяльнс-економічними питаннями. Велику увагу при­ділив він історії козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. З нього можна починати ставлення археологічних дослідів на наукові основи.

В. Антонович створив так звану «Київську школу істориків», яка відзначається ґрунтовним документалізмом.²³ В. Антонович, перший у тодішній Росії, у своїй історичній школі в основу історії поклав знання передісторії. Він зрозумів вагу передісторії ще сто років тому, зробив її предметом історичних студій і викладав її під виглядом «Вступу до історії». У той бо час у Росії не дозволяли від­крити катедру археології навіть графу Уварову в Москві. В школі Антоновича історія виростала з грунту, зв'язана з територією, тоді¹ як в інших школах вона була одірвана від свого фундаменту.³⁴

До його школи належать майже всі особи, що посідали профе­ сорські катедри в університетах України наприкінці XIX ст. До неї належали Д. І. Баталій (проф. Харк. унів.), І. А. Линниченко (Одеськ. унів.),* П. В. Голубовський (Київського унів.), О. М. Андрі- яшев, П. І. Іванов, Н. В. Молчановський, М. В. Довнар-Запольський і В. Є. Данилевич (обидва Київського університету), В. Г. Ляскорон- ський (Ніжинський ліцей), М. С Грушевський (Львівського уні­ верситету), О. С. Грушевський (СПБ-університету) та інші. Своїм учням В. Б. Антонович давав теми — розробку історії окремих зе­ мель України. ^;

²³ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 127-135; англ. вид., стор. 172-188.

²⁴ В. М. ЩЕРБАКІВСЬКИЙ. Кам'яна доба на Україні. Мюнхен, 1946, Стор. 11.

Істориком Лівобережної України був Олександер Матвійович Лазаревський. Правник освітою та офіційним фахом, Лазаревський посідав видатні пости, був, зокрема, членом Судової палати в Ки­ті. Він автор цінних праць, як от «Малороссийские посполитые крестьяне (1648-1783)», де вперше, на підставі документів, довів, що кріпаччина на Лівобережній Україні була заведена не законом Катерини II, а була завершенням соціяльно-економічного процесу, лкий тягнувся від 1648 року Лазаревський був одним з найкращих чнавців Гетьманщини. У своїй гострій критиці він був, проте, одно­бічний. У старшині він вбачав тільки експлуататорів селянства, людей, що прагнули збагачення, і не помічав позитивних рис, як от прагнення освіти, змагання до широкої автономії України.²⁵

Багато зробив О. І. Левицький у ділянці історії та звичаєвого права України, в царині Церкви України.²⁶

Важливі праці з історії та історіографії України М. П. Василен-ка, а головне — його видання документів XVIII ст.²⁷

З початком XX ст. посів катедру історії у Києві проф. М. В. Довнар-Запольський, учень В. Антоновича. Він був талановитий дослідник, працював у ділянці історії Литовсько-Руського князів­ства, економічної історії України; рухів декабристів тощо,^м а голов­не — створив школу учнів, які продовжували традиції В. Антоно­вича. Його учні, які здобули видатні становища в українській істо­ріографії: Ю. А. Максимович, Д. І. Дорошенко, Є. Д. Сташевський, П. П. Смирнов, Б. Г. Курц, Н. Ю. Мирза-Авакіянц, Н. Д. Полонська, В. М. Базилевич, В. О. Романовський, П. П. Курінний, М. Ф. Ти­щенко, О. П. Оглоблин та багато інших.

У той же час у Харкові, під проводом проф. Д. І. Багалія, дос­лідника Сіверської землі, велася інтенсивна праця вивчення історії Слобожанщини. Серед цих дослідників були Д. П. Міллер, М. Пло-хинський; М. О. Максимейко, В. О. Барвінський, О. Родакова та інші.²⁹

Історію Південної України досліджували переважно в Одесі та Дніпропетровську (Катеринославі).

Наприкінці XIX ст. катедру Новоросійського університету по­сів учень В. Антоновича А. І. Линниченко, автор низки праць з істо-

²⁵ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 143-146; англ. вид., стор. 198-200. ²⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 146-147; англ. вид., стор. 202-205.

²⁷ С НАРІЖНИЙ. М. П. Василенко. Львів, «Наша культура», 1936. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Академік М. П. Василенко. «Віра й Культу­ ра» 1956, ч. 2, 3 та 4.

²⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 163-165; англ. вид., стор. 218-220. — Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО. Даунар-Запольскі. Зацемкі да біографії. «За- пісьі Белар. Інституту «Навуки і Мастецтва». Нью-Йорк, 1953, ч. І, стор. 14-28.

²⁸ Д. ДОРОШЕНКО. Там же, стор. 178-190; англ. вид., стор. 236-238. — Ювілейний збірник на пошану акад. Д. БАГАЛІЯ. ВУАН, 1927. — О. ОГЛОБ­ЛИН. Баталій, Дмитро. ЕУ., II, стор. 60.

р ії Галицької Руси. На початку XX ст. розпочав працю його учень М. Є. Слабченко, дослідник економічної історії України та історії Запоріжжя.*⁰

У Катеринославі працював Д. І. Яворницький, автор багатьох праць, серед них — «История запорожских Козаков» (3 томи), «Запорожские вольности», «Запорожье в остатках старины» та інші. Крім того — низка дуже цінних видань документів з історії Запоріжжя XVII-XVIII ст.

Розробка історії України не обмежувалася самою Україною. В Петербурзі працювала О. Я. Єфименко, в Казані — К. М. Хар-лампович, в Москві — М. К. Любавський та його учень В. І. Пічета і багато інших. Правда, до 1917 року всі ці праці подавалися як історія Південної Росії або, в ліпшому випадку — як історія Мало­росії. Проте, дослідження провадились, і тим закладалися підва­лини для історії України.

Успішності розробки історії України сприяли наукові това­риства. В 1838 році в Одесі було засновано «Общество истории древностей», яке об'єднало дослідників Південної України й вида­вало цінні «Записки». В 1843 році в Києві було засновано' «Времен­ную Комиссию для разбора древних актов», яка згодом перетво­рилася на постійну. Працею видатних учених — М. Максимовича, В. Антоновича, І. Лучицького, О. Левицького, М. Довнар-Заполь-ського та інших, вона видала багато цінних документів, переважно до історії Правобережної України.

Від 1873 р. в Києві працювало «Историческое общество Нестора летописца», яке теж видавало свої праці — «Чтенія». У 1880-х ро­ках у Харкові засновано «Харьковское историко-филологическое общество». Велике значення мали «вчені губернські архівні ко­місії», засновані в губернських містах. Серед них велике значен­ня мали Катеринославська, Полтавська, Чернігівська. Усі ці комісії видавали свої збірники. Вони об'єднали місцеві наукові сили і по-' силено працювали, виявляючи місцеві пам'ятки історії.

Останніми роками XIX ст. сталася важлива подія. За рекомен­дацією В. Б. Антоновича, в 1894 році посів катедру історії у Львів­ському університеті його учень М. С. Грушевський. Він започат­кував нову добу.

До нього в Галичині діяли дослідники: Ю. Целевич, К. Заклин-ський, А. Добрянський, Ю. Пелеш, О. Барвінський та інші. Але М. Грушевський, виявивши великі організаційні здібності, не тіль­ки об'єднав галицьких вчених, а й притягнув багато вчених з Наддніпрянської України. Обраний на голову Товариства ім