Поняття світової та національної культури.

Культура – це досить складна, багаторівнева система. Прийнято підрозділяти культуру по її носію. В залежності від того, хто створює культуру, тобто хто є суб’єктом культурної творчості, і який її рівень, розрізняють національну й світову культури.

• Словник:

Світова культура – це вікова сукупність культур цілісного світу, або ще можна сказати: синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, які населяють нашу планету. Вона визначається власною системою загальнолюдських цінностей.

Світова культура поділяється на такі усталені хронологічні відрізки:

• культуру первісного суспільства (до 4 тис. років до н. е.),

• культуру Стародавнього світу (4 тис. до н. е — 5 ст. н. е.),

• культуру Середньовіччя (5-14 ст., див. також Європейська культура Середньовіччя);

• культуру Відродження, або Ренесансу (14—16 ст.);

• культуру Нового часу (кінець 16—19 ст.), що розпадається на три епохи — Реформації (початок 17 ст.), Просвітництва (17—18 ст.) та культуру 19 століття;

• культуру Новітнього часу (1914 — по сьогоднішній день).

Національна культура тісно пов’язана з поняттями “нація” і “етнос”. Під “етносом” (з грецької – “плем’я”, “народ”) слід розуміти стійку спільність людей, яка історично склалася на певній території і має відносні особливості культури (відповідну мову, психіку, самосвідомість).

• Словник:

Національна культура - виступає синтезом культур різних класів, соціальних прошарків і груп відповідного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність й оригінальність проявляються як в духовній сфері життя й діяльності (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній сфері життя й діяльності (особливості економічного устрою, ведення господарства, традиції праці й виробництва).

• Висновок:

У другій половині ХХ ст. і на даному етапі відбувається двоєдиний культурний процес – інтеграція народів і здобуття народами національного суверенітету. Завдяки цьому посилюється завдання збереження культурної самобутності незалежного, вільного народу.

IV Медицина і медична культура як специфічна складова частина культури народу.

Медицина у сучасному світі відіграє виняткову роль у житті людини і суспільства. З нею ми зустрічаємося при народженні і не розлучаємося протягом усього життя аж до смерті. Відносини між лікарем і пацієнтом виходять за межі звичайних відносин між людьми. Вони потребують професійних знань медиків, належної правової бази у сфері охорони здоров’я, а також дотримання медичними працівниками морально-етичних норм, культури поведінки. Тому доречно згадати слова академіка

С.А. Корсакова, який зазначає, що в основі діяльності будь-якого лікаря лежать три "кити": професійна підготовка, професійна етика і професійне законодавство.

Відносини між лікарем і пацієнтом сприяли появі на світ особливих етичних начал і правил поведінки – медичну етику

Лікарська етика( відгрец. Ethos – звичай, характер ) – це сукупність принципів (моралі ) і норм поведінки лікаря ( культури спілкування), що обумовлені специфікою його діяльності і становищем у суспільстві.

Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, колегами, з усіма членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони передавались із покоління в покоління, закріплялись у традиціях і письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.

Основні гуманістичні принципи лікарської етики і деонтології почали формуватись ще на початку становлення медицини.

Засновником лікарської етики заслужено вважається Гіппократ (460-377 pp. до н.е.), який систематизував правила медичної етики, що існували на той час, на підставі багатовікового досвіду медицини. Його праці: «Клятва», «Про лікаря», «Про благопристойну поведінку» містили кодекс моральних норм, обов'язкових для тих, хто вибрав лікування своєю професією.

Саме Гіппократу належить відомий вислів:

«Медицина є найблагородніше зі всіх мистецтв».

Кращі представники світової медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього видатного лікаря давнини. Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25 сторіч тому:

Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і пораду.

• Висновок:

Саме лікарська етика детально розглядає питання моральності лікаря, тобто його моральні якості, почуття професійного обов’язку, совісті, чесності, гідності, його інтелект і культуру, фізичну і моральну чистоту, покликання і клінічне мислення