3. Психологічна характеристика інформаційно-комунікативних слідчих дій

Безсумнiвно, будь-яка слiдча дiя спрямована на одержання iнформацiї про подiю злочину. Разом із тим, декiлька слiдчих дiй орiєнтованi як на iнформацiйний пошук, так i на здійснення психологiчного впливу на рiзнi категорiї учасникiв слiдства. До таких дiй належать так званi інформаційно-комунікативні, тобто тi, основою яких є безпосереднє спiлкування. Це допит та одночасний допит двох та більше вже допитаних осіб, що проводяться в умовах постiйного контакту та дiалогу мiж учасниками. Iнформацiйний обмiн тут поєднується з психологiчним впливом.

3.1. Психологічні особливості допиту

Допит є однiєю з найбільш важливих слiдчих дiй. Оскiльки він здійснюється при безпосередньому спiлкуваннi з конкретною особою, основне значення тут має пiзнавальна та комунiкативна дiяльнiсть слiдчого. Найчастiше провадиться допит пiдозрюваних, звинувачених, свiдкiв, потерпiлих. Хоча iснує суттєва рiзниця у соцiальному та кримiнально-процесуальному статусi осiб вказаних категорiй, їх допит за психологiчними критерiями змiстовної та динамiчної сторiн має певні загальнi характеристики.

Перш за все, допит будується поетапно:

- попереднє вивчення та аналiз обставин злочину;

- психологiчна пiдготовка до допиту;

- виконання процедури суто допиту (допитування);

- фiксацiя ходу та результатiв допиту;

- аналiз та оцiнка результатiв допиту.

Iз вказаних етапів перший та останній виконуються поза контактом iз допитуваним, другий та четвертий є частково контактними.

По-друге, ефективнiсть допиту залежить значною мірою від ретельності попереднього вивчення особистостi допитуваного. Слiдчому необхідно одержати інформацію про його життєвий шлях, професiю, освiту, соцiальний статус, умови роботи, спосіб життя, типові форми поведінки, зацiкавлення та уподобання, психологiчнi властивості та якостi, ставлення до злочину тощо. Безпосередньо при допитi пiзнається рiвень загальної культури та розвитку допитуваного, особливостi його мови, мiмiки та пантомiмiки, психологiчнi стани та реакцiї, готовнiсть до спiвробiтництва або ж негативне ставлення до слiдства i т. iн. Оскiльки в процесi допиту вiдбувається не тiльки збiр iнформацiї, але й психологiчний вплив, є визначитися зі схильністю особи до навiюваностi, комунiкативнiсть, загальну тривожнiсть та агресивнiсть тощо.

Основними методами одержання зазначеної iнформацiї є:

- безпосереднє та опосередковане (за допомогою інших осіб) спостереження;

- бесiда;

- аналiз дiй і поведінки при вчиненнi злочину та в звичайних умовах життєдіяльності;

- метод експертних оцiнок, тобто одержання інформації від обізнаних осіб;

- психологiчний експеримент – вивчення поведінки допитуваного у спецiально створених умовах.

Третя характеристика допиту – необхідність встановлення психологiчного контакту, розвитку комунiкативної взаємодiї. Орієнтація щодо можливості встановлення психологiчного контакту вiдбувається, насамперед, за допомогою своєрiдних (особливо позамовних) ознак у поведiнцi допитуваного. Спецiалiсти розрiзняють два їх типи: пусковi (породжуючi контакт) та корегувальнi (тi, що змiнюють характер комунiкацiї).

За допомогою невербальних ознак можна зробити висновок про актуальний емоційний стан допитуваного: здивування – очi широко розкритi, брови пiднятi вгору, рот напiввiдкритий; страх – очi та брови, як при здивуваннi, губи мiцно зцiпленi, щелепи стиснутi; сором – пальцi знаходяться бiля губ, зiбранi пучкою; самопiдбадьорювання – пальцi рук переплетенi; збентеження, знiяковiлiсть – пошкрябування й потирання шкiри пальцями, манiпулювання предметами; схвильованiсть – закушування губ, похитування головою, вiдкидання волосся, вовтуження на сидiннi, тощо.

З метою вивчення особистостi допитуваного, встановлення та пiдтримання з ним психологiчного контакту, Л.Б. Фiлоновим було запропоновано методику контактної взаємодiї, що передбачає послідовне проходження наступних шести стадiй:

1) накопичення згоди;

2) пошук спiльних або подібних зацiкавлень;

3) визначення принципiв та якостей, що пропонуються для спiлкування;

4) виявлення якостей, небезпечних для спiлкування;

5) iндивiдуальний вплив та адаптацiя до партнера;

6) вироблення спільних правил взаємодiї.

Першій стадiї – накопичення згоди – притаманні функцiї зняття психологiчних бар’єрiв та напруженостi. Реалiзацiя цих функцiй забезпечується такими прийомами: „прочитування стану” – допитуваному повiдомляється про переживання на основі сприймання невербальних ознак (тремтiння, потiння, почервонiння, заїкання); „спiввiднесення запитань” – допитуваному ставлять тільки ті запитання, що передбачають стверджувальні вiдповiді, згоду. Інформативними щодо успіху в реалiзацiї цiєї стадiї є скорочення пауз пiсля поставлених запитань, зменшення односкладових („так”, „ні”) та реактивних вiдповiдей, збільшення кількості висловлення власних думок, пояснень та доповнень.

Функціями другої стадiї – пошук спiльних або подібних зацiкавлень – є формування стану задоволення спілкуванням, створення єдиного психологiчного та інформаційного поля. Тут використовуються прийоми: „перерва” (цiкава бесiда на загальні теми довільно переривається iнiцiатором); „демонстрація зацiкавлення”; „деталiзацiя цiкавостi” до окремих суджень; „проблема” – повідомлення слiдчим iнформацiї про проблему з метою почути від контактера можливі варіанти її вирiшення; „переключення” – повідомлення про інші проблеми для розширення поля позитивних емоцiй. Показниками успiшностi даної стадiї може бути поява у контактуючих спiльного лексикону; спогадiв із кола питань, що обговорюються; знаходження взаємоприйнятних тем для обговорення.

На третiй стадiї – визначення принципiв та якостей, що пропонуються для спiлкування – вiдбувається обмiн iнформацiєю про iндивiдуальнi принципи та цiнностi контактерiв; усвiдомлення очiкувань партнера по спiлкуванню; формування готовностi до прийняття його якостей (почуття гумору, погляди та цінності). На цiй стадiї застосовуються такi прийоми: „пiдбиття пiдсумкiв” – перiодичне узагальнення предмету бесіди; „подiбнiсть думок” – спецiальнi висловлювання щодо iдентичностi розумiння чогось; „солiдаризацiя” – висловлювання про iдентичнiсть дiй та способiв вирiшення проблеми; „виправдовування очiкувань” – вислови-пiдтвердження щодо очiкуваної вiдповiдi або дiї. Показниками успiшностi є визначення власних якостей та особливостей; повторення певних циклiв висловiв типу „вiдверто кажучи”, „скажу щиро, що ...”; повiдомлення партнера про власні пріоритети („звичайно я...”, „я б зробив...”, „я звик...” та ін.).

Четверта стадiя – виявлення якостей, небезпечних для спiлкування – виконує функцiї встановлення якостей, які партнер приховує, оцiнювання їх значущостi; розуміння ситуацiй, коли цi якостi можуть виявитися. На цiй стадiї використовуються прийоми: „пропонування дискусiї” – стимулювання обговорення негативних якостей особистостi; „висловлювання сумнiвiв” – недовіра до деяких повiдомлень партнера по спiлкуванню; „зiставлення протирiч” – свiдомий пошук та акцентування уваги на суперечливості наданої iнформацiї; „добудовування” – стимулювання до підведення пiдсумків, узагальнення того, що не договорено; „очiкування” – партнера iнформують щодо висловлювань, якi мають протирiччя, але без належного висновку. На успiшнiсть проходження стадії вказують випереджуючі заперечення типу: „Ви думаєте, що я...”, „Ви хочете сказати...”; намагання створити дискусійну або суперечливу ситуацiю, „поставити всi крапки над „i”.

Функцiональним змiстом п’ятої стадiї – iндивiдуальний вплив та адаптацiя до партнера – є корекцiя поведiнки партнер щодо небезпечних та негативних якостей; реалiзацiя синхронної комунiкативної поведiнки, спiльний самоконтроль. На цiй стадiї застосовуються такi прийоми: „пiдказка” – якщо спостерiгається складнiсть вибору партнера: „Я б на вашому мiсцi...”, „Краще, якби ви...”; „акцентування дiй” – коли спецiально пiдкреслюються дiї, що суперечать досягненню спільної мети; „превентивнi дiї” – намагання пом’якшити ситуацiю при небезпецi прояву негативної реакцiї: „Ви не ображайтесь, але я скажу...”, „Ви не гнiвайтесь, але я повинен...”; „вказування на небажану властивiсть” – „Незважаючи на ваше нетерпiння...”, „Враховуючи вашу запальнiсть, я все ж таки повинен...”; „акцентування бажаності спiвробiтництва” – підкреслювання можливості спiльних дiй: „Оскiльки ми обидва розумiємо...”, „Враховуючи, що ми можемо разом вирiшити питання...”. Показники успiшностi реалiзацiї цiєї стадiї слід вважати ефект „бумеранга” – визнання правомiрностi дiй партнера; пропозицiя вирiшувати питання так, як це пропонує партнер по спiлкуванню.

На шостiй стадiї контакту – вироблення спільних правил взаємодiї – вiдбувається побудова довiрчих стосункiв. Застосовуються наступні прийоми: „звертання за порадою”; пропозицiя вирiшити проблему разом; „визначення наявності боротьби мотивiв” – актуалiзацiя протирiч мотивiв поведiнки партнера по спiлкуванню для спiльного опрацювання визначеної програми. Показниками успiшностi реалiзацiї стадiї виступають підкреслювання спільності рiшень, цiлей тощо; iнформування партнера про наступнi дiї висловлюваннями типу „Як ми вирiшили...”, „Як ми домовилися...”.

Четвертою характеристикою допиту є необхідність подолання опору зацiкавлених у неефективності розслідування злочину осіб (переважно пiдозрюваних та звинувачених), якi вiдмовляються свiдчити або дають свiдомо неправдивi чи обмежено правдивi свiдчення.

Така ситуацiя зумовлюється, насамперед, специфiчними емоційними станами цих осіб:

1) страх втратити волю, звичний спосіб життя, можливiсть опинитися серед злочинцiв;

2) тривога, страх розплати, наступного покарання, що викликають депресiю, погiршення самоконтролю, пригнiчення психiки;

3) побоювання помсти з боку співучасників;

4) агресiя, ворожiсть до спiвробiтникiв дiзнання та слiдства, свiдкiв, потерпiлих, iнших осiб.

Разом із тим, можна виділити низку емоційних станів, різною мірою сприятливих для розслідування:

1) невизначенiсть – коли допитуваний не має можливостi передбачити ситуацiю, керувати нею;

2) страх, що про негідну поведiнку дiзнаються рiднi, близькi, сусiди, спiвробiтники;

3) щире каяття та жаль про вчинене.

П’ята характеристика допиту полягає в тому, що за наявності свідомої протидiї допитуваного виникає необхідність у варіюванні умов проведення допиту та застосуванні сукупності методів і засобів психологічного впливу.

Припустимим методом психологiчного впливу є, насамперед, переконання – логічне обгрунтування думок, виважена аргументація своєї позиції. Оскільки ситуацiя допиту має емоцiйно насичений характер, це полегшує застосування навiювання – впливу, побудованого на переживаннi сильних емоцiйних станiв, що знижують критичнiсть сприйняття та оцінювання. Не звертаючись тут до численних і тривалих наукових дискусій про припустимість чи неприпустимість впливу на процесуальну особу через підсвідомість, зазначимо, що для реалізації навіювання неприпустимий обман, тобто активна дiя, пов’язана з повiдомленням неправдивої iнформацiї або з перекручуванням iстини. Але дезорiєнтацiя можлива і необхідна, оскільки вона не є викривленням фактiв, а лише своєрiдним використанням достовiрної iнформацiї у психологiчно насиченiй ситуацiї допиту, коли достовiрнi факти можуть набути в очах допитуваного особливого значення та суб’єктивно свiдчити про бiльшу, нiж насправдi, поiнформованiсть слiдчого про взаємозв’язок подiй у справi.

Виходячи iз засобiв одержання i доказового значення, iнформацiя поділяється на три групи: 1) вiдомостi, одержанi процесуальним шляхом, що мають доказове значення та закрiпленi у вiдповiднiй документацiї; 2) вiдомостi, одержані непроцесуальним шляхом (бесiди, телефоннi запити тощо), що стосуються переважно особи допитуваного; 3) iнформацiя, одержана оперативним шляхом.

Інформація першого виду може бути повiдомлена будь-яким способом: її можна продемонструвати, назвати її джерело, сповiстити при допитi i, нарештi, лише згадати про неї в бесiдi. Iнформацiя другого виду може бути реалiзована як шляхом ознайомлення з нею допитуваного, так i згадуванням в процесі допиту. Реалiзацiя iнформацiї третього виду можлива тiльки у вигляді окремих реплiк, натякiв, зауважень тощо (наприклад, повiдомлення допитуваному окремих другорядних деталей його життя, зв’язкiв; демонстрацiя справжнiх документiв, фотографiй, що не стосуються справи, але характеризують його).

Окрiм iнформацiйних, для подолання опору зацікавлених осіб можуть бути застосовані різноманітні засоби психологiчного впливу, причому реалізуючи засіб, необхідно уважно за ними спостерігати та ретельно фiксувати їх емоційні, мiмiчних, інші невербальні прояви. Це дозволяє гнучко варiювати тактику допиту, забезпечуючи бажану регуляцiю стану допитуваного i динамiку спiлкування. Наприклад, якщо при з’ясуваннi певного питання слiдчий спостерiгає розгубленiсть, тривогу, почервонiння шкiри обличчя та посилене потовидiлення, доцiльно бiльш докладно зупинитися саме цьому, конкретизувати одержану iнформацiю.

1. „Використання психологiчних особливостей особистостi допитуваного” – сутність прийому полягає в урахуваннi слiдчим як на етапi встановлення контакту, так i безпосередньо при допитi, вiдомостей про характерологiчнi риси допитуваного, його домагання, самооцiнку, систему його стосункiв у сiмейно-побутовiй та професiйнiй сферах, домiнуючi мотиви поведiнки тощо. Наприклад, якщо допитуваний має хворобливе самолюбство та перебiльшений рiвень домагань, при допитi доцiльно показати реальну можливiсть слiдства одержати потрiбнi вiдомостi вiд iншої особи, що значною мiрою знижує його цiннiсть як джерела iнформацiї i зачiпає самолюбство.

2. „Використання або створення стану емоцiйної напруженості” – прийом базується на тому, що в станi емоцiйної напруженостi у особи суттєво знижується здатнiсть здiйснювати свiдомий контроль за змiстом мовних повiдомлень та своєю поведiнкою. Так, якщо допитуваний вiдмовляється вiд дачi показань або дає неправдивi свiдчення, перебуваючи при цьому в спокiйному, врiвноваженому станi, буде доцiльно шляхом повiдомлення певної iнформацiї (повiдомлення про затримку спiвучасника, висновкiв експертизи, пред’явлення речових доказiв тощо) викликати у нього емоційну напруженість, вiдчуття дискомфорту.

3. Близьким до попереднього є прийом „використання ефекту раптовості” – його сутність полягає в несподіваній для допитуваного появі фактiв та обставин, що доводять неправдивiсть його свiдчень. Цей прийом не зводиться до емоцiйної напруженостi, оскiльки раптово подана iнформацiя може мати переконуючий вплив і на раціональну сферу особистостi, схиляючи допитуваного до усвiдомленої необхiдностi давати правдивi показання. Наприклад, свiдчення несподiваного для допитуваного свiдка мають, як правило, безсумнiвний переконуючий вплив. Разом із тим, раптова iнформацiя здатна у частини емоцiйно рухливих, збуджуваних допитуваних викликати i стан емоцiйної напруженостi.

4. „Припущення легенди” – реалізація цього прийому полягає у створеннi в процесуальних межах таких умов, що видаються допитуваному природними. Наприклад, він одержує можливiсть ознайомитися з паперами, що знаходяться на столi слiдчого в момент „вимушеної” його вiдсутностi в кабiнетi; „випадково” залишається вiч-на-вiч із співучасниками. Ефективним може бути розмiщення у кабiнетi слiдчого речей та предметiв, тотожних тим, якi фiгурують у справi як розшукуванi.

5. „Вiльної розповiдi” – допитуваному надається можливiсть в оповiднiй формi, докладно, без обмежень часу та деталiзуючих запитань викласти свій варіант послідовності подiй. Протягом розповiдi слiдчий аналiзує iнформацiю, вiдшукуючи протирiччя, на якi в подальшому спрямовує допит. У цьому випадку досить iнформативними є обмовки, паузи, повтори, якi робить допитуваний.

6. „Максимальна деталiзацiя свiдчень” – є своєрідним доповненням та продовженням попереднього прийому. Справа в тому, що людині дуже складно обмiркувати неправдиві свiдчення до найдрiбнiших деталей. Слiдчий, ставлячи допитуваному перелiк запитань щодо подробиць певного факту, примушує його самостiйно встановити протирiччя у власних показаннях. Наприклад, якщо допитуваний стверджує, що в певний час вiн був у кiнотеатрi, то слiдчий уточнює, який фільм вiн дивився, на якому мiсцi сидiв, чи зберiгся квиток, як пiсля сеансу дiстався додому тощо, при цьому доходячи висновку про достовірність чи недостовірність його алібі.

Застосовуючи прийом, слід враховувати, що iнформативними показниками можливої неправдивостi свiдчень можуть бути, з одного боку, докладнi вiдповiдi на всi без винятку запитання слiдчого, а з іншого – цiлковита неможливiсть вiдповiсти на цi запитання, оскільки, виходячи з загальних особливостей запам’ятовування, людина здатна пригадати приблизно 60% iнформацiї.

7. „Послiдовнiсть пред’явлення доказiв” – прийом використовується в тому випадку, коли слiдчий має декiлька доказiв різної значимості, що спростовують свiдчення допитуваного. Наприклад, якщо у розпорядженнi слідчого є знаряддя вбивства, деякi вкраденi й вилученi при обшуку речi, негативна характеристика з мiсця роботи, слiдовi вiдбитки взуття на мiсцi злочину, то, враховуючи, що ефективнiсть використання прийому збiльшується при пред’явленні доказiв у мiру зростання їх значимості, їх доцiльно наводити у такiй послiдовностi: негативна характеристика – слiдовi вiдбитки – вкраденi речi – знаряддя вбивства.

8. „Пред’явлення контрдоказiв” – прийом передбачає спростування кожного неправдивого свiдчення конкретним доказом. Так, заперечення присутностi на мiсцi злочину вiдразу ж спростовується висновком експертизи про залишені вiдбитки пальцiв; наступне свiдчення про знаходження в певний час у певному мiсцi спростовується вiдповiдними повiдомленнями свiдкiв. Слiдча практика доводить, що декiлька таких послiдовних спростувань припиняють опiр звинуваченого.

9. „Поєднання форсованого (прискореного) та уповiльненого темпiв допиту” – дiя прийому заснована на тому, що інтенсивний темп не дозволяє допитуваному ретельно обмiрковувати варiанти вiдповiдей i концентрувати увагу на деталях, що викривають неправдивiсть свiдчень. Підвищує ефективність прийому змiна темпу: малозначущi запитання надаються повільно, з великими паузами, чим створюється відчуття спокою, монотонії, навіть нудьги, викривальнi – у прискореному темпі. Внаслідок цього створюються передумови для пiдвищення емоцiйної напруженостi: нав’язаний темп бесiди порушує iндивiдуальну ритмiку допитуваного, виникає негативне збудження у корi великих пiвкуль, бурхливо розвивається втома нервових центрiв, знижується свiдомий самоконтроль за поведiнкою, мовою тощо.

Окрім зазначених, як допоміжні для подолання протиборства допитуваного можна рекомендувати також використовувати неспецифічні для процесуальної діяльності, загальновживані в будь-якому спілкуванні прийоми:

а) асоцiацiя за сумiжнiстю – демонстрування мiсця подiї або його фотографiї асоцiює спогади про власнi дiї та переживання;

б) схожiсть-подiбнiсть – демонстрування речей, об’єктiв, що безпосередньо не стосуються справи, але iзоморфнi (подiбнi, схожi) справжнiм, також збуджує аналогiчнi (на момент подiї) переживання;

в) контрастнiсть – демонстрування чи бесiда про контрастнi властивостi предметiв, явищ, подiй (наприклад, здоров’я – хвороба, модельне взуття — чоботи тощо);

г) перифраза – повторення своїми (тобто iншими) словами проблемної, неправдивої, спiрної iнформацiї про подiю;

д) демонстрацiя „незаповненостi” – акцентування, пiдкреслювання розiрваних зв’язкiв у розповіді, „бiлих плям” у версiї події, тощо;

є) iнерцiя – створення настрою максимальної захопленостi бесiдою на стороннi теми, а потiм – раптове запитання стосовно справи.

Таким чином, допит – це складний акт комунiкативної взаємодiї, за якої професiйна майстернiсть слідчого значною мiрою зумовлена не тiльки рiвнем його професiйної пiдготовки та досвiдом роботи, але й наявнiстю певних психологiчних здiбностей до цього виду дiяльностi.