Психологія слідчої діяльності

1. Функціонально-психологічний аналіз слідчої діяльності

2. Психологічна характеристика інформаційно-пошукових слідчих дій

3. Психологічна характеристика інформаційно-комунікативних слідчих дій

Діяльність по розслідуванню злочинів (слідча діяльність) – цілеспрямований процес, метою якого є відтворення справжньої картини події злочину за її прямими та непрямими доказами. Її психологічна структура може розглядатись як сукупність основних (пізнавальної, конструктивної, комунікативної, організаційної) та допоміжних (профілактичної та засвідчувальної) різновидів діяльності.

Пізнавальна діяльність – пошук, сприймання, аналіз та узагальнення інформації, за допомогою якої встановлюється істинне знання щодо конкретного кримінального провадження; конструктивна діяльність складається з відібрання та композиції зібраного доказового матеріалу (відновлення події злочину за матеріальними та ідеальними слідами) і планування розслідування (планування змісту майбутньої діяльності, тобто визначення предмета та заходів розслідування; планування організації перевірки версій; планування системи та послідовності власних дій; планування системи та послідовності дій інших учасників процесу розслідування); комунікативна діяльність – процес встановлення та підтримання психологічного контакту з різними категоріями учасників процесу розслідування, а також здійснення на них психологічного впливу з метою одержання необхідної інформації про подію злочину; організаційна діяльність – реалізація системи слідчих дій для одержання доказової інформації; координація зусиль працівників правоохоронних органів, які беруть участь у процесі розслідування злочину; формування технічної та психологічної готовності до виїзду оперативно-слідчої групи при проведенні окремих слідчих дій. Профілактична діяльність полягає у виявленні причин та умов, що сприяють злочинності; здійсненні психологічного впливу на різні категорії учасників розслідування з метою корекції їх небажаної позиції чи поведінки; засвідчувальна – надання всій одержаній інформації спеціальних, передбачених законом форм (протокол, постанова тощо).

1. Функціонально-психологічний аналіз слідчої діяльності

Реальна ситуація злочину, як правило, визначається високим ступенем складності й невизначеності. Тому плануючи процес його розслідування, слідчий базується не на реальній ситуації, а на її інформаційній моделі. В якості такого модельного уявлення виступає слідча ситуація – динамічна інформаційна система, що відображає, з різним ступенем адекватності, багатоманітні логіко-пізнавальні зв’язки між встановленими і ще не встановленими обставинами, тактико-психологічні відносини учасників (сторін) кримінального судочинства, а також організаційно-управлінську структуру та рівень упорядкованості процесу розслідування.

Вказаним визначається типологія компонентів слідчої ситуації:

1) компоненти інформаційного характеру;

2) компоненти процесуального і тактичного характеру;

3) компоненти матеріального та організаційно-технічного характеру;

4) компоненти психологічного характеру.

Співвідношення між компонентами реальної ситуації і модельного її уявлення достатньо складне та неоднозначне:

- об’єктивно складна ситуація правильно відображена в складній слідчій ситуації;

- об’єктивно складна ситуація неадекватно відображена як проста слідча ситуація;

- об’єктивно проста ситуація неадекватно сприймається як складна слідча ситуація;

- об’єктивно проста ситуація правильно усвідомлюється як проста слідча ситуація.

Зазначеними співвідношеннями зумовлені можливі помилки в орієнтації вже на початкових етапах розслідування.

В психологічному плані слідча ситуація є проблемною ситуацією, що детермінує всю пізнавальну активність слідчого. Функціональним центром пізнавальної діяльності слід вважати вирішення різноманітних мислительних завдань, що поділяються на два основних різновиди: ідеальні та реальні.

Ідеальні завдання – це слідчі версії, що висуваються після збору первісної інформації і становлять собою різнорівневі моделі. Ідеальне мислительне завдання, як часткова версія, спрямоване на організацію конкретних інформаційно-пошукових дій.

При розслідуванні злочину слідчий вирішує декілька типів реальних завдань:

1) завдання по визначенню джерел інформації;

2) завдання по організації слідчих і оперативно-розшукових дій;

3) завдання по координації діяльності;

4) завдання по економізації процесуальних зусиль і визначенню термінів розслідування;

5) завдання по організації профілактичних заходів.

Перший тип завдань визначає дії по знаходженню не стільки самої інформації, скільки надійного її джерела. Вихідна умова цього типу завдань міститься в проблемній слідчій ситуації які джерела первісної інформації щодо, щонайменше, факту злочину (місто події, свідки, потерпілі, речові докази). Деталізація мислительної діяльності слідчого на цьому етапі можлива за декількома підставами. По-перше, невизначеність в умовах практичної відсутності первісної інформації може продукувати множину взаємно суперечливих версій або ж ні одної продуктивної. По-друге, виділення смислових інформаційних зон утруднюється значним обсягом надлишкової інформації, що, в свою чергу, призводить до висунення декількох однопорядкових версій. Зовнішня несуперечлива узгодженість фактів, умов і обставин (можливо, вони й не стосуються факту злочину) через її очевидність приводить слідчого до версифікації в невірному напрямі.

Другий тип завдань підрозділяється на декілька підтипів: а) завдання щодо обрання ефективної слідчої дії чи оперативно-розшукового заходу для одержання доказової інформації; б) завдання щодо системи слідчих дій та оперативно-розшукових заходів; в) завдання щодо структури організації слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (їх планування та реалізація).

Третій тип завдань спрямований на координацію дій при розслідуванні злочинів. Координація як узгоджена система дій, спрямованих на досягнення мети, в слідчій діяльності пов’язана з концентрацією окремих дій та їх взаємообумовленістю. Окрім того, вона об’єднує зусилля декількох осіб чи відомств. Координація визначає також міжособистісну та рольову взаємодію працівників, які беруть участь у розслідуванні злочину, причому можна виділити, принаймні, три форми такої взаємодії: а) доручення оперативним підрозділам про проведення оперативно-розшукових дій; б) доручення оперативним підрозділам про виконання слідчих дій; в) сприяння оперативних підрозділів роботі слідчого при провадженні окремих слідчих дій.

З огляду на змін кримінального процесуального законодавства необхідно зупинитись на питаннях взаємодії слідчого з працівниками оперативних підрозділів. Так, під взаємодією слідчих та працівників оперативних підрозділів слід розуміти спільну діяльність по виявленню, розкриттю та розслідуванню злочинів, яка передбачає узгоджені та скоординовані дії шляхом раціонального поєднання форм і методів роботи, властивих цим підрозділам, при чіткому розмежуванні повноважень кожного з них.

Загалом взаємодія цих суб’єктів відбувається при: 1. проведенні заходів щодо перевірки даних про протиправну діяльність конкретних осіб за відсутності офіційного повідомлення про злочин; 2. реалізації результатів цих заходів на стадії ухвалення рішення про початок досудового розслідування (за наявності повідомлення (заяви) про злочин); 3. виконанні доручень слідчого під час досудового розслідування.

Якщо ж брати безпосередню взаємодію конкретних представників оперативних та слідчих підрозділів, то вона, як зазначали В.В. Пивоваров і Л.І.Щербина, відбувається в двох основних формах: процесуальній та організаційній .

При цьому слід погодитися з І. М. Гуткіним та іншими авторами, які наполягають на тому, що непроцесуальна взаємодія слідчого з оперативними підрозділами у кримінальному провадженні повинна відбуватися відповідно до вимог відомчих нормативно-правових актів.

Не зважаючи на досить широкий спектр проведених досліджень слід наголосити, що проблема нормативного врегулювання взаємодії слідчого та оперуповноваженого й до теперішнього часу не має чіткої регламентації. Це пов’язано, зокрема, з тим, що в кримінальному процесі визначено право слідчого давати доручення оперативному підрозділу, а не безпосередньо оперуповноваженому.

Так, у ст.ст. 40, 41 та 281 Кримінального процесуального кодексу України, прийнятого Верховною Радою України 13 квітня 2012 року (далі КПК), визначені межі повноважень слідчого й оперативних підрозділів при здійсненні взаємодії у кримінальному провадженні. При цьому безпосередня взаємодія здійснюється на підставі доручення слідчого оперативним підрозділам щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій і зорієнтована на розв’язання наступних завдань:

1. Розслідування злочинів.

2. Розшук підозрюваних, місцезнаходження яких невідоме.

В силу приписів статті 41 КПК під час виконання доручень слідчого співробітник оперативного підрозділу набуває повноважень слідчого, але не має права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатись з клопотанням до слідчого судді чи прокурора.

Аналіз норм КПК 2012 року свідчить про відсутність (на відміну від КПК 1960 року) у слідчого повноважень щодо надання оперативним підрозділам доручень чи вказівок про проведення оперативно-розшукових заходів в інтересах швидкого, повного і неупередженого розслідування.

Поряд з тим, відповідно до п.2 ч.1 ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність зобов’язані виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та ухвали слідчого судді, суду і запити повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-розшукових заходів .

Отже, з огляду на зазначене, аспекти взаємодії потребують нормативно-правового врегулювання, яке на теперішній час, з одного боку, визначається КПК України, а з іншого − Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та відповідними відомчими наказами правоохоронних органів (СБУ, МВС тощо). У відомчих нормативних актах за окремими аспектами питання взаємодії отримують подальшої конкретизації з урахуванням нагальних потреб. Ці проблемні питання зумовлюють принципову реорганізацію всієї системи взаємодії.

Окрім того, з огляду на практичне застосування приписів КПК, співробітниками правоохоронних органів та захисниками було визначено проблему залишення поза увагою законодавця того факту, що внаслідок невизначеності слідчим у дорученні конкретного співробітника оперативного підрозділу, який виконуватиме слідчі дії, під загрозу порушення ставиться право учасників кримінального провадження заявити йому відвід за наявності підстав, визначених ст.77 КПК України.

Четвертий тип завдань слідчого передбачає економізацію процесуальних зусиль та визначення термінів діяльності. Слідчому надані певні процесуальні засоби знаходження, фіксації та дослідження доказів, процесуального примусу тощо. Одночасно висуваються досить жорсткі вимоги щодо термінів як всього розслідування, так і окремих слідчих дій.

(Див. ст.ст. 28 - Розумні строки; 219 - Строки досудового розслідування; параграф 4 глави 24; ст. 294 -Загальні положення продовження строку досудового розслідування; главу 7 Процесуальні строки)

Стаття 219 КПК. Строки досудового розслідування

1. Досудове розслідування повинно бути закінчено:

1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;

2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.

2. Строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, передбаченому параграфом 4 глави 24 цього Кодексу. При цьому загальний строк досудового розслідування не може перевищувати:

1) двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;

2) шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості;

3) дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину.

3. Строк із дня винесення постанови про зупинення кримінального провадження до дня її скасування слідчим суддею або винесення постанови про відновлення кримінального провадження не включається у строки, передбачені цією статтею.

Відповідно до ст. 294 КПК строки досудового розслідування можуть бути продовжені:

• при розслідуванні кримінального проступку - до 2 місяців, тобто в межах встановлених пунктом 1 ст.219 КПК районним (прирівняним до нього) прокурором;

• при розслідуванні злочинів:

• до 3 місяців - районним (прирівняним до нього) прокурором (якщо розслідування неможливо закінчити внаслідко йоготскладності);

• до 6 місяців – прокурором АРК, прокурором області, міст Києва, Севастополя чи прирівняних до них прокурором або їх заступником;

• до 12 місяців – Генеральним прокурором України чи його заступниками.

Зміст п’ятого типу завдань – профілактична діяльність слідчого, що має на меті, з одного боку, встановлення причин та умов, що сприяють вчиненню злочину, а з іншого – здійснення заходів, спрямованих на їх ліквідацію.

В процесі вирішення будь-якого типу завдань слідчий реалізує наступну сукупність функцій:

1) цільові – встановлення фактів, висунення версій та ін.;

2) забезпечуючі – створення умов для ефективних дій;

3) контрольні – співвіднесення, перевірка одержаних результатів, вирішення слідчого завдання.

В процесі розслідування злочину бере участь цілісна особистість слідчого з притаманними їй структурними компонентами, а саме:

- рівень моральних якостей, принципів та цінностей;

- рівень інтелектуально-пізнавальних якостей;

- характерологічні властивості;

- психофізіологічні якості.

Професіограма слідчого, таким чином, становить собою багаторівневу ієрархічну структуру, в якій відображаються психодінамічні та індивідуально-психологічні властивості і якості, що реалізуються в професійній діяльності. Вони супроводжуються й забарвлюються певними психічними станами, котрі впливають на динаміку і ефективність досягнення кінцевого результату. Такі стани диференціюються залежно від: а) ролі особистості та ситуації – особистісні та ситуативні; б) домінуючих компонентів діяльності – інтелектуальні, емоційні, вольові; в) ступеня вираженості – глибокі та поверхневі; г) терміну перебігу – короткочасні та тривалі; д) впливу на особистість – позитивні та негативні, стенічні та астенічні; е) ступеня адекватності – адекватні та неадекватні та ін.

Так, оптимізують діяльність наступні стани:

1) професійний інтерес, стан творчості, натхнення – викликає енергійність, підвищує працездатність, покращує сприймання та мислительні процеси;

2) стан готовності до проведення певної слідчої дії – сприяє активізації пізнавальних процесів та спостережливості, гостроті відчуттів, високому рівню саморегуляції;

3) стан рішучості – спонукає до складних вольових зусиль та самоконтролю.

Негативно впливають на ефективність діяльності:

1) психічна напруженість – дезорганізує поведінку, викликає утруднення мислення, призводить до пасивності;

2) тривожність – викликається складною ситуацією чи неочікуваними змінами, невдачами та помилками;

3) фрустрація – виникає в ситуації актуального чи потенційного протиборства, звичайно завершається агресією (на об’єкт чи самого себе); Фрустрáція (від лат. frustratio — омана, марне очікування) — психічний стан людини, що виражається в характерних переживаннях і поведінці, що викликається об'єктивно непереборними (або суб'єктивно сприйманими як непереборні) труднощами на шляху до досягнення мети і розбіжності реальності з очікуваннями суб'єкта. характерною ознакою є дезорганізація свідомості та діяльності в стані безнадійності, втрати перспективи, є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає у результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, в якому людина не дістає підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її особистісно — її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, — спричиняє стан фрустрації.

4) персеверація – ригідність. Сполучення інерційності, стереотипності з впертістю, супротиву змінам як наслідок шаблонності мислення та надмірної типізації розслідуваних злочинів. (персеверація – пасивний стан, який виникає через інерцію, нав’язливий, стереотипний, в’язкий; ригідність – більш активний стан, що характеризується опором змінам, близький до упертості. Ригідність – більш особистісний стан, ніж персеверація, показує відношення або установку людини до змін.Як надто ригідні, так і надто неригідні (пластичні) люди мають свої труднощі в інтелектуальній діяльності: перші через інертність, “застійність”, другі – внаслідок такої “рухливості”, яка заважає зберегти необхідні для роботи думки, базисні пункти).

Вплив негативних емоційних станів може мінімізуватися раціональною організацією і виробленням індивідуального стилю діяльності, при якому недоліки компенсуються розвитком професійно важливих якостей особистості та засвоєнням ефективних методів і засобів. Аналіз існуючих індивідуальних стилів діяльності дозволяє виділити наступні типи особистості слідчого:

1 тип – слідчий-організатор. Уміло розподіляє повноваження, легко встановлює міжособистісні контакти, успішно керує діями слідчо-оперативної групи;

2 тип – слідчий-мислитель. Не схильний до керівництва, продуктивно генерує версії, є професіоналом в оцінці інформації по справі, віддає перевагу самостійній, інтелектуально-насиченій праці, володіє розвиненим продуктивним мисленням та уявою;

3 тип – слідчий-комунікатор. Легко встановлює і підтримує соціальні контакти, у процесі розслідування основну увагу приділяє комунікативним слідчим діям (допит, очна ставка);

4 тип – слідчий-слідопит. В структурі професійних якостей домінують інформаційно-пошукові, зокрема, високий рівень спостережливості. Схильний працювати „за гарячими слідами”, володіє широкими криміналістичним пізнаннями.

Функціонально-психологічна структура слідчої діяльності представлена інформаційно-пошуковими та інформаційно-комунікативними слідчими діями.

Інформаційно-пошукові – це дії, основу яких складає інформаційний пошук та оперування інформацією щодо події злочину( огляд місця події, впізнання, відтворення обстановки та обставин події, обшук); інформаційно-комунікативні – група слідчих дій, що базуються на комунікативній діяльності, тобто здійснюються в умовах постійного контакту та діалогу між учасниками процесу розслідування (допит, очна ставка).