47. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис і В. Ф. Сергійчук. - К.: Либідь, 1999. - 973 с.

48. Стецюк В. Б. Земська політика українських урядів (1917-1920 рр.) / В. Б. Стецюк // Формування та діяльність українських національних урядів періоду Української революції 1917-1921 рр.: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Кам’янець-Подільський, 6-7 грудня 2007 р.). — Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. — С. 130-143.

49. Стрілець в. Державотворча діяльність українських есерів (квітень 1917 р,

• січень 1918 р.) / В. Стрілець // Віче. - 1998. - №7.

50. Україна: хроніка XX століття. Рік 1919. - К.: Інститут історії України

НАН України, 2005. - 236 с.

51. Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного. Історико- політичний аналіз Директорії УНР / Василь Яблонський. - К.: «Альтерпрес», 2001. - 160 с.

Методичні рекомендації

Відповідь на перше питання доцільно розпочати з характеристики політичного проводу УНР в Кам’янецьку добу Директорії. Зокрема, потрібно нагадати, що у травні 1919 р. на нараді у Чорному Острові було досягнуто угоди про входження до складу уряду представників українських есерів - Д. Одрини... Згодом на зміну уряду Б. Мартоса прийшов більш поміркований кабінет Ісаака Мазепи, в якому, окрім есерів і есдеків, був один представник соціалістів-федералістів - міністр сповідань Іван Огієнко.

Варто також висвітлити зміни у політичному курсі владних партій (УПСР і УСДРП). Змушені шукати порозуміння із країнами Антанти, вони відмовились від найбільш радикальних соціалістичних гасел.

У другому питанні слід наголосити, що злука УНР і ЗУНР не призвела до повноцінного злиття двох державних організмів. Зберігались значні протиріччя, зумовлені відмінностями у політичному світогляді, життєвому досвіді тощо. Останньою краплею стало рішення Виділу Української Національної Ради від 9 червня 1919 р. про присвоєння Євгену Петрушевичу надзвичайних повноважень і звання Диктатора ЗОУНР. Після цього Директорія прийняла рішення про виключення Є. Петрушевича зі свого складу; водночас було створено спеціальне Мінстерство у галицьких справах. Петрушевич, зі свого боку, відмовився визнати угоду про перемир’я, підписану представниками УНР з поляками.

Невдачі обох українських армій у боротьбі з переважаючими силами більшовиків і поляків змусили наддніпрянське і галицьке керівництво відновити співпрацю. В середині липня 1919 р. УГА перейшла за Збруч, а Диктатор ЗОУНР прибув до Кам’янця-Подільського. 11 серпня було створено Штаб Головного отамана, що мав координувати дії галицьких і наддніпрянських частин, розпочався спільний наступ українських армій на Київ і Одесу. Водночас політичні розбіжності не були подолані^тож обидва уряди продовжували агітацію одне проти одного на сторінках преси, а також тримали у Кам’янці-Подільському значні військові контингенти.

Відповідаючи на третє питання, потрібно зазначити, що певна частина інтелігенції і офіцерства була невдоволена соціалістичним курсом уряду, тому намагалась спрямувати його у більш помірковане річище. Ще 29 квітня 1919 р. у Рівному відбувся виступ командуючого Північною групою армії УНР отамана Оскілка, підтриманий членом Директорії В. Андрієвським; заколотники вимагали сформувати новий уряд і припинити переговори із радянською Росією. За два дні виступ був придушений, однак з він суттєво погіршив стратегічне становище наддніпрянської армії.

7 червня відбувся виступ полковника Петра Болбочана (учасник Визвольних змагань з 1917 року, в листопаді 1918 - січні 1919 рр. командуючий Лівобережним фронтом армії УНР, 21 січня заарештований, перебував під домашнім арештом). Обставини його досі повністю нез’ясовані

• за однією версією, офіцери Запорозької групи обрали його командиром, за іншою, Болбочан намагався захопити командування цим з’єднанням. 9 червня Болбочана було заарештовано, а наступного дня надзвичайним військовим судом засуджено до розстрілу; після тривалих зволікань і допитів його розстріляли 28 червня 1919 р. біля станції Балин.

Паралельно із військовими на офіційний курс керівництва намагались вплинути земські діячі. 23 червня близько двадцяти громадських діячів (ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету І. Огієнко, професор цього ж університету В. Біднов, губернський комісар освіти Поділля М. Куриленко, голова Подільської губернської земської управи В. Приходько та інші) подали меморандум Директорії, в якому вимагали від уряду стати на шлях «державної праці», зокрема, скасувати трудові ради на місцях, передати селянам землю у власність за викуп, утворити «діловий кабінет» з безпартійних. 7 червня відбулось обговорення меморандуму, в ході якого автори заявили, що не мають на меті боротись із урядом, а лише прагнули вказати на окремі недоліки. Попри це, згодом І. Мазепа у спогадах трактував проголошення меморандуму як спробу правих сил (віднести до яких зазначених осіб досить проблемно) легальними методами змінити державний лад після невдачі виступу Оскілка.

У відповіді на четверте питання першочерговим є з’ясування причин антисемітизму:

• існування стереотипів щодо євреїв;

. - специфічна роль єврейства в економічному життя смуги осілості, де підприємці єврейської національності контролювали левову частку таких сфер як лихварство, суборенда земель, перепродаж сільськогосподарської і ремісничої продукції;

• належність значної частини єврейської інтелігенції до більшовицької та інших російських ліворадикальних партій.

Слід відзначити, що в 1919-1920 рр. практично всі військово-політичні сшіи на території України (Червона Армія, ЗСПР, польська армія) здійснювали погроми. Крім того, в багатьох випадках до погромницьких заходів долучались місцеві селяни і міщани, котрі грабували жертв погромів.

Особливості погромів, здійснених прихильниками УНР, полягали в тому, що їх переважно здійснювали повстанські загони, Котрі приєднались до Армії УНР; водночас найбільш дисципліновані частини (Січові Стрільці, Запорозький корпус) вживали заходів для припинення погромів і підтримували нормальні відносини із єврейським населенням. Найбільш резонансними були погроми у Проскурові й Фельштині, в ході яких бригада отамана Семосенка знищила кілька тисяч євреїв. Керівництво Української Народної Республіки вживало заходів для боротьби з погромами, однак не мало практичної можливості повністю припинити антиєврейські виступи.