Лінгвістичний напрям аналітичної філософії
Класичний етап розвитку аналітичної філософії був пов’язаний не лише з логічними підходами, але й з лінгвістичним аналізом мовних висловлювань. Останній був започаткований Д.Муром і набув значного поширення у 20-60-х роках завдяки працям “пізнього” Л.Вітгенштейна, Ф.Вайсмана, Н.Малькольма, Д.Остіна, Г.Райла, П.Стросона, Л.Уіздома та ін. Спільним для логічних і лінгвістичних аналітиків була антиметафізична спрямованість їх досліджень, визнання того, що все позитивне і достовірне знання про світ розробляється лише наукою і здоровим глуздом, а філософія як метафізика не здатна досягти істини, вона лише повинна аналітично розрізняти осмислене і неосмислене і очищати мову від тих неясних слів і висловлювань, які спричинюють заблудження. Дотримуючись такої настанови і редукції всіх філософських проблем до їх мовного вираження, лінгвістичні аналітики водночас вкладають у поняття аналізу (його предметні і процедурні моменти) інший смисл, ніж логіцисти. Вони вважають, що філософські заблудження (“псевдоосмисленість”, “псевдопроблемність”) виникають не внаслідок свідомого порушення логіки і граматики мови і що “мовляв” подолання цих заблуджень умовжливлюється лише на основі строго формалізованої мови з дотриманням вимог логіки як умови забезпечення чіткості значень і смислів висловлювань; “хвороба” метафізики спричинюється передусім самою стихією буденної мови, її глибинною граматикою, що породжують різні мовні парадокси і недоречності. На їх думку, мова настільки багатогранний феномен, що її сутність не можна розкрити шляхом зведення її до штучної мови науки чи мови логічних символів, її не можна всебічно проаналізувати за допомогою якогось одного методу, тим паче, що значення мовних висловлювань змінюються в залежності від тих чи тих конктестів. Крім того, знання, що виражається мовою, не підлягає однозначній верифікації чи фальсифікації на предмет його істинності чи хибності: мова повинна йти лише про чіткість і осмисленість тих висловлювань, що його виражають. Якщо логічні аналітики намагалися лікувати “хворобу” метафізики йдучи від буденної мови до її вдосконалення (формалізації) і логіки, перевіряючи істинність і осмисленість мовних висловлювань шляхом співставлення їх форми і змісту з даними досвіду, то представники лінгвістичного аналізу розглядають мову як самодостатній об’єкт і засіб розвязання проблеми осмисленості у царині науки і філософії. Якщо логіцисти (особливо Б.Рассел і почасти “ранній” Л.Вітгенштейн) розглядають логічний аналіз як такий, що хоча б частково дозволяє досягати істини і виявляти пізнавальний потенціал метафізики, то представники лінгвістичного аналізу закріплюють за метафізикою лише “прояснюючу” функцію – виявлення імпліцитних значень мови, що конституюється її функціонуванням і використанням в різних контекстах. Чіткістю значень мовних висловлювань окреслюється царина осмисленого, і навпаки – відсутність цієї чіткості означає все неосмислене, але в обох випадках питання про істинність метафізики не ставиться. Невичерпність і багатство мови, як і відсутність єдиної об’єктивної основи лінгвістичного аналізу, зумовлює плюралізм його дослідницьких процедур і підходів, сукупність яких характеризує особливості лінгвістичного напрямку аналітичної філософії. Його конкретне розуміння передбачає опрацювання відповідних першоджерел.
Ознайомлення зі специфікою цього напрямку доцільно розпочати з аналізу статті Д.Мура “Доведення зовнішнього світу” (див.: Аналитическая философия: Избр. тексты. с.66-84). Зауважимо, що Д.Мур як неореаліст визнає різні типи існування: природа, культура, мислення, мова – це специфічні реальності, а лінгвістичний аналіз розглядається як інструмент забезпечення чіткості мовних значень. На його думку, не апеляція до математичної логіки, а звернення до природньої мови і способів вираження в ній реалістичних переконань здорового глузду, в т.ч. переконання в існуванні зовнішнього світу, забезпечує чіткість метафізичних висловлювань. У зв’язку з цим, на основі вказаної статті з’ясуйте таке:
В чому полягає відмінність у постановці проблеми доведення існування “речі в собі” у І.Канта і Д.Мура?
Яким чином Д.Мур переводить цю проблему у внутрішній план свідомості, тобто, що означає “існування речі у свідомості”?
Яка роль чуттєвого досвіду і логічних міркувань у доведенні об’єктивного існування речей?
Чому Д.Мур виражає сумнів у можливості створення якогось єдиного універсального методу як засобу доведення достовірності будь-яких суджень про існування речей?
Інша стаття Д.Мура “Захист здорового глузду” (див.: Аналитическая философия: становление и развитие, с.130-154) характерна не так “технікою аналізу”, як демонстацією можливостей буденної мови і здорового глузду у забезпечення можливостей висловлювань метафізики. Зверніть увагу на такі моменти:
Який смисл Д.Мур вкладає у вираз “я знаю”, “я достовірно знаю”? Що означає “знати”?
Як Д.Мур інтерпретує зв’язок переконань (віри) та істинних суджень? Яка роль здорового глузду (його суть?) у доведенні достовірності тих чи тих висловлювань?
Як Д.Мур тлумачить значення термінів “факт”, “фізичний факт”, “ментальний факт” і який між ними зв’язок?
Яка роль чуттєвих даних у доведенні об’єктивного існування речей?
Чи забезпечується доведення всезагальності та істинності суджень тими способами аналізу, які пропонує Д.Мур?
Якщо Д.Мур ставить проблему чіткості значень мовних висловлювань в залежність від способів послуговування мовою і очевидностей здорового глузду в контексті особистісного досвіду суб’єкта, то “пізній” Л.Вітгенштейн підводить під цю проблему більш фундаментальну основу інтерсуб’єктивно-діяльнісного функціонування мови як форми життя (див.: Вітгенштейн Л. Філософські дослідження. К., 1995). У своїй дослідницькій програмі Л.Вітгенштейн обгрунтовує програму, що значення мови, її конвенції, правила, норми мають надіндивідний і всезагальний характер, але все це зумовлюється не об’єктами самими собою, не фактами, на станами нашої ментальності, не співпаданням форм мислення (логіки) і структури світу, а конституюється діяльнісно в процесі реального функціонування мови, яка при цьому, звичайно, щось “відображає”, “виражає”, “акумулює”, “транслює”, але також сприяє виникненню метафізичних псевдопроблем. Від цих загальних міркувань доцільно перейти до конкретного аналізу основних засад лінгвістичної філософії “Філософських досліджень” Л.Вітгенштейна, звернувши увагу на таке:
По-перше, попри різні відмінності між “раннім” і “пізнім” Л.Вітгенштейном, їх не можна перебільшувати. Існує певна наступність між його “Логіко-філософським трактатом” і “Філософськими дослідженнями”. У “передмові” до другої з вказаної праці, її автор пише, що перечитуючи “Трактат”, він дійшов висновку “опублікувати разом ті свої давні думки й нові, що ці останні отримають правдиве освітлення через контраст і на тлі мого давнього способу думання.
…Мені довелося визнати, що в моїх міркуваннях, викладених у тій першій книжці, є глибокі помилки” (Там само, с.91). Про які помилки йдеться? Яка спільна проблема об’єднує ту і ту книги Л.Вітгенштейна і в чому полягає відмінність підходів до її розв’язання?
По-друге, у “Філософських дослідженнях” умовно можна виокремити критичну і конструктивну частини. Критична полягає у доведенні обмеженості логістичного підходу до розв’язання проблем метафізики. Л.Вітгенштейн вважає, що такий підхід є хибний, оскільки він не враховує специфіку значеннєвого потенціалу мови, який розкривається лише в процесі функціонування і свідомого використання. Критика цього підходу здійснюється за такими позиціями: а) демонстрації обмеженості традиційних інтерпретативних схем і логіко-семантичного апарату, які за допомогою описів, іменувань, зв’язок “і”, “чи”, “або – або”, “якщо, то”, “є”, “всі” і т.ін. намагаються пояснити перехід від мови до реальності; б) доведенні некоректності з’ясування точності мовних висловлювань на основі постулювання тотожності логічних форм думки і структури світу, логічних атомів і фактів, уточнення дефініцій, звернення до ментальних актів. Логічний атомізм і менталізм не враховують складність структури мови і розмаїття способів її використання; в) критики тези про субстанційну природу мови, що ніби-то їй властиві певні апріорні “сутності”, “субстанції”, “форми”, якими повністю визначається характер мовної реальності.
По-третє, конструктивна частина “Філософських досліджень” Л.Вітгенштейна пов’язана з його вченням про “мовні ігри” і “сімейні подібності”. Відмовляючись від своїх старих уявлень про аналіз, що основувався на припущенні про ізоморфність структури мови і структури фактів і референціальної теорії значення, за якої значення висловлювань пояснювалось вказівкою на жорсткий зв’язок слова і об’єкта, Л.Вітгенштейн розвиває новий варіант аналізу, за якого мова постає як природньо структурована діяльність, система комунікацій, що функціонує у формі “мовних ігор”, в процесі яких створюються відповідні правила, конвенції, значення термінів і висловлювань. “Термін “мовна гра”, - пише Л.Вітгенштейн, - має тут підкреслити, що, мовлення є частиною діяльності, способу життя” (Там само, с.101). “Мовні ігри” включають в себе процедури: а) включення суб’єкта навчання у відповідні види діяльності як спосіб освоєння найпростіших лінгвістичних форм; б) моделювання процесів спрощення і ускладнення вживання слів з метою демонстрації динаміки мови; в) проявлення лінгвістичної активності людей в соціокультурних контекстах, завдяки чому закономірності мови (конвенціональність, правилоподібність та ін.) постають як форми життя. У “мовних іграх” немає єдиної основи чи критерію, вони класифікуються за принципом “сімейної подібності”, тобто, за тими спільними ознаками, що характерні для декількох ігор. Доцільно у зв’язку з цим виписати і порявняти ті положення з “Філософських досліджень”, які найповніше характеризують критичну і творчу сторони діяльності “пізнього” Л.Вітгенштейна.
По-четверте, зі сказаного вище випливає нове розуміння філософії та її завдань. У філософії, доводить Л.Вітгенштейн, немає жодних підстав бути теорією, що пояснює світ і досягає об’єктивно-істинного знання. Філософ – не науковець, який розв’язує світоглядні чи конкретнонаукові проблеми, він не розробляє онтологічних чи гносеологічних систем. Оскільки всі філософські проблеми мають замасковано мовний характер, то основним покликанням філософії є особливого роду діяльність як процес аналітичного прояснення концептуально-мовних форм з метою виявлення тих інструментальних функцій, які виконують ті чи ті терміни і висловлювання в різних контекстах. “Філософія є боротьбою проти запоморочення нашого розуму засобами нашої мови” (Там само, с.137). Метафізична плутанина виникає внаслідок нестрогого вживання слів, порушень правил граматики, поширення буденної мови на проблеми метафізики, через те філософсько-лінгвістичний аналіз повинен повернути “слова від їхнього метафізичного вживання до щоденного” (Там само, с.138). Це, одначе, не означає пояснення мови, відкриття її законів, впровадження нових правил, зрештою, її вдосконалення. Йдеться лише про опис стану мови в процесі її природнього функціонування і з’ясування тих умов, за яких уможливлюється чіткість значень термінів та висловлювань в різних контекстах. Типовим тут є таке міркування Л.Вітгенштейна, яке радимо уважно проаналізувати:
“Нам ідеться не про те, щоб якимось нечуваним способом удосконалити чи поповнити систему правил застосування наших слів.
Бо хоч ми прагнемо до цілковитої ясності, але це тільки означає, що мають цілком зникнути філософські проблеми.
Справжнім відкриттям є те, що дозволить мені урвати філософування, коли я захочу. – Те, що дасть філософії спочити, щоб її більше не шмигали питаннями, які її саму ставлять під сумнів. – Ми лише будемо тут на прикладах показувати метод, і низку тих прикладів можна урвати. – Будемо розв’язувати проблеми (усувати труднощі), а не якусь одну проблему.
Немає чогось такого як метод філософії, але є різні методи, ніби різні способи терапії” (Там само, с141).
Концепція “мовних ігор” Л.Вітгенштейна імпліцитно містить у собі ідею плюралізму методів аналітично-лінгвістичних досліджень значень мови, що формуються в процесі інтерсуб’єктивного розуміння і контекстуального вживання мови. Відповідно й сам аналіз тлумачиться широко, він включає різні процедури: прийоми семантичних розрізнень і правила точного застосування понять, з’ясування ситуаційного значення слів, порівняння різних “мов” і типів висловлювань і т.ін. З розв’язанням цих проблем пов’язаний подальший розвиток лінгвістичної філософії.
Особливо важливою тут була діяльність оксфордського аналітика Д.Остіна (1911-1960). У своїх дослідженнях він проявляє підвищений інтерес до проблем невірного (з порушенням логіки) вживання слів і висловлювань буденної мови окремими філософами. Зокрема, у статті “Істина” (див.: Аналитическая философия: становление и развитие, с.174-190), здійснюючи аналіз англійських речень зі словом “істина”, він вказує на необхідність враховувати ситуативність і конвенційність вживання цього слова, як і те, що у мові є чимало висловлювань, зміст яких не предбачає “відповідність фактам”. Тим самим він вказує обмеженість референціальної теорії значення. Цю ідею Д.Остін розвиває у своїй концепції “констатуючих” і “перформативних” висловлювань. Перші – це дескриптивні висловлювання, що описують факти, отже, вони можуть бути істинні чи хибні, другі – це висловлювання, що виражають виконання дій та їх оцінку. Згодом цю концепцію Д.Остін трансформує у теорію “мовленнєвих актів”, в якій розрізняє: а) локутивний акт – звичайну мовленнєву дію саму собою, що характеризується значеннями; б) іллокутивний акт – діяння певної лінгвістичної сили, що спрямоване на реалізацію однієї з функцій мови (опис, питання, попередження, погроза, подяка, наказ, клятва, вирок і т.ін.); в) перлокутивний акт – діяння переконання, змістом якого є вплив мови на почуття і мислення людей з метою отримання запланованих результатів. Виконання цих актів можливе лише за певних умов і дотримання суб’єктами відповідних конвенцій. Називаючи свою аналітичну діяльність “лінгвістичною феноменологією”, Д.Остін вважає, що скрупульозне дослідження живого мовлення в різноманітних ситуаціях дозволяє більш тонко і адекватно зрозуміти реальність, ніж це можливо за допомогою штучних мов та їх абстрактних моделей. Його дослідження суттєво вплинули на сучасну лінгвістику і логіку. Про особливості аналітичного філософування Д.Остіна, яке можна розглядати як типове для лінгвістичної філософії в цілому, рекомендуємо дізнатися з його статті “Значення слова” (див.: Аналитическая философия. Избр. тексты, с.105-121).
В статті Н.Малкольма “Мур і буденна мова” (див.: Там само, с.84-99) розглядається важлива для лінгвістичної філософії проблема співвідношення мови філософських висловлювань і буденної мови. Автор вважає, що критерієм оцінки правильності всіх, в т.ч. і філософських, висловлювань є висловлювання буденної мови, оскільки вони успішно використовуються нами для опису тих чи тих ситуацій і не можуть бути суперечливими. Якщо філософське висловлювання суперечить буденній мові, вони не витримують критики. Проте такий висновок, вважає Р.Чізолм у статті “Філософи і буденна мова” (див.: Там само, с.100-105), не є достатньо обгрунтований, позаяк мова філософії має свою специфіку і є незалежна від констатацій буденної мови.
Г.Райл (1900-1976) привертає увагу до іншого аспекту проблеми співвідношення мови філософії і буденної мови. На його думку, в основі незлагодженості між граматичними висловлюваннями і логічними формами мови лежить “категоріальна плутанина”, що полягає у невідповідності граматичної форми речень тим фактам, які вони описують, тобто, якщо поняття підпорядковуються логічному типу (“категорії”), до якого вони не належать. Оскільки, за Г.Райлом, саме категорії задають конкретні способи слововживання і усвідомлення фактів, то необхідною умовою осмисленості речень стосовно тих чи тих фактів є їх належність до однієї і тієї ж категорії. Багато філософських проблем, пише Г.Райл, має характер дилем, які можна успішно розв’язувати на основі лінгвістичного аналізу і уточнення значення слів, що ним конкретно демонструється на прикладі таких понять, як “буденне” і “вживання” (див.: Райл Г. Обыденный язык//Аналитическая философия: становление и развитие, с.155-173). Він переконаний, що буденний дискурс не підлягає формалізації. Такий підхід Г.Райл застосовує до традиційних філософських і психологічних вчень про дух і тіло. Він бореться проти дуалізму духу і тіла – “міфа Декарта”, згідно з яким за емпіричними, зовнішніми вчинками існує окрема духовна субстанція, що діє за власною причинністю, таємничо впливаючи на зовнішній світ. Таку дуалістичну (“картезіанську”) позицію Г.Райл образно називає “примарою духу в машині”, яка, одначе, зникає, якщо всі психічні феномени розглядати як схильності (диспозиції) до тих чи інших повторюваних дій і реакцій, які можна зовнішньо спостерігати і описувати відповідними мовними висловлюваннями. У цьому питанні позиції лінгвістичного аналізу Г.Райла співпадають з настановами біхевіоризму (див.: Никоненко С.В. Английская философия ХХ века. СПб, 2003, с.407-422).
В кінці 50-х років серед лінгвістичних аналітиків відбулася дискусія з проблем метафізики, яка сприяла усвідомленню обмеженості інтерпретації ними задач своєї діяльності і засвідчила їх готовність до переосмислення природи філософії з урахуванням уроків її історичного розвитку і визнання глибокого впливу метафізики на характер нашого мислення і життєдіяльність в цілому. Вихід аналітиків на загальнофілософський рівень супроводжується “реабілітацією” метафізики і збагаченням лінгвістичного аналізу епістемологічною проблематикою, в результаті чого він стає концептуальним і набуває пізнавальної цінності. Такий підхід реалізується в концепції “дескриптивної метафізики” П.Стросона, яка спрямована на дослідження глибинних категорій мислення в аспекті відношення структур мови і реальності. Цю концепцію П.Стросон розвиває у двох своїх найвідоміших працях “Індивіди. Нарис описової метафізики” (1959) і “Границі смисла. Зауваження про кантівську “Критику чистого розуму” (1966). Критично аналізуючи теорію дескрипції Б.Рассела з позицій Вітгенштейнівської теорії значення, П.Стросон показує, що значення мовних висловлювань залежить не від об’єкта, а від загальних правил, конвенцій і контекстів слововживання, сукупність яких утворює концептуальну схему мислення. Інший аспект концепції П.Стросона пов’язаний з розрізненням “ревізуючої” і “описової” метафізики. “Ревізуючою” він називає метафізику традиційної філософії, оскільки вона намагалась так “очистити” і “виправити” мислення, аби воно повністю відповідало її принципам, які почасти були підсумком пізнання світу, а почасти – результатом спекулятивних міркувань. Аналітичні дослідження цієї проблеми показали, що метафізична редукція всього розмаїття нашого мислення і мови є джерелом філософських псевдопроблем, що й зумовило антиметафізичну спрямованість цих досліджень. Між тим, як доводить П.Стросон, все наше мислення і мовлення, як і сам логіко-лінгвістичний аналіз не можуть відбуватися без опори на онтологічні принципи. Відображаючи фундаментальні закономірності буття, вони є тими глибинними структурами мови, які забезпечують її реальне функціонування. “Дескриптивна” метафізика повинна експлікувати і описати ці структури наших знань про світ через їх мовну репрезентацію. Найважливішими компонентами цієї структури є “індивідуалії” або “партикулярії” – конкретні об’єкти (історичні події, матеріальні речі, люди і т.ін.). Головною тут є проблема їх ідентифікації, адже лише за умов, якщо ми чітко ідентифікуємо об’єкт як один і той же в різних ситуаціях, тобто, як певний інваріант в усіх його можливих змінах, можна казати про його конкретну визначеність, а відтак – існування відповідних логічних класів і загальних понять (універсалій), можливість пізнання істини і здійснення мовного дискурсу, комунікацію людей і їх взаєморозуміння, зрештою – створення цілісної картини світу. Базисними серед партикуляріїв є поняття “матеріальна річ” і “особистість”, ідентифікація яких передбачає відповідні схеми, мовні каркаси, способи і процедури розрізнення і ототожнення і т.ін., сукупність яких утворює концептуальну схему мови і пізнання. Важливо, що П.Стросон не просто постулює існування партикулярій, але й обгрунтовує це існування мовно-аналітично. За всієї очевидності існування тієї чи іншої конкретної речі її ідентифікація є вельми складною процедурою внаслідок нескінченності її перетворень і сприйняття різними суб’єктами. Її ідентифікація передбачає мовно-значеннєве закріплення її розрізнень і ототожнень, просторово-часових визначеностей, маніфестацій її значущостей в масових комунікаціях та ін. Ще більш складною є ідентифікація особистості, оскільки тут треба враховувати єдність тілесного і духовного аспектів її буття. Детальніше про концепцію П.Стросона див.: Козлова М.С. Современная лингвистическая философия: проблемы и методы//Проблемы и противоречия буржуазной философии 60-70-х годов. М., 1983, с.160-201).
Висновки. В лінгвістичному варіанті аналітичної філософії увага зосереджується не на формалізованих аспектах і засобах аналізу, а на розробці таких методів, які б адекватно прояснювали механізм функціонування буденної мови. Але ці методи не мають пізнавального значення, вони не сприяють росту нового знання, а лише його виявляють у мовних висловлюваннях. Вважається, що всі філософські проблеми позбавлені смислу внаслідок невірного вживання мови. Філософія тлумачиться як діяльність, що спрямована на з’ясування значень мовних висловлювань. Філософсько-лінгвістичний аналіз виконує лише терапевтичну функцію, його мета – лікування мовних “хвороб” науки і філософії.