Міністерство освіти і науки України
Чернівецький національний університет
Імені Юрія Федьковича
Підлягає поверненню на кафедру
АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Методичні рекомендації
Чернівці
“Рута”
2004
Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради
Чернівецького національного університету
Імені Юрія Федьковича
АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ. Методичні рекомендації
(Укл. Б.В.Починок. – Чернівці: ЧНУ, 2004. – 25 с.)
У запропонованій методичній розробці аналізуються питання, в яких розкривається сутність аналітичної філософії, передумови її виникнення, етапи розвитку і напрями. Основну увагу приділено дослідженню особливостей аналітичного стилю філософування. Подані тематика контрольних робіт і рефератів, питання для самоперевірки і список рекомендованої літератури.
Для студентів і викладачів вищих навчальних закладів.
Аналітична філософія – один з найвпливовіших філософських напрямів останнього століття, який об’єднує різноманітні течії, що дотримуються принципів раціоналізму і частково сцієнтизму. Її ще називають аналітичним рухом, аналітичним стилем філософського мислення чи метафілософською дисципліною. В її лоні розробка чітких методологічних процедур підпорядковується з’ясуванню точності значень мовних термінів і висловлювань, а відтак – розв’язанню всіх інших проблем. Наразі мова і підходи аналітичної філософії все більше освоюються науковим співтовариством, вони стають домінуючими в системі засобів міждисциплінарних досліджень, сприяючи інтегратичним процесам в науці і філософії.
В нашій країні дослідження проблемного поля аналітичної філософії розпочалося лише в останні два-три десятиріччя, а в навчальній літературі з філософії про неї й досі майже не згадується. Враховуючи це, в даних методичних рекомендаціях ставиться мета допомогти студентам у самостійному вивченні основних ідей аналітичної філософії. Запропонований план охоплює питання, що виражають особливості філософсько-аналітичного стилю мислення.
План
Особливості аналітичної філософії, її передумови та історичний розвиток
Логістичний напрям аналітичної філософії
Лінгвістичний напрям аналітичної філософії
Аналітична філософія в сучасних умовах
Особливості аналітичної філософії, її передумови та історичний розвиток
Розгляд першого питання доцільно розпочати з аналізу матеріалів засідання “за круглим столом” на тему “Аналітична філософія у ХХ ст.” (див.: Вопросы философии. 1988. №8), де представлений широкий спектр думок про сутність і функції цієї філософії. Це дозволить ознайомитись із загальною характеристикою аналітичної філософії, передумовами її формування, розвитком і сучасним станом, критеріями аналітичності філософування, співвідношенням аналітичної філософії з іншими філософськими течіями, а також причинами її запізнілого відкриття для вітчизняного читача. Передусім доречно звернути увагу на два аспекти поняття “аналітична філософія”. У вузькому значенні під аналітичною філософією розуміється домінуючий напрям філософії у англомовних країнах, історія якого хронологічно співпадає з ХХ ст. Розвиваючись в руслі традицій англійського емпіризму, аналітична філософія у 20-60 рр. зазнає сильного впливу ідей неопозитивізму, зосереджуючись на розв’язанні проблем демаркації між наукою і не-наукою, емпіричного обгрунтування наукового знання, доведенні ненауковості метафізики, використовуючи для розв’язання цих проблем принцип верифікації, логічний і лінгвістичний аналіз мови та ін. Криза неопозитивізму наприкінці 60-х років, як і нові тенденції розвитку науки і філософії, засвідчують обмеженість вузького розуміння аналітичної філософії і зумовлюють необхідність з’ясування її подальшої долі як однієї з форм сучасного філософського раціоналізму. З цим пов’язаний перехід до широкого розуміння аналітичної філософії як певного стилю мислення, що об’єднує представників різних філософських шкіл і течій на основі норм точного і строгого мислення, дотримання яких розглядається як запорука високої методичної культури філософування і водночас як перепона проти проникнення у філософію спекулятивних підходів та ідей ірраціоналізму, апріоризму та інтуїтивізму. “Широка” інтерпретація аналітичної філософії нині є загальноприйнятою (див.: Грязнов А.Ф. Феномен аналитической философии в западной культуре ХХ столетия//Вопросы философии. 1996. №4).
Наступний крок у з’ясуванні особливостей аналітичної філософії повинен бути пов’язаний з виокремленням і аналізом основних критеріїв аналітичного філософування. Для філософсько-аналітичного стилю мислення характерні відповідні ознаки і процедури. По-перше, це т.зв. “лінгвістичний поворот” – формулювання і розв’язання всіх проблем через призму їх мовного вираження. Вважається, що оскільки мова “знімає” і містить у собі всі особливості про об’єкт та його відображення свідомістю у формі знання, саме вона повинна бути найважливішим предметом філософських досліджень. У зв’язку з цим відбувається трансформація досліджень попередньою філософією пізнавальних здатностей суб’єкта, зокрема, кантівської програми критики чистого розуму у програму критики мови. Незалежно від того, чи це буде мова буденна, мова логічних термінів чи мова науки, вона розглядається як первинний і самостійний об’єкт дослідження і водночас як важливий засіб аналізу інших проблем. Цільова настанова такої критики дуже широка і передбачає з’ясування гносеологічного потенціалу мови, її ролі у міжособистісних комунікаціях, узагальненні і передачі суспільного досвіду і т.ін. По-друге, це підвищена увага до методичних сторін і засобів розв’язання тих чи тих проблем в аспекті їх мовного вираження, у зв’язку з чим – певна абсолютизація аналітичного методу, інтерпретація його як базисного, що проявляється у тенденції до протиставлення його іншим формам філософської рефлексії. У цьому плані розвиток аналітичної філософії можна уявити як історію різних інтерпретацій аналітичного методу і можливостей його застосування до розв’язання будь-яких проблем. Відтак наукова респектабельність філософа-аналітика значною мірою залежить від тих новацій, які він здійснив в розробці і застосуванні аналітичного методу. По-третє, важливим є спеціальне виокремлення в аналізі мови її центрального ядра – проблеми експлікації сутності мовних значень і смислового змісту мови. Спочатку ця проблема розв’язувалась за допомогою лише “техніки аналізу” і нігілістичного ставлення до будь-яких його передумов, але згодом аналітики визнали його онтологічні, гносеологічні і соціокультурні засади, розв’язуючи цю проблему з урахуванням її семантичних, семіотичних і прагматичних контекстів.
Логічним продовженням з’ясування особливостей аналітичної філософії є пошук відповіді на питання, який конкретний зміст вкладають її прихильники у поняття “аналіз”. Тут треба мати на увазі, що філософи-аналітики різко виступають проти того, аби у розв’язанні тих чи тих проблем ми послуговувались умоглядними припущеннями; головна увага повинна приділятися гранично точній конкретизації постановки проблеми, детальному критичному аналізу основних понять і категорій, обгрунтуванню логічних висновків, що супроводжувалось би чітким усвідомленням техніки і процедур аналітичної фіяльності. Аналіз у розумінні філософів-аналітиків, пише А.Грязнов, “характеризується такими, наприклад, якостями, як строгість, точність термінології, що використовується, обережне відношення до широких філософських узагальнень, різних абстракцій і спекулятивних міркувань. Для філософів аналітичної орієнтації сам процес аргументації іноді не менш важливий ніж результат, що досягається з її допомогою. При цьому аргументованій переконливості, логічності висновків надається очевидна перевага перед їх емоційною (чи будь-якою іншою) дією… Багато аналітиків – хоч і не всі – віддають перевагу опорі на формальну логіку, емпіристську методологію і дані науки. Звичайно, деякі з вказаних якостей властиві й іншим напрямам західної філософської думки, але в жодному з них ці якості не є переважаючими” (Грязнов А.Ф.Вступна стаття//Аналитическая философия: становление и развитие. М., 1998, с.5). Дещо інакше цю ідею цю ідею виражає Н.Юліна: “Імперативом аналітичної філософії є вимога, що кожне положення, що висувається, було чітко обгрунтоване з точки зору ясності посилок, правомірності формульованого питання, однозначності використовуваних термінів, логічності міркування, відповідності посилок і висновків. Такий імператив, звичайно, не являється новим в історії філософії, він існує в ній з часів Арістотеля. Але в сучасній аналітичній філософії на відміну від традиційного раціоналізму встановлюється табу на гранично широкі, засновані на інтуїтивній вірі, семантично неточні узагальнення. З цим пов’язана тенденція аналітичних філософів до розчленування широких питань на більш конкретні і обмеження предмета дослідження вузькою проблематикою. В рамках аналітичної філософії ціниться не так оригінальність і незвичність ідей, що висуваються, як аргументованість, чіткість у доведенні часто невідомих істин, що до цього приймались на віру. Саме акцент на аргументованості, майстерності складає тепер, мабуть, головну ознаку аналітичної філософії” (Юлина Н.С. О специфике аналитической философской традиции//Вопросы философии. 1988. №8, с.54).
Те, що аналітична філософія акцентує увагу на логічному аспекті дослідження зовсім не означає її абсолютного логіцизму, за якого слідування нормам логіки розглядається як єдина і вирішальна умова досягнення істини. В аналітичній філософії логічна аргументація підпорядковується розв’язанню проблеми осмисленого і неосмисленого в науці і досягненню раціонально обгрунтованого знання. Інтенція аналітичної філософії на експлікацію умов забезпечення чіткості мовних значень і смислів вже передбачає вихід мислення, дослідження в цілому за межі логіки до світу речей, їх співставлення і досягнення адекватності змісту думки і змісту речі, адже значення і смисли мовних висловлювань детермінуються багатофакторно у полі відношень між суб’єктом і об’єктом з урахуванням їх різних контекстів. Логічний аналіз є основою аналітичних досліджень, але останні не вичерпуються ним і передбачають й інші (лінгвістичний, аксіологічний, прагматичний) підходи. Аналіз в розумінні філософів-аналітиків означає послідовність і раціональність зв’язування логічних, фактичних, ціннісних чинників як умову досягнення обгрунтованого знання. Ці загальні особливості “аналітичного” аналізу укорінені в передумовах аналітичної філософії, які зумовлюють її сутнісну і функціональну специфіку. У зв’язку з цим слід проаналізувати ті чинники аналітичної філософії, що дозволяють розглядати її як соціокультурний феномен, а саме:
На рубежі ХІХ-ХХ ст. під впливом інтенсифікації міжкультурних контактів і міжособистісних комунікацій все глибше починає усвідомлюватись непересічне значення мови в загальноцивілізаційному аспекті як самого потужного інтегратора людського досвіду, засобу пізнання і комунікації. Мова розглядається широко як система знаків, що мають значення, а її функціонування здійснюється за певними правилами і нормами (мова буденна, наукова, літературна, символічна). Вчені доходять висновку, що оскільки зміст пізнання, мислення в цілому об’єктивізується в мові, то саме в ній імпліцитно містяться всі таємниці про світ, досвід його освоєння, людську життєдіяльність і т.ін. Мова – не лише “знаряддя” діяльності і спілкування, вона – особлива реальність, що має свою специфічну онтологію. У зв’язку з цим відбувається т.зв. “лінгвістичний поворот” – зміщення філософського інтересу від критичних досліджень Мислення (Розуму) як найважливішого об’єкта класичної філософії, до аналізу Мови, що найбільш очевидно проявляється в аналітичному напрямі західної філософії ХХ ст.
Починаючи з другої половини ХІХ ст., все більше мислителів вказують на духовну кризу європейської спільноти, що особливо проявляється в занепаді культури, девальвації її цінностей, втраті смислових орієнтирів життєдіяльності людини. Проблема очищення і оновлення смислів людського буття розглядається як необхідна передумова подолання кризи, а методологічне розв’язання цієї проблеми припадає на долю аналітичної філософії, герменевтики і феноменології. В аналітичній філософії увага зосереджується на розробці таких раціональних процедур, дотримання яких гарантувало б точність значень і смислів мовних висловлювань; в герменевтиці – на з’ясуванні умов забезпечення адекватності розуміння і взаєморозуміння у всіх можливих контекстах людського буття; у феноменології – на експлікації тих всезагальних моментів життєвого досвіду людини, які уможливлюють свідоме конституювання смислу. Методичний інструментарій аналітичної філософії використовується як важливий засіб боротьби проти різних міфологем в теорії і практиці і водночас як чинник росту об’єктивно-істинного знання.
Криза попередньої натурфілософії (метафізики), як і бурхливий розвиток конкретних наук і висока цінність їх результатів зумовили, зокрема, те, що в суспільстві пріоритетним почало вважатись конкретнонаукове знання – знання чітке, доказове, істинне, операційне, ефективне, а от знання соціогуманітарне, ширше світоглядн (міфологія, релігія, філософія, соціальні і гуманітарні науки) не повною мірою відповідає нормам усталеного ідеалу науковості і розглядається як знання неточне, необгрунтоване і позбавлене практичного значення. У зв’язку з цим виникає ідея аналітичної перевірки усього масиву знання, особливо його теоретичної форми на предмет його наукової респектабельності, а засобом її реалізації був логічний і лінгвістичний аналіз мови науки. Аналітична верифікація висловлювань науки в аспекті чіткості їх значень і смислів уявлялася як пряме співставлення змісту висловлювань з чуттєво фіксованими фактами. Якщо висловлювання не витримували такої перевірки, вони вилучалися з корпусу науки. В цьому й полягала суть “терапевтичної” функції аналітичної філософії у царині наукового пізнання.
На початку ХХ ст. внаслідок посилення процесів теоретизації науки, що супроводжуються широкою розробкою і використанням методів ідеалізації, формалізації і моделювання, актуалізується проблема інтерпретації теоретичних побудов, з’ясування їх значень і смислів, а також забезпечення обгрунтованості і точності висловлювань науки. Водночас бурхливий розвиток символічних засобів пізнання створює великі можливості для аналітичних досліджень даної проблеми. У її розв’язанні особливо ефективними виявилися засоби математичної логіки. Відтак у методологічних дослідженнях пізнавальної діяльності відбувається перехід від психологічних підходів до логічних методів; логіка розглядається як головна філософська дисципліна, а її аналітичний потенціал – як вирішальний чинник забезпечення точності і обгрунтованості знання. Природньо, що ідейними натхненниками аналітичної філософії стали ті мислителі, які зробили найбільший внесок у розробку основ логічного і лінгвістичного аналізу і пов’язували розв’язання проблем аналізу з теорією мови. У зв’язку з цим радимо звернути увагу на аналітичні ідеї в античній філософії (маєвтика Сократа, діалектика Платона, логіка Арістотеля, семантика софістів), логіко-семантичні мотиви у середньовічній схоластиці (Д.Скотт, У.Оккам), логічні і лінгвістичні аспекти новоєвропейської філософії (Р.Декарт, Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Г.Лейбніц, Дж.Берклі, Д.Юм, І.Кант та ін.).
Дослідження історичних витоків аналітичної філософії логічно веде до питання про її безпосередні теоретичні передумови. Їх розуміння передбачає аналіз логічних ідей Дж.Пеано, Г.Фреге, Б.Рассела, “раннього” Л.Вітгенштейна, Дж.Мура, з якими зазвичай пов’язується виникнення аналітичної філософії як окремого напряму сучасної філософії. Необхідно також глибоко продумати питання: на основі чого відбулося формування логічного і лінгвістичного напрямів аналітичної філософії? що їх об’єднує і що їх розрізняє? які основні тенденції розвитку цих напрямів і під впливом яких чинників в них відбуваються відповідні зміни? Розкрити особливості розвитку аналітичної філософії буде легше, якщо врахувати зміст тих ідей і проблем, що являються характерними для кожного її етапу.
Перший етап аналітичної філософії (початок ХХ ст. – кінець 20-х років). Його особливість визначається передусім: референціальною теорією значення Г.Фреге, у світлі якої значення слів і висловлювань зумовлюється відповідним об’єктом, а їх смисл – способом його репрезентації; концепцією “логічного атомізму” Б.Рассела, згідно з якою зміст будь-яких мовних висловлювань з’ясовується шляхом їх редукції до простих і елементарних сутностей - л–гічних атомів і його теорією дискрипції, яка розкриває умови і способи адекватного відображення реальності у логічно досконалій мові; концепцією “здорового глузду” Дж.Мура, яка розкривала тонкощі аналітично-лінгвістичного переведення (перефразування) висловлювань з нечітким значенням на більш зрозумілу мову буденного досвіду; філософсько-аналітичними ідеями “раннього” Л.Вітгенштейна про редукцію всіх мовних висловлювань до логічно досконалої мови математичної логіки як умову їх осмисленості і адекватності “фактам” і “реальному стану справ”. Важливо, що в цей період логічний і лінгвістичний аналіз ще не набув самодовліючого значення, він має пізнавальну цінність, яка визначається його реальною участю у створенні наукової картини світу.
Другий етап аналітичної філософії (початок 30-х років – кінець 60-х років ХХ ст). Характерною рисою аналітичної філософії на цьому етапі є її тісний зв’язок з неопозитивізмом і розробка різних типів аналізу, що підпорядковуються реалізації програми "єдиної науки". Метою першого типу аналізу, що розроблявся представниками Віденського гуртка, є надійне обгрунтування значень висловлювань науки на основі редукції її теоретичних положень до відповідних “базисних” речень, що виражають або чуттєвий досвід (феноменалізм), або спостереження фізичних об’єктів (фізикалізм). За другого типу аналізу, що розроблявся в основному Р.Карнапом, проблема мови науки розглядається як проблема її логічного синтаксису. Логічний аналіз уявляється як формалізація правил побудови і перетворення мови науки з метою її наближення до буденної мови і виявлення концептуального каркасу мислення. Згодом Р.Карнап доповнює логічний синтаксис семантичним аналізом, який передбачав експлікацію значень висловлювань через їх співставлення з об’єктивною реальністю. Л.Вітгенштейн у праці “Філософські дослідження” розробив третій тип аналізу, який вже не передбачав штучні формально-процедурні корекції мови: оскільки мовна і поза-мовна реальності є нескінченно-гетерогенними, то і значення мовних висловлювань конституюється лише в процесі живого функціонування мови в тих чи тих контекстах. Всі ці типи аналізу використовуються для доведення ненауковості філософії, вона позбавляється пізнавального значення і тлумачиться як діяльність, що аналітично проясняє осмислене і позбавлене смислу, очищує науку від тих неясних висловлювань, які можуть спричинити заблудження.
Третій етап розвитку аналітичної філософії (початок 70-х років і дотепер). Характеризується реабілітацією метафізики, урізноманітненням процедур аналізу, посиленням його впливу на наукові дослідження, тісною взаємодією аналітичної філософії з конкретними науками та іншими філософськими течіями, її живим реагуванням на нагальні проблеми сучасності (конкретно про це – в останньому питанні). Для глибшого розуміння проблем, що виникли в процесі аналізу першого питання плану, доцільно опрацювати статтю: Грязнов А.Ф. Феномен аналитической философии в западной культуре ХХ столетия//Вопросы философии. 1996. №4).
Висновки: Аналітична філософія виникає в руслі традицій раціоналістичного філософування, ідеалом якого є досягнення максимально точного і обгрунтованого знання, що найбільш повно втілене у конкретних науках. До такого ідеалу повинна прагнути також філософія. Між тим, на думку філософських аналітиків тривалий історичний розвиток філософії не узгоджується з магістральними тенденціями науки передусім внаслідок недостатньої уваги самої філософії до всіх складностей і глибини мови. Аналіз висловлювань філософії в аспекті чіткості їх значень і смислів дозволяє вилучити з неї все, що позбавлене смислу і являється джерелом філософських псевдопроблем. Відтак філософія розглядається як діяльність по експлікації мовних висловлювань – проблема, яка перебуває в центрі аналітичної філософії на всіх етапах її розвитку.
Логістичний напрям аналітичної філософії
В процесі розвитку аналітичної філософії формувалися різні способи (настанови, методи, процедури) аналізу мовних висловлювань, які, з-поміж іншого, слугували основою розрізнення її течій. Їх можна класифікувати на редукціоністські і нередукціоністські, формальні і неформальні та ін., але найбільш загальне розрізнення аналітичних концепцій здійснюється на основі домінування в них логічного або лінгвістичного підходів, що були основними у класичних формах аналітичного філософування приблизно до кінця 60-х років ХХ ст. Логістичний напрям аналітичної філософії об’єднував (хоч і не жорстко) ті течії, в яких домінуючими були логічні способи аналізу. Термін “логістичний” тут означає те, що у цьому аналізі продовжуються традиції раціоналістичного способу філософування, а також існує певна гіпертрофія методу логічного аналізу. Отож у цьому питанні головним повинно бути розкриття змісту тих логічних підходів, які найбільше вплинули на формування і розвиток аналітично-філософського стилю мислення. Передусім це стосується логіко-аналітичних ідей Б.Рассела, Л.Вітгенштейна і представників логічного позитивізму (неопозитивізму).
Відомий англійський філософ Б.Рассел (1872-1970) цілком справедливо вважається основоположником аналітичної філософії як окремого філософського напряму. Він розробив засади всіх пізніших способів аналітичного філософування, зосередивши основну увагу на проблемах логічного аналізу. В рамках своєї концепції “логічного атомізму” і теорії дескрипції він досліджує широке еоло питань, що стосуються сутності самого аналізу, природи мовної реальності, співвідношення значення і смислу мовних висловлювнь, методичних прийомів їх дослідження, ролі символічних засобів у здійсненні логічного аналізу мови і пізнавального значення цього аналізу, специфіки науковості філософії та її еврестичні можливості. Щоб глибше проникнути у творчу лабораторію Б.Рассела в процесі створення ним аналітичної концепції треба попередньо з’ясувати вихідні світоглядно-методологічні настанови, якими керувався мислитель у своїх дослідженнях. У зв’язку з цим радимо уважно проаналізувати 5 і 7 розділи його інтелектуальної автобіографії (див.: Рассел Б.Мое философское развитие.//Аналитическая философия. Избр. тексты. М.,1993, с.11-27). Важливо чітко усвідомити такі питання:
В чому конкретно проявляються аналітичні мотиви у боротьбі Б.Рассела (спільно з Д.Муром) проти неогегелівської логіки “внутрішніх відносин” Ф.Бредлі і філософського монізму в цілому?
Чому, на думку Б.Рассела, саме логіка “зовнішніх відносин” (її суть?) і образ плюралістичного Всесвіту найбільш адекватно відповідають характеру сучасної науки? Розкрийте зміст і специфіку плюралістичної позиції Б.Рассела.
Яким чином вплинуло відкриття різних (теоретико-множинних, семантичних та ін.) парадоксів на реалізацію програми логіцизму у фундаментальній праці Б.Рассела (у співавторстві з А.Уайтхедом) “Principia Mathematica”? Який зміст цієї програми?
Що дає підстави вважати теорію дескрипції Б.Рассела початком його концепції логічного аналізу мови? У якому напрямку Б.Рассел розвиває вчення Г.Фреге про “значення” і “смисли” мовних висловлювань?
Які пізнавальні проблеми спонукали Б.Рассела удосконалювати процедури логічного аналізу і в чому це проявляється?
Відповіді на ці питання дозволяють не лише з’ясувати специфіку онтологічних та логіко-епістемологічних ідей Б.Рассела, але і показати, як на основі цих ідей у 20-х роках була створена концепція “логічного атомізму”, що являється квінтесенцією його аналітично-філософського вчення. Розуміння останнього вимагає детального аналізу відповідної статті Б.Рассела (див.: Рассел Б. Логический атомизм//Аналитическая философия: становление и развитие. М., 1998, с.17-37). Провідною в ній є ідея про те, що успішне розв’язання багатьох проблем сучасної науки і філософії, в т.ч. забезпечення чіткості значень мовних висловлювань, умовжливлюється передусім засобами математичної логіки, які дозволяють встановлювати адекватність форми і змісту тих чи тих висловлювань об’єктивній реальності. Б.Рассел вважає, що попри всі відмінності між математикою, природознавством і філософією, їм властивий спільних дух науковості, де чільне місце належить логічному аналізові. Відтак логіку він розглядає як основну дисципліну, яка має непересічне пізнавальне значення у наближенні всіх наук до того, що називається “остаточною метафізичною істиною”, а отже, цінність логічного аналізу не зводиться до його “терапевтичних” функцій, вона має епістемологічний вимір в контексті побудови наукової картини світу. Враховуючи цю загальну настанову, важливо уважно продумати такі проблемні вузли статті:
Яку переорієнтацію у філософії виражає Б.Рассел, говорячи про те, “що логіка являється фундаментальною для філософії і через те школи повинні радше характеризуватися своєю логікою, ніж метафізикою” (Там само, с.17). Як ви розумієте висловлювання мислителя про те, що його “логіка являється атомістичною” (там само) і в чому суть логічних атомів?
У чому, на думку Б.Рассела, полягають методичні недоліки традиційної філософії як метафізики? Чи заперечує Б.Рассел наукову специфіку філософських досліджень і можливість створення наукової метафізики?
Яка особливість концепції Б.Рассела виражена у його висловлюванні: “Технічні методи математичної логіки уявляються вельми потужними і здатними забезпечити новий інструмент для обговорення багатьох проблем, які досі були предметом філософської невизначеності” (Там само, с.20).
Як Б.Рассел тлумачить взаємозв’язок мови і логіки та їх вплив на філософію? У чому він вбачає обмеженість формальної логіки та існуючої граматики у забезпеченні точності філософських висловлювань?
Розкрийте зміст вчення Б.Рассела про співвідношення філософії і науки, проінтепретуйте його думку про те, що “ми вчинимо розумно, якщо будемо будувати нашу філософію на науці, через те що ризик помилитися у філософії безумовно більший, ніж в науці” (Там само, с.33). Чи не суперечить це іншому висловлюванню Б.Рассела: “Філософія повинна бути всебічною і сміливою, щоб пропонувати гіпотези про Всесвіт, які наука ще не спроможна ні підтвердити, ні спростувати. Але вони повинні бути представлені саме як гіпотези, а не, як це часто буває, як безсумнівні істини” (Там само, с.35).
Чи можна вважати вираженням сутності всієї дослідницької програми аналітичної філософії таке висловлювання Б.Рассела: “…Хоча широкі побудови і являються частиною задачі філософії, я не вважаю, що це найбільш важлива її частина. Найважливіша її частина… полягає у критиці і роз’ясненні понять, які схильні розглядатися як фундаментальні і некритично прийматися” (Там само, с.35).
На основі сказаного можна зробити висновок, що Б.Рассел розглядає логічний аналіз як важливий засіб з’ясування чіткості мовних висловлювань шляхом редукції їх форми і змісту до відповідних елементів реальності, тобто, аналіз має загальнонаукове значення; мистецтво аналізу в усіх його проявах повинно слугувати досягненню істини, в т.ч. і в царині філософії.
Л.Вітгенштейн (1889-1951), розвиваючи далі теорію логічного аналізу, приходить до інших висновків, кульмінацією яких є заперечення можливості метафізичної істини і обгрунтування нового розуміння філософії та її призначення. Цим питанням присвячена опублікована у 1921 р. праця Л.Вітгенштейна “Логіко-філософський трактат”. Загальновизнана підвищена трудність розуміння цього твору зумовлюється не лише його змістовною глибиною і оригінальністю, але й тонким переплетенням в ньому онтології, логіки, епістемології, граматики і особливо його неявною – містичною – частиною, яку мислитель вважав найголовнішою. Враховуючи це, доцільно перейти до конкретного аналізу концепції Л.Вітгенштейна, зосередивши увагу на таких питаннях:
По-перше, Л.Вітгенштейн здійснює ще більший, ніж його попередники, “лінгвістичний поворот” у філософії. На його думку, філософія мови повинна бути основою всієї філософії і всі філософські проблеми повинні розв’язуватися лише через призму їх мовного вираження. “Межі моєї мови, - пише він, - означають межі мого світу” (Вітгенштейн Л. Логіко-філософський трактат. К., 1995, с.70). Сказане, одначе, не означає, що мислитель ототожнює мову і об’єктивну реальність в дусі ідеалізму, він ставить цілком реальну проблему: які можливості мови у забезпеченні осмисленого ставлення людини до світу і в розв’язанні тих чи тих проблем? Такий підхід аналогічний кантівській програмі критики чистого розуму, але якщо І.Кант ставить питання “як можлива математика?”, “як можливе природознавство?”, “як можлива метафізика?” і дає відповідь на них на основі аналізу пізнавальних здатностей суб’єкта, то Л.Вітгенштейн ставить питання про те, якою мірою граматика і логіка мови забезпечують чіткість і осмисленість наших висловлювань в буденному житті, науці і філософії. Відповідь на це повинен дати логічний аналіз.
По-друге, Л.Вітгенштейн розв’язує проблему осмисленості висловлювань в дусі логіцизму. Він вважає, що осмисленими є лише ті висловлювання, логічна форма і зміст яких ясно і чітко виражають реальність як сукупність “фактів” і “реального стану справ”. Такі висловлювання характеризуються істинністю (чи хибністю), оскільки вони відповідають принципам логіки і основуються на фактах, а отже, є осмисленими. Цим умовам задовольняють висловлювання природознавства, але не філософії. Філософія, робить висновок Л.Вітгенштейн, не є жодною з наук, цим словом позначається дещо, що знаходиться “під” або “над” науками, але не “поряд” з ними. “Мета філософії – логічне прояснення думок. Філософія – не вчення, а діяльність” (Там само, с.41), тобто, діяльність, змістом якої є логічний аналіз мовних висловлювань.
По-третє, на думку Л.Вітгенштейна, основний недолік філософії як метафізики полягає в нерозумінні логіки мови; мова, якою послуговуються філософи, затушовує логічну форму, вона змішує логічно правильні, алогічні і безсмисленні висловлювання внаслідок чого й виникають філософські псевдопроблеми. “Мова маскує думку… Більшість питань і суджень філософів зумовлені тим, що ми не розуміємо логіки своєї мови… І не дивно, що найглибші проблеми – властиво, зовсім не проблеми. Уся філософія – це “критика мови” (Там само, с.36). Мета логічного аналізу – переведення всіх складних висловлювань в елементарні (атомарні і молекулярні) речення, тобто, у логічно досконалу мову на кшалт мови математичної логіки і досягнення у такий спосіб їх адекватності тій картині реальності, яку вони описують. Водночас зауважимо, що йдеться не про філософське пояснення світу, відкриття законів і досягнення істини, а лише про можливості мови у з’ясуванні того, про що у світі можна говорити осмислено чи не осмислено. Л.Вітгенштейн доводить, що світ реально пізнається лише в межах його мовно-логічної осмисленості і лише природознавством, а мета філософії інша – демаркаційна, тобто, “визначати межі мислимого, а тим самим і немислимого” (Там само, с.42), аби людина могла більш успішно освоювати сферу осмисленого. У зв’язку з цим Л.Вітгенштейн робить такий висновок щодо методичної сторони філософії: “Правильний метод філософії був би, власне, такий: не казати нічого, крім того, що можна сказати, тобто, крім тез природничих наук, - а отже, крім того, що не має нічого спільного з філософією, а якби потім хтось схотів сказати щось метафізичне, - довести йому, що він певним знакам своїх суджень не надав жодного значення” (Там само, с.86).
По-четверте, виокремивши за допомогою логічного аналізу ту частину реальності, яку ми раціонально освоюємо на основі логіки і мови, Л.Вітгенштейн водночас ствреджує, що тотальність світу не може бути вичерпно охоплена жодними мовно-логічними ідеалізаціями. Поза сферою раціонально-осмисленого існує універсум містичного, що проявляє себе у світоглядних проблемах про буття, його сакральне начало, природу духовності, цінності культури, смерть і безсмертя, смисл життя і т.ін. “Ми відчуваємо, - пише Л.Вітгенштейн, - що якби навіть знайшлися відповіді на всі можливі наукові питання, наші життєві проблеми ще зовсім не були б порушені… Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне” (Там само, с.85-86).
Проаналізувавши ці та інші міркування Л.Вітгенштейна, дайте відповіді на такі питання: наскільки правильним є ототожнення “світу мови” і “світу об’єктів”? чи є відмінність у тлумаченні проблеми смислу мовних висловлювань у концепціях Б.Рассела і Л.Вітгенштейна? у чому полягає конструктивність Вітгенштейнової інтепретації логічного аналізу стосовно конкретнонаукового пізнання? чи згідні Ви з висновокм Л.Вітгенштейна про обмеженість засобів науки у розв’язанні метафізичних (світоглядних) проблем? Радимо додатково використати літературу: Козлова М.С. Витгенштейн: особый подход к философии//Вопросы философии. 1998. №4; Руднев В.П. Витгенштейн и ХХ век//Вопросы философии. 1998. №5; Смирнова Е.Д. Логика и «строительные леса» мира. Необычный мир «Трактата» Л.Витгенштейна// Вопросы философии. 1998. №5; Сокулер З.А. «Жизнь и мир суть одно»: философия, логика и этика в «Логико-философском трактате»// Вопросы философии. 1998. №5.
Представники неопозитивізму (А.Айєр, Р.Карнап, О.Нейрат, М.Шлік та ін.), продовжуючи традиції логічного аналізу, зосереджуються переважно на розв’язанні тих проблем, що виникають у сфері осмисленого і стосуються філософії науки, не приділяючи належної уваги осмисленню того, що Л.Вітгенштейн називає “містичним” – світоглядних аспектів людського буття. Точніше, якщо Л.Вітгенштейн чітко розмежовує сферу осмисленого-наукового і містично-метафізичного, то неопозитивісти включають метафізику у проблемне поле осмисленого, перевіряючи її тими ж способами, що й науку. Процедури емпіричного обгрунтування знання на основі принципу верифікації одинаково застосовуються для перевірки достовірності і осмисленості мовних висловлювань як науки, так і метафізики. Основною умовою осмисленості висловлювань є відповідність їх змісту фактам і адекватність їх логічної форми вимогам логіки і граматики. В результаті такої апробації неопозитивісти дійшли висновку: а) осмисленими і достовірними є висловлювання природознавства, оскільки їх теоретичні побудови можна редукувати до “протокольних” чи “базисних” речень, що виражають чуттєвий досвід; б) осмисленими є також тавтології логіки і математики, формальна (але не фактуальна) істинність яких аналітично визначається логічною структурою висловлювань і значеннями їх термінів; в) частково осмисленими можуть бути і висловлювання метафізики, якщо вони відповідають нормам граматики, але оскільки в них можуть бути терміни з нечіткими значеннями, порушена логічна форма, а головне – відсутня фактуальна основа, вони являються беззмістовними і позбавленими смислу. Отже, метафізиці немає місця в науці і у сфері осмисленого. Для більш глибокого розуміння цих питань рекомендуємо звернутися до відповідних праць неопозитивістів. Зокрема, аналізуючи статтю М.Шліка “Поворот у філософії”, дайте відповідь на таке:
Що має на увазі М.Шлік, коли говорить, “що ми тепер переживаємо вирішальний переворот у філософії, і нашу думку про те, що безплідному конфлікту систем настав кінець, можна виправдати цілком об’єктивними міркуваннями” ? (Шлик М. Поворот в философии//Аналитическая философия. Избр. тексты. М. Изд-во МГУ. 1993, с.29).
В чому М.Шлік убачає зв’язок повороту у філософії з традиціями логічного аналізу, зокрема, з основними ідеями “Логіко-філософського трактату” Л.Вітгенштейна? Яких трансформацій зазнає філософія внаслідок поширення в ній логічного аналізу?
На основі принципів епістемології проаналізуйте таке висловлювання М.Шліка: “Акт верифікації, до якого зрештою веде шлях розв’язання, завжди один і той же: це певний факт, який підтверджений спостереженнями і безпосереднім досвідом. Таким способом визначається істинність (чи хибність) кожного висловлювання – в буденному житті чи в науці. І не існує інших способів перевірки і підтвердження істин, крім спостереження і емпіричної науки” (Там само, с.30). У чому суть принципу верифікації і чи можна його вважати універсальним засобом перевірки істинності всіх висловлювань?
Яка філософська настанова виражена у словах М.Шліка: “Філософія – така діяльність, яка дозволяє виявляти і визначати значення речень. З допомогою філософії речення пояснюються, з допомогою науки вони верифікуються. Наука переймається істинністю речень, а філософія – тим, що вони насправді означають… Філософська діяльність по наданню смислу є, таким чином, альфа і омега всього наукового знання” (Там само, с.31).
Чи згідні Ви з оцінкою М.Шліка метафізики та її подальшої долі? Підтверджує чи спростовує цю оцінку сучасна філософія і наука?
Прокоментуйте висловлювання М.Шліка: “Великий дослідник – завжди філософ” (Там само, с.32).
Опрацьовуючи статтю М.Шліка “Про фундамент пізнання” (Там само, с.33-50), зверніть увагу на такі моменти: Чому саме процедура емпіричного обгрунтування знання є важливою в науці? Що М.Шлік вважає фундаментом пізнання? У чому сутність “протокольних” і “базисних” висловлювань і яке їх пізнавальне значення? У чому М.Шлік вбачає обмеженість когерентної теорії істини? Яким чином М.Шлік формулює проблему достовірності знання і які способи її розв’язання він пропонує? Наскільки правомірним є неопозитивістське протиставлення емпіричного і теоретичного у пізнанні і чи виправданим воно є в сучасній науці?
Стаття А.Айєра “Мова, істина і логіка” (Там само, с50-66) характерна тим, що в ній логічний аналіз і принцип верифікації використовуються для доведення ненауковості висловлювань в галузі етики, естетики і теології, які, на думку автора, не відображають факти реальності, а лише виражають суб’єктивні наміри, оцінки і спонуки до дії.
У статті Р.Карнапа “Подолання метафізики логічним аналізом мови” (див.: Аналитическая философия: становление и развитие, с.69-89) представлений більш радикальний варіант критики метафізики на основі логічного аналізу її мови. Висловлювання метафізики перевіряються на предмет їх осмисленості за такими критеріями: чи відомі їх емпіричні ознаки; з яких “протокольних” речень вони можуть бути виведені; які способи їх верифікації; чи задовольняють вони умовам істинності. Інакше кажучи, значення і смисли слів і речень розглядаються в залежності від їх чуттєво-досвідної основи. Перевірка таких слів, як “принцип”, “ідея”, “абсолют”, “дух”, “буття”, “суще”, “нескінченне”, “ніщо” та ін. показує, що вони позбавлені чіткого смислу. “Метафізичні мнимі речення, що містять такі слова, нічого не позначають, являються лише псевдореченнями” (Там само, с.76). Інший вид псевдоречень виникає внаслідок порушень правил синтаксису, хоча слова в цих реченнях й можуть мати чіткі значення. Наприклад, речення “Цезар є просте число” є безсмислене, оскільки “Цезарю” приписуються не ознаки людини, а властивості числа. Отже, метафізика не може існувати як система осмисленого і достовірного знання. Логічний аналіз виносить вирок не лише їй, він “дійсний для всієї філософії цінностей і норм, для будь-якої етики чи естетики як нормативної дисципліни” (Там само, с.85). Усе ж Р.Карнап “рятує” метафізику, але не як систему наукового знання, а як: а) логіко-аналітичну діяльність по вилученню з науки безсмислених висловлювань і пояснення осмислених понять і речень з метою логічного обгрунтування наукового знання; б) вираження “чуття життя”, тобто, суб’єктивного ставлення людини до світоглядних проблем, але претензії метафізики на їх наукове розв’язання безпідставні.
Висновки. Логістичний напрям аналітичної філософії об’єднує ті філософські течії, що дотримуються норм раціоналізму, тобто, критеріїв, що забезпечують точність і аргументованість знання. Логічна обгрунтованість знання є обов’язковою нормою для науки і філософії. На думку аналітиків, оскільки розв’язанню цієї проблеми заважає недосконалість буденної мови, то логічний аналіз мови повинен надати їй строгість і чіткість. Засобом досягнення цієї мети слугує аппарат математичної логіки. Застосування такого підходу до мови хоча й сприяло підвищенню методичної культури наукових і філософських досліджень, але водночас призвело до заперечення філософії як системи світоглядного знання.